[ Кропивач ] [ a / b / bugs / c / d / f / g / i / k / l / m / p / t / u / ]
Banner

/l/ - Література

Name
Email
Subject
Comment
Файл
Пароль (For file deletion.)
Options Use op-stickers

File: 1505895461.657741-.jpg ( 136.1 KB , 1080x785 )

⋮⋮⋮   No. 1661 [Reply]

Приємних уривків нитка
17 posts omitted. Click reply to view.

⋮⋮⋮   No. 1702 OP

Дорогу до мого улюбленого більярдного клубу Володя знав напам’ять. Розташований на Печерську заклад мав анфіладу кімнат, у яких стояли столи — по одному, максимум по два. Саме через це неповторне відчуття інтимності я завжди обирав його для самотніх святкувань.
— Привіт, — махнув я рукою знайомому маркеру. — Столи є?
— Вибирайте. Сьогодні ж понеділок.
— А-а, точно.
І справді, сьогодні понеділок. А трапилося вже стільки, що вистачить на тиждень. Хоча з іншого боку, якщо події приємні, то хай би їх було якнайбільше.
— Зіграємо? — запропонував я маркеру.
— Зайнятий. У третій залі дівчина. Вона вільна.
— Дівчина, — скривився я. Ну що поробиш, не вірю я у дівчат, які грають у більярд.
— Вона класно грає. Краще за мене.
— Ну добре-добре. Раз ти зайнятий, буду грати з нею. Тільки не треба заливати.
У третій залі стояв самотній дванадцятифутовий російський стіл і дівчина у форменій жилетці на його тлі виглядала просто-таки малюпусенькою. Хоча, якщо бути об’єктивним, була вона цілком нормальних розмірів. З маркерками завжди проблема — чорний класичний одяг приховує всі особливості жіночої фігури і не дає змоги навіть пофантазувати на тему форм твоєї партнерки. А коли граєш з жінкою, це питання не є таким вже абстрактним. Фігура для жінки — частина особистості, навіть якщо вона використовує її для роботи за більярдним столом.
— Зіграєте зі мною? — чемно запитав я, привітавшись.
— Залюбки, — посміхнулася дівчина і взялася розставляти кулі.
Така посмішка вже сама по собі обіцяла задоволення від гри.
Довге каштанове волосся було акуратно зачесане назад, щоб випадкові локони не заважали цілитися. Це неправильно. Врешті, в більярд грають чоловіки, а їм від гри з жінкою потрібно дещо інше, ніж кількість куль у лузі.
— Скажіть, а цей стіл для вас не завеликий?
Маркерка посміхнулася ще чарівніше:
— Побачимо.
Відповідь гідна. Вона інтригує, а інтрига — запорука натхнення. Адже у грі я завжди покладаюся на натхнення — може, через те, що більше не маю на що покладатися? Бо не можу похвалитися ані вишуканою технікою, ані хитрою тактикою. Щоправда, ці якості й необов’язкові для відвідувачів київських клубів.
— Яку гру обираєте?
— Американку, — чесно зізнався я.
— Якісь особливості?
— Та ну. В нашому селі грали просто.
— В селі? — посміхнулася дівчина. — В селах, до речі, іноді грають за чудернацькими правилами. Я один раз бачила як грали на п’ять луз.
— Як це, на п’ять?
— А так, — маркерка зібрала кулі у трикутнику і відсунула їх до довгого борта. — Одна луза була розбита і за кулі у ній штрафували. Перший удар розіграємо?
— Зачекайте. А на що будемо грати?
Дівчина повела плечима.
— На результат.
— Це зрозуміло. А ставка?
— Нам не можна.
— Мене теж дружина сваритиме, — я помітив, як при цих словах дівчина весело блиснула очима. — Ми в рівних умовах.
Поки я вибирав кий, маркерка встановила кулі для розбиття.
— Давайте, я поставлю сто доларів.
Щедрість — одна з ознак свята.
— Нам не можна, — твердо відповіла дівчина.
Зрозуміло. Для когось — свято, для когось — робота.
— Ну а на чай я вам можу дати сто доларів? Якщо програю.
— На чай можете. Тільки мені немає чим відповісти. Ви ж чайові не візьмете?
Логічно.
— Тоді давайте зіграємо на бажання. В американку на американку.
— Сто доларів проти американки?
— Так.
— З нічиєю чи без?
— Можна з нічиєю.
— Годиться. Тільки одразу попереджаю: я граю добре.
— Ви мене не лякайте. Бо злякаюся, і що тоді робити?
Біля столу маркерка стояла по-жіночому, зігнувши ліву ногу у коліні.
Побачивши, яким твердим став її погляд при першому прицілюванні, я зрозумів, що помилявся. Жіночий більярд таки існує, принаймні тут і тепер. Хоча право першого удару виграв я. А може, вона навмисне його програла…
Розбивати піраміду мене колись навчив Жорик. «Серьоженька, не парся. Для того, щоб забити з розбиву, треба тренуватися щодня. А у тебе є такий час? Грай надійно». Так я і робив. Дівчина навіть гмикнула з повагою, коли в результаті удару биток прилип до домашнього борта, а відбита від піраміди парочка розташувалася у цілком безпечній позиції. Гмикнула і розстібнула ґудзика на комірі сорочки.
«Суперник хвилюється. Цим треба скористатися», — жартівливо підбадьорив я себе. Натхнення вже стукало у двері.
Гра з маркерами має ту перевагу, що дозволяє не думати про виграш. Все одно вони грають краще, зате дають нам можливість повністю зосередитися на власних ударах.
Результатом саме такої зосередженості стали дві кулі, які я послідовно відлущив від піраміди, коли дівчина пасивно відіграла свій хід і передала мені право удару. Вицілити такі кулі неможливо, їх можна тільки відчути.
— Тільки я не звик відкладати отримання виграшу, — сказав я, приміряючи третього.
Маркерка у відповідь на цю нахабну заяву зміряла мене поглядом:
— Я теж не звикла.
Третій удар був не таким вдалим, і тепер я мав шанс перевірити, чи справді маю добру суперницю.
Вона поклала свого в кут і вийшла на хорошу позицію для продовження.
У залі намалювався офіціант.
— А коньячку ви мені не принесете? — правильно відтрактував я його появу.
Хлопець кивнув і слухняно зник.
Другу кулю дівчина поклала без виходу і спокійно відіграла мені на хід. Два-два. Що ж, подивимося. Доводилося чути від професіоналів, що, мовляв, вмію підтягуватися до рівня суперника, проте граючи зі слабкими, так само спускаюся до їхнього рівня. Може, це від вродженого прагнення гармонії?
Не встиг я запишатися собою, як кулі припинили заходити. Дівчина теж не йшла у відрив, проте й відверто мазати не наважувалася. Рахунок став чотири-два на її користь — як кажуть, вірменський баланс.
— Треба підібрати градус, — зробив висновок я і одним духом вихилив келих коньяку.
— У більярді алкоголь вважається допінгом, — зауважила моя партнерка.
— Боїтеся програти?
Вона іронічно повела бровами:
— Не дуже.
— Вас як звати?
— Оля.
— А мене — Сергій. Олечко, а ви тут новенька?
— Три місяці.
Дівчина схилилася, вицілюючи, і я помітив, що на комірі її сорочки розстібнувся ще один ґудзик. Маючи неабиякий досвід гри на більярді, я перейшов на інший бік стола і зазирнув у відкриту пазуху. Що ж, видовище було вартим клопоту. З-під світлої білизни виглядали може не аж які великі, але кругленькі і апетитні цицечки.
Маркерка прослідкувала напрямок мого погляду, але позицію міняти не стала і навіть після удару не зразу підвелася у стійку.
— Люблю дивитися на кулі, а також півкулі. Вони мене надихають.
— Мене теж.
Тут наспів офіціант з наступною порцією коньяку, і я підняв келиха:
— За вашу красу і талант!
— Дякую, — чи мені здалося, чи то й справді моя партнерка опустила очі.
А на полиці тим часом вималювався рахунок п’ять-три. Щойно мені вдалося забити кулю, наступним ударом дівчина відновила свою перевагу. Мабуть, вона могла виграти з кия, але професія маркера не в тому, щоб перемогти, а в тому, щоб клієнт отримав задоволення. Перевага у дві кулі з одного боку залишає інтригу, а з іншого — гарантує від випадковостей. Я забив, вона теж. Шість-чотири. Сім-п’ять.
— Ще коньяку, будь ласка.
Офіціант звично кивнув.
— А ви де вчилися грати? — спитав я дівчину, поки вона крейдила кия.
— У спортшколі. Я була чемпіонкою України по юніорах.
— Справді?
— А що, не схоже?
— Ні.
— Чому? — іронічний погляд маркерки знову виміряв мене з ніг до голови.
— Ну… чемпіонки не бувають такими красивими.
Якщо я і перебільшував, то хіба трошки.
— Дякую, — тепер вона вже не опускала очей.
— Отже, ви могли виграти у мене всуху?
— Могла і всуху.
— А зараз завершите одним ударом?
Маркерка кинула оком на позицію.
— Ні. Тому що зараз ваш удар. От заб’єте, а наступним завершу я.
— А якщо не заб’ю?
— Почекаю, коли заб’єте.
— Ви мене лякаєте. Давно я не відчував себе повністю в руках жінки.
— І що, це так страшно?
Розмова отримувала новий напрямок, і я не можу сказати, що він мені не подобався.
— Та ні. Тільки я все одно захочу реваншу.
— Законне право. Але для реваншу треба спочатку програти.
Скільки їй років? Двадцять п’ять чи двадцять шість. Невеличка, акуратна, як і годиться при її професії. Якщо розколоти волосся, буде навіть гарною. Але насправді — це зовсім не мій типаж. Але цицечки — нічого. їх приємно було б обстежити врукопашну.
Вік живи, вік учись. Я прийшов сюди, не вірячи у існування жіночого більярду, а зараз був схильний вважати, що з маркерками грати вдвічі приємніше, ніж з маркерами. Бо до спортивного азарту маєш іще присмак еротики. Хоча який при рахунку сім-п’ять може бути спортивний азарт?
— Ви краще цю парочку в центр поцільте, — підказала дівчина. — Якщо не надто сильно вдарите, своя може вийти на позицію в кут, і наступним ударом рахунок стане нічийним. Це шанс.
Я зважив ситуацію. Підказка була й справді непоганою. Відносно виходу, не впевнений, а от забити — спробую.
— Олечко! При достатній силі удару приціл не має значення. Хто вище б’є, той краще грає. А якби я вмів розраховувати такі удари, то теж був чемпіоном України. Так що пробачте, буду бити по-сільському, так, щоб задзвеніло.
З цими словами я щосили вперіщив києм і куля влетіла у середню з таким правдивим дзвоном, що аж підстрибнула від надлишку енергії. Але це ще було не все. Биток, закрутившись, як дзиґа, відскочив від борта дуплетом, вдарився об іншу кулю і за якоюсь фантастичною дугою буквально вгвинтився в кутову лузу. Це було красиво, а головне — це було значно більше, ніж я сподівався. Сім-сім. Нічия. І можна починати гру спочатку.
Я переможно виструнчився і тут побачив, що моя суперниця зовсім не поділяє захвату від вдалого «дурня», а все ще не зводить очей зі столу. І не дарма — куля, що її зачепило останнім ударом, повільно, але впевнено котилася до найближчого кута. Я затримав подих. А підла куля, немовби збиткуючись, підлізла до самісінької лузи і зупинилася на самому її краєчку, між губами.
— Вау! — у захваті заверещала моя суперниця, і чи то від цього звуку, чи то від непогашеної ще внутрішньої енергії куля раптом захиталася і звалилася прямісінько у лузу, утвердивши в такий спосіб мою перемогу над чемпіонкою України серед юніорів.
— Гура-бура-бом! — я переможно підняв кия над головою.
Дівчина заплескала в долоні:
— Такого фарту я ще не бачила.
— Це не фарт. Це — доля.
Я допив коньяк і подивився на годинник. В обійми рідної дружини поспішати ще не хотілося. То чому б на честь перемоги не скатати ще партію.
— Реванш? — шляхетно запропонував я.
Дівчина мовчки відставила кий і замість відповіді взяла мене за руку. Вона ступила кілька кроків, не відпускаючи захвату, і я мусив скоритися цьому німому наказу. Без жодного слова я послідував за нею вузьким коридорчиком, за яким біліли глухі двері — певно, до технічного приміщення.
— Тс-с-с! — приклала вона пальця до губів.
Ручка стиха рипнула, і маркерка буквально затягнула мене до тісної комори з величезним електрощитом в кутку.
— Коли ви не звикли відкладати, то я теж не звикла, — вона замкнула двері і взялася похапцем розстібувати ґудзики моєї сорочки.
Світла ми не вмикали, але у тісній коморі не було зовсім темно — зелені індикатори електроавтоматики підсвітлювали мізансцену своїм мерехтінням. Як у фантастичних кінофільмах, слово честі.
— Ну, давай, — маркерка вже розстібнула мою сорочку та взялася до штанів.
— Ти граєш з вогнем, — сказав я.
— Давай, — не знаю, яким чином, але її одяг теж виявився розстібнутим. Чи то вже я постарався? Дівчина вела гру твердо, так само, як і на більярді. Може, і в цьому вона теж була чемпіонкою України?
Ну так я теж не з другої ліги. Кров раптом прилила до голови.
Кажеш, давай? Зараз буде тобі давай.
Я почекав, поки дівчина завершить першу фазу боротьби з моїм гардеробом, а потім відвів її руки і одним рухом розірвав навпіл мережаний ліфчик. Вона зойкнула, а я, сп’янілий від цієї раптової зміни ролей, так само рішуче смикнув донизу маркерські брюки і рвонув гумку трусиків.
— Давай? — загарчав я і накинувся на неї, як оскаженілий від казарменого целібату солдат.
Не знаю, як благенькі дверцята електрощитка витримали тиск двох тіл, що смикалися у спільному ритмі. Певно, конструктори все-таки передбачали можливість подібних навантажень. Я летів вперед, ні на що не зважаючи, збуджений своєю подвійною перемогою, але чемпіонка пустилася навздогін і наспіла буквально на самому краєчку. Собою вона керувала аж ніяк не гірше, ніж чоловіками.
Коли пульс припинив стукати в моїх скронях, а руки послабили хватку, я помітив, що дівчача голова лагідно пригорнулася до моїх волохатих грудей. Ця раптова ніжність була зовсім несподіваною в умовах електрощитової більярдного клубу.
— Добре, добре, — я похапцем провів рукою по її гладенькому волоссю. — Зараз нас попалять.
Дівчина підвела голову:
— Я вгадала із бажанням?
— Сто відсотків, — відсунувшись, я взявся наводити лад у одязі і тут помітив, що вона посміхається.
Залишки розірваного бюстгальтера мотилялися на грудях, немовби німе свідчення злочину, а наполовину розірвані трусики висіли на одній нозі. Дівчина, сміючись взялася розстібати гачки за спиною.
Що це на мене найшло, справді?
— Пробач. Скільки з мене?
Вона припинила сміятися:
— Я тобі що, повія?
— Та ні… я не про це, — потрібні слова чомусь ніяк не знаходилися, а замість них вилазили якісь чужі та кострубаті. — Я ж цеє… ну, порвав усе на тобі. Треба буде нове…
— Дурник! — дівчина раптом дала мені щигля. — Дурник! Невже ти думаєш, що на мені так часто рвуть білизну чоловіки? Жінка сама готова оплатити такий комплімент. Скільки візьмеш, щоб довершити це? — вона показала рукою на напіврозірвані трусики.
Я із шумом видихнув повітря, що застоялося у грудях, тоді повів ніжно по її стегну і одним ривком розправився з залишками тканини. Дівчина заплющила очі.
І справді, я не все розумію у конструкції цього світу.
Наче злочинці, ми тишком, по-одному вислизнули зі щитової. Я — перший, бо маркерка потребувала більше часу для відновлення дрес-коду.
Найскладнішою частиною випадкового сексу є прощання. З одного боку чоловік повинен залишити у жінки приємні спогади, а з іншого — не викликати бажання розпочати ігри в кохання. Я волів би зникнути по-англійському, але поки офіціант ніс рахунок, у кімнаті з’явилася моя партнерка по грі. Виглядала вона так само, як і на початку нашого знайомства — біла сорочка, чорна жилетка на ґудзиках і брюки. Хіба що прилизане волосся трохи розкошлатилося, але більярд — це все-таки спорт, тож усе виглядає логічно. Що ж до білизни, то форма маркера надійно маскує як її наявність, так і відсутність.
— Іще партію? — м’яко запитала дівчина.
— Знаєш, Олечко! Чесно сказати, це у мене не перша партія за сьогодні, — я зробив паузу, щоб двозначність останньої фрази не залишилася непоміченою. — А я одружений. І дружина, до речі, ревнива. Так що побіжу. Цьом.
Дівчина приклала пальчики до губ і натхненний цим знаком сумирності й кохання я попрямував до стоянки, де терпляче чекав вірний Володар Колес.

