/l/ - Література

незле, незле. постапокаліпс на марсі? сюжет продумував чи будеш як желязни?

По вигнанню я деко трохи прожив в околиці селища, займаючись риболовлею та шутерством усіяких дрібних тварин. Окрім мене в околицях жило ще десь зо півтораста таких самих вигнанців. Вони жили на довколишніх хуторах як в’однину, так і невеликими гуртами, займаючись і тим чим і я займався, або ж вирощуючи городину чи дрібним ремеслом. Хід в селище їм був закритий як і мені, але часом вони збиралися разом і стрічались з торговцями, обмінюючи результати своєї праці на потрібні якісь їм речі. Вісно, торгівці нижали або дерли курс обміну для своєї вигоди, але нікуди тут дітись і доводилось з сим миритись. Отак вони й жили.

Звичайно, мене не дуже вабив такий спосіб життя на найближчі 10 років. Зустрівшись і побалакавши з кількома такими вигнанцями, я вирішив йти в недалеке містечко - Крючаве Подуббя, де, подейкували, всім було начхати на тебе. Колись давно ми з батьком та іншими чоловіками їздили туди кілька разів для обміну своєї продукції на сталь та інші матеріали для кузні і наших машин. Тож дорогу як туди йти я ніби й знав в загальному, але були проблеми по орієнтуванню на місцевості. Ще через кілька днів я виміняв у одного торгівця карту нашого краю сумнівної правдивості за три шкіри диких котів, і сумніви мучавші мене про необхідність кудись йти, водраз пропали. Через 28 днів після мого вигнання я згріб всі свої скромні пожитки і покинув рідні місця.

Дорогою до Подуббя користувались мало. В нас взагалі мало дорогоходили. Все необхідне для життя можна було видобути або виростити на місці. Старі машини, що мололи зерно чи приводили в рух механізми в майстернях і в кузнях, майже не зношувались. А якщо ж все таки яку деталь тре було замінити - її можна було виробити на цих же машинах зі сталі, яку, як казали, виплавляли під далекими Крабовими горами і розвозили по великих містах. Люди із сіл та селищ вже самі дорогоходили до міст по метали та інші ресурси, обмінюючи їх на результати своєї праці. Але, знову ж таки, це траплялось рідко. Тому всі намагались триматись своїх насиджених родючих місць в оточенні добре знайомих людей і не вилазити в незрозумілий їм світ. Через малу кількість дорогоходів, розбишаків на дорогах не водилось - не було їм сенсу чекати місяцями сидячи в захованках заради одного-двох бідарських караванів. Так і з голоду гикнутись можна. Сіромаки ж, або дикі коти могли спокійно роздерти одного-двох дорогоходців, але вже з невеликим гуртом справитись не могли. Та гурт збирався в дорогівництво рідко, а сам ніхто не ходив. Ну хіба який ідійот, к я наприклад. Але це швидше виключення.

Старе кам’яне мостіння місцями занесло землею і заросло травою. Часто траплялися невеликі канави поперек дороги, які ніхто не засипав. Дорога петляла між лісом і невеликими пагорбами. Кілька разів трапляли невеликі річки, які доводилось переходити вбрід. Йшов четвертий день дорогохідства. До Подуббя лишалось приблизно ще стільки ж. Я пинив біля ріки щоб відпочити кілька день та здобути якогось їдла. Спальник висів на деревних гілках, щоб сіромаки та коти не дістали вночі, внизу я палив багаття і грів воду на супу.
- Гарного дня, дорожнику! - почувся голос іззаду, від ріки.
Я обернувся. Недалеко від берега стояв невеликий човен-вітрильник. В ньому сиділо троє чоловіків і мале дитя років шести. Всі четверо дивились на мене з неприхованою цікавістю - де ж бо так зустрінеш дорогохода - одинака в сих краях?
- І вам теплого сонця над землею, - відповів я обережно випростачуючись.
Взагалі, в таких ситуаціях може всяке бути. Тут рідко хто отак перехрещує свій шлях з чиїмось. Тож я обережно почав рухатись в ту сторону, де в мене лежав арбалет з ножем. Забачивши се, чоловік, що стояв на носі човна заговорив зі мною .Судячи по голосу - він і привітався до мене.
- Не бійсьо. Ми пливемо в Кручаве Подуббя із Степовухи - село так наше зоветься.
-Ага. -Мені було начхати хто вони й звідки. Я дібрався до своїх речей і думав яко би тепер взяти зброю до рук шоби не викликати нападу, але й не залишатись беззбройним якби шо. Та в голову нічого толкового не приходило.
- Послухай, не бійся нас. Ми тобі шкодити не будемо. Ми тіко побачили шо ти тут є і вирішили підпливти допомогти а то мало що.
Я не слухав його, а лише нахилився щоб взяти свого ножа. Раптово щось свиснуло і в руку вштри́кнулась невелика стріла. Я здивувався що мене хочуть вбити таким дрібязком. Але в голові раптом почало паморочитись. "Чорт, отрута!" подумав я і мої ноги підкосились. "Ось тобі й каюк" промайнула в голові думка. Свідомість потрохи почала покидати мене. Останнє що я бачив - зхилене надімною дитяче лице.

