СЕРЕДНЬОВІЧНЕ СУСПІЛЬСТВО1. Три стани середньовічного суспільства.Основою європейського середньовічного суспільства був феодалізм, на якому базувалась система сюзеренно-васальних відносин.
Феодалізм. Феодальний лад прийшов на зміну рабовласницькому і панував у Західній Європі з V до ХV ст. В основі феодалізму як суспільно-історичної формації лежить власність феодала на землю і залежність від нього селян. Назва «феодалізм» походить від слова
феод–земельний маєток із залежними селянами, який васал отримував від сеньйора за вірну службу. Спочатку феод був умовним володінням, а згодом став приватним та передавався у спадок, від батька до сина.
Теорія трьох станів. Процес поділу суспільства на відокремлені один від одного стани розпочався ще за часів Римської імперії, але остаточно формування трьох станів відбулось саме в період Середньовіччя і вже на початку ХІ ст. сформувалась нова структура суспільства, яка якісно відрізнялась від Римської. Тоді ж і виникає теорія трьох станів, авторами якої були Герард Камбрезійський та Адальберон Лаонський. До першого стану вони віднесли
«тих, що моляться» (oratores)–священики та ченці; до другого–
«тих, що воюють» (bellatores), тобто рицарів; третій стан–
«ті що працюють» (laboratories)-селяни. Ці три стани взаємовпов’язані та не можуть існувати один без одного, духовенство молиться за спасіння душ, рицарі обороняють населення, а селяни їх годують. Незважаючи на це, кожен стан вів свій спосіб життя, дотримувався своїх звичаїв.
Духовенство. У Середньовіччі люди були глибоко віруючими, церква відігравала ключову роль у середньовічному суспільстві. Люди у Середньовіччі прагнули спасти свої душі, саме тому, роль духовенства була дуже важливою. Християнське духовенство поділялось на біле та чорне. До
білого духовенства належали єпископи та священики, які обслуговували релігійні потреби мирян: правили месу, здійснювали церковні таїнства. Ядром повсякденного релігійного життя була
парафія, яка об’єднувала жителів кількох сіл чи кварталів, на чолі парафії стояв парох–місцевий священик. У свою чергу парафія підпорядковувалась єпархії, на чолі з єпископом, а єпархії об’єднувались в архієпископство. На підтримку життєдіяльності церкви віряни сплачували
десятину–десяту частину від своїх прибутків.
До
чорного духовенства належади ченці, а бо монахи, які дотримувалсиь суворих умов життя, жили усамітнено, а згодом почали утворювати монастирі, що в перекладі з грецької означає–«відлюдне житло». Монастир був також і господарським комплексом, монахи самі себе повністю зебезпечували їжею та всім необхідним. Крім того, сааме монастирі були середньовічними осередками освіти та науки. На рубежі VI–VII ст.. при монастирях виникають скрипторії–спеціальні майстерні для переписування, створення та оформлення книг. Виникали монастирські бібліотеки та відкривались школи.
Світські феодали. Важливу роль в середньовічному суспільстві займали світські феодали, тобто «ті що воюють», тобто світські феодали. В середовищі феодалів сформувалась система васалітету–ієрархічна феодальна драбина. На її вершині був
король–найбагатший власник землі. Саме він вважався верховним сеньйором, або сюзереном усіх феодалів. Нижче розміщувалися найбільші світські
феодали–герцоги, маркізи, графи, яких наділяв землею сам король. Тому вони були залежними від короля та підпорядковувалися йому. Відповідно вже їхні васали, що називалися баронами, посідали ще нижчу сходинку феодальної драбини. Нижче розташовувалися рицарі. Потрібно зазначити, що в кожній країні система васалітету мала свої особливості, наприклад в Франції дотримувалися принципу:
«васал мого васала–не мій васал». Натомість в Англії, всі підпорядковувалися безпосередньо королю.