⋮⋮⋮   No. 1730

— А батьки? — спитав Сергій. — Що тобі батьки кажуть, що ти в такому віці десь волочишся ночами.

— Та їм назагал пофік. Татусь бухає і не знає, коли я приходжу. А мама також від татуся не відстає. Або просто спить. Щось там трохи була жвинділа, то я її відшила. Сама собі голова. Ось працюю влітку, заробляю, що ще треба. А де і як я гуляю, моя справа.

— А як же далі?

— Що далі? Як усі. Натрахаюсь, поки не набридне. А когось зустріну, що сподобається всерйоз, буду тільки з ним. Ось ти, коли одружувався, а скільки перед тим трахався. І що, в тебе змаліло від того?

— Не знаю, — сказав Сергій.

— Якщо так кажеш, то, певно, не пощастило тобі з бабою, тільки й всього. Бо якби її любив, і все було б гаразд, то не думав би. Нікому гірше не є від того, що в молодості щось там хтось собі дозволив. Може й краще, потім на сторону бігати не буде.

— Така ти мудра, ніби набагато старша за себе.

— Та я не мудра, а просто коли почала трахатись, то бачу багато більше, ніж раніше. Може й не треба було так рано! Не знаю! Але не шкодую. Ловлю свій кайф, а далі буде видно...

Вони вже давно приїхали на місце і добрих півгодини розмовляли, як двоє давніх друзів.

— І що, сьогодні тобі не пощастило?

— Та якісь самі лохи чіплялись. Не могла я з таким, і все. Хоч і хотілося, але не з кожним підряд. Не пощастило.

У Сергія закалатало серце, він захвилювався.

