⋮⋮⋮
No.
3882
Всередині людини сидить ядро, безумовне, і світиться. Ім'я йому Гідність. Стрижень, який закладений у серце й душу кожного.
Спробуйте уявити становище людини "без нічого". Деруть нерви, лізуть історичні приклади звірства в концтаборах, і якщо переносити себе на те місце й час, то біль вщухатиме повільніше звичайного. Найпекельніше, що можна забрати від людини та її духу: гідність, ім'я, зародок здорової особистості.
Нашу гідність ламають травмами, наше світле єство копають соціальними умовностями й вірність ідеалам з чавканням поїдає агресивна тяга до грошей. Потребує швидкої допомоги той, для кого відчуття самоповаги-поваги до інших анульоване. Зробімо йому укол прозріння й подаруймо теплі людські обійми. Так, так хотілося би зробити.
А якийсь там я інколи спілкуюся маскарадом та втікаю від звільнення й відпущення самого себе. Хтось так, а хтось водночас політичний діяч, і рівносильно-всесильно бував поваленим приступами дикої агорафобії.
Джузеппе Пардо Рокес очолював єврейську громаду в Пізі в 1940-х рр., і основним каменем спотикання його життя був страх перед собаками та їх іклами. Коли ж із приходом нацистських загарбників до міста більшість жителів покидали рідні домівки, ексцентричний Рокес залишився супроти бомбардувань і нашестя. Вороги спитали Пардо, чи боїться чоловік смерті, і той щиро заперечив це, оскільки жахали єврея тільки собаки. Згідно з історичною хронікою, Джузеппе парадоксальним чином через свою фобію проявив героїзм і прихистив у домі ще кількох соратників, яким удалося вижити. Рівночасно інший городянин Пізи, молодик на ім'я П'єтро, також агорафоб, покидав свої чотири стіни лише задля пробіжок до руїн будівель та порятунку поранених. Його визнали героєм.
Ти спроможний стати зрячим щодо своєї та чужої обов'язкової гідности після проникнення чиїмись вчинками, або ж коли ти відчуваєш провину за образу дівчини. І точно в танці пригадування, наскільки все-таки вкорінені та гніздові ідеї служіння Високому. Пригадуєш та ростеш.
Просто по-дитячому заграється цікавість: а якщо ти рефлексуєш над своїм "Я" зараз, то наскільки близько чи далеко ти перебуваєш у ньому? Де твоя гідність у цю секунду часу?
Піднятися над собою, порівнятися з минулими ментальними атмосферами та ворухнути устами в такт музиці життя "Я виграю!". Я виграю, бо я з народження гідний. Так і кажу собі, і кажу вам із самого ранку, навіть швидше, уночі.
#мої_роздуми #мої_роздиви
https://riltaras.blogspot.com/2020/02/blog-post_22.html
⋮⋮⋮
No.
3889
Місяць лютий грізно махав колючками сніжинок, і різко погіршував погоду перед весною. Знаходилися пестуни холоду, вони кожну зиму ловлять сніжинки язиком і задивляються на їх узори в автомобільному дзеркалі. Також пестуни вміють бути моржами й умивати обличчя голими руками та свіжою білою мерзлотою.
Середина тижня, казковий, як передніч Святого Миколая, вечір і заметіль. По бруківці у сторону Центру Шептицького надто гучно й по-невпевненому розмашисто іде юнак, але якогось такого надто 16-літнього вигляду, що, зосередившись на дитячих рисах його обличчя, явно виринає. Він спішить, очі пихтять паротягом, і поверхневій людині збоку може привидітися, що молодик або воліє різко натовкти комусь пику, або спішить на зустріч екстремально важливого ІТ-проекту. Й обидва припущення ними й залишаться. Напружена манера ходьби юнака легко пояснюється його тривожно-надривною натурою. Куртка хлопця розстебнута навстіж, і жовтавий школярський шарф зносять пориви вітру з льодовим присмаком. Так, він ходить у холод у такому вигляді по певній абсурдно-імпортній причині, а ще в цю секунду оповіді повертається з короткої перерви поміж спроб повчити старогрецькі мовні конструкції, котра набила йому мозок киснем. До гарячого приміщення та ноутбука, гайда! Кинувши кілька жорстко здавлених "Привіт" знайомим студентам, він зайшов, ба навіть залетів усередину Центру, по звичці устромив погляд на годинник зверху труби, під яким кипіло життям горіхове кафе, і помчав кроками на другий поверх.