- А ми не перебрали часом?
Свідомість потрохи приходила до мене і я починав чути голоси довкола.
- Чому? Там якраз доза була для дорослої людини.
- Так то так, але подиви на нього - миршавий якийсь.
Я відкрив очі.
- Е, дивіть!- пролунав дитячий голос. Всі впялися поглядами в мене.
Я оглянувся. Мої руки були зв’язані, мої речі лежали в ногах, я був на човні а човен спокійно і велично плив посередині ріки.
- Вітаю ще раз - сказав той самий чоловяга, що й говорив до мене тоді. - Дозволь прояснити тобі ситуацію.
Я щось мукнув - язик зовсім не хотів мене слухати.
- Не бійся, ти ще не повністю відійшов від Соку Мерця. Твій розум вже працює, проте тіло ще ні.
Я знову щось мукнув.
- Добре. Тепер дозволь представитись. Я - Верфієм, Це мої товариші Оскальд та Семен, - чоловіки по черзі кивнули, - а це мій внук Пелет, - вказав він рукою на хлопця. - Ми пливемо до Кручавого Подуббя для торгівлі. Тебе ж побачили там самого на березі і вирішили що потрібна допомога. Але ти дещо неадекватно відреагував, тож ми задля загальної безпеки трохи приспали тебе. Розумієш?
Я знову мукнув.
- Добре. Ми не могли тебе кинути там сплячого, бо дикі звірі розтерзли б тебе. Але й чекати поки прокинешся - витрачати час. Тож ми взяли тебе з собою. Як я вже казав, ми пливемо до Подуббя і можемо, якщо хочеш, підкинути тебе туди. Якщо ні - пристанимо, як тільки оклигаєш, до берега і ти вільно підеш куди схочеш. Зрозумів?
- Ага, - сказав я і здивувався. Мову мені повернуло, проте рухати кінцівками я ше не міг.
- Якщо ти попливеш з нами до Подуббя, то ми хотіли б попросити тебе про одну послугу. Так сказати плату за проїзд. -продовжив Верфій.
- Про яку ж? - насторожився я.
- Там далі будуть невеликі пороги. Чи не міг би ти допомогти нам провести човен попід берегом?
Мені відлягло від серця. Я вже думав що мене зараз в рабство запродадуть абощо, але це виявилось трохи незвичним, проте доволі мирним проханням.
- Добре, допоможу. - одповів я. - Тікмо руки відв’яжіть.

Весь залишок подорожі до Подуббя пройшов цілком мирно і ненав’язчиво. оловіки розповідали мені про своє село і звичайні сільські проблеми, я їм про своє, тактино замовчавши деякі факти із своєї біографії.

Далі буде...

гідно. тільки таки трохи не природною видається поведінка гендлярів. занадто мало причин щоб стрілити, а як вже схопили - без нічого розв'язали і відпустили. якби він встиг вихопити ножа, чи що

- Слу, ти знайди поперше собі яку роботу та нічліг. А тоді ринь в житіє. Ось тобі моя прощальна порада. - Семен стояв в човні, який тихо похитувало на хвилях. - І будь уважним - тут пройдисвітів на всіх стане.