— А може зі мною спробуєш? Ти з таким, як я, ще не пробувала. То все молодь, а тут може щось інше?

Галя зиркнула на нього, просто в очі. І усміхнулась.

— А що? Ти симпатичний, мені подобаєшся, бачиш, я тобі усе розповіла, і недаремно, бо вже й сама подумала, а чому б ні...



Сергій цілував її тіло, поступово спускаючись далі й далі униз, вже давно заведений, вже давно готовий, спраглий увійти в неї, щойно одірвався від першого глибокого поцілунку в уста, але заголивши її невеликі пружні груди, гейби всотував їх, торкаючись язиком сосків, трохи прикушуючи і далі пестячи їх язиком і руками, намагаючись дотиками пальців передати її тілу всю свою спрагу, вируюче полум’я свого бажання, що піднялось в ньому давно забутою хвилею майже юначого шалу.

Але Сергій не поспішав. Йому хотілося довести їй зараз, що таке дорослий чоловік у порівнянні з хлопцями, що таке справжнє знання жінки, що таке врешті справжнє статеве злиття, і він вкладався зараз, як ніколи, або як дуже давно, як колись, із пристрастю, зараз гейби помноженою на досвід своїх тридцяти семи.

Він спустився далі, цілуючи її живіт, пупок, і далі йшов униз і врешті дістався кучерів на лобку, і, зітхнувши, подався нижче.

Таке він чинив лічені рази свого життя, але зараз він сам хотів цього, і, перемагаючи запах, що був чужий і, водночас, і відворотний, і приємноп’янкий, дістався піхви і запустився язиком у неї і намацав язиком клітор і вчув, як затрусило дівчиною, як здригається і випинається під ним її тіло, як вона вже кінчає зараз під його язиком і його губами, і в нього майнула думка — таки цього вона ще не знала — і він не лишав її, доки вона, вже раз скінчивши, не почала знову пружитись і вигинати спину під його ласками, і вже несилий більше стримуватися, відпустив її і, намацавши вхід, увійшов у неї своєю чоловічістю, м’яко і пружно водночас, відзначаючи несамохіть забуту вже вузькість і щільність юної піхви, увійшов глибоко і щільно, завмер на мить, кількаразово пружачись стрижнем всередині, а тоді лиш почав рухатися, намагаючись продовжити акт якомога довше, викручуючись стрижнем в один бік і в інший, дістаючи її швидкими рухами, не виходячи з неї всередині, а потім знову переходячи на довгі глибокі рухи, немовби вкладаючи в неї всього себе, геть усього себе.

Врешті вдарила його хвиля закінчення, вириваючи з будня, з усвідомлення божевільної неймовірної історії, з вузенького заднього сидіння авта, яке він завів поміж дерев на околиці невеличкого парку. Він кінчав, у насолоді ще й вивищуючись своєю перемогою над усіма, хто був з нею раніше, над усіма, хто ще буде з нею, бо зараз був він і тільки він, і саме він завдав їй таких її злетів, він досягнув такого її шалу, він бачив, почував, знав, він був, він є, він буде....

— Ну, ти даєш! — сказала вона.— З пацанами це зовсім інакше. Вони раз-раз і все.А мені часом мало, я ще хочу! От якщо так, як з тобою, то надовго вистачить...

Вони закурили і далі розмовляли про щось. А точніше про все. Про те чи інше. Про все. Близькість, що панувала зараз між ними, була майже абсолютна.

— Ти ще не поспішаєш? — спитав він майже прохально .

— Я ж тобі казала. Маю прийти до ранку. Завтра неділя, спатиму, скільки схочу. Нікуди не поспішаю.

— Це добре,— сказав Сергій.

Сліпою блискавкою майнуло в голові, що десь він має дім, і дружину, і сина, і якісь обов’язки, але тільки на мить, бо в наступну Сергій вже дивився на неї майже закоханими очима.

Він хотів знову.

Потягнувся до неї, простягнув руку, і вона усміхнулась і сама поклала його руку собі на груди, і він вмить делікатно й напружено стиснув її перса, як пташатка, намагаючись пестити і сильно і ніжно, і вона нахилилась до нього — він сидів на сидінні — і поклала йому голову на коліна, потім повернулась і узяла рукою його за стрижень і скерувала собі до вуст.

Вмить він був уже знову готовий, наповнивши їй рот собою, легенько зарухався, намагаючись не зайти заглибоко, але вона сама раптом, глибоко вдихнувши, захопила цілий його великий стрижень собі в рот, аж він відчув, як голівка його на мить дісталась її горлянки, потім вона випустила його зовсім з рота, потім знову облизала його, пестячи язиком і вустами, і вже було досить, більше він не міг.

Сергій випручався, сидячи на місці, і взяв її в обійми і, піднісши трохи, посадив на себе, обличчям до себе і, трохи піднісши, вставив їй стрижня в піхву, і вона з легеньким зойком сіла на нього і, її груди були зараз майже на рівні його вуст, він мить цілував їх шалено і пристрасно, та спраглий стрижень вимагав руху, хоч і сіпався там усередині, як у в’язниці, і Сергій узяв її за сідниці, і дівчина легко піддалася, допомагаючи, і вони почали рухатися разом.

Зараз вела вона, її роль була активніша, і вона стогнала, підводячись і опускаючись, впираючись ногами в сидіння і руками обіймаючи його за плечі. Вони рухались, як у сидячому танці, і вона скінчила знову раніше, а він притримував себе й далі, не приспішуючи акту і рухаючись з нею в одному ритмі, який був повільніший, інший ніж попередній, як інший танець, як інша пісня, та в якусь мить він зарухав уже нею сам, дістаючи дедалі більше активної ролі і швидше, швидше, бо апогей близився, і ось знову зойки обох злилися в одне, і вони кінчили разом знову, і ще хвилину чи більше тільки легенько похитуючись, діставали продовження щойноминулого блаженства, і це була нова пісня про кохання двох тіл.

— Такого в мене ніколи не було! — сказала вона.— Може я справді в цьому ще нічого як слід не розуміла?

— Слухай, але і я, дещо, скажімо, старший, такого піднесення не пам’ятаю. Мабуть, і в мене такого, як з тобою, не було ніколи. Я просто шалію від тебе. Треба ж отак! Це просто щастя. Вище усіх дахів!

Сергій витягнув пляшку коньяку, яку купив додому, і шоколадку. Так він думав миритись з дружиною, якщо дійдуть згоди.

— Ти, як хочеш, а я трохи вип’ю. Мене просто трусить від усього, що сталося.

— Я теж ковтну трішечки. Певна річ, мені доводиться часом і випити, хоч я не дуже до цього. Але тут такі справи.

— Так отож. Справи такі, що куди там?

Ковтнули трохи коньяку і знову розмовляли. Зморені, зібрались було одягатись.

Вона повернулась задом, шукаючи запальничку, що впала на дно машини, і вигляд її голих сідниць при місячному світлі збудив Сергія знову. Ого, подумав він, певне, таки коньяк додає сил, але ж і така нагода.



Він охопив її ззаду, не даючи їй підвестися з колін, легенько поправив її, ставлячи на коліна перед собою на сидіння, і ще напівнапружено, але вже спрагло увійшов у неї знову. Вона не пручалась, не опиралась, тільки зітхнула, вже очікуючи його входження, і зітхання було радісновтомленим, очікуванням знаного, бажанням повернення щойноминулого задоволення. Вже все було позаду, і Сергій рухався в ній вільно і легко, почуваючи, як піхва після попередніх входжень стала ширшою і податливішою,як легко і швидко вона мокріє, як кінчає вона спершу майже враз із входженням, щойно він почав свої рухи, як радісно і старанно рухається з ним воднотон, намагаючись утрапити в один ритм, як щасливо реаґують її сідниці на його великі і важкі руки, що пестять їх, як тремтить вона від кожного звиву його стрижня, від кожного напруження його чоловічості всередині неї, і як врешті кінчає разом з ним, зойкаючи і кусаючи собі пальці, не криючись вже, нічого не соромлячись, не пам’ятаючи себе від захлинаючої її хвилі, і він заглиблюється чимдалі більше в рухи, якими, здавалося, хотілось би рухатися й рухатися довго-довго, до нескінченності, і які зараз були справді довгими, і часу цей марш забрав доволі багато, і врешті апогей настав болючий і прекрасний, і його тіло, здавалось, викидало із себе все, що в ньому тільки було, гейби виверталось назовні всією своєю сутністю, і час зупинився і минув, і врешті, коли хвиля пройшла, він просто наліг на неї ззаду, трохи впираючись руками в сидіння над нею, аби не затиснути її вагою свого тіла, і так лежав ще деякий час, не виходячи, і вона під ним, не ворушачись, і потім вони розчепились і впали в незґрабних обіймах на сидіння, і заснули.



— Котра там зараз година?

— Четверта.

— Нормально. Пора забиратись спати.

Вони сиділи обійнявшись на передньому сидінні в авті перед її будинком. Щойно приїхали, і треба було прощатись. Однак мить розходження раптом стала важкою, хоч і неодмінною. Вага цієї миті стала раптом щемливою і болісною. Це було все. Далі не було і бути не могло. Скінчилось. Крапка. Треба було її ставити.

— Я піду, — сказала вона. — Прощавай.

— Я ніколи не забуду цієї ночі.

