/l/ - Література

Я — як і всі. І штани з полотна.
І серце моє наган.
Бачив життя до останнього дна
Сотнями ран

Сучасного українське чтива нитка

Так подумав - хочу почитати щось українське, шо б зайняло окреме місце в моїй руці, з програми ЗНО пам'ятаю виключно нудоту про всохлу грушу та інші проблеми села, що ніяк не резонують з моїм нутром, тож прошу порекомендувати щось актуальне.

Вітаю! Створив гру в жанрі інтерактивної літератури "Кафкіянець 2000" на рушії ink. Ліричний герой – збірний образ, але вигадувати мені нічого не довелося, гра дуже автобіографічна. Більшість описаного відбувалося особисто зі мною.

Грати без реєстрації та смс – https://kafkian2000.gitlab.io/

Кому сподобається, може допомогти з малюванням, перекладом на англійську та грошима.

Якщо ви маєте що сказати – пишіть на пошту [email protected]

Щоб нитки инші
Не засирати
Сюди ходімо

Хто читав? Що думаэте?

Є в когось електоронна версія книги "Javascript для дітей" в українському перекладі

Доброго вечора, бажаю здоров'я. Останнім часом дивина коїлася в голові, і тепер вона вилилася в це. Приємного прочитання.

Він підійшов до дверей. Запах квітів знову вдарив у ніздрі, дихати стало важче, а ще треба було натиснути кнопку дверного дзвіночка. Але, попередньо всоте повторивши «Анно, ти мені подобаєшся, нумо зустрічатися», Андрій таки підняв руку і жамкнув нею по кнопці. Прозвучала тиха мелодія, та ніхто не відчинив. Постоявши декілька хвилин, він подзвонив ще раз. Тиша і далі оточувала цей поверх. З думкою про те, що нікого зараз, певно, немає вдома, Андрій розвернувся і було почав йти до виходу з під’їзду, але почув гуркіт, що пролунав з квартири Ані. Андрюха озирнувся. Холодний піт від переляку почав накопичуватися на місці лоба, де починало рости волосся, тремтливий погляд зиркнув на двері. Парубок повільно повернувся до дверей й імпульсивно схопився за ручку. Від зусиль вона клацнула і двері відчинилися. Андрій простояв у такому положенні щонайменше хвилин 10. Та людська допитливість перемогла дитячу невпевненість й він, поклавши квіти на килимок, зайшов у квартиру.
Вона зустріла його стійким запахом нафталіну, яким оброблювали куртки та шуби у шафі. Були куртки, що висіли на гачках на дверях. Внизу знаходилася поличка для взуття – типовий вхід до квартири. Андрій роззувся й скромно поставив свої туфлі на килимку, щоб не займати місця. Після цього перед хлопцем відкрилося «перехрестя» - коридор вів до чотирьох дверних отворів. Один з них був зачинений.

Андрюха постояв ще 5 хвилин, очікуючи, що його хтось зустріне - чи сім’я, чи грабіжники. І знову жодної ознаки присутності когось у квартирі. Тоді юнак пройшов уперед і зазирнув до найближчого отвору. Там знаходився санітарний куточок – раковина з тумбою, душова кабінка й пральна машина, що закінчила цикл і тепер стояла в очікуванні того, що хтось забере у неї одяг та розвісить його. Користуючись моментом, Андрій помив руки з милом і витер їх білим рушником, а потім повернувся у коридор. Він вирішив знайти Анну хоч би там що і дізнатися, чи все гаразд з нею.

Настала черга другої кімнати. Це була чорно-біла кухня з поєднанням дерев’яної фурнітури, а саме тисові стільці та стіл. У кутку знаходився гігантський холодильник до самої стелі. Він виглядав масивно і, певно, міг вміщати у себе багато продуктів на місяці наперед. Навпроти, на індукційній плитці стояв відкритий горщик з тушкованою картоплею та схожими на гриби шматочками невідомо чого, у раковині валялися недомиті вилки та ложки, а електричний чайник сумно випускав із себе залишки пари. На підвіконні стояли декілька кактусів, один з яких вже встиг розквітнути, а на столі стояло 2 тарілки, готові до трапезування, як і набори столових інструментів, що лежали поряд. Година була обідня, тому було очікувано побачити приготування сім’ї. Тут також нікого не було, і це все більше і більше насторожувало Андрія.

