/l/ - Література

Хай, вкотре, Кропивач!:)

не сильно впевнений, що це підходить під тематику треда, але як-не-як пов'язано з літературою.
Дуже довгий час в моїй хворій голові було бажання написати книгу. Ідея з'явилась на фоні моїм захопленням фентезі. І я от хочу поділитись з вами стислим переказом цієї ідеї:

головний герой - скелет.
Він просто прокинувся однієї ночи в тунді, і такий типу "Хто я, і нашо я існую?"
І протягом книги він намагається це дізнатись

Він є божеством, що заперто в смертному тілі, але щоб дізнатись це йому було варте розділити свою душу навпіл. Відпиздити другу частину дущі яка з'їбалась і стала темним володарем на деякий час (така собі аналогія на боротьбу "зла" та "добра" всередині людини), а потім зустрітись 1 на 1 з Смерттю (це конкретна особа, що є головною в пантеоні божеств)
Вона розповідає гг про його святий шлях — вбити іншого бога, що колись зкинув його з всесвітнього трону і заточив у смертне тіло, почавши так новий "магічний цикл".

І ця книга як раз розповідає про один з таких циклів, що підходить кінця.
Гг після цього екскурсу розуміє своє призначення і намагається зруйнувати свої смертні окови і вийти на інший план — план ідей, де і живуть боги (їх там багато, але самі головні, після Смерті, це саме гг та оцей Бог-узурпатор якого він повинен вбити)

Але щоб це зробити треба зібрати всі свої сили, частини дущі, які він здобуває роблячі геноцид всих живих істот, тим самим поглинаючи свої уламки:D
Переходить в план ідей ГГ зрубає голову Узурпатору, що спав в той момент, тим самим завершив старий цикл і почавши новий.

Я вже протягом цих 4 років потихеньку щось писав, переписував, але не збираюсь кидати цей, вже монументальний для мене, труд. Як не як хочеться залишити після себе хоч щось, чи створити маленьку, лампову, групу з фансервісу цієї книги. В ідеалі б ще вкласти туди якісь морально-етичні ідеї , щоб книги мали хоч якусь культурну вагу. А що ви думаєте?

P.S.: Я також вже маю начерки щодо другої книги з цього "всесвіту" але то іншим разом:)

Комікс "Одна весна в Чорнобилі" від Еммануеля Лепажа - це не просто комікс про катастрофу на ЧАЕС, а особиста історія подорожі автора до зони відчуження у 2008 році. Він показує Чорнобиль не лише як місце трагедії, а як простір із власною атмосферою, людьми та дивним відчуттям життя серед покинутих територій.

Особливо цікаво читати, як іноземець сприймає Україну, її історію та наслідки аварії. Багато уваги приділено емоціям, деталям і навіть красі цих місць — що створює дуже незвичний контраст із темою катастрофи.

Якщо вам цікаві історії про Чорнобиль або шукаєте щось більш глибоке, ніж стандартні документалки, то однозначно варто звернути увагу.

Детальньніше про комікс «Одна весна в Чорнобилі»: https://tayemnakimnata.com/komiks-odna-vesna-v-chornobyli-poglyad-na-tragediyu-ochyma-yevropejcziv-emmanyuel-lepazh/

Справжній ажіотаж навколо релізу «S.T.A.L.K.E.R. 2: Heart of Chornobyl» перекинувся з ігрових моніторів на полиці супермаркетів. Через шалений попит на інтерактивний альманах «Пам’ять Зони», мережа АТБ прийняла рішення про випуск додаткових другого та третього тиражів.

Механіка залишається незмінною: покупці магазинів АТБ можуть придбати альманах за спеціальною ціною, виконуючи умови акції (купівля товарів-партнерів або збір фішок). Враховуючи швидкість, з якою зникла перша партія, варто поквапитися, щоб не залишитися з порожніми руками.

https://tayemnakimnata.com/atb-zapuskaye-drugyj-ta-tretij-tyrazh-interaktyvnogo-almanahu-s-t-a-l-k-e-r-2-pamyat-zony/

Вирішив почати читати філософію, але не знаю с чого краще взятися.
Знаю імена: Платон, Ніцше. Але сам не читав.
Що порадите з такого, що може заходить новачку?
Хочеться не просто ознайомитися, а зрозуміти, чому це важливо.