— Я теж, — сказала вона.— В мені щось змінилось, здається. Не знаю. Але щось змінилось. Що буде далі, не знаю. Але щось інше.

— В мені теж щось змінилось, — сказав Сергій. — Я...

— Не треба нічого говорити. В тебе своє життя, в мене своє. Гадаю, ми більше не зустрінемось. Та й не варто.

— Мабуть, так, — зітхнув Сергій.

— Прощавай.

— Стривай!

Він обійняв Галю і зазирнув їй в очі.

— Я хочу, аби в тебе надалі все склалось добре. Дуже хочу!

Вона мовчала. Він поцілував її у вуста міцно і довго. Вона не пручалась. Навпаки відповіла на поцілунок глибоко і тепло, але вже всередині у обох дзвенів останній дзвінок.

— На добраніч.

Вона вийшла з машини, озирнулась на мить і попростувала до свого будинку. Юна жінка.

Сергій відчув, як защеміло йому, як шкода стало цієї миті, і не рушав з місця, аж доки вона не зникла у під’їзді свого будинку.

Потім завів машину і подався додому.

Втома поймала його тіло, водночас з відчуттям полегкості і немовби скинутого вантажу, який так довго ніс він на своїх плечах.

Сергій їхав порожнім літнім містом неквапно, хоч можна було зараз і швидше, і думки його поволі полишали пристрасті нинішньої ночі, вертаючи у домашній будень, у дійсність всього того, до чого він зараз простував.

Відсторонивши щойноминуле, в якусь мить Сергій зупинився подумки на думці про дружину, і раптом, майже із здивуванням, збагнув, що любить її, тільки її, і дуже любить.

Відчуття провини перед нею змішувалося зараз із відчуттям майже ніжності до дружини, з бажанням негайно її побачити й віддати їй щось дуже важливе, оте, що ніколи не віддасться у шалі пристрастей, але що лишається попри них глибинно всередині, і, якщо таки існує, то рано чи пізно одного разу врешті вибухає гейби північним сяйвом над усім тим, що на споді, над усім, чого прагне тіло, над усім, що є лиш тілесним, плотським, його і освічуючи, і заперечуючи водночас.

Сергій вже прагнув обійняти дружину, попросити пробачення, пояснити себе, пояснити врешті усе — як він живе і чому так живе, і подумати разом, що буде далі.

Думки снували в його голові зараз прозоро і світло, він думав уже про сина, про його школу, про те, що слід хлопцеві таки приділяти більше уваги, про те, що вдома він, Сергій, буває назагал рідко і не вповні.

Йому хотілося додому.

Як після очищення вогнем, несподіваним полум’ям, через яке щойно пройшов.

Світало.

Сергій поставив авто під будинком і, йдучи до під’їзду, подумав — а як вона, що буде далі з нею.

І загадав собі — дай Боже і їй оцього відчуття очищення. Може і їй буде світліше.

Піднявся на третій поверх пішки, не викликаючи ліфта. Наблизився до дверей своєї квартири і хвилину стояв, і дивився на двері, намагаючись виструнчити змішані почуття, що переповнювали його.

І в мить, коли вставляв ключа у двері, враз відчув, як пойняло його тепло домівки, до якої повертався зараз ніби з далеких мандрів.

Він тепер був удома, з родиною. Як давно вже не був.

Повернувся додому.

⋮⋮⋮   No. 1731

>>1701
Ле Гуін, Ліва рука темряви, уривок з автозаком. Я просто задовбався перекладати, але це моє улюблене місце в оповіданні. Як грілися вночі, збиваючись в купу, як затикали щілину біля дверей трупом і оця частина, коли безстатева людина перейшла в жіночий стан.

⋮⋮⋮   No. 1733

"Курськ, Корєнний, 36. Катастрофа. Мока українець. Приїзди. Лина. Негайно приїзди"

⋮⋮⋮   No. 4323

File: 1589764110.606332-.jpg ( 118.58 KB , 720x580 )



File: 1589368850.710179-.jpg ( 250.92 KB , 600x450 )

⋮⋮⋮   No. 4302 [Reply]

Він жваво, навіть іноді жорстко, критикував «з понтом бароковість» української літератури, її «ювенільність» і «паралітературність». Він закликав повернутися до витоків, до буремних 1920-х років. Він мене дратував своїм всевіданням і невизнанням кумирів.

Поясніть, що мається на увазі в виділеному жирним.

⋮⋮⋮   No. 4303

>>4302
Взагалі література бароко відноситься до літератури в кінці 16 століття і на початку 18 століття. Зазвичай в ній активно використовуються метафори, символи та гіпербола. Серед письменників бароко є Джон Мілтона, Джон Донна та Джордж Герберт.

"Ювенільність" може означати або незрілість, або орієнтованість на юнацьку аудиторію.

Паралітература-це белетристичні, тобто неглибокі за змістом, твори, що є слабкою подобою справжньої літератури, включно з науковими і публіцистичними працями.

⋮⋮⋮   No. 4305

>>4303
Дякую, все окрім останнього знач припустив адекватно.

Не тямлю в такому разі, що поганого в белетристиці. Як на мене, її навпаки нам бракує — масліту.

⋮⋮⋮   No. 4306

>>4305
> що поганого в белетристиці.
Нічого, але вона повинна бути якісною, а не графоманією.
>нам бракує — масліту
Масліту якраз не бракує, але якісного масліту дійсно мало.

⋮⋮⋮   No. 4321

>>4306
То варто б тоді шпетити за неякість, а не паралітературність. Хіба нє? У самому масліт аж нічого нема поганого, навпаки.

Цей ілітаризм дещо дратує, якщо чесно.

Ювенільність і псевдобароковість — ок, погано.

А масліт і жанрова література — це саме те, що нам треба насамперед.


File: 1587661203.282352-.jpg ( 2.86 MB , 3428x2394 )

File: 1587661203.282352-2.png ( 593.71 KB , 444x736 )

File: 1587661203.282352-3.jpg ( 177.36 KB , 600x759 )

⋮⋮⋮   No. 4157 [Reply]

/l/, я перечитую на Вікіпедії сюжети творів Лук'яненка, Перумова, Васильєва — і шалено ностальгую.

Зараз би мені напевне то було нецікаво читати. Але я радий, що читав таке в юності, чудовезний досвід, години щастя.

Чому в нас нема таких творів? Це ж не якийсь Достоєвскій чи Толстой, це просто якісна жанрова література. Що з нами не так? Про яку хуйню пишуть наші автори?

А якщо є, prove me wrong.
39 posts omitted. Click reply to view.

⋮⋮⋮   No. 4307

>>4300
>Дереш — типовий представник найгіршого, що є сучасній українській літературі.
ще раз, ми порівнюєм з
>Лук'яненка, Перумова, Васильєва
не з толстою, биковим і пєлєвіним

⋮⋮⋮   No. 4308

>>4307
То уяви собі, навіть лук'яненки у стокрот ліпше пишуть за дерешів.

⋮⋮⋮   No. 4312

>>4308
>читати гончарівку, хай її кацапи читають. А я читаю твори написані українською мовою.
>навіть лук'яненки у стокрот ліпше пишуть за дерешів
то ти вже визначся, наш маленький меншовартісник

⋮⋮⋮   No. 4313

>>4312
Прояв меншовартості — це не бачити свою літературу в контексті світової.

Щодо мови. Якщо вибирати між понівеченою українською та нормальною кацапською, я виберу те, що здоровіше. Тобто друге.

У всякому разі в ОП-пості написано, що лук'яненок читав ще у школі. Нині російською читаю дуже рідко.

⋮⋮⋮   No. 4316

Додам "Сварога" Бушкова, принаймні перші три чи чотири книги - гіднота, єдине з лайножерської молодості російського фентезі що перечитую.


File: 1588247460.072795-.jpeg ( 528.28 KB , 823x1188 )

⋮⋮⋮   No. 4241 [Reply]

Сап, літераче.

Порадь гарних книг про європейське та українське 18 сторіччя.

Можна науково-історичних, можна художньо-історичних про епоху або й твори власне авторів сучасників епохи.

⋮⋮⋮   No. 4245

File: 1588272619.582403-.jpg ( 8.88 KB , 150x231 )


⋮⋮⋮   No. 4261

>>4245
Дякую.

⋮⋮⋮   No. 4282

>>4245
де Ракло


File: 1588829632.272778-.png ( 31.46 KB , 640x521 )

⋮⋮⋮   No. 4277 [Reply]

Чомусь мені закортіло віршовано епізувати часи набігу на навінкі та ранньої Драматики. Слідкуйте.

⋮⋮⋮   No. 4278

0

Згадаймо, браття, про прадавню борду,
Якої слава з часом стала наче срібло:
Не має вже стального блиску гордо,
Та під нальотом ще і близько не загибла.

О давня повість! Наче вже й не бУло -
У ній хоробрість є і зради повно,
Та звуків істини не заглушити гулом,
Хоча вони й не завжди гарні тоном.

⋮⋮⋮   No. 4279

1

Повняться паки кобзарем і овочами
І копіпасти ллються москалосрачеві
Весніє, скоро літо вже настане
Та скоїли поляки напад свій нікчемний.

Посольство із Навінок білоруських прибігає
І ниць посол впадає до Ясона:
"Адмін великого Учану вже все знає,
Що ляхи нам порушили кордони?

Вони знесли нам треди в б затишнім
І розігнали білоруського анона
Благаємо, пошліть своїм наказом вишнім
В підмогу нам козако-легіона!"