Центр ім. Митрополита Андрея Шептицького унікальне місце. По-перше, аналогів у наших університетах немає. І на тому й закінчили б. Але друга закаблука полягає в тому, що медійний простір виділяється своїм сучасним стилем. Строгий, скупий на палітру кольорів, із міцними бетонними, відкритими для очей стовпами, із деревом, яке перемістилося в дизайн інтер'єру на сходи та на внутрішні насадження. Скляний, прозорий, із небезпечними східцями та затишними куточками на диванах, за котрі ведеться тіньова конкуренція студентів, працівників УКУ та людей із креативної індустрії Львова.
Юнак теж про це все тяжко й натужно, із міліметровими інсайтами, думав, і врешті-решт як робот, механізм, вернувся до вільної канапи. Нещасний чомусь вирішив, що він у світі, певне, найзнедоленіша людина, частенько корчив із себе трагедійного персонажа Шекспіра. Зі скрипучим прийняттям і самоіронією колекціонував дружні усмішки чутливих людей, які раптово скидали з нього цей панцир равлика. Одним помахом м'язів рота. Теплою усмішкою.
Він не міг, а так водилося вже другий рік, знайти ідеальне положення тіла на дивані, і від цього перебував у злісному на себе настрої. Сяк-так, по-лисячому влаштувався, закинув руку за шию і майже ліг. Високий зріст був його явною перевагою, але тільки не на компактних диванах Центру Шептицького. Парубійко чимдуж рознервувався, бо його старий лептоп-машина зазнав краху при підключенні до мережі, але за двадцять хвилин усе уляглося й можна було беззмістовно перевіряти свої соціальні сторінки та повідомленники, у народі знані під гаслом "месенджери". Однак гладко в нього йшло рівно ніколи. Звісно ж, комп'ютер хлопчини гальмував, і веб-сторінки вантажилися по кілька хвилин вічності. А ще він щось писав!
Кажуть, дивні публікації, часто згадував безумство, та й був зовні схожий на німецького романтика, який загрався в диявольське, перечитав Гете та засильно вкинувся музичними смаки в німецьку класичну музику. Волею долі він умів писати обома мовами, українською та ромською. Читач хай буде тверезим і одразу придушить нотки внутрішнього расиста, із повагою прошу. Бо річ у тім, що раніш, на таборі якоїсь замудрої, однієї із сотні молодіжних організацій (може БУР, може ФРІ, може під час ТК, Твоєї Країни) він закохався у пишну ромку, та під сильним буревієм почуттів досконало вивчив мову цієї цікавої громади, що елегантно вписалася в український антураж. Думаю, про любовний крах згадувати не варто, ситуація і так криштально зрозуміла. Наш ідеаліст був особистістю вкрай закомплексованою, і про його тексти віршів, пісень і політичних памфлетів ромською для дами серця знали тільки найбільш духовно збагачені інтернет-друзі, а назагал він був слабо відомий як горемика і студент без певного роду занять. Прокрастинатор, одним словом. Хоча, здається, не пив?
Юнак поправив своє запудрене й мокре від снігу волосся, поміняв позу на дивані й зайшов на сайти своїх інакомовних творінь. Узагалі той молодчина був людиною розумною, й інтелектуально готовою до критики та опозиції, великодушно бувши вдячним Грицаку та його лекціям про бітлівську творчість за відкриття творчої вуглинки. Проте Інтернет його лякав своєю акцентуацією на особі автора.
Повіки штучно підпухли, зіниці бігали по рядках відгуків і зауважень, і геть невлад наш художник слова прочитав нищівний коментар. Удар ножем у пах, горло та нервову систему. У цілях вашої безпеки зміст слів критика кане в небуття конфіденційності, але це був кінець. Пітні руки, дрелька запрацювала в горлянці, зіниці залізли на білок і прокрутилися на 360 градусів... Юнак хлопнув кришкою ноутбука Lenovo, тремтливими пальцями поліз у кишеню рюкзака Fjallraven й блискавично увімкнув "Everything I wanted" Біллі Айліш, поставивши пісню на повтор. Накинув куртку, узяв руки в кишені та з видом глибокої втрати гордощів і гідності знову поплентався назовні. Хлопець був тривожно готовим до всяких тернових вінків, вивчив ази прикладної конфліктології, але емоційна крихкість завжди є частиною нас самих. Принаймні так було в нього.