Ми вже давно попрощались, але човнарі все давали мені останні поради.

- І дівку собі тутейшу віднайди - пригодиться! - прокричав Оскальд і всі троє чоловіків гучно зареготали. Малий здивовано оглянув їх, не розуміючи чого це вони, але зразу ж посміхнувся, за компанію.

Я відійшов від місця де був пришвартований човен, але поберіжна вулиця повторювала контури ріки і йшла далі. По березі до дерев'яного по́мосту було пришвартовано багацько човнів і човників різних форм та розмірів. Також стояло кілька барж, з одної з яких вивантажували щось схоже на вугілля. Мої ноги вели мене все далі і далі, а очі упивалися цим різноманіттям.

Раптом над човнами почав підніматися дим. "Пожежа?" йокнуло серце. Я пришвидшив хід. Місце, яке димувало, було все ближе і ближче. Я перейшов на біг. Ось тут, за цим баркасом, зараз...

Мої ноги раптово зупинилось, очі полізли з орбіт а серце затріпотіло. Пароплав! Справжнісінький пароплав! Хоч і невеличкий, лише вдвічі більший за той човен, на якому мене привезли сюди, але пароплав! Так, я читав про них в книгах. Я знав про існування парових машин. У нас в селі було кілька парових машин, та вони були здорові і незграбні. Але паровик на човні, такий маленький і елегантний - це я бачив вперше.

На човні побіля механізмів копошилось кілька дюжих чоловіків. Один з них підняв голову і помітив мене.

- Шо тобі, юначе?! - крикнув він до мене.
- Та так...нічого... Ядивлюсь, просто... - зніяковів я.
- А, ну дивись. За це гроші не беруть ГА-ГА-ГА! - зареготав він і повернувся до справ.
Я далі зачаровано дивися на пароплав. Ну і добре що не беруть. В мене їх і так майже нема. Га-га-га - засміявся я в душі.

Після того як мені обридло стовбичити і втикати на пароплав я вирішив одивитись місто. В моїх дитяих спогадах воно було великим, могутнім та гамірним. Так і було на кількох центральних і поберіжній вулицях. Магазинчики, торгаші, кучі людей, краму та всілякої дурні. Проте більшість міста була сонним царством з рідкими пішоходами та ще рідшими возами, запряженими кількома хрюбсуками або, навіть, туром. Дво-трьо-чотирьо-рівневі будівлі ближче до центру та звичайні хати з садами по окраїнах. За містом же виділись лани й хутори, проте до них я йти не хтів. Так, місто було більше за наше селище, проте за пів-дня я обійшов його повністю і почав нудитись. До того ж мене почав діймати голод і втома, хотілось сісти поїсти і прилягти десь. Що я й зробив на найближчій лаві під деревом на перетині двох якихось вуличок. Ні, я не ліг спати, я сів, розкрив свій клунок і почав набивати пузо їжею. Трійко людей, що проходили повз під час моєї трапези, лиш здивовано зиркали, проте йшли далі і нічого не казали.

Підкріпившись, я приліг на лаві і почав перебирати події минулого дня. Згадались прощальні слова Семена. Про роботу, а тим паче про дівку, можна буде подумати й потім, а от нічліг!..

На місто спускались сутінки. Я лежав на вулиці на лаві під деревом. Нічліг. Чорт!

Далі буде...)

>>2550
заберуть менти з парку на лавочці?

Колись то давно бацько з дідо відали мені повідь про одного чувака з цікавим йменням Діоген. Чувак був той, як вони казали, вельми розумним і знаменним. Проте була у нього одна цікава хиба - він жив не в хаті і не у великому домі, яко весь нормальний люд, а в звичанісінькій діжці. Вразившись повіддю про цю людину, я хотів віднайти її і тому докучав усіх стрічних розпитами про ню. Проте в нашому поселенні про цього чоловіка знало не так вже й багато людей. Ті що не знали про нього - злились на мою докучливість, а ті що бодай щось чули чи знали чомусь хитро мружились і посміювались з моїх розпитів. Зрештою я вирішив що ця людина не з нашого селища, якщо вона настіки знаменита що про неї знають так далеко, але живе вона десь незнано де, якщо знають її тут так мало. Тож вирішивши знайти цього чоловіка колись потім - я заспокоївся і нікого більше не дрочував.

