2025-й рік не дає нам приводів говорити про мирПавло Казарін, 7 липня 2025
"москва продовжує висувати Україні умови капітуляції.
І ця ситуація не зміниться доти, доки у кремля залишатимуться гроші на війну та бойова техніка.
Але при цьому на четвертий рік вторгнення росія все так само далека від тих цілей, що ставила перед собою на початку
Українську державність збережено. Обвалення фронту не сталося.
Радянські збройові запаси закінчуються, а вихід на кордони однієї лише Донецької області може розтягнутися для москви на роки.
І якщо в якийсь момент росія вирішить поставити війну на паузу, то головна битва розгорнеться за те, чим вважати її результати.
Перемогою чи поразкою.
Фактично, якщо активна фаза вторгнення зупиниться—в України буде повне право визнати себе переможницею.
З тієї простої причини, що в лютому 22-го москва не ставила перед собою завдання захопити Бахмут і Сєвєродонецьк.
Її апетити були значно більшими за Маріуполь і Мелітополь.
росія починала війну з метою демонтажу української державності, і поки це завдання не вирішене—цілі вторгнення не досягнуто.
москва зможе вважати себе тріумфатором, якщо за підсумками війни Україна перестане відрізнятися від білорусі.
Коли ми юридично визнаємо російські прапори над окупованими територіями.
Якщо Київ змушений буде роззброюватися до рівня, який визначить росія.
Тоді кремль і справді отримає право стверджувати, що мети «денацифікації» досягнуто.
Але без всього перерахованого—москва, закінчивши війну на полі бою, почне битву за інтерпретацію її підсумків.
І ця сутичка матиме вирішальне значення.
Перемога подібна до парасольки, під якою знайдеться місце кожному.
Тим, хто поїхав, і тим, хто залишився.
Тим, хто воював, і тим, хто був у тилу.
У перемоги може бути багато батьків—а тому кожен зможе відчувати свою причетність до тріумфу.
Перемога за своєю природою інклюзивна—тож в будь-кого з’явиться право говорити «ми домоглися».
Перемога стає тріумфом національної ідентичності, а день завершення війни закономірно—днем суб'єктності народу.
З поразкою все відбувається рівно навпаки.
Вона є підтвердженням національної катастрофи.
Доказом проваленого іспиту.
Свідченням дефіциту солідарності.
Фрустрація огортає країну, а основним змістом внутрішньої дискусії стає перекладання провини.
Фронт звинувачує тил.
Тил звинувачує еміграцію.
Поразка знецінює колективну ідентичність—тому нація починає дробитися на безліч локальних.
Головною національною інтонацією стають відсторонення і відчай.
А тому москві буде принципово важливо переконати нас у тому, що Україна програла.
Що ми не впоралися.
Що тест не пройдено.
Росія заднім числом переписуватиме власні завдання «СВО»—щоб досягнуті результати оголосити запланованими.
Навіть якщо за підсумками війни ми збережемо контроль над власним майбутнім—кремль усе одно нав’язуватиме нам філософію поразки.
Можна, звичайно, міркувати про кордони 1991-го року, але ця мета від початку суперечила розкладу сил.
З першого дня війни Україна наодинці воювала проти найбільшої країни на планеті—якій, до того ж, функцію тилу забезпечувала друга економіка світу.
Саме тому нам сьогодні легко підбирати собі прототипи в минулому.
Спартанці проти Ксеркса.
Фінляндія проти Радянського Союзу, Варшавське повстання проти вермахту.
Початкове співвідношення ресурсів, армій і капіталів на момент вторгнення дасть нам можливість вважати себе переможцями—у тому разі, якщо Україні за підсумками війни вдасться відстояти свій суверенітет.
Єдиний ризик—що в післявоєнній битві за опис підсумків війни союзником росії може стати внутрішньоукраїнська політична боротьба.
Одні сприймуть фінал війни як хороший спосіб звести політичні рахунки. Інші побачать у філософії поразки вдалий спосіб забезпечити власне майбутнє.
І тоді московський хор раптово отримає українські голоси.
Війна завжди ставала тестом на солідарність.
На здатність жертвувати приватним в ім'я спільного.
Особистим—в ім'я колективного.
Ми четвертий рік поспіль складаємо цей тест і, якщо міряти масштабами нашої війни,—робимо це досить непогано.
Усі очікування зводилися до того, що ми програємо в перший же місяць, а тому наша завзятість дає право пишатися самими собою.
І якщо ми вистоїмо на полі бою—у нас не буде жодної причини віддавати нашу перемогу тим, хто захоче її у нас вкрасти.
https://wz.lviv.ua/blogs/535516-poky-nemaie-pryvodiv-hovoryty-pro-myr-v-ukraini