І тут я зрозуміла, що він сам цього хоче. Хоче, щоб я задушила його, милувалася його тілом, так лагідно жертвувала ним. Він слухняно лежить, поки тремтять мої руки. Я різко набрала повітря в груди і завмерла. Мої долоні закрутили дріт щільніше. Зав'язки не давали йому втекти, та він і не дуже пручався — тільки дивився кудись повз мене. Раптом він почав сильно ворушитися, нявчати. Мої руки самі відсахнулися від нього, я відштовхнулася назад на сіно. Його тіло здригалося, закручений дріт усе ще стискав шию. Він тремтів, і я тремтіла. Але його тремтіння закінчилося швидше. Він завмер. Розслабився чи просто закам'янів.
Я отямилася пізно, коли затихло і моє тремтіння. Обережно підповзла до тіла й торкнулася пухнастого животика — всередині нічого не рухалося. Моя долоня сповзла на пухлину. «Я не дам тобі померти некрасивим». Руки намацали скальпель у кишені. Я зняла ковпачок і розсунула шерсть. Шкіра з характерним тріскотом лагідно розійшлася. Той великий овальний шарик вискочив назовні — гладенький, схожий на перлину. Я обережно відрізала судини, на яких він тримався.
Переклавши кульку на дощечку, я почала різати. Навіть гострому скальпелю ця куля не піддавалася, ковзала. Але невдовзі розійшлася. Лезо різко пішло вниз і поранило мій палець. Я піднесла його до рота, але швидко зупинилася — облизувати таке не можна. Витерла палець об темні штани і подивилася на розрізану кульку. Мені відкрився вид хаотично переплетених клітин і колагенових ниток. Це видовище прекрасне, таке гарне та приємне. Схоже на гниле м'ясо, хоча... хто зна.
Кота вона зашила та поховала швидко, під величезною вишнею. Без хреста — там йому й місце. Повернувшись додому, продовжила готувати. Час підтискав, скоро мала повернутися мати з церкви. Що ж, Кароліна витримає ще одну хвилю критики за те, що рухається недостатньо швидко. Але чи витримають вони «цікавий інгредієнт» у холодці? Залишається тільки мріяти.

Це пиздець. Як можна у восьмому класі задавати таку залупу? У восьмому класі, блядь! Ну ж читали вже більш-менш серйозні твори, а тут ВІТЬКА+ГАЛЯ. Ті мудні, які складали програму, вони нас за неповноцінних сприймають чи що?