Передача феоду відбувалась дуже пишно, сеньйор передавав новому васалу прапорець, перстень, чи ще якийсь символ влади. Після цього васал присягав сюзерену на вірність. Васал зобов’язувався охороняти честь, життя та майно сеньйора, воювати на боці сеньйора, в свою чергу сеньйор зобов’язувався захищати й підтримувати васала, піклуватися про його володіння. У мирний період феодали вели тривалі міжусобні війни. Аби їх припинити церква прийняла кілька постанов про Божий мир. Саме у війнах, внутрішніх чи зовнішніх, поступово формувалась ідеологія та психологія рицарства. На початку за терміном
«рицар» розуміли кінного воїна, що ніс васальну служб, але згодом це поняття набуло ширшого значення-стало синонімом знатності та шляхетності. Рицари мали свої ідеали, основою рицарської поведінки стала куртуазність–дотримання правил хорошого тону. Ці правила передбачали не лише хоробрість, але і гречність, ввічливість, щедрість, вміння складати вірші та грати на музичних інструментах. Здобути звання рицаря було непросто, спочатку хлопчики служили пажами, носили зброю за своїми покровителями, брали участь в битвах, згодом їх посвячували в рицарі. Процедура посвятив рицарі булла урочистою та багатою на різін звичаї. Крім битв, невід’ємним елменто рицарського життя була участь в турнірах, де рицарі демонстрували свої здібності, більше того кожен рицар мав свій герб, за яким його впізнавали, але здобути його було теж непросто.
Селянство. Більша частина людності в середні віки жила в селах. Так було по всій Європі. Саме селяни, були третім станом, тобто «ті що працюють». Вже на початку ХІ ст. більшість селян були залежними. Простежується кілька шляхів закріпачення селян, із розвитком феодальної системи королі почали дарувати своїм васалам не лише землю, а й людей, які на ній проживали. Ще однією причиною втрати селянами особистої свободи стало їхнє розорення. Крім того, дуже часто селяни самі шукали захисту в особі феодалів, які захищали їх від ворогів, за це вони жертвували своїми наділами, таким чином опинялися в поземельній, а згодом особистій залежності.
В середині третього стану існувала своя диференціація, вони поділялися на поземельно та особисто залежних. У Західній Європі поземельно залежні селяни назвиалися
віланами, вони були особисто вільними, але не мали права власності на землю. Найбезправнішими були особисто залежні селяни–
ременси в Іспанії,
серви–у Франції. У схожому становищі перебували вілани в Англії, оскільки не могли покинути свого сеньйора.
Крім сплати ренти, селяни зобов’язувані були виконувати додаткові повинності, наприклад користуватися лише млинами, печами, які були власністю їхнього сеньйора. Селяни сплачували, або натуральний податок (частина врожаю), або гроші. За порушення селяни платили штрафи, які визначав феодал. Вже у ХІІ–ХІІІ ст. селяни отримали змогу викуплятись з феодальної залежності, але при цьому земля залишалась у власності феодала, тому така воля нічого не давала селянам.
Життя селян було дуже складним, вони страждали від воєн та експлуатації. Кожен займався своєю працею, хто–сезонними польовими роботами, а хто–ремеслами. В селі жили ткачі, ковалі і т. п. Тобто село само себе забезпечувало необхідним реманентом, такий тип господарства отримав назву–натурального. Ключову роль у житті селян відігравала
община (громада), яка об’єднувала селян одного або кількох сусідніх сіл. В основі общини була группа заможних, а отже впливових селянських сімей, які намагалися регламентувати селянське життя, допомагали одне одному. Крім того громада стежала за станом доріг та мостів, утримувала священника. Існування селянина поза межами громади було майже неможливим, тому вигнання з громади було однією з найгірших кар.
Ускладнення суспільної структури. З часом європейське середньовічне суспільство почало зміюватися, це було пов’язано з технічним прогрессом та супільними змінами, зокрема посиленян ролі міст як центрів ремесла та торгівлі. Купці та ремісники, яким у схемі середньовічних станів не було відведено місця відігравали дедалі важливішу роль, згодом їх було включено до третього стану. У житті рицарів теж відбулись зміни, поступово вони починають втрачати свою виняткову роль у воєнній справі, розвиток технічного прогрессу, винайдення пороху та вогнепальної зброї, послабили потребу у важкій кавалерії. Королі почали частіше застосовувати наймане військо, на зміну вассалу, приходить придворний, який робив кар’єру на службі в короля. Так на межі ХІV–XV ст. виникає
дворянство. Дворяни намагались дотримуватись високих моральних принципів, пишались своїм походженням та родоводом. Водночас, вони цурались будь-якої фізичної праці та торгівлі, тому джерелом їхнього доходу були селянські ренти. Крім того, самі дворяни вважали себе вершками суспільства та опорою тогочасної держави.