Вийшовши у коридор, молодий чоловік підійшов до третіх, зачинених дверей. Звідтіля лунали незрозумілі чоловічі та жіночі звуки. Намагаючись відчинити двері, Андрій зрозумів, що вони не були замкнені, тому продовжив сміливіше. Але чи було воно варте того?
На підлозі валявся телевізор, а перед хлопцем закляк пейзаж: його кохана, червона та безпорадна, з заклеєним ротом, лежить на скуйовдженому ліжку, а над нею повільними рухами тазу вперед-назад «працює» її батько. Те миле кругле обличчя, що ще вчора посміхалося, ті сірі очі, що гострим поглядом прострілювали серце Андрія, ті невеличкі рожеві губи, що були зараз сховані під шаром ізоляційної стрічки – тепер це лише обличчя страждань і мук та байдужий погляд, який дивився невідомо куди. А зверху знаходилося червоні пузо та пика чоловіка середніх років, поважної людини серед батьківського комітету та й загалом хорошої особистості на перший погляд – отця Анни, Сергія Петровича.

Нещодавно я прочитав "Кентерберійські оповіді" Чосера. Непоганий твір, а головне охоплює епоху. Я думаю, що ми на Кропивачі маємо написати щось подібне в рамках сюжету, коли гурт безосібних іде на паломництво до могили Ясона, руїн Учану та першодраматики на мапі УБК.

Серед безосібних є:
- фотошоп-кум
- драматикописець
- школяр
- соціохвойда
- камвхора
- анімешник
- пікселенабігатор
- гейтер
і так далі по відомим тобі типажам бордожителів

Ти можеш обрати будь-якого і написати історію, яку він міг би розповісти під час цієї мандрівки. Історія має бути максимально нешаблонною та їбанутою. Наче копіпасти пиздойоба.

Отже, уяви, що ви ти серед паломників, ви вмостилися біля вогника, або ідете шляхом і ти вибираєш типаж і, оповідаєш свою байку...

Шо зі мною сі стало? Не можу читати. Геть!

Все це почалося давно, ще в самому дитинстві. Тоді мій дідусь разом з іншими старішинами села намагалися навчити нас, юних і зелених, розуму і розповісти як насправді влаштований цей світ. Але нам, як і будь-якому новому поколінню, на те вчення було якось насрати. Адже що цікавого є в бухтінні старого діда, який розповідає тобі про якісь зірки, коли коли набагато веселіше гурбою загнати дикого траарха до ями і, забивши його камінням, посмакувати свіжим м’ясом, чи залізти на тисячолітнього груба і розлякати секлоїв, змусивши їх пурхати довкола своїх гнізд, пронизливо кричати і світитися, або ж запрягти у воза двійко хрюбзуків і гайнути аж до самих гір розшукувати самородну мідь? Старші ж хловаки запрягали по три або й чотири хрюбзука, але для управління ними потрібна була гарна майстерність і не аби які нерви.

Проте, моєму бацьку все таки вдалося якото се відвернути мою голову від дурних занять і взятися за вивчення астрогомії з механікою. Точніше просто за вивчення механіки, в астрогомію я "вдарився" значно пізніше. Не знаю яко в нього вийшло то, може через гарну генетику, а мо’ й через прихований педагогічний потенціаль(пхе, де я таких слів нахвататися встих), та від дурних занять він мене майже відвернув. Чому майже? Ну тому що іноді я все таки вдарявивсь в старі діла беручи на озброєння нові знання і методи. Інколи виходило все успішно, інколи ні, а інколи бувало що результат ійшов зовсім не в тому напряму, в котрий його намагалися спрямувать і все це призводило до отримання епічної пизди, вибачаюсь за слово, від усіх моїх родичів і сусідів.

Та я ріс і росли мої знання. Від сих таки старійшин дізнався що ми живемо на кулі що зоветься планетою і йка обертається довкола зірки-сонця, що довкола сеї зірки крутяться ще шість чи сім (ніхто не був певен в сих даних) планет окрім нашої, кругом якої теж крутяться їхні супутники. Прямо як Лея і Дея у нашої планти. Ну а в деяких великих супутників великих планет є ще, як виявляється, ще суптники. Коли ж я спитав в кінці цієї цікавої лексії сіко то супутників може крутитись довкола супутників планет і чи є супутники у супутників супутників супутників(я правильну кількість супутників добрав?) планет, старійшини спочатку довго якось дивно гляділи на мене, а потім послали туди, куди не кожен порядин чоловік навіть свою жінку відсилає.