Чоловік, що сидів напроти Діогеном не був. Та й бочка, в якій ми перебували, була не бочкою, а старою, як він її назвав, чиштерною - здорова циліндрична штука людською висотою і довжиною як дві людини. В одній її основі були пророблені двері, в іншій же стояло ліжко над яким зяяло невелике віконце. Посередині розміщалися низький стіл, на якому горів каганець, шафка і плита. Стільців не було, ми сиділи на долівці. Ззовні чиштерна була обкладена камінням з глиною і накрита старою бляхою. Стара краска на ній облупилась і було видно ржавіючий метал. Мене трохи дивувало таке відношення до настільки цінного ресурсу, проте я мовчав з цього приводу - кожен дро...кхм.

Ґазду звали Славець. Він розбудив мене і повів до себе за хвилину до того, як тут з’явилися правохоронителі.

Як можна заснути на лавці посеред вулиці спитаєте ви? Дуже просто. Коли натомлена і сита людина займає горизонтальну позицію і на неї починає діяти заколисуючий шум листя - увага притуплюється і сон підкрадається дуже близько. А там плиг! - і ти вже сновидиш забувши про все на світі. Спробуйте, ви так само можете.

- Що хлопаче, здалеку прибув? - запитав мене Славець після першого ковтка.
- А звідк...
- Хе, не питай. В тебе ж на лобі писано все.
- Що писане? - я потер лоба в пошуках слідів якогось писання.
- Те що ти не звідси. Тутешній люд має свої повадки. Проживеш трохи - побачиш і срозумієш.
- А-а-а-а, - крім цього а мені більше нічого було сказати.
- От комусь й не сподобалось що тут терся якийсь незрозумілий тип і він звернувся до наглядачів за порядком. А вони вже йшли сюди щоб перевірити хто ти такий. Метрику маєш?
- Кого? - яка метрика? Про що він?
- Доку́мент якийсь, в якому вказано шо ти це ти а не аби хто.
- Ам-м, ні не маю.
- Ууу. Ну от. Без доку́мента чи ще якого посвідку тебе б закрили до вияснення особи і чи не вчудив ти що де часом. І сидів би ти собі, кукував.
- Куди закрили?
- До в’язні звісно ж, куди ще!

Ну от, думав я, ще цього мені не вистачало. Тим часом Славець хитро примружився, посміхнувся і сказав:

- А ти таки вчудив.

Якби я сидів на стільці - я б звалився з нього на долівку. Але оскільки я і так вже був на ній, то звалюватися мені вже було нікуди. Звідки цей чоловік знає?! Що за?!.

Побачивши мою збентеженість, чоловік заспокійливо мовив:

- Та не боїсь ти - це вже діло твоє. Тут в місті десята частина теж пішла від своїх проблем. Це нормально. Я колись теж чудити любив, - на цьому він дещо замріявся. Але враз взяв себе в руки. - А тепер я тут допомагаю тобі, як допомогли колись мені. Давно в місті?
- Тільки сьогодні приїхав. - Я визирнув у вікно. Там стояла глибока ніч. - Ти пак точніше вчора.
- Зрозуміло. Жити ніде і засобів до існування не маєш. Так?
- Ага.
- Але хоч які гроші маєш?
- ???
- Та не зиркай на мене так, ніби я тебе пограбувати хочу. Сю ніч і наступну ще поспиш в мене, але потім тобі доведеться шукати ніліг деінде. А він не за просто так дається. Вдома працював де? Що вмієш?
- Ну, на водокачці, помічником помічника, - промямлив я, - і вдома на городах звісно ж.
- Добре, завтра підберемо щось тобі, а поки допивай чай і лягаємо спати. Тяжкий день чекає нас.