2. Держава в середньовічній Європі.Середньовічне королівство. Процес зародження й становлення середньовічних держав був тривалим та непростим. Його коріння сягає періоду розкладу родового ладу в германських племенах, у ті часи племенем керували конунги, які обиралися, так званий період військової демократії. У міру того, як основна частина германських племен осіла на відвойованих територіях Західної Римської імперії, влада конунга посилювалась та набувала нових рис, з часом вона стала спадковою, а
конунги стали королями. Яскравим прикладом цього процесу є історія франків.
Середньовічні королівства зазнавали значних збитків через неврегульованість кордонів, адже король дивився на свою державу як на приватне володіння, що підлягає звичним законам успадкування: ділиться на стільки частин, скількох прямих спадкоємців чоловічої статі залишив правитель після смерті. Особливістю середньовічної держави як такої була феодальна розробленість. Це було пов’язано з тим, що інколи королі передавали свої владні функції наближеним особам на місцях, деякі з них закріпили за собою посади й привілеї як спадкові. Все це послаблювало центральну владу, призводило до феодальних воєн, адже звичай дозволяв вступати у васальну залежність до кількох сеньйорів.
Станова монархія. На початку ХІІ ст. відбувається процес централізації влади. Причин для таких змін було декілька. Насамперед, потребу в сильній королівській владі відчували дрібні та середні феодали, які потерпали від свавілля можновладних сеньйорів, крім того вони прагнули збільшити свій прибуток, але прямий тиск на селян неодмінно призвів би до повстання. Саме сильна держава могла забезпечити спокій та безпеку середнім та дрібним феодалам. Посилення королівської влади призвів до вдосконалення державних інституції в цілому, зокрема при королях виникають дорадчі органи,
королівські ради. До їх складу входили канцлер, скарбник, маршал (головнокомандувач). Водночас відбувається уніфікація судової системи, упорядковуються податки, посилюється чиновницький апарат.
Це все призвело до зростання ролі станів в управлінні державою, які починають активніше виступати за свої інтереси.
У ХІІІ–ХV ст. виникають органи станового представництва. Членство в них належало представникам дворянства, духовенства та міщан. У кожній країні вони мали свої назви: парламент в Англії, Генеральні штати у Франції, кортеси в Іспанії, рейхстаги та ландтаги в Німеччині, сейм у Польщі, Чехії, Литві, Державні збори в Угорщині і т. п. І як результат у середньовічній Європі утвердилися станові монархії–форма феодальної держави, у якій поряд з королівською владою існує станове представництво.
Звичайно між королем та представницькими органами виникали конфронтації, але в цілому функціонування цих органів мало позитивні наслідки для тогочасної держави, адже дозволяли зняти соціальне напруження.
3. Середньовічні міста Західної Європи.Виникнення міст. У Х – ХІ ст. спостерігається процес пожвавлення старих та виникнення нових міст. Це було пов’язано з піднесенням економічного розвитку, поступово ремесло відокремлюється від сільського господарства. Середньовічне місто виникає як центр ремесла та торгівлі. Нові міста виникають на місці чи околиці античних міст, які були повністю чи частково зруйновані в ході Великого переселення народів. Дуже часто місто виникало довкола замку чи фортеці, де люди могли знайти захист від ворогів. Міста розростались досить швидко, але нерівномірно, в залежності від географічного положення. Наприклад, спочатку вони з’явилися в Італії (Венеція, Генуя, Неаполь, Флоренція) та Франції (Марсель, Тулуза). Згодом міста виникають в Англії (Кембридж, Оксфорд) та Німеччині (Вальдорв, Тюбінген). І лише на межі ХІІ–ХІІІ ст. з’являються міста в Скандинавських країнах, Угорщині і т. п.
Населення та зовнішній вигляд міст. Соціальний склад середньовічного міста був досить строкатим, більшість становили ремісники, які на виробляли та продавали свої товари. У великих містах проживали феодали зі своїми слугами. Важливою частиною населення було духовенство. Крім цього, в містах проживали студенти, професори, корчмарі, перукарі і т. п. Проживали також і декласовані елементи, зокрема жебраки, які просили милостиню. Щодо кількості, то в середньовічних містах проживала незначна кількість населення, в середньому по 20-30 тис. осіб, були містечка по 2-3 тисячі, але були і «мегаполіси» по 80-100 тисяч (Мілан, Венеція, Париж, Флоренція.