Ясон підвів свій погляд на посольство
Потім зирнув на Легіон та неймфаґоту
І мовив "Хай боїться безос польський
Учану сил небачених ще зроду."

По борді всій йде гук "Брати, до зброї!
Єднаймося усі: анони і неймфаґи
І фотошопники, і майстри пасти вінової
Черпаємо з глибин душі наснагу!

Безоси почали приготування.
Блищать макроси, пасти гаряче куються
Оформили усі вони старання
В два легіони, от вже вони в русі.

Там перший легіон Учану - буряковий:
Вишневих латів блиск і овочеві пики
Стара вкраїнська сила в лиці новім
Закидають вони усіх плодом великим.

За ним іде і другий - ім Робота БендЕра
В срачах згартований москальських як алмаз
Із ним ми увіходим в нову еру,
Де українцю не завдать уже образ.

Ідуть сини Учану анонімні
Прямують воювати за хуйню.
Та вони знають, що героїв гідних
Запам'ятають стоячих в строю.

⋮⋮⋮   No. 4280

Далі буде, або не буде


File: 1588330484.963396-.jpg ( 238.46 KB , 591x800 )

⋮⋮⋮   No. 4250 [Reply]

комікси це література!!!
8 posts omitted. Click reply to view.

⋮⋮⋮   No. 4266

>>4265
Приклади в студію. Припущу на хвильку, що ти знайомий з літературознавчим поняттям "роман виховання".

⋮⋮⋮   No. 4267

File: 1588502636.647003-.jpg ( 840.64 KB , 757x1000 )

>>4266
В східноазійських країнах такі використовують

⋮⋮⋮   No. 4268

І ми наче не про романи виховання говорили, а про виховні комікси

⋮⋮⋮   No. 4269

File: 1588506041.53566-.png ( 1.76 MB , 696x971 )

>>4266
"Савка і Баклан." Виховний комікс.
https://issuu.com/komsa/docs/savkabaklan-zaminovana_progulyanka_

⋮⋮⋮   No. 4273

>>4267
Знач я помилився, припустивши, що ти тямиш, що таке "роман виховання".

Роман-виховання — це про героя, який з малого дорослішає, розвивається, трансформується тощо. Приклад — "Гра в бісер".

>>4268
Графічні романи перестали бути романами? Називай їх коміксами, VN чи манґою, все одно літературна складова — це роман, переважно епічний.

>>4269
Та не виховний, а виховання. Почитайте хоча би про сабж перш ніж дурню постити.

https://uk.wikipedia.org/wiki/Роман_виховання


File: 1587750124.756009-.jpg ( 155.23 KB , 960x720 )

⋮⋮⋮   No. 4186 [Reply]

https://t.me/anime_lit

Виявляється, українці народ поетичний і там її не менше, ніж у нас.
28 posts omitted. Click reply to view.

⋮⋮⋮   No. 4228

Бля, хто притяг сюди цю аутичну писанину? У авторів бі ди з макітрою, терміново галки 10 кубів.

⋮⋮⋮   No. 4229

>>4228
Я думаю, що у сторонніх людей такі емоції викликає і якась там Хатачівська трилогія

⋮⋮⋮   No. 4247

>>4214
Допрацюй обов'язково.
Може вийти непоганий сценарій для мальопису, а згодом і мультфільму, якщо буде вільний час та розуміння технічних моментів.

Репліки і діалоги—це добре, вони додають яскравості до сюжетної логіки. Ще б додати оригінальних персонажів або якихось предметів, їх взаємодії по тематичним сценам у антуражі різних локацій. Перспективи є, якщо уявити...

⋮⋮⋮   No. 4253

>>4247
Що допрацюй? Я попереносив тексти із каналу. З пдф-ок копіювання уйобищне. Тому їх не запостив.

⋮⋮⋮   No. 4254

>>4253
Вибач, подумав, що автор мав би отримати зворотню оцінку стосовно потенціалу. Само собою, коли прийде час, він/вона сам це зробить краще без зайвих позіхань та підказок. "Діло майстра боїться."


File: 1587466950.973973-.jpg ( 104.32 KB , 600x807 )

⋮⋮⋮   No. 4110 [Reply]

Як гадаєте, кацапи читають більше за українців?

Я розумію, що їх загалом більше, тому смоктачівський букач залюдненіший за наш розділ літератури.

Та все ж таки. В нас теми тут обмежуються переважно коміксами, чиєюсь графоманією, може двійком загальних тредів спижжених зі смоктачу.

Невже ми геть не літературна нація? І що з цим робити?
34 posts omitted. Click reply to view.

⋮⋮⋮   No. 4147

>>4146
Дякую. Гарний ланцюг подяк.

⋮⋮⋮   No. 4148

>>4147
Дякую. Гарний пердь.

⋮⋮⋮   No. 4149

>>4148
Дякую. Гарно заруїнив все.

⋮⋮⋮   No. 4150

>>4149
моя_пошана.jpg

⋮⋮⋮   No. 4156

>>4149
Дякую. Не дякай тут.


File: 1586558334.277022-.jpg ( 173.84 KB , 811x1177 )

⋮⋮⋮   No. 4096 [Reply]

Розкажу вам, шановшне панство, як я, дурень, змагався зі школярами у фанфікшені. Я, власне, давно варюся у фандомі EVERLASTING SUMMER і от, натрапив на новостворений ракопаблик ВПараші. Завдання було просте: розповідь про Оленку у жанрі фантастика. Пройшло вже багато діб та емоції вляглись, так шо розповім коротко. Сім діб я рвав на собі волосся, з ранку до ночі пишучи контент. Ідея нова, і нічого подібного ви, б'юся об заклад, не читали. Звісно, повністю не встиг, виклав тільки тизер. Сім осіб змагалися у кровопролитній битві за голоси підписників. В перший же день майже стовідсоткову перевагу одержав якийсь 15-літній хлопчина з очекровоплоливаючим висером. Я в житті такого не бачив. Абсолютна відсутність суті повісті та спотворення пунктуації ВЗАГАЛІ. В решті решт він посів третє місце (маючи у статті найменшу кількість переглядів)
Друге місце посів якийсь абітурієнт, шо взяв сценарій гри Сталкер:Тінь Чорнобиля, вирвав з деяких моментів того вашого Стрільця, посадив його в бар жерти горілку "Козаки" та слухати історії про дівчину, що ходить по Зоні так робить його справу. І от в чому мій дупобіль: сюжет просто сплагіачений дія в дію, Оленка, як характер взагалі відсутня (на її місці міг бути ХТО ЗАВГОДНО) і розповідь ніяк від цього не змінилась би. Але ви ж розумієте. Це ж СТАЛКЕР. Написали б про Майнкрафт, виграли б гран-при по всій Параші.
Перше місце посів місцевій модератор. Суть у тому, що його ФФ був як би продовженням статей, викладених до цього. Писати щось годне він навіть не намагався. Було видно, що пише давно і є вміння складати діалоги та події грамотно. Але, він сам сказав, що написав це просто "щоб підтримати товариство". Підтримав, дідько.
Ну а я шо? Дискуссії я не отримав від слова зовсім. Єдиний аргумент, чому - в мене мало голосів, значить, я дійсно гівно. Зелібобщина якась, чесне слово.
І не з наскоку ж залетів туди - передусім дав на оцінку парі співбесідників (друзів та знайомих-то в мене нема хехе). Перша - не читала БЛ і взагалі не вдупляє, хто такі ваші Совьонкі та Лєночкі, але виразилася що мовний стиль дуже сподобався. Другий - широко відомий у вузьких колах музикант, теж сказав, що добре і запропонував свої послуги, якщо я знайду сміливість робити модифікацію.
Отака хуйня, малята. Багато хейту, трошки добра і ніякої конкретики.
А ОТ ТЕПЕР МИ І ДОБРАЛИСЯ ДО СУТІ, ШАНОВНІ. Я ПОВАЖАЮ МІСЦЕВЕ ТОВАРИСТВО І МЕНІ Б НЕ ХТІЛОСЯ НЕСТИ НА БІРДУ ТЕ, ЩО ПРИЙНЯТО НАЗИВАТИ РАКОМ. АЛЕ БУДЬ ЛАСКА, ЯКЩО ВИ МАЄТЕ БАЖАННЯ ТА ЧАС, ОЦІНІТЬ МОЮ ГІВНОТВОРЧІСТЬ ЗА КОНКРЕТНИМИ КРИТЕРІЯМИ.

⋮⋮⋮   No. 4097 OP

File: 1586559170.398105-.jpg ( 169.57 KB , 1334x2160 )

Стаття на Фікбуці, або ПДФ-файл на ваш россуд. Просто перше я недолюблюю, а до другого занадто звик (книжковий формат, все таке...)
НАГАДУЮ: фанфік по Безкінечному Літу, і, звичайно, на російскій мові.
ЯКЩО ВИ НЕ ПЕРЕВАРЮЄТЕ ТОГО, ЧИ ІНШОГО, просто скіпніть трід. Ми всі щось любимо, а щось ненавидимо, сподіваюсь на вашу цивілізованність.
Стаття: https://ficbook.net/readfic/9263945
Файл:
https://drive.google.com/file/d/1ESXANQlhQPMhlO3MUGB4kJfnn8E3D_Ot/view?usp=sharing

⋮⋮⋮   No. 4098

>>4097
> свинособача мова
Покінчи життя самогубством, московська підстилко!