Засинаючи, я згадував історію з дитинства про Діогена. Може цей чолов’яга і був ним? Але його зірвали з рідних місць через те, що він зривав своєю поведінкою внутрішній порядок поселення, і він змушений жити тепер в цистерні і зватися Славієм. Мені снилося рідне селище, де замість хатів стояли здорові бочки.

Далі буде...

Моя співбесіда була швиидка як Рікі-Тікі-Таві під ЛСД і простою як двері. "Що це ти за здохляка притяг?" - "Себе в його роки пам’ятаєш?" - "Підловив. Завтра о шостій ранку щоб був тут. Працюємо три через день. Оплата на кожен третій день ввечері, перед відпочивальним. Щасти". Мій роботодавець розвернувся й зник всередині причальної контори. В мене навіть слова ніхто не спитав побачивши Славія. Що ж він за людина така?

Потім ми знайшли мені куток в бараці майже на краю міста за невеликі гроші і перенесли туди всі мої небагаті пожитки. Куток являв собою лежак, невелику скриню для речей і був відгороджений від коридору стінкою з тонких дошок. В Славія на цю ніч я вже не лишався.

Робота була простою - ми розвантажували вугілля з барж і вантажили на них харч, одежину та, зрідка, якісь інструменти. Баржі прибували здалеку, від якихось поселень, що стояли біля ву́гільних родовищ. Де вони були - я зовсім не мав уявлення, та й від інформації про це мені не було ніякого толку.

Йшли дні за днями, робочі дні змінювали дні відпочинку і навпаки. Я потрохи втягнувся, хоча попервах було й тяжко. Здавалось, така монотонність буде до кінця днів моїх, але виявилось що через сезонні дощі десь на одній з приток річки стався завал. Притока змінила русло, через це в нашу річку стало потрапляти менше води, вона трохи обміліла і на якихось дільницях перестала бути судноходною. В честь цього власники великих човнів, капітани та інший народ, робота яких була зв’язана з річкою, зібрали консиліум для рішення сеї проблеми. Нас же, простих роботяг, відпустили з роботи з умовою що за той час, поки ми простоюєм - грошей ніхто нікому не платить. Ну і біс з ними.

Я ж вирішив використати сей час для прогулянок по місту. Ходячи на роботу ти ніби теж гуляєш по місту, але час твій регламентований і озиратись ніколи. А так, вільно гуляючи, можна насолодитись як вільним часом, так і оточуючою тебе архітектурою. До того ж раніше я запримітив одну цікаву книгарню ,в яку вельми сильно хотілось зайти, але все було ніколи.

Книгарня стріла мене тишою. А чого власне треба від книгарні? Це ж не таверна, де недалекий люд поспішає обміняти свій робочий час на час забуття. Тут завжди так має бути. Двоярусне приміщення і тісні проходи між полицями, напівтемрява і стовпи пилюки в сонячних просвітках, запах паперу і тихий цокіт годинника. Я протиснувся між поличок і занурився кудись вглиб приміщення. Зупинився і протягнув руку до першої ж книги. Взяв і повернув, щоб прочитати назву. "Latyn'ika dl'a potchatkiy`tsiy`. Osnoy`a". Блядь, що за...??? Я швидко поклав цю погань на місце і пошвидше пішов з цієї секції. Що це було? Тут все таке?

Зрештою ,подорожуючи між полицями, я знайшов кілька цікавих книг для себе, зібрав їх в купу і пішов розраховуватись. На касі біля продавця стояв стос книг зі смішним цінником. Я прочитав назву - "Основи астрогомії". Що ж, цікаво звучить, візьму з собою, почитаю.