Власне, тоді старійшинська наука для мене скінчилась і я засів за книжки та сувої. Книжки мені подобались тим, що вони були зручні і зрозуміло писані, тоді як в сувоях текст був написаний часто дуже ненормальним почерком. Підмітивши сей факт і переказавши його батьку, я отримав невелику але точну лекцію про книгодрукування і всякі пристрої потрібні для цього процесу. На цілком логічне запитання чому ніхто сим тепер не замається, батько лиш розвів руками і промурчав щось про те що нікому, ніколи і взагалі воно не зовсім треба, коли доводиться виживати в дуже тяжких умовах.
Після цього я загорівся побудовою власного станка для книгодрукування.

Вивчивши усе до чого дотягнувся по даній темі, я вирішив зробити простий набір літер і дощечку, на яку вони будуть кріпитись.
Але, як виявилося, моїх навичок і вмінь було недостатньо для сього діла. Тож зібравши всі накопичені фінанси (а працював я тоді на водокачці помічником помічника механіка, або простіше - хлопцем на побігеньках) мені довелось звернутися до майстра різьби по металу. Очікувано, фінансів було занадто мало, їх вистачало лише на частину матеріалу, необхідну для заготовок літер.

Маю сказати, що усяка нормальна людина на мойому місці або забила б на це діло, але, будь вона упертюхом, почала б працювати й відкладати гроші на це, щоб через деякий час закінчити сю справу. Або забити на неї в процесі, як це роблять безліч людей які мріють про власні справи.

Але то був я, я був молодий, гарячий і нетерплячий. Тож мені прийшла в голову просто геніальна думка про те, щоб пограбувати серкву що стояла на пагорбі і за гроші, що я там знайду, закінчити роботу. Бог не буде проти, думав я, якщо частина грошей, що йде йому, піде на те, щоб зробити людям, несучим йому гроші, добро і цим простимулювати ще більше несіння грошей. Наївний малолітній ідіот.
Поночі, коли весь люд або сопе в дві дирки, або займається виробництвом нащадків, я поліз в будову серкву. Грізність великого замка на кованих дверях нівелювала прочиненість віко́н на висоті ледь більшій від землі ніж зріст чотирилітньої дитини. Грошей в церкві я взяв рівно стіки, сіки мені потребувалось на мій книгодрукувальний станок. Ну і йще тріхи на премію для конструкторського б’юро, себто для мене. Вся грошва була повністю віднесена до майстра на наступний день щоб він пошвидше почав роботу, а вже через кілька день, коли станок (ну як станок, дошка з літерами та прес) був готовий, його до мене принесли майстер, старійшини і кілька правохоронителів.

Після сього безрозсудного прочинку мене очікувала доволі цікава і недпередбачувана розвилка на шляху мого життя. За результатми сподіяного мене могли очікувати два дійства: або розтерзання моєї тушки дикими котами в Далекому степу, або ж підвішення за ногу до дерева і висіння так до кінця життя, який(кінець) наставав дуже швидко через недоїдання і крововилив в мозок.

Та, як виявилося, бог був якось не проти того що я взяв у нього невелику суму і послав до мене на суд в захистники одного трохи поїхавшого, проте дуже авторитетного старійшину. Сей чоловік, підбираючи ТАКІ епітети і ТАК закручуючи в танці слова культурні з обезціненою лексемою, ТАК покривав усіх присутніх, що ні в кого в результаті не залишилось сумніву в моїй невинності. Проте будь-який поганий вчинок не повинен був залишитись без покарання. Тож мій станок експропіювали на користь громади, а мене виперли до біса із селища без права на повернення на найближчі десять років.

Проте із зовсім голими руками мене не виганяли. Як і положено, мені виділили арбалет із невеликою кількістю стріл, трохи їжі, одежу і ножа. Мати, як і кожна мати, при прощанні плакала навздир, називаючи всіх старійшин іродами що забирають в неї єдину дитину (скромно промовчавши про той факт що у неї окрім мене ше два сини і одна дочка). Батько ж назвав мене чомусь прометеєм четвертої планети, дав кілька золотих монет (- Бери, бери, ми собі ще заробимо а тобі ціго пригодяться) і міцно обійняв на прощання.

Ось так й почалось моє вигнання довжиною в ... в чорт зна вже скільки, зараза, років!

Далі буде...