Здоров, Кропиваче! Розповім вам про то, чого українське мовознавство жує лайно і не відповідає дійсності, звідки взялася українська мова, чий вона діалект чи які в неї є діалекти і решту зв'язних речей.
Напевно потрібно почати з того, що українське мовознавство гівно в під коня, а допоможе нам це зрозуміти Шевельов – найвидатніший український мовознавець і славіст. Він в своїй праці «історична фонологія української мови» підтверджує то, що, цитую: «Хоч як парадоксально це звучить, але поділ діалектів на північні та південні в українській мові є давнішим від самої української мови, що вона, власне й виникла завдяки злиттю цих двох діалектних угруповань (точніше — південного та південної частини північного, оскільки північна частина цього останнього з бігом історичного розвитку віддалилася від південної частини, ввійшовши в процес формування та еволюції білоруської мови). Узявши за пункт віднесення географічні назви, їх також можна окреслити — як на ту добу, то, мабуть, і влучніше — як київсько-поліські (північне) та галицько-подільські (південне) відповідно.» Тобто ми маємо стан, коли українська мова (а я нагадую, що база української літературної мови знаходиться на південно-східному наріччі) пішла від злиття того, що сьогодні українське мовознавство називає південно-західним і північним відповідно. Тут варто додати, що зараз ми говоримо за північне наріччя як про південну частину в минулому київсько-поліського. І тут ми стикаємось відразу з двома дуже дивними висновками. Нас в школі вчать (і це офіційна позиція академії наук України), що це все була одна єдина українська мова. Але, по-перше, південно-західне ( на той час галицько-подільське) і північне (на той чай київсько-поліське) наріччя були наріччями прслов’янської мови. І в той момент, як вони в своєму об’єднані створили сьогоднішнє південно-східне (тобто українське) наріччя – воно відразу стало українською мовою. Шиза в чистому вигляді, що дитина стала батькам батьком. По-друге, як ми вже знаємо, північна частина північного наріччя ввійшла в процес розвитку білоруської мови, але, знову ж таки, перед цим вона створила українську мову… Але частиною української мови вважається чомусь тільки південна частина цього наріччя. Чому все галицько-подільське наріччя вважається частиною української мови, а київсько-поліське тільки частина? Якщо порівнювати відстань між базою української мови – чисто граматично виходиться так, що вже ті говірки, що сьогодні вважаються білоруською мовою (ті самі, що колись були в київсько-поліському наріччі) як майже всі говірки галицько-подільського або південно-західного наріччя.
Тут, до річи, варто вам ще розказати за термінологію українського мовознавства. Орудуючи термінами по типу «наріччя», варто завжди пам’ятати, що це терміни, котрі були придумані ще в Російській імперії російськими вченими, аби краще пояснювати свою теорію про триєдиний руський народ, і триєдину мову, з южноруським ві білоруськими наріччями руської мови. Так, ви не знайдете ніде в світі більше таку термінологію, тому що в англійському або будь-якому іншому мовознавстві дуже все просто – в них або діалект, або група діалектів що може дорівнювати мові. Тобто в німців існує дві-три мови (нижньонімецька і верхньонімецька) окремо від літературної мови. В Італії визнано десь під 30 (якщо я точно пам’ятаю) регіональним мов. В нас же, досі послуговуються російською імперською термінологією аби описати що таке мови на теренах сьогоднішньої України
Другий висновок – висновок з першого – українське мовознавство, по-перше, політизовано, а, по-друге, застрягло в 1800-тих роках. Пояснюю: офіційна карта української мови – карта ділення на наріччя і діалекти – є тою самою картою Михальчука, яку він зробив в 1880-тих роках. Вона буквально відповідає тій самій мовній структурі і ієрархії що і сьогодні. Єдина що змінилось – вже в совітський час змінили назву з южноруского нарєчіє руского язикка на просто українську мову. Тобто офіційна позиціями українського мовознавства на свою ж структуру мови не змінилось з часів РІ, як і термінологія. Тим більше, що про то, що писав Шевельов – були часи до Руси. По ньому ж, диференціація української мови почалася в 16 ст., а діалектів «південно-західного» з 14 до 16. Я не знаю чи варто тут взагалі починати за різницю рисову між українським і південно-західним говорити, але висновок тут такий – українське мовознавство просто не визнає, що з часів до Руси південно-західне розвивалось. Бо з того часу з’явилась українська мова, але чомусь південно-західне, знов ж таки, не змінилось. Навіть київсько-поліське розділилось на дві частини. Але відкриваю вам таємницю – різниця, приміром, між рисово, граматично, фонетично і лексично між цими наріччями кардинальна, більша ніж з білоруською. Крім того, різниця між ідіомами Карпат так само більша, як між українською і білоруською.
Чому все настільки погано? Знову ж таки, цитуючи Шевельова: “….Так сталося що найновіші курси історії української мови цілком ідуть у річищі традиційної схеми з-перед двадцятих років, хоч як ця схема не відповідає історичним фактам…”.
Ну і якщо цікаво прочитати за риси, цитата: «Сучасна українська мова в її літературній формі має чимало фонетичних і морфонологічних рис, що виразно відрізняють її від сусідніх слов’янських мов...
До них належать... Щоправда, з усіх цих "українських" рис лише дві, а саме чергування u : v та v < l у давньоукраїнських сполуках типу СъlС, віднаходяться в усіх українських діалектах; та оскільки, як було зазначено, вони є спільними з білоруською мовою, цього недостатньо для виокремлення української мови з-поміж інших слов’янських. Що стосується решти перелічених фонологічних рис, то вони є характерними для більшості українських діалектів, але жодна — для всіх:...
Існують риси, спільні для всіх українських діалектів, такі як наявність повноголосу (див. визначення в 7.1), однакові рефлекси єрів (в основному ъ > о, ь > е; наприклад, сънъ > сон, дьнь > день), перехід g > h тощо, але їх мають і інші сусідні слов’янські мови (повноголос притаманний також російській і білоруській; так само, у ґрунті речі, стоїть справа і з рефлексами єрів; h характеризує білоруську та словацьку тощо), а тому, підходячи до питання риґористично, вони не можуть правити за критерії, придатні для виокремлення української мови як єдності.
...єдність української мови, як вона склалася історично, є частково матеріальною (спільна мовна субстанція) і частково ідеальною (з власної волі усвідомленою мовцями). Така ситуація не є унікальна. Те саме можна сказати фактично про всі діалектно диференційовані мови. Приміром, не раз слушно відзначалося, що з погляду їхньої субстанції багато північнонімецьких діалектів можна віднести до нідерландської мови й навпаки. Загальне твердження, що нація є нацією лише тоді, коли, крім спільних рис, її члени мають волю бути однією нацією...»
З цього можна зробити висновок – що в нас є кілька мов, котрі українська наука просто не хоче не то що визнавати, а навіть дослідити в розрізі МОВНОМУ, а не ПОЛІТИЧНОМУ. Так шо не треба дивуватись шо ви не розумієте галичанина, який ще трохи говорить мовою Галичини, чи закарпатця, який краще зберіг свою мову – ви не забов’язані знати інших мов.
http://litopys.org.ua/shevelov/shev.htmНа цей тред я надихнувся після перегляду відео від якогось Галичанина, фактично, більшість аргументів тут із відео
https://www.youtube.com/watch?v=iyryUrB1Jqw&t=1904s&ab_channel=%D0%9B%D1%83%D0%BA%D0%B0%D0%93%D0%B0%D0%BB%D0%B8%D1%86%D0%BA%D0%B0
