>>5611Робер Маєр на форумі "як навчати історії" зазначає:
"2. Великою мірою національну державу нині сприймаємо як ефемерний
феномен. Її історичний підсумок виявляється дуже скромним, а в Західній
Европі її оцінюють переважно неґативно. У великих катастрофах ХХ століття
звинувачують націоналізм. Дедалі частіше національні наративи, натхненні
конструктивістськими підходами, цікавлять світову наукову спільноту (scientific community) істориків лише як об'єкти дослідження. Вимога вивчати історію як національну історію знаходить щораз менше послідовників. Якщо
розглядати історію насамперед крізь призму національної історії, то в такий
спосіб неминуче плекатимемо виключення та національні стереотипи, а це підтримуватиме механізми, які вкотре можуть виливатися в нетерпимість і зверхність. Хто починає писати з позиції «національної ідеї», опиняється перед небсзпскою компілятивного надміру. Така особа підбирає факти, за допомогою
сумнівних розповідних технік створює видимість обґрунтованого викладу
і випереджає формування чиїхось суджень, згідно із гаслом: «Добрим є тс,
що приносить користь нації». Уже сам факт виокремлення «власної» історії
означає неминучу девальвацію історії «іншого». І такий підхід у принципі
унеможливлює розуміння інших народів. Якщо в образі історії сподівання,
страхи, суб'єктивні досвіди сусідських націй залишаються затемненими, це
дуже перешкоджає діалогові. Тоді немає усвідомлення того, що тріумф однієї
нації часто виявляється катастрофою іншої, гордість від перемоги одного
етносу зазвичай є травмою іншого, а те, шо одна група зараховує до своїх здобутків, нерідко є великою втратою, з якою доводиться миритися іншій групі.
Уже узвичаєний в історичній науці відхід від національного наративу
спершу приживався у викладанні історії з певною затримкою. Та в багатьох
країнах Європи історію вже викладають з позиції європейської або, відповідно,
глобальної історії. В неї інтеґровано елементи національної історії. І лише в
меншості країн «загальну історію» та «національну історію» виокремлено як
спеціалізації або самостійні курси. Шкільні книжки, які наївно або й пафосно
та шовіністично пропагують національну державу, є дедалі більшою рідкістю.
Майже в усіх країнах можна зафіксувати моменти, що засвідчують послаблення національних позицій та редукцію національних стереотипів.
Помітно, що більшість авторів принаймні знайомі з проблематикою включення та виключення (інклюзії та ексклюзії), етноцентризму, самостилізації
як нації-жертви, табуювання та ідеологізації. Втім, міра просування цієї тенденції є дуже різною. В межах ЄС існують механізми, що впливають на європеїзацію, але водночас і на реґіоналізацію образу історії.
У деяких західноєвропейських країнах прицільно дотримуються анаціонального підходу, згідно з яким, скажімо, книжка з назвою «Наша історія»
може опинитися під забороною через свій виокремлювальний характер.
Навіть у Росії, де нині