Тогочасне місто зазвичай було оточене високими кам’яними чи дерев’яними стінами з вежами та глибоким ровом з водою. На ніч ворота міста закривалися, зі збільшенням населення, за мурами продовжували селитися люди–так виникали передмістя. У центрі міста знаходилась ринкова площа, поруч знаходився кафедральний собор та ратуша. Саме в ратуші збиралась та засідала міська рада–магістрат. Ближче до центру розташовувалися будинки багатших городян. Вулиці були досить вузькими, дуже часто на одній вулиці селилися представники якогось ремесла, так були вулиці чинбарів, ковалів, ткачів і т. п.
Боротьба міст за самоврядування. Міста з’являлися на території, яка належала феодалам, які були зацікавленні, адже міста платили більші податки ніж села. Але з розвитком ремесла та торгівлі, посилилось міщанство, яке почало протестувати проти засилля феодалів та вимагати скасування залежності від феодалів. У Західній Європі таке протистояння отримало назву–
комунальний рух. Часто городянам вдавалось вибороти чи викупити собі права, вони отримували міське самоврядування. Дуже часто боротьба затягувалась, в такому випадку міста ставали комунами, вся влада належала міській раді–
магістрату. В такому випадку місто мало своє правосуддя та ополчення. Важливим здобутком комунального руху було те, що більшість міщан ставали вільними від феодалів, селянин, якому вдалось втекти в місто ставав вільним. Водночас, з посиленням ролі міст, відбувається соціальна диференціація в середині міщанства. Привілейована частина–
патриціат, складався з найзаможніших родин, контролював магістрат та ополчення. Міські низи, або
плебеї фактично були безправними та залежали від патриціату. Середній щабель між ними займали
бюргери–основу якого становили ремісники та торговці.
Ремесло та цехи. Економічною основою західноєвропейського середньовічного міста було
ремесло–галузь виробництва, що виробляє знаряддя праці, предмети домашнього вжитку, зброю, прикраси. Ремісники однієї, або кількох споріднених професій об’єднувалися в цехи, які були сворідними профспілками, захищали права ремісників, контролювали виробництво. Перші цехові організації з’явилися в Італії в Х ст. А вже в ХІІІ ст. в Парижі функціонувало 150 цехів, які об’єднували 5 тис. ремісників. Найважливіші питання пов’язані з діяльністю цеху вирішувались на загальних зборах майстрів, які вважалися головним органом управління, який також приймав і статут цеху.
Торгівля та лихварство. Ремесло нерозривно пов’язано з торгівлею, саме ці два заняття були основними серед більшості городян. Протягом всього Середньовіччя активно розвивалася зовнішня та транзитна торгівля. Зокрема виділяється два регіони: Середземномор’я–де ключові позиції належали Венеції, Франції, Візантії та Північний–охоплював узбережжя Північного та Балтійського морів. Тут важливу роль відігравала Ганза–торгівельне об’єднання північнонімецьких міст, яка також була активним учасником європейської політики, зокрема воювала проти Данії та інших конкурентів в торгівлі. Купці об’єднувались в
гільдії–об’єднання купців одного міста з метою утвердження монополії та захисту від конкурентів та феоділів, які збирали мито. В процесі розвитку торгівлі, які зовнішньої так і внутрішньої виникають ярмарки, найвідомішим був Шампаньський ярмарок (Франція). Крім торгівлі, важливу роль у фінансовому житті середньовічного суспільства важливу роль відігравали лихварі–людей, які позичали гроші під проценти. Створювалися цілі банківські контори, перші такі контори виникають в Ломбардії, звідси і назва–
«ломбард».
Основні дати:Початок VII ст. – виникнення скрипторіїв при монастирях.
Х ст. – поява перших цехових організацій в Італії.
Початок ХІ ст. – виникнення теорії трьох станів суспільства.
Початок ХІІ ст. – початок централізації влади у Західній Європі.
ХІІ ст. – утворення Ганзи, як союзу купецьких гільдій, який трансформувався у союз міст.
ХIV–XV ст. – формування дворянства.
http://zno.academia.in.ua/mod/book/view.php?id=1865
