⋮⋮⋮
No.
3323
>>3310Живий. В даний момент відівчився на навідника танку.
Але детальні репорти буду постити з затримкою, тому врахуйте, якщо ви раптом підете служити - те що я публікую застаріло приблизно на місяць. А в армії ситуація може мінятись щосекунди.
⋮⋮⋮
No.
3324
Я не готувався до служби ніяк. Тупо з вулиці - а точніше, ледве перетнувши кордон Польщі і України - я зайшов в будку з написом "Вітаємо іноземних солдатів!", щоб спитати, чи візмуть такого-сякого служити мене.
Я за 12 годин з моменту перетинання порогу вищевказаної будки, опинився в навчальному центрі для мобілізованих і вже йшов з іншими мобілізованими в їдальню, за цей час пройшовши через легкий сніданок в військоматі, спрінт (або, якщо точніше, спідран) по кабінетам в поліклініці, обід і післяобідній сон.
Перші дні проходили в стресі - всі перелякані, неорганізовані, і готові до найстрашнішого. Проходивших раніше військову службу серед нас навіть менше, ніж добровольців, тому всі спантеличені - але при цьому я особисто відчув якусь готовність діяти взагалом, допомогти одне одному, врахувати потреби іншого. Ні в якій школі чи роботі такого немає, де кожен сам за себе.
Поїли, хаотична реєстрація, підписи, хаотичні шикування, поселення в намети, сон.
Ну зрозуміло, почалось життя по графіку - ранній підйом і ранній відхід до сну, щоденні активності, починаючи з шикування, переклички, невеликої кількості уроки і дещо більше пратиичних заннять - стрельб, базової тактики (уявлення про які, хоч не кидались в очі, але в'їлись в підсввдомість кожного хто хоч раз бачив хоч якийсь контент з бойовими діями)...
І також - нарядами і роботами ("єбашками") за рахунок навчання. І це не була складна чи важка робота, чи нудні тривалі чергування - навпаки, хто не потрапляв на полігон на тренування на користь, як в мому випадку, встановленню палаток чи будуванню "приміщень" для інших батальйонів - робив і фізично напружувався меньше, але при цьому звільнювався від шикувань і перекличок і навіть мав більшу свободу в порівнянні з тими, хто йшов на тренування. Здавалось би, кайфуй і радій, що тебе не змушують заряджажати магазин за наносекунду і не ганяють по полігону з одного кінця в інший заради десятка пострілів... Але, як я відчув, скарги були на наряди і "єбашки" - примусово мобілізовані (більшість з тих, хто зі мною навчався, саме такі) хотіли максимум отримати від навчання і почути максимум від інструкторів з бойовим досвідом.
Не сказати що навчання було інтенсивним чи продуктивним. Інформативним було для тих, хто був готовий ловити будь яку інформацію і нічого не знав... і таких була абсолютна більшість з нас. Але по факту більшу частину часу ми чекали чергового прийому їжі, транспортування, підписували папери, перевіряли наявність особового складу... Навіть в дитячому садочку, як я його пам'ятаю, навчання було інтенсивніше.
При цьому інструктори - не викликали неповагу. Це не були професійні педагоги, але люди, які пройшли бойові дії. При тренуваннях і практичних заняттях сотня мобілізованих людей різного віку, поглядів на життя і бажання воювати - затихала, щоб почути кожне слово інструктора і з максимальною відповідальністю виконати його рекомендації. Тренування тактики проходили як рольові ігри - і всі з захопленням в них грали, з повним заглибленням і серйозно. При цьому не було якихось вірних і помилкових тактик - навіть інструктори, хоч і не прямо, визнавали що самі чомусь вчаться в процесі таких ігор, через варіативність ситуацій і непередбачуваності подій.
Забезпечення мене, вчорашнього бездомного, щиро порадувало - щоденне трьохразове харчування, і не тупо каша чи суп - і м'ясо, і печиво з цукерками, і фрукти, навіть каші і супи кількох видів, навіть можна просити добавку.
Те, що видалось нам тут у користування назавжди - а саме одяг, взуття і баул - чудової якості, в порівнянні з цивільними товарами.
Житлові умови (в мому випадку), дещо екстремальні - зрештую, любителі походів і фестивалів, як я, можуть навіть не відчути виходу з зони комфорту. Перші дні. Але і на хіпі фестивалі в горах більше тижня навряд чи більшості сучасних гіпі буде так вже й комфортно....
Ну і негатив, про який я не маю права промовчати - комарі, холод зранку, тіснота в наметі і постійний близький фізичний і соціальний контакт з близько 25 людьми, які вибрані машиною тцк і підібрані батальйонним рандомом вам в побратимив один намет...
Але останнє виявилось плюсом - особисто я, нігіліст, мізантроп, індивідуаліст і нейронетипова людина з відвертими вадами, після справді трималого часу мандрів, авантюр, самотності, важкого самотнього виживання, потрапивши в армію - відчув, що таке - мати братів. Тих, хто, коли я не справляюсь - допоможуть, коли я туплю - підкажуть, і навіть коли бачуть що я не витримую - не викинуть і не посміються, а згуртовано організуються, щоб не допустити не дай бог якоїсь хуйні з мого боку.
Особисто я, наслухавшись всякого від проходивших срочну службу, ще й від тих хто служив в радянські часи, очікував потрапити в тоталітарну антиутопію, де всі один одному - джерело страждань. І був, знову ж, неймовірно приємно здивований соціальним устроєм на початку служби. Побратими (а це тей термін ідеально підходить, на відміну від простого "сослуживця") лояльні і схильні підтримувати одне одного і допомагати, а якісь прояви булінгу чи неповаги обговорюються і колективно припиняються, а недоліки одне одного скоріше пробачаються чи максимум висуваються на обговорення і вирішення.