⋮⋮⋮   No. 4099

>Приносить на кропивач свинособачі тексти
>будьте цивілізованими
Зжери циганістого калію, мурчику.
2.9. Заборонено розміщення російськомовного контенту в усіх розділах, крім /i/. Дозволяється розміщення в розділі /p/ російськомовного контенту для обговорення політики, а також російськомовного контенту науково-технічного спрямування в відповідних розділах.

⋮⋮⋮   No. 4100 OP

File: 1586604963.684247-.png ( 180.88 KB , 535x466 )


⋮⋮⋮   No. 4101 OP

>>4099
Тебе там у школі хтось образив, що ти злий такий?
>Заборонено розміщення
А де я розмістив, прутню? Заскрінь мені хоча б слово російською уцт. Я розмістив ПОСИЛАННЯ на джерела, в яких є російська і, зауваж, попередив про це. Тут проблема не в правилах, а в твоєму ВВВ. Чому ти думаєш, що ненависть до чогось об'єктивно нейтрального робить тебе вартим?


File: 1580498880.087051-.JPG ( 7.11 MB , 4608x3072 )

⋮⋮⋮   No. 3780 [Reply]

Привіт. Пишу. Подивися:
70 posts omitted. Click reply to view.

⋮⋮⋮   No. 3882

File: 1582422451.599141-.jpg ( 2.2 MB , 3120x4160 )

Всередині людини сидить ядро, безумовне, і світиться. Ім'я йому Гідність. Стрижень, який закладений у серце й душу кожного.



Спробуйте уявити становище людини "без нічого". Деруть нерви, лізуть історичні приклади звірства в концтаборах, і якщо переносити себе на те місце й час, то біль вщухатиме повільніше звичайного. Найпекельніше, що можна забрати від людини та її духу: гідність, ім'я, зародок здорової особистості.



Нашу гідність ламають травмами, наше світле єство копають соціальними умовностями й вірність ідеалам з чавканням поїдає агресивна тяга до грошей. Потребує швидкої допомоги той, для кого відчуття самоповаги-поваги до інших анульоване. Зробімо йому укол прозріння й подаруймо теплі людські обійми. Так, так хотілося би зробити.



А якийсь там я інколи спілкуюся маскарадом та втікаю від звільнення й відпущення самого себе. Хтось так, а хтось водночас політичний діяч, і рівносильно-всесильно бував поваленим приступами дикої агорафобії.



Джузеппе Пардо Рокес очолював єврейську громаду в Пізі в 1940-х рр., і основним каменем спотикання його життя був страх перед собаками та їх іклами. Коли ж із приходом нацистських загарбників до міста більшість жителів покидали рідні домівки, ексцентричний Рокес залишився супроти бомбардувань і нашестя. Вороги спитали Пардо, чи боїться чоловік смерті, і той щиро заперечив це, оскільки жахали єврея тільки собаки. Згідно з історичною хронікою, Джузеппе парадоксальним чином через свою фобію проявив героїзм і прихистив у домі ще кількох соратників, яким удалося вижити. Рівночасно інший городянин Пізи, молодик на ім'я П'єтро, також агорафоб, покидав свої чотири стіни лише задля пробіжок до руїн будівель та порятунку поранених. Його визнали героєм.



Ти спроможний стати зрячим щодо своєї та чужої обов'язкової гідности після проникнення чиїмись вчинками, або ж коли ти відчуваєш провину за образу дівчини. І точно в танці пригадування, наскільки все-таки вкорінені та гніздові ідеї служіння Високому. Пригадуєш та ростеш.



Просто по-дитячому заграється цікавість: а якщо ти рефлексуєш над своїм "Я" зараз, то наскільки близько чи далеко ти перебуваєш у ньому? Де твоя гідність у цю секунду часу?



Піднятися над собою, порівнятися з минулими ментальними атмосферами та ворухнути устами в такт музиці життя "Я виграю!". Я виграю, бо я з народження гідний. Так і кажу собі, і кажу вам із самого ранку, навіть швидше, уночі.



#мої_роздуми #мої_роздиви

https://riltaras.blogspot.com/2020/02/blog-post_22.html

⋮⋮⋮   No. 3885

Ми – хлопцi з Файночану
Ходим до мечеті, шануємо Сашка
Нiхто та'як ми не вмiє тред вайпáти
Поки на нас не набігли безоси з ішної борди!

⋮⋮⋮   No. 3889

File: 1582725031.240512-.jpg ( 1.42 MB , 4160x3120 )

Місяць лютий грізно махав колючками сніжинок, і різко погіршував погоду перед весною. Знаходилися пестуни холоду, вони кожну зиму ловлять сніжинки язиком і задивляються на їх узори в автомобільному дзеркалі. Також пестуни вміють бути моржами й умивати обличчя голими руками та свіжою білою мерзлотою.

Середина тижня, казковий, як передніч Святого Миколая, вечір і заметіль. По бруківці у сторону Центру Шептицького надто гучно й по-невпевненому розмашисто іде юнак, але якогось такого надто 16-літнього вигляду, що, зосередившись на дитячих рисах його обличчя, явно виринає. Він спішить, очі пихтять паротягом, і поверхневій людині збоку може привидітися, що молодик або воліє різко натовкти комусь пику, або спішить на зустріч екстремально важливого ІТ-проекту. Й обидва припущення ними й залишаться. Напружена манера ходьби юнака легко пояснюється його тривожно-надривною натурою. Куртка хлопця розстебнута навстіж, і жовтавий школярський шарф зносять пориви вітру з льодовим присмаком. Так, він ходить у холод у такому вигляді по певній абсурдно-імпортній причині, а ще в цю секунду оповіді повертається з короткої перерви поміж спроб повчити старогрецькі мовні конструкції, котра набила йому мозок киснем. До гарячого приміщення та ноутбука, гайда! Кинувши кілька жорстко здавлених "Привіт" знайомим студентам, він зайшов, ба навіть залетів усередину Центру, по звичці устромив погляд на годинник зверху труби, під яким кипіло життям горіхове кафе, і помчав кроками на другий поверх.

Центр ім. Митрополита Андрея Шептицького унікальне місце. По-перше, аналогів у наших університетах немає. І на тому й закінчили б. Але друга закаблука полягає в тому, що медійний простір виділяється своїм сучасним стилем. Строгий, скупий на палітру кольорів, із міцними бетонними, відкритими для очей стовпами, із деревом, яке перемістилося в дизайн інтер'єру на сходи та на внутрішні насадження. Скляний, прозорий, із небезпечними східцями та затишними куточками на диванах, за котрі ведеться тіньова конкуренція студентів, працівників УКУ та людей із креативної індустрії Львова.

Юнак теж про це все тяжко й натужно, із міліметровими інсайтами, думав, і врешті-решт як робот, механізм, вернувся до вільної канапи. Нещасний чомусь вирішив, що він у світі, певне, найзнедоленіша людина, частенько корчив із себе трагедійного персонажа Шекспіра. Зі скрипучим прийняттям і самоіронією колекціонував дружні усмішки чутливих людей, які раптово скидали з нього цей панцир равлика. Одним помахом м'язів рота. Теплою усмішкою.

Він не міг, а так водилося вже другий рік, знайти ідеальне положення тіла на дивані, і від цього перебував у злісному на себе настрої. Сяк-так, по-лисячому влаштувався, закинув руку за шию і майже ліг. Високий зріст був його явною перевагою, але тільки не на компактних диванах Центру Шептицького. Парубійко чимдуж рознервувався, бо його старий лептоп-машина зазнав краху при підключенні до мережі, але за двадцять хвилин усе уляглося й можна було беззмістовно перевіряти свої соціальні сторінки та повідомленники, у народі знані під гаслом "месенджери". Однак гладко в нього йшло рівно ніколи. Звісно ж, комп'ютер хлопчини гальмував, і веб-сторінки вантажилися по кілька хвилин вічності. А ще він щось писав!

Кажуть, дивні публікації, часто згадував безумство, та й був зовні схожий на німецького романтика, який загрався в диявольське, перечитав Гете та засильно вкинувся музичними смаки в німецьку класичну музику. Волею долі він умів писати обома мовами, українською та ромською. Читач хай буде тверезим і одразу придушить нотки внутрішнього расиста, із повагою прошу. Бо річ у тім, що раніш, на таборі якоїсь замудрої, однієї із сотні молодіжних організацій (може БУР, може ФРІ, може під час ТК, Твоєї Країни) він закохався у пишну ромку, та під сильним буревієм почуттів досконало вивчив мову цієї цікавої громади, що елегантно вписалася в український антураж. Думаю, про любовний крах згадувати не варто, ситуація і так криштально зрозуміла. Наш ідеаліст був особистістю вкрай закомплексованою, і про його тексти віршів, пісень і політичних памфлетів ромською для дами серця знали тільки найбільш духовно збагачені інтернет-друзі, а назагал він був слабо відомий як горемика і студент без певного роду занять. Прокрастинатор, одним словом. Хоча, здається, не пив?

Юнак поправив своє запудрене й мокре від снігу волосся, поміняв позу на дивані й зайшов на сайти своїх інакомовних творінь. Узагалі той молодчина був людиною розумною, й інтелектуально готовою до критики та опозиції, великодушно бувши вдячним Грицаку та його лекціям про бітлівську творчість за відкриття творчої вуглинки. Проте Інтернет його лякав своєю акцентуацією на особі автора.