Йому хотілося заридати, точно так, як істерично вибухають діти, коли їх щиро обрану улюблену іграшку кидають до рота дворової собаки. Але, це ламке слово на "А"... "Ти майбутній чоловік, купа людей навколо сидять, незрілість призводить до сліз і буйства"...
Гнітючі до комічного міркування наповнювали голову студента разом із повногрудими вдихами морозного кисню, і потуплений погляд на брудні мокасини скрипів до ладу ступням по дощатій дорозі. Лиш би йому, бідоласі, полегшало...
Отак ідучи, намагаючись заплакати й виглядаючи мов сумний добродій з артхаусної кінострічки, молодий чоловік умить почав перекидатися подумки на справляння зі своїм підступним болем. Ясність його намірів та їх геніальна чистота омила його приниженість. Мова не про спокій, але щось нове зароджувалося...
Знову стрибок відчуттів, знову удар креативної ідеї по скронях і стук сердечний.
Тарас прибіг назад до Центру Шептицького, загрівся і написав цю оповідь.
#моя_проза #гумор
https://riltaras.blogspot.com/2020/02/blog-post_26.html
⋮⋮⋮
No.
3890
А коли стає зовсім порожньо всередині, починаєш поглинати все підряд навколо: пластикові виделки, газетний папір, зубну пасту, кукурудзяне борошно, клей ПВА, рідке мило, гумовий ластик і навіть діряві шкарпетки. Здавалося б, що гірше вже просто нікуди. Але стривай, через пару хвилин ти блюєшь прямо у смітник. О, кукурудзінка! Поступово відро заповнюється слизьким чамплу зі шмарклів, з носа починає витягуватись рожева паста. Одна макаронина за іншою, кожна довжиною у півметра.
У роті пересохло, треба попити води. З очей почав витікати соус Бургер. Набираєш воду з вази разм з квітами, а з вух вже сипиться тертий сир Володар. Дістаєш пластикову виделку з горла і встромляєш зверху до самого кінця.
- Bon appetit! - каже тобі волога паста з мусорки.
- І тобі смачного, шматок липкого тіста. - відповідаєш ти.
В той момент було дуже недоречно ставити питання чому ця бадьора італійська паста розмовляє французською без акценту. Незабаром розумієш, що з тобою розмовляла не паста, а сміттєвий пакет.
Але це вже не важливо, тому що фізична порожнеча спереду заросла білими нитками від дірявих шкарпеток, бинтів та сорочки. Заклеюєш зворотню сторону пластиром і зав'язуєш мішок з блювотою. Брудну підлогу, зім'ята папір, мильне скло і порцелянова ваза.
- Гей, гей, ти, хлопче, подивися на мене, дивись скільки в мені сиру! - знову починає сміття.
- Тихіше, я намагаюся зосередитися. - повільно промовляєш у порожнечу.
- Все одно ти не зможеш мене позбутися! - каже надокучливий пакет зі складними вуглеводами.
Мовчання. Човгає звук кроків, двері відмикається, бавовна у повітрі, злі мухи забрали пакет і полетіли собі десь.
Звичайно ж вони закопають це сміття на задньому дворі твого будинку. Там більше нічого не буде рости. Тільки сторчатимуть залізні стовпи електромереж та ліхтарі.
Ваза з квітами випита до половини. Потрібно протриматися, поки підлога не провалилася і таким чином можна буде перейти на новий рівень свого незбагненного божевілля.
Як же нерозумно вийшло: весь одяг брудний, руки у чомусь жирному, а думки в голові—немов зибучий пісок розповзаються під вагою величезного синього кита депресивного настрою.
Цей кит п'яний, стогне і намагається вибратися з піску, стрімко занурюючись углиб.
В цей час стоїш біля самого краю темного коридору і дивишся як у самому кашоподібну потоці пропливає дерев'яна нога.
Люмінесцентна лампа далеко висвітлює невелику ділянку з каменів, що обросли мохом; металеві труби уздовж стіни і іржава табличка із написом:
"Ласкаво просимо. Знову."
Кудись відразу пропав весь цей вантаж, як ніби важкий кит повністю вбрався в пісок, пройшов наскрізь і виявив себе у водопроводі.
У кутку помічаєш маленьку істоту, чимось нагадуючу Умпа-лумпу, що просто сидить на низенькому стільчику і мовчки їсть шоколадну плитку.
Підходиш ближче, щоб дізнатися де знаходиться вихід.
Умпа-лумпа перестав жувати, уважно подивився на шоколад і доїв решту разом з обгорткою.