Дивовижно, що "колективна відповідальність", виражена публічно в гучних, жорстоких словах "косячить один, страждають всі", на справі несвідомо виливається "ми разом допоможемо і підтримаємо і найслабших для загального блага, і прикладемо зусилля для цього".
Ну і.
Медицина безкоштовна, навіть ліки, навіть психолог. Але почілити в госпіталі замість намету мають прівилегію тільки достатьно тяжко хворі.
Навіть старші по званню, так чи інакше керуючі чи відповідальні хоч і намагаються робити вигляд суворих диктаторів, але насправді схильні скоріше до навпаки турботи, розуміння і емпатії. Звання, посада - сприймаються як формальність, і самі керівники підкреслюють неодноразово - вони такі самі люди як і ми, рядові курсанти. З нашого ж боку дисциплінованість і послух - особиста ініціатива і відповідальність кожного ("і колективна", а не результат примусу і залякування.
Єдине що мені відверто не сподобалось, це постійно озвучуване побратимами недовольство з приводу недосконалої організації. Аргументи, що буквально фізично немає кваліфіковуваних організаторів, не спрацьовували. Але то фігня, дехто з читаючих це знає, як нию я, і в мому випадку, організаторів взагалі не ічнує в природі.
Хочеться закінчити цей текст подяками до своїх побратимів по навчанню (хоч вони того не прочитають).
Я не запам'ятовую імен, тому - дякую кожному за нагадування що я щось забув і допомогу в пошуках пройобаних мною своїх речей. Дякую що будили зранку. Дякую за терпіння моєї неохайності. За увагу до мого здоров'я. За те що слухали і відповідали. За доброту і турботу. За помірну строгость і всеосяжний позитив.
Я не зустрів тут поганих людей. А чудових - більшість.
Такі люди переможуть, бо добро перемагає.
Слава Україні.
⋮⋮⋮
No.
3325
Фінальний екзамен на піхоту.
3 дні мандрів по дорогам (тактичною колоною) з тренувальними засідками, окопуванням у хащах, по лісам, також додаткове навчання і стрельби на полігоні, і навіть пейнтбол.
Я весь час навчання на піхоту (40 днів) кашляв, температурив, погано спав і жахливо стресував.
Хоч і тим, хто себе погано почував, було запропоновано відмовитись від проходження екзамену - я на момент початку екзамену почував себе відносно добре, тому вирішив не косити.
Перші пів дня маршу пройшли ще більш-менш добре. Я ризикнув, за відсутністю бажаючих, стати "командиром відділення" і наче непогано керував колоною і організував, як міг, перший наш привал. Так як мені пощастило бути в середині нашої навчальної роти в місці привалу - моє відділення "вижило", хоча підопічні мої активно окопались і дозорні відповідально ставились до своїх обов'язків.
Але вже до другого, нічного привалу, пройшовши наднормові 4 км через ліс (керівник навчань вирішив повчити своє знання топології на практиці, ведучи сотню курсантів хз якими дорогами)… моральний стан мій, та і мого відділення, вже не кажучи про фізичний, був абсолютно на нулі. А ще й кашель у мене почав рввти мені буквально легені.
Нічний привал у лісі. Я прийшовши на місце привалу, дав команду "піздєц в мене башка не варить шо робити ми всі помрем"… після якої мої подопічні самі організували адекватні оборону, чергування і розміщення. Правду кажучи, під ранок (з 4ї до 6ї)чергові, хоч і були в своїх окопах (серед них був і я) спали до підйому (це дуже небезпечно, але враховуючи темпи навантаження і дані "розвідки" було логічно поспати більше а не симулювати спостереження на посту за рахунок реальних фізичних навантажень і недосипу).
Крім того, як і під час першої, так і другої ночівлі наше відделення не зачепило тренувальними нападами, так як інші відділення нашої навчальної роти в 100 чоловік дали таку відсіч "нападникам" що вони буквально не дійшли до нашого табору. Ми обидві ночі чули тільки постріли холостих десь в посадці і "трататата" тих хто від нападу захищався.
Це ночівлі і перший день.
Другий день - навчання на полігоні тактиці, стрельби. Третій день - стрільби і пейнтбол (мені майже одразу попали в шию, де досі залишився гарний шрам). І до вечора 3 доби ми вже були в своїх "домашніх" наметах.
Я особисто ледве дожив. Кашель, температура, сильно пригнічений моральний стан і не найкраще виконання своїх задач, як піхотинця, так і "командира", зробило свою справу.
Але самий цінний урок для мене був... Що це все минулось. Що всеодно знайшлась годинка, в якій я просто лежав, дихав і дивився на небо - і мені цього було досить, щоб відчувати щастя від того що я живу.
В цілому, навчання на піхоту, ці 40 днів, здались мені недостатньо корисними в плані отримання корисних навичок чи знань. Якісь чи то факапи, чи то хвороби, чи просто перехід з локації на локацію і організація навчального процесу, займали більше часу ніж навчання чи практика. Основна інформація отримувалась від учасників бойових дій-інструкторів під час неформальної розмови на полігоні під час очікування обіду, наприклад.
Але стріляти і ходити тактичною колоною я навчився. Спробував штурмувати окоп, зачищати будівлі. Жодного разу не кинув гранату, і не викопав жодного окопу повністю.
Щиро надіюсь, що якщо мене відправлять піхотинцем, то будуть додаткові тренування. Бо цього замало, а я і так не сильно розумний і спритний чи життєлюбний щоб доперти задля свого виживання таких знань інтуїтивно.