Повіки штучно підпухли, зіниці бігали по рядках відгуків і зауважень, і геть невлад наш художник слова прочитав нищівний коментар. Удар ножем у пах, горло та нервову систему. У цілях вашої безпеки зміст слів критика кане в небуття конфіденційності, але це був кінець. Пітні руки, дрелька запрацювала в горлянці, зіниці залізли на білок і прокрутилися на 360 градусів... Юнак хлопнув кришкою ноутбука Lenovo, тремтливими пальцями поліз у кишеню рюкзака Fjallraven й блискавично увімкнув "Everything I wanted" Біллі Айліш, поставивши пісню на повтор. Накинув куртку, узяв руки в кишені та з видом глибокої втрати гордощів і гідності знову поплентався назовні. Хлопець був тривожно готовим до всяких тернових вінків, вивчив ази прикладної конфліктології, але емоційна крихкість завжди є частиною нас самих. Принаймні так було в нього.

Йому хотілося заридати, точно так, як істерично вибухають діти, коли їх щиро обрану улюблену іграшку кидають до рота дворової собаки. Але, це ламке слово на "А"... "Ти майбутній чоловік, купа людей навколо сидять, незрілість призводить до сліз і буйства"...

Гнітючі до комічного міркування наповнювали голову студента разом із повногрудими вдихами морозного кисню, і потуплений погляд на брудні мокасини скрипів до ладу ступням по дощатій дорозі. Лиш би йому, бідоласі, полегшало...

Отак ідучи, намагаючись заплакати й виглядаючи мов сумний добродій з артхаусної кінострічки, молодий чоловік умить почав перекидатися подумки на справляння зі своїм підступним болем. Ясність його намірів та їх геніальна чистота омила його приниженість. Мова не про спокій, але щось нове зароджувалося...

Знову стрибок відчуттів, знову удар креативної ідеї по скронях і стук сердечний.

Тарас прибіг назад до Центру Шептицького, загрівся і написав цю оповідь.

#моя_проза #гумор

https://riltaras.blogspot.com/2020/02/blog-post_26.html

⋮⋮⋮   No. 3890

File: 1582796594.872634-.PNG ( 6.36 MB , 1714x2268 )

А коли стає зовсім порожньо всередині, починаєш поглинати все підряд навколо: пластикові виделки, газетний папір, зубну пасту, кукурудзяне борошно, клей ПВА, рідке мило, гумовий ластик і навіть діряві шкарпетки. Здавалося б, що гірше вже просто нікуди. Але стривай, через пару хвилин ти блюєшь прямо у смітник. О, кукурудзінка! Поступово відро заповнюється слизьким чамплу зі шмарклів, з носа починає витягуватись рожева паста. Одна макаронина за іншою, кожна довжиною у півметра.
У роті пересохло, треба попити води. З очей почав витікати соус Бургер. Набираєш воду з вази разм з квітами, а з вух вже сипиться тертий сир Володар. Дістаєш пластикову виделку з горла і встромляєш зверху до самого кінця.

- Bon appetit! - каже тобі волога паста з мусорки.
- І тобі смачного, шматок липкого тіста. - відповідаєш ти.
В той момент було дуже недоречно ставити питання чому ця бадьора італійська паста розмовляє французською без акценту. Незабаром розумієш, що з тобою розмовляла не паста, а сміттєвий пакет.
Але це вже не важливо, тому що фізична порожнеча спереду заросла білими нитками від дірявих шкарпеток, бинтів та сорочки. Заклеюєш зворотню сторону пластиром і зав'язуєш мішок з блювотою. Брудну підлогу, зім'ята папір, мильне скло і порцелянова ваза.
- Гей, гей, ти, хлопче, подивися на мене, дивись скільки в мені сиру! - знову починає сміття.
- Тихіше, я намагаюся зосередитися. - повільно промовляєш у порожнечу.
- Все одно ти не зможеш мене позбутися! - каже надокучливий пакет зі складними вуглеводами.
Мовчання. Човгає звук кроків, двері відмикається, бавовна у повітрі, злі мухи забрали пакет і полетіли собі десь.
Звичайно ж вони закопають це сміття на задньому дворі твого будинку. Там більше нічого не буде рости. Тільки сторчатимуть залізні стовпи електромереж та ліхтарі.
Ваза з квітами випита до половини. Потрібно протриматися, поки підлога не провалилася і таким чином можна буде перейти на новий рівень свого незбагненного божевілля.

Як же нерозумно вийшло: весь одяг брудний, руки у чомусь жирному, а думки в голові—немов зибучий пісок розповзаються під вагою величезного синього кита депресивного настрою.
Цей кит п'яний, стогне і намагається вибратися з піску, стрімко занурюючись углиб.
В цей час стоїш біля самого краю темного коридору і дивишся як у самому кашоподібну потоці пропливає дерев'яна нога.
Люмінесцентна лампа далеко висвітлює невелику ділянку з каменів, що обросли мохом; металеві труби уздовж стіни і іржава табличка із написом:
"Ласкаво просимо. Знову."
Кудись відразу пропав весь цей вантаж, як ніби важкий кит повністю вбрався в пісок, пройшов наскрізь і виявив себе у водопроводі.
У кутку помічаєш маленьку істоту, чимось нагадуючу Умпа-лумпу, що просто сидить на низенькому стільчику і мовчки їсть шоколадну плитку.
Підходиш ближче, щоб дізнатися де знаходиться вихід.
Умпа-лумпа перестав жувати, уважно подивився на шоколад і доїв решту разом з обгорткою.
Хотів було вже розвернутися і піти шукати інший шлях до виходу, але маленький ненажера вчепився в ногу.
- Досить його годувати! - грізно прохрипів вусатий водопровідник і вдарив Умпа-лумпу гайковим ключем з розмаху.
- Ну от, тепер з ноги хлищє кров, як замотати рану?
- На, візьми підоріжник. - простягаючи, посміхається коротун.
Ти як ні в чому не бувало розгортаєшся і тупо йдеш подалі від цієї гидоти.
- Куди ти? - питає тебе ремонтник.
Мовчиш. Думаєш може це якось само собою владнається, але жодною мірою ні—цей бовдур кидає в твою сторону гайковий ключ...
- Мі-імо! - кричиш не обертаючись і тут же ударяєшся боляче головою об цегляний кут.
Кілька секунд терпиш біль, з кишень посипалася дрібниця, всі цеглини в якийсь іржі.
І тут, дуже нервово рухаючись, з містерійної глибини тунелю виїжджає броньований танк у цікаву клітинку.

⋮⋮⋮   No. 3906

File: 1583455283.777822-.jpg ( 1.18 MB , 2398x1999 )

Крутиться і ворочається в ліжку, справжній вуж. Повіки стулені з відтінком жаху, і лежачому сняться Кошмари_На_Межі. Ім'я придумав їм сам Антон, й особливістю цих снів був показ усіх можливих фобій і страхів чоловіка в одному екшн-фільмі. Від якого пробудити міг один лише будильник. Будильник акурат клався на 06:45, от уже три роки поспіль. І порушити устав режиму значило піддати себе новій небезпеці. Хто ж його знає, що падає на долю людини, яка перевершує свою сміливість та ступає ногою на сакральний ритуал. Устань пізніше: підвищується ризик серцевого нападу й появлення раку по генетичній лінії від дідуся. Устань раніше: посилення нав'язливого бажання завжди відповідати своїм вимогам, страх за життя через недосип та перевтому центральної нервової системи.

— БІП-БІП-БІП-БІП-БІП-БІП!!! - гарчить несамовито будильник, і Антон лупить на світ свої хамелеонські очиці: голубі, сірі й зелені по три чверті навколо збільшеної фізичною вадою зіниці. Укол тривоги в грудну клітку, неприємне стискання горлянки й моментальне знання про свою незначущість у світі. Думки_Сухе Горло_Стук Скронь.

Антон починав ранок по заїждженій схемі. Телефон вибивав йому в застосунку "Здравіє" задачу: сфотографувати картину Сальвадора Далі "Обличчя війни" поруч спальної кімнати. Недавно завдання ускладнилося до зміни фільтру зображення. Без неї будильник мучив би бідолаху ще раз, але такого поки не траплялося, і ви зрозумієте, чому. Зробивши фото в негативному світлі, Антон відставив мобільний на спеціально відведений для цього стіл. Його поверхню чоловік попередньо витирав щораз новим шматком однотонної білої тканини, на котру прискав гіпоалергенним антисептиком. Розчин міняв раз на тиждень, о 09:45, неділями. Процедура входила до маси заведених інструкцій життя, і навпроти кожного виконаного пункту Антон вправно виводив галочку на ватманах. Білі полотна самотужки порозвішував усюди на стінах, окрім поля, призначеного для мистецького витвору Сальвадора Далі. "Обличчя війни" поміщалося в центрі стіни, навпроти ліжка, і той центр помишлявся центральним центром. Антон вивчав геометрію та знав напам'ять усі вимірювання свого помешкання. Для стороннього спостерігача постановка видалася б дивною: стіни віддавали колючою білизною, і ватмани-полотнища створювали неприємний ефект надлишковості та хвороби.