Вийшовши з книгарні, я всівся на найближчу ж лаву аби передивитись все, що набрав. Вирішив почати з астрогомії, розгорнув першу сторінку і...
- Гов, що робиш?
Я підняв голову. Переді мною стояв Славець, пускаючи довгу тінь, сонце дійшло до обрію, на колінах лежала на добру третину прочитана книжка з астрогомії. Я привітався, озирнувся, знову чомусь привітався і до мене нарешті дійшло скільки часу я тут просидів, занурившись в читання. Славець стояв дивився на мою розгубленість і посміхався.
- Ооо, бачу ти нас покинути вирішив.
- Куди покинути? - я ще не до кінця прийшов в себе.
- Та ото про планети інші читаєш, бачу.
- Які планети? - я прослідкував за його поглядом. Він падав на розгорнену книгу. - Цікава книга, трохи зачитався.
- Бачу. Сидить на лавці, світу білого не бачить. Була б пожежа - згорів би. Дізнався щось нове?
- Трохи. Не все зрозуміло.
- Чого тут розуміти? То як, хотів би потрапити на іншу планету?
- На яку планету?
- На іншу планету. На таку саму як наша, тільки іншу.
Мене сконфузило це питання.
- Добре, читай, читай. Тільки перерви роби час від часу, а то мізки собі сплавиш, - Славій встав. - Ну, до зустрічі, учений.

Далі буде...

Ти пишеш щодня, чи маєш вже готовий текст і тільки кидаєш шматки?

>>2578
пишу коли є натхнення

>>2578
>>2579
І сьогодні в мене його чомусь нема

>>2580
ти засмутив мій ранок. доведеться знову вертатись до кави. хник

За роботою час зринає швидко. А ще швидше він рине коли ти займаєшся чимось цікавим. Пройшло вже більше року від мого вигнання, і все ніби забулося і затяглось ряскою поверх цієї каламуті. Я все так і працював на пристані та час від часу навідувався до книгарні. Мене все вабили знання як астрогомічні, так і механічні. Я став вільним слухачем у місцевій навальні і приходив на цікаві для мене читання науки. Отриманого теоретимуму було замало, тому для практикуму я ще почав забігати ввечері на спостерігальний майданчик до астрогомів. Вони дивились там в небо через свої телескопи і я здобувя зухвальства проситись подивитися й собі. Дехто досзволяв і я кілька хвилин з упоєнням дивився на Лею чи Дею, на величні кільця Саурона або ж на далеку планетку Зеус. Потім вчені мужі відганяли мене і продовжували дивитися на своє. Я ж вражений йшов до річки, де сідав на причалі і довго обмізковував побачене. Часто я там й засинав, і мене будив люд, що приходив на роботу.

Ці наглядини посіяли в моєму розумі й душі насіння незрозумілого бажання, яке розцвіло на 274-й день року, за 5 днів до Нового року, і через півтори роки мого вигнання. Я ХОУ СОБІ ТЕЛЕСКОП! Звісно, хотіти я його почав ще тоді, як вперше побачив, але цілком зріло це бажання зформувалось прямо зараз.

Ясна річ, купити повністю готовий телескоп я не міг. Але зробити самому з деяких готових частин - сього б в мене стало. Вичитавши в книгах про його складові мені лишалось тільки знайти ті, які я не зміг би зробити, а саме - скельця та деякі різьбові металеві деталі. З різьбовими деталями було все більш-менш зрозуміло - один з наших колишніх працівників згодився їх зробити в своїй майстерні за невелику плату та кухоль пива в таверні. А от місцева оптика, що виробляла окуляри підсліпкуватим, заломила за одну лінзу суму, на яку я зміг би собі знімати недороге житло цілий рік.

Йшов останній день року. Як се традиційно водиться - всі зібралися в місцевій серкві для вимолювання божественної благодаті. Місцевий святоша в темно-синьому балахоні щось розповідав про друге пришестя Юсуса, яке відбудеться дуже скоро, про царство, в яке він нас забере і таке інше. Я в пів-вуха слухав його історіїї і метикував ізвідки то він має прийти і куди забрати. Мій погляд переходив від святоші до ікон, від ікон до різблент на колонах і так ковзав по всьому приміщенні. Мені не давала спокою ідея з телескопом і я все відчайдушно думав звідки ж то взяти сільки то грошей. Раптово погляд пройшовся по чомусь ,я навіть не зрозумів по чому, і в душі дзенькнув тривожний дзвіночок. На периферіїї мислення почала зароджуватись якась думка. "Блаженний віруюючий, бо віра його приведе до царства небесного!" . Ага, приведе, віра, до царства небесного. Мені до мого небесного царства ще йти і йти! "Блаженний терплячий, бо за терплячість його сторицею йому віддасться!" Терплю я, терплю. І за ці довбані лінзи потерплю! "Блаженний нужденний, бо дасться йому богом все що потрібно!" Точно, богом дасться! Думка з периферії влетіла в моє свідоме як м’яч влітає у вікно серед спокійного тихого дня. Якщо вже бозя потім подасть нужденним, то чом би мені зараз не вкраяти собі трохи авансу? Я ж бо нужд...