Хотів було вже розвернутися і піти шукати інший шлях до виходу, але маленький ненажера вчепився в ногу.
- Досить його годувати! - грізно прохрипів вусатий водопровідник і вдарив Умпа-лумпу гайковим ключем з розмаху.
- Ну от, тепер з ноги хлищє кров, як замотати рану?
- На, візьми підоріжник. - простягаючи, посміхається коротун.
Ти як ні в чому не бувало розгортаєшся і тупо йдеш подалі від цієї гидоти.
- Куди ти? - питає тебе ремонтник.
Мовчиш. Думаєш може це якось само собою владнається, але жодною мірою ні—цей бовдур кидає в твою сторону гайковий ключ...
- Мі-імо! - кричиш не обертаючись і тут же ударяєшся боляче головою об цегляний кут.
Кілька секунд терпиш біль, з кишень посипалася дрібниця, всі цеглини в якийсь іржі.
І тут, дуже нервово рухаючись, з містерійної глибини тунелю виїжджає броньований танк у цікаву клітинку.
⋮⋮⋮
No.
3906
Крутиться і ворочається в ліжку, справжній вуж. Повіки стулені з відтінком жаху, і лежачому сняться Кошмари_На_Межі. Ім'я придумав їм сам Антон, й особливістю цих снів був показ усіх можливих фобій і страхів чоловіка в одному екшн-фільмі. Від якого пробудити міг один лише будильник. Будильник акурат клався на 06:45, от уже три роки поспіль. І порушити устав режиму значило піддати себе новій небезпеці. Хто ж його знає, що падає на долю людини, яка перевершує свою сміливість та ступає ногою на сакральний ритуал. Устань пізніше: підвищується ризик серцевого нападу й появлення раку по генетичній лінії від дідуся. Устань раніше: посилення нав'язливого бажання завжди відповідати своїм вимогам, страх за життя через недосип та перевтому центральної нервової системи.
— БІП-БІП-БІП-БІП-БІП-БІП!!! - гарчить несамовито будильник, і Антон лупить на світ свої хамелеонські очиці: голубі, сірі й зелені по три чверті навколо збільшеної фізичною вадою зіниці. Укол тривоги в грудну клітку, неприємне стискання горлянки й моментальне знання про свою незначущість у світі. Думки_Сухе Горло_Стук Скронь.
Антон починав ранок по заїждженій схемі. Телефон вибивав йому в застосунку "Здравіє" задачу: сфотографувати картину Сальвадора Далі "Обличчя війни" поруч спальної кімнати. Недавно завдання ускладнилося до зміни фільтру зображення. Без неї будильник мучив би бідолаху ще раз, але такого поки не траплялося, і ви зрозумієте, чому. Зробивши фото в негативному світлі, Антон відставив мобільний на спеціально відведений для цього стіл. Його поверхню чоловік попередньо витирав щораз новим шматком однотонної білої тканини, на котру прискав гіпоалергенним антисептиком. Розчин міняв раз на тиждень, о 09:45, неділями. Процедура входила до маси заведених інструкцій життя, і навпроти кожного виконаного пункту Антон вправно виводив галочку на ватманах. Білі полотна самотужки порозвішував усюди на стінах, окрім поля, призначеного для мистецького витвору Сальвадора Далі. "Обличчя війни" поміщалося в центрі стіни, навпроти ліжка, і той центр помишлявся центральним центром. Антон вивчав геометрію та знав напам'ять усі вимірювання свого помешкання. Для стороннього спостерігача постановка видалася б дивною: стіни віддавали колючою білизною, і ватмани-полотнища створювали неприємний ефект надлишковості та хвороби.
Чоловік перебіг до кухні й покрокував до одного зі столиків. На ньому стояла заготовлена з ночі, накрита харчовою плівкою склянка фільтрованої води. Воду привозили разом із тканиною для ганчір'я та рідиною антисептика, разом із рештою хатнього начиння. Рівно 30л на тиждень, і так із самого початку проживання Антона, хоча той наївно мислив, нібито обмежиться 19л чи, бодай, 22л. Ті числа запалали для нього святістю, бо молодий чоловік мав 19 літ від роду, і народився 22 березня. Він "майже" випадково зустрічав свої цифрові знаки на просторах Всесвітньої павутини (www.), або ж в одній із 222 книг на 19 поличках удома. Книжкові шафи знаходилися в ізольованій від пилу та зовнішніх впливів кімнатці, по правій стороні від спальні, і наш легінь вважав пошук чисел насолодою своїх буднів. Усе було продуманим до каплі, навіть розташування бібліотеки по правий бік, оскільки наліво ходять тільки невдахи й безумці, які здійснили камінг-аут щодо своїх психічних захворювань.