Я знову бачу сон, як чоловік сперечається з жінкою, але знову не можу розібрати, про що ця сварка.
— Ти не можеш просто так піти, знаючи, що я не дам їй навіть поради стосовно того, що з нею відбувається!
— Я розумію, але почуй мене: якщо я залишусь з вами, він знайде та вб'є всіх нас.
— Я вже чув це сотню разів, але якщо він відчуває тебе, то він дізнається, де Менуліс , теж...
— Я обіцяю, що цього не станеться... А зараз...
І знову я прокидаюсь із головним болем і знову не розумію, з ким уві сні сперечається мій тато.
До речі, я забула представитися, любі читачі. Мене звати Менуліс. Трохи дивне ім'я для дівчини з України, але скажу вам більше: я єдина у світі з таким ім'ям. Тато казав, що моя мати була фантазеркою. Я її майже не пам'ятаю, бо вона зникла, коли мені було п'ять років. Якщо взяти перші шістнадцять годин доби — я звичайна студентка другого курсу економічного університету, яка у вільний час розважається з друзями або сидить вдома за іграми та книгами. Але найжахливіше і водночас найцікавіше починається, коли я сплю. Проблема дивних снів почалася в мене з чотирьох років. Дивне в них ще й те, що я ніби можу їх контролювати, але це не рятує від їхньої химерності. Проте про це все ви дізнаєтесь згодом...
Я вже почала відходити від дивного сновиддя. Ранок почався як завжди: батько допивав каву на ходу, бо він знову проспав на роботу, але сьогодні він навіть запитав, як мої справи (як на мене — безглузде питання для восьмої ранку). Я швидко нафарбувалася та одяглася, очікуючи, що дорогою до університету слухатиму про нове невдале побачення моєї подруги. Так воно, власне, і сталося.
— Ну, і як пройшло побачення з Андрієм?
— Ти навіть уявити не можеш, який він придурок! Мало того, що прийшов на побачення у спортивних штанах... Уявляєш, Менуліс... На побачення... ЗІ МНОЮ... У СПОРТИВНИХ ШТАНАХ!
Мирослава була моєю сусідкою, єдиною подругою в школі, а тепер ще й одногрупницею. Це була русява дівчина з ледь гострими вилицями, трохи пухкими губами й тим самим носиком, про який мріють усі жінки. Одним словом — вона була ідеальна... І, не буду приховувати, вона користувалася увагою як у дівчат, так і у хлопців. Але головне зовсім не це, а те, що саме вона сім років тому підійшла до новенької, яка тільки-но переїхала до їхнього міста і не мала прихильності серед однолітків, та запросила її до себе після школи краще познайомитися. Ми були з нею як гіперактивне левеня та похмура черепаха, але згодом наші інтереси переплелися, і ми стали найкращими подругами.
— І як швидко закінчилося це побачення?
— Хі-хі-хі, у мене рекорд... Я навіть не привіталася, а пройшла повз, наче мені треба було в інше місце.
— Але, Міро, ти могла зробити йому боляче. Андрій витратив два роки свого життя, щоб домогтися цього побачення...
— Агов, люба, подивись на мене і послухай: СИНІ СПОРТИВНІ ШТАНІ!
І знову перехожі на вулиці почули милозвучний та легковажний сміх Мирослави.
Як тільки ми переступили поріг нашого кошмару на наступні сім годин, ми розбіглися по різних аудиторіях на факультативи. Вночі, скажу я вам, є речі й цікавіші за сон. Тому до четвертої ранку я чатилася зі своїми інтернет-друзями, з якими познайомилася на ґрунті взаємної любові до дорам. Тому зараз, як «правильна» студентка, під монотонну розповідь викладача, чиє ім'я я не вважала за потрібне запам'ятовувати, я знову поринула у світ сну з надією не побачити новий кошмар...
Я опинилася там, де взагалі не очікувала. Цей закинутий санаторій асоціювався у мене з чимось теплим: коли я була маленькою і залишалася у бабусі, то дуже часто просилася з нею на роботу, де, як її «секретар», розносила по номерах призначення на процедури від старшої медсестри. Але вже після восьми років я пам’ятаю це місце як велику площу закинутих корпусів, де лазили підлітки, зробивши ці руїни основним місцем розваг у малому селищі.
Майже одразу я зрозуміла, що це сон, але щось не давало мені змоги розслабитися та взяти його під свій контроль. Ноги понесли мене до корпусу, де свого часу працювало керівництво та бухгалтерія. Опинившись всередині будівлі, я почула дитячий плач. («Так, Менуліс, це щось нове», — відповіла я собі) і одразу вирішила шукати джерело цього скиглення. Перший поверх будівлі був доволі примітивним: великий хол зі стійкою реєстрації, сходи вгору та два коридори з кабінетами по обидва боки. Слух підказав, що відлуння йде з правої сторони, тому я, не поспішаючи й майже не видаючи звуків, рушила до останнього кабінету. Дійшовши до нього, я плавно натиснула на ручку і відчинила двері. Переді мною на запиленому стільці сиділа дівчинка років п'яти в джинсовому сарафані та з двома криво зав'язаними хвостиками. Вона підняла очі в мій бік і підскочила:
— Менуліс, ти існуєш! Це правда! Забери мене звідси, я благаю!
Дівчинка розмовляла так швидко, що я не встигала засвоювати слова.
— Як тебе звати?
— Ліза. Я тут уже тиждень. Він змушує нас йому вклонятися та каже, що...
— Так, стоп. Хто — він? І чому ти вже тиждень у закинутій будівлі? І де взагалі твої батьки?
Здається, я бовкнула зайве, бо після згадки про батьків вона почала плакати так сильно, що, здавалося, у мене луснуть барабанні перепонки.
— Вони не бачать мене! Вони приходять і не бачать мене... Я їм не потрібна?
Розуміючи, що в такій істериці я їй не допоможу, моя «геніальна» голова придумала винести дитину на вулицю, заспокоїти, а потім уже продовжувати діалог. Опустившись навпочіпки, щоб підхопити Лізу на руки, я побачила, що вона перестала плакати. Її погляд застиг десь позаду мене, і в очах відбився жах.
— Лізо, Лізо, агов! Чіпляйся за плечі.
— Ми не всти...
— Що? Голосніше!
І в цей момент дитина знову впала в істерику:
— МИ НЕ ВСТИГЛИ!
Не встигла я зібратися з думками, як щось дуже сильно відкинуло мене в напіврозвалену шафу, яка дивом не впала на мене. Я намагалася піднятися, але відчула, як чоловіча рука ззаду охоплює мою шию і починає душити, відриваючи мене від землі. Спроби вирватися з придушливого захвату не були успішними, тож за кілька секунд перед очима постала темрява, у якій почувся басистий, майже шиплячий голос:
— Моя дівчинко... Як довго ти ховалася... Я майже знайшов тебе... Готуйся віддати моє...

Сум-журба, хлоп'ята, Чтиво лягло спати назовсім. Де ж мені тепер обмазуватись гуманітаристикою? Нє, я розумію, є Diasporiana, є крихти на вебархівах, де-не-де шось бібльотека Вернадського викладає відскановане. Але де мені тепер, анонята, читати досовкову періодику, шематизми (в ОПа греко-католицтво головного мозку) й усякі інші наукові розвідки, що їх самі науковці на Чтиво заливали?

Мо' хтось має при собі якийсь схрон із такою читаниною?

Подякував.

Порекомендуйте ґрунтовну книгу, підручник чи якісь інші ресурси по письменництву/теорії літератури. Що таке історія, що таке сюжет, які бувають, про персонажів, конфлікт, як писати, які прийоми, що таке взагалі текст і література, стилі, і оце от все. Мені це не для того щоб навчитися писати, а щоб розбиратися в тому що, як і чому написано, в типології, в прийомах, більше в формі напевно. Наприклад, я читаю книгу чи дивлюся кіно, і там в ситуації перед тим як персонаж приймає рішення і робить вибір, розповідь повертається в минуле і оповідається епізод з його дитинства, і після цього повертається знову в теперішній час, і через той епізод стає зрозуміло чому персонаж зараз зробив саме такий вибір - і я вже знаю що така штука називається нелінійна оповідь, в ній є такий прийом і ще такі інші - от щоб я розпізнавав і розбирався в отаких штуках

Чи є Достоєвський українською?
Мене цікавлять «Біси», «Ідіот» та «Брати Карамазави»