"Агов, - прокричав здоровий глузд, - Ти нормальний? Пам’ятаєш чим ця фігня минулого разу скінчилася? Весело тобі зара? І, до речі, де твоя книгодрукарська приблуда?"

"Але ж заради науки я маю...!!!" Господи, та що ж це таке? Доки святоша читав свої проповіді, в мені билися дві міфічні скотини за рішення, від якого майже нічого не залежало окрім мого майбутнього.

Через якусь годину, по закінченні служби, коли всі зірвалися з радісним настроєм з лавок, найрадісніше зірвався я. І не тому що скоро в нас буде якесь царство боже, ні (хоча я й не проти подивитись на нього), а тому що нарешті я знайшов джерело фінансування свого нового старт-апу. Головне було не спалитися.

Далі буде...

скільки пограбувань церкви заплановано до кінця?

>>2585
я став надто передбачуваним?

>>2584
> За роботою час зринає швидко.
"Зринає" - це "вспльівает", а не "спльівает". Але навіть якщо ти скалькуєш лексично "правильно" - "час спливав швидко" - то це теж не українською, але вже на глибшому рівні. Та навіть якщо закрити очі й на гончарівку, то маю питання - звідки спливав? "Время спльіло" - це конкретний вираз, метафора водяного годинника, коли час дійсно "спливав". Однак тут же й контекст - що час не просто не змигнеться, швидко минає, біжить, коли ти чимось зайнятий, а час обмежений, відміряний - аби за цей час встигнути зробити якусь справу. У тебе такого контексту не бачу.

Та якби в цьому лише була річ! Тебе просто не можливо читати. Я вже не кажу за відчуття - взагалі текст не тримається купи, нема послідовності й не зрозуміло, про що йдеться.

Бляха, графомани наступають на кропивач. Треба попросити для вас окремий розділ, щоб ви не засерали літ.

повз

не слухай отого >>2587 педераста, все круто


> ви не засерали літ
серйозно? один пост на тиждень? засирали? було б що.

>>2588
> серйозно? один пост на тиждень? засирали? було б що.
Ну, це я перебільшив. Я сховав - і всьо пучком.

>>2584
агов, друже, тебе тут бракує

>>2591
Та ні. Графомани навіть тут не потрібні.

>>2592
на бірді не потрібні графомани? в тебе дивне сприйняття світу

>>2593
На бірді потрібні картинки з динозаврами.

Знаєте в чому моя проблема? Ні не в тому що я косорукий і не в тому що лінивий. Пряморукість, як відомо, приходить з досвідом, а відкладати на деякий час іноді дуже корисно. Тоді ти переосмислюєш свої дії, обдумуєш подальший план дій і знову в бій. Ні проблема не в цьому. Проблема в тому, що я завжди палюся! Ну от серйозно, як так?

Спочатку все пройшло нормально. Я почав зникати на кілька ночей в тиждень, щоб господарі житла звикли до того що в одну прекрасну ніч мене не буде вдома. Я вивчив околиці серкви, приходячи по кілько разів на служби. Я запасся, знанням, терпінням й інстру́ментом. А в одну з ночей я прослідкував щоби довкіль серкви ніко не було, майнув до чорного ходу, одчинив замок і проліз всередину.

В серкві вночі було темно що хоч око стрель, але я по пам’яті (не дарма ж я сюди сіки ходив) знайшов скарбничку для пожертвувань і витяг необхідну кількість монет на лінзи плюс трохи собі за роботу. По тому обережно вийшов через той самий чорний хід, зачинив по собі замка і пішов спати до лісу за місто. Там зранку прикопав свій скарб і пішов на роботу.