Середа, пріє тиждень перед 20-літтям хлопця. День надзвичайно важливий, і прийшов час побачити терапевта. Антон швидко поміркував про всі можливі сценарні провали перед його супервізором, допоки снідав вівсяним молоком із пластівцями без глюкози. Супервізора звали Наталя. Миловидна й низенька жіночка, з кучеряво-звивистим волоссям і спортивно доглянутим тілом. Останній раз молодик бачив її рівно три року тому, також у середу. Ergo, в одному з його 33 щоденників-діагностиків міститься ще й запис про точну годину й секунди початку зустрічі. Він ще тоді почував до неї певні бажання, тільки-но пройшло 19 хвилин аналізу (спостереження цього Антон у письмі також не оминув). Н., натура зі вразливим нутром, відчула його, але не надала тому великого значення, і віднесла свої пережиття на кшталт типового перенесення когось у голові клієнта на свою фігуру психолога. Антон же навпомацки й несвідомо мучився до сих пір, й невдоволення приводило його до точкової напруги й відчуження від процесу терапії. Він покладав феноменальні очікування на сьогоденну зустріч, і йому здавалося, що саме тутечки й зовсім скоро він проживе катарсис, обіцяний і неповторний. Так тривало уже, ну, ви, дай вам Боже кмітливості, зрозуміли, скільки...
Хлопець докінчив снідання, вимив увесь посуд у другій раковині, призначеній для миття посуду та всього колюче-ріжучого на кухні, витер руки позначеним літерою "К!" рушником, і мусів довершити ранкові приготування. На годиннику з відкидним міньйоном фіолетового кольору закричав пронизливим тембром час.
07:45. Переміщення до спальні.
Антон знав, прийшла пора змінювати стандартний набір суцільно сірої постелі на новий комплект, перед тим кинувши використаний у Пічку_ Для_Спалювання_Брудних_Речей. Усе робилося в цій частині рутини легко, бо ліжко він модернізував кожного Різдва кожного року. Спальне місце помалу перетворювалося в роботизований пристрій із кількома кольоровими кнопками. Антон вказівним пальцем торкнувся великої червоної клавіші "DELETE", відчув один із сотні механізмів зниження тривожності, клацнувся кістками рук, і помилувався новою постіллю, яка ще навіть нічим не пахла. Йому закортіло на мить помріяти про лікарську, вихолощену білявими кольорами палату, і запалився сумнів...
То був спогад, то було марево? Нервова система забила тривогу, й Антон за кілька секунд перемкнувся й проробив схожу процедуру, як із постільним, щодо своєї одежі. Шкарпетки, легкі бавовняні штани, футболка на довгий рукав із шовку, і вже так-то й тільки так-то три роки.
«Цікаво, чому?» — на мить пробігло мурашками по руках Антона, але лінія визначеної поведінки взяла гору.
Він, стукнувши зубами, прогнався через набір вправ обов'язкової гімнастики, згідно з графіком. ЇЇ текст та ілюстрації гнучких вигинів і правильних віджимань молодий чоловік одержав давніше, коли в'їжджав у квартиру. До кімнати для фізичних занять, найбільшої та порожньої в порівнянні з попередніми, вмонтували вивірену композицію провітрювання зі свіжим гірським наддувом. Навколо стояли великі дзеркала, навіть на стелі, щоб могти записувати всі рухи на камери спостереження. Прогрес ішов добре, голос комп'ютерної програми по контролю за тілом сповіщав про дрібні й посередні успіхи, але тіло та м'язи юнака все одно залишалися дряглими. Йому, здається, так само не вдавалося потіти, якби й схотів, бо забув про таку природну здатність людського організму. Чого тільки не зробиш, коли солодкий тембр штучного інтелекту вирішує за тебе..
08:45. Тренування закінчилося.