Чоловік перебіг до кухні й покрокував до одного зі столиків. На ньому стояла заготовлена з ночі, накрита харчовою плівкою склянка фільтрованої води. Воду привозили разом із тканиною для ганчір'я та рідиною антисептика, разом із рештою хатнього начиння. Рівно 30л на тиждень, і так із самого початку проживання Антона, хоча той наївно мислив, нібито обмежиться 19л чи, бодай, 22л. Ті числа запалали для нього святістю, бо молодий чоловік мав 19 літ від роду, і народився 22 березня. Він "майже" випадково зустрічав свої цифрові знаки на просторах Всесвітньої павутини (www.), або ж в одній із 222 книг на 19 поличках удома. Книжкові шафи знаходилися в ізольованій від пилу та зовнішніх впливів кімнатці, по правій стороні від спальні, і наш легінь вважав пошук чисел насолодою своїх буднів. Усе було продуманим до каплі, навіть розташування бібліотеки по правий бік, оскільки наліво ходять тільки невдахи й безумці, які здійснили камінг-аут щодо своїх психічних захворювань.

Середа, пріє тиждень перед 20-літтям хлопця. День надзвичайно важливий, і прийшов час побачити терапевта. Антон швидко поміркував про всі можливі сценарні провали перед його супервізором, допоки снідав вівсяним молоком із пластівцями без глюкози. Супервізора звали Наталя. Миловидна й низенька жіночка, з кучеряво-звивистим волоссям і спортивно доглянутим тілом. Останній раз молодик бачив її рівно три року тому, також у середу. Ergo, в одному з його 33 щоденників-діагностиків міститься ще й запис про точну годину й секунди початку зустрічі. Він ще тоді почував до неї певні бажання, тільки-но пройшло 19 хвилин аналізу (спостереження цього Антон у письмі також не оминув). Н., натура зі вразливим нутром, відчула його, але не надала тому великого значення, і віднесла свої пережиття на кшталт типового перенесення когось у голові клієнта на свою фігуру психолога. Антон же навпомацки й несвідомо мучився до сих пір, й невдоволення приводило його до точкової напруги й відчуження від процесу терапії. Він покладав феноменальні очікування на сьогоденну зустріч, і йому здавалося, що саме тутечки й зовсім скоро він проживе катарсис, обіцяний і неповторний. Так тривало уже, ну, ви, дай вам Боже кмітливості, зрозуміли, скільки...

Хлопець докінчив снідання, вимив увесь посуд у другій раковині, призначеній для миття посуду та всього колюче-ріжучого на кухні, витер руки позначеним літерою "К!" рушником, і мусів довершити ранкові приготування. На годиннику з відкидним міньйоном фіолетового кольору закричав пронизливим тембром час.

07:45. Переміщення до спальні.

Антон знав, прийшла пора змінювати стандартний набір суцільно сірої постелі на новий комплект, перед тим кинувши використаний у Пічку_ Для_Спалювання_Брудних_Речей. Усе робилося в цій частині рутини легко, бо ліжко він модернізував кожного Різдва кожного року. Спальне місце помалу перетворювалося в роботизований пристрій із кількома кольоровими кнопками. Антон вказівним пальцем торкнувся великої червоної клавіші "DELETE", відчув один із сотні механізмів зниження тривожності, клацнувся кістками рук, і помилувався новою постіллю, яка ще навіть нічим не пахла. Йому закортіло на мить помріяти про лікарську, вихолощену білявими кольорами палату, і запалився сумнів...

То був спогад, то було марево? Нервова система забила тривогу, й Антон за кілька секунд перемкнувся й проробив схожу процедуру, як із постільним, щодо своєї одежі. Шкарпетки, легкі бавовняні штани, футболка на довгий рукав із шовку, і вже так-то й тільки так-то три роки.
«Цікаво, чому?» — на мить пробігло мурашками по руках Антона, але лінія визначеної поведінки взяла гору.

Він, стукнувши зубами, прогнався через набір вправ обов'язкової гімнастики, згідно з графіком. ЇЇ текст та ілюстрації гнучких вигинів і правильних віджимань молодий чоловік одержав давніше, коли в'їжджав у квартиру. До кімнати для фізичних занять, найбільшої та порожньої в порівнянні з попередніми, вмонтували вивірену композицію провітрювання зі свіжим гірським наддувом. Навколо стояли великі дзеркала, навіть на стелі, щоб могти записувати всі рухи на камери спостереження. Прогрес ішов добре, голос комп'ютерної програми по контролю за тілом сповіщав про дрібні й посередні успіхи, але тіло та м'язи юнака все одно залишалися дряглими. Йому, здається, так само не вдавалося потіти, якби й схотів, бо забув про таку природну здатність людського організму. Чого тільки не зробиш, коли солодкий тембр штучного інтелекту вирішує за тебе..

08:45. Тренування закінчилося.

Антон вернувся до спальної. Уже по своїй волі (здалося, га?) зиркнув на третій із ряду ватман, звірився з тим, що виконав, і налаштовувався на годину уявної ментальної гри. Він підключався до мережі, умикав трансові норвезькі мелодії, звісно ж складені професіоналами для таких ментальних звершень, й уявляв собі, як вирощує квітку. Біла ружа, мальва, під егідою білих стін та білих шумів, кожного дня ось уже як третій рік будувалася його розумом. Дозволено було відрощувати тільки півміліметра рослини на рік, з доданками кольору (опції вузькі, від салатового до темно-зеленої, хвойної палітри). Мож докласти живості на стебло й, по бажанню, краплю роси чи червону мурашку. Частинками пікселів ми стаємо творцями. Квітка грала в житті та розкладі Антона світанкову прелюдію, й молодик ніколи не бачив її в місячному кривавому сяйві ночі. Так любив цю справу! Ще й міг паралельно ній по-дитячому фантазувати, нібито він бог і творить нове життя, хай і серед віртуального виміру своєї голови. Поринувши в забавку до 09:22, він забував про завжди різкий обрив, і таке образливо-болюче повернення до схематизму доби опісля. І воно сталося.

— БІП-БІП-БІП-БІП-БІП-БІП!!! - шість уїдливих гудків стандартної кімнатної симфонії, автоматичне злітання безпровідних чорних навушників, 8 хвилин вільного ходіння по простору багатокімнатних апартаментів і відеодзвінок Наталі через великий екран Smart TV з використанням базової програми операційної системи телевізора.

Антон найчастіше всього навчений думати іменниками, а кожен автор у чомусь є вигаданим ним Антоном.

***

— Доброго часу доби! - гукнула Наталія молодцю, що сидів на дивані прямо пропорційно телеекрану, на відстані 1,9 м.

— Добранок! - глухо привітався Антон, потуплено дивлячись до Картки_Допоміжних_Фраз, яку тримав у власноруч пришитій кишені штанів.

— Як у вас справи? Як себе почуваєте? - з не то щирою, не то доведеною до ідеалу тренінгами по емоційному інтелекту усмішкою спитала Наталя, вибіливши наперед Антона зуби. Вона порухалася у своєму кріслі по той бік Всесвіту, для укомфортнення комфорту.

— Стабільно. Серйозно, - видушив Антон, бігаючи з деяким занепокоєнням кокаїновими від страху зіницями по Картці_Допоміжних_Фраз. І так уже третій вік.

— Антоне, пам'ятаєте про наш поведінковий експеримент? Чи ви готові цього разу? - із виліпленою кінострічками інтонацією запитала Наталя, закинувши ніжку за ніжку. Взута в римські сандалії. Антонові би сподобалося на них подивитися, та він ось уже як третій рік гладив поглядом тільки низ підлоги та Ту_Саму_Картку.

— Так, звісно. Я... Я... Я... - чоловік, на диво терапевткині та й усього світу, сказав перший вислів самотужки, а другий уже почав плутатися в горлянці. Антон сіпнувся мовою та розумом від прояву власної волі.

— Ви! Ви! Ви! Ожи... - закричала Наталя, раптом відкинувши маску доброзичливості та необхідної етики. У неї зжолобилося все тіло, і ступні з улесливим педикюром і лакованим візерунком чорного по білому горошку аж почервоніли. Почувся якийсь шурхіт і шелест, щось кудись полетіло й упало, тріснуло дзеркало й розбилася чашка з потрійним еспресо на її столику.

— Я! Я! Я! - Антон задер голову й втупився в Наталю, а від її гнівливості в очах та розкиданих по приміщенні листків і красних палітурок його пройняло глибоким розумінням, що щось З_л_а_м_а_л_о_с_я. Серце Антона почало відбивати усі максимуми, піт стікати патьоками за комір шовку, й очі сльозитися, мов від гірчичного газу, бо ні з того ні з сього він зрозумів, що відбувається й відбувалося увесь цей час. Три останні роки, три додаткові місяці, в середу, 15 березня, о 09:63... Остання думка про годину аж заскрипіла в нейронових тунелях нашого звитяжця, і йому точно здалося, що голова й усе тіло зараз вибухнуть.

— Я! Я! Я! Я подивився на вас! Я побачив ваші ніжки! Я побачив ваш робочий кабінет! - уже легше вирвалося з уст легіня в напрямку до Наталі, яка чомусь зникла в потойбіччі екрану...

— Н-І-І-І-І-І-І-І-І-І!!! - люто заволав Антон, побачивши, що стеля враз стала прозорою й крізь неї увірвалася підошва Наталиних сандаль, щоби його розчавити.

"ЧАВК!".

(і зникла зі свідомості Антона)

DIXI.

#моя_проза


Delete Post [ ]
[1] [2] [3] [4] [5] [6] [7] [8] [9] [10] | Catalog

[ Кропивач ] [ a / b / bugs / c / d / f / g / i / k / l / m / p / t / u / ]