За кілька десят днів я частинами проплатив роботу над необхідним мені інстру́ментом і ,щасливо отримавши його, ійшов додому. Серце радо тріплось в грудях, думки були вже далеко за містом на пагорбі поряд з телескопом а руки міцно проте ніжно тримали згорток з моїм крихким скарбом.

- Ануйдисюди! - з кущів, повз які пролягав мій шлях, висунулась рука і, схопивши за комір, втащила в середину. Мене аж зкосойобило від несподіванки, але побачивши лице Славія, трохи відпустило. Проте побачивши його суровеий вираз, комфорту не додалося.
- Ти бля дибіл. - чи то питаючи, чи стверджуючи придушено випалив він.
- Е-е-е-й-а-а... - щось намагався бовкнути я, проте він мене перебив і почав швидко шептати оглядуючись довкола.
- Тебе спалили. Тому зараз ти йдеш не додому, а отак кущами-дворами, за будинками і до Нижнього моста. Там сідаєш в третій човен із зеленим вітрилом і смугастими веслами, і чимдуж пливеш вниз по течії. Там повертаєш в другий, по лівій стороні, рукав і пливеш до самого лісу. Там топиш човен і ховаєшся де хочеш. Всі необхідні речі, їжу, і кілька книжок я тобі загрузив, але далі виживай як хоч. Там не попадись нікому і сюди краще більше не потикайся. Додумався, ач, серкви грабувати. - він трохи задумався і додав - Удачі. І, сподіваюсь, ми ще колись стрінемось.

Я побіг. Спочатку несамовито, ніби за мною горіла земля, а потім вже помаліше й обережніше. Човен, як і казав Славій, ув на місці. Я кинув лінзи на дно, відв’зав його від причалу і, відштовхнувшись від берега, линув по річці. Спершу хотілось налягти на весла повністю, з усіх сил, але тоді на мене могли б звернути увагу і викрити. Тому доводилось йти помало, мліючи ледь не від кожного погляду, що супроводжував мене з берегу. Лиш коли місто сховалось за черговим поворотом ріки, я полегшено видихнув і почав обдумувати ситуацію що склалася.

Вони взнали про те, що я зподіяв. Хто вони - невідомо. Як взнали - теж. Головне що мене вчасно попередили і я зміг втікти. Тож, якби не Славій, була б біда. Хоча стоп, а що якшо Славій просто надурив мене щоб...що? "Ну то повернись назад і взнай, надурив чи ні" - в’їдливо прошепотів мені внутрішній голос. Я вирішив цей напрямок думок поки ще не розвивати.

Смеркало. Я дійшов до другого рукава і повернув в нього. Треба десь стати заночувати.



Далі буде...

книга закінчиться коли він успішно пограбує серкву?

бімп?
цікаво ж

Блять, цей хоч графоманить. А я як сідаю писати, то потім доводиться зі сльозами і розпачем все видаляти до кошика. А найприкрим є те, що ідея непогана, коли розказую розумним людям вони всі питають де я це читав чи дивився. Ось і зараз, в треді про уявних друзів згадав свою мрію та засумував. Навчить писати графоманити, але так, щоб написане хоч трохи подобалося, а не летіло у смітник.

>>2657
Твій writing prompt оцей пост: https://www.kropyva.ch/b/res/76249.html#76445
Інтегруй туди свої ідеї про уявних друзів, якщо то допоможе щось написати. У смітник не кидай, за тебе це може зробити повз анон.

>>2658
Якщо саме цей тред брати, то мої пости в ньому залишились без відповідей.

>>2659
Бо стурбовані все здерейлили, як завжди. А що ти писав?

>>2660
Та таке. Після слів
>альтернативна історія
придумав альтернативну історію. Мабуть хуйня.

>>2661
Окей, можна вважати за третю змістовну пропозицію. Допишу, над чим працюю, і вернуся до вас виводити з того сюжет.

Біііімп

бімп. бімп-бімп

>>4385
Трід помер, іди спати

>>4385
некромант в треді?