Антон вернувся до спальної. Уже по своїй волі (здалося, га?) зиркнув на третій із ряду ватман, звірився з тим, що виконав, і налаштовувався на годину уявної ментальної гри. Він підключався до мережі, умикав трансові норвезькі мелодії, звісно ж складені професіоналами для таких ментальних звершень, й уявляв собі, як вирощує квітку. Біла ружа, мальва, під егідою білих стін та білих шумів, кожного дня ось уже як третій рік будувалася його розумом. Дозволено було відрощувати тільки півміліметра рослини на рік, з доданками кольору (опції вузькі, від салатового до темно-зеленої, хвойної палітри). Мож докласти живості на стебло й, по бажанню, краплю роси чи червону мурашку. Частинками пікселів ми стаємо творцями. Квітка грала в житті та розкладі Антона світанкову прелюдію, й молодик ніколи не бачив її в місячному кривавому сяйві ночі. Так любив цю справу! Ще й міг паралельно ній по-дитячому фантазувати, нібито він бог і творить нове життя, хай і серед віртуального виміру своєї голови. Поринувши в забавку до 09:22, він забував про завжди різкий обрив, і таке образливо-болюче повернення до схематизму доби опісля. І воно сталося.
— БІП-БІП-БІП-БІП-БІП-БІП!!! - шість уїдливих гудків стандартної кімнатної симфонії, автоматичне злітання безпровідних чорних навушників, 8 хвилин вільного ходіння по простору багатокімнатних апартаментів і відеодзвінок Наталі через великий екран Smart TV з використанням базової програми операційної системи телевізора.
Антон найчастіше всього навчений думати іменниками, а кожен автор у чомусь є вигаданим ним Антоном.
***
— Доброго часу доби! - гукнула Наталія молодцю, що сидів на дивані прямо пропорційно телеекрану, на відстані 1,9 м.
— Добранок! - глухо привітався Антон, потуплено дивлячись до Картки_Допоміжних_Фраз, яку тримав у власноруч пришитій кишені штанів.
— Як у вас справи? Як себе почуваєте? - з не то щирою, не то доведеною до ідеалу тренінгами по емоційному інтелекту усмішкою спитала Наталя, вибіливши наперед Антона зуби. Вона порухалася у своєму кріслі по той бік Всесвіту, для укомфортнення комфорту.
— Стабільно. Серйозно, - видушив Антон, бігаючи з деяким занепокоєнням кокаїновими від страху зіницями по Картці_Допоміжних_Фраз. І так уже третій вік.
— Антоне, пам'ятаєте про наш поведінковий експеримент? Чи ви готові цього разу? - із виліпленою кінострічками інтонацією запитала Наталя, закинувши ніжку за ніжку. Взута в римські сандалії. Антонові би сподобалося на них подивитися, та він ось уже як третій рік гладив поглядом тільки низ підлоги та Ту_Саму_Картку.
— Так, звісно. Я... Я... Я... - чоловік, на диво терапевткині та й усього світу, сказав перший вислів самотужки, а другий уже почав плутатися в горлянці. Антон сіпнувся мовою та розумом від прояву власної волі.
— Ви! Ви! Ви! Ожи... - закричала Наталя, раптом відкинувши маску доброзичливості та необхідної етики. У неї зжолобилося все тіло, і ступні з улесливим педикюром і лакованим візерунком чорного по білому горошку аж почервоніли. Почувся якийсь шурхіт і шелест, щось кудись полетіло й упало, тріснуло дзеркало й розбилася чашка з потрійним еспресо на її столику.
— Я! Я! Я! - Антон задер голову й втупився в Наталю, а від її гнівливості в очах та розкиданих по приміщенні листків і красних палітурок його пройняло глибоким розумінням, що щось З_л_а_м_а_л_о_с_я. Серце Антона почало відбивати усі максимуми, піт стікати патьоками за комір шовку, й очі сльозитися, мов від гірчичного газу, бо ні з того ні з сього він зрозумів, що відбувається й відбувалося увесь цей час. Три останні роки, три додаткові місяці, в середу, 15 березня, о 09:63... Остання думка про годину аж заскрипіла в нейронових тунелях нашого звитяжця, і йому точно здалося, що голова й усе тіло зараз вибухнуть.
— Я! Я! Я! Я подивився на вас! Я побачив ваші ніжки! Я побачив ваш робочий кабінет! - уже легше вирвалося з уст легіня в напрямку до Наталі, яка чомусь зникла в потойбіччі екрану...
— Н-І-І-І-І-І-І-І-І-І!!! - люто заволав Антон, побачивши, що стеля враз стала прозорою й крізь неї увірвалася підошва Наталиних сандаль, щоби його розчавити.
"ЧАВК!".
(і зникла зі свідомості Антона)
DIXI.
#моя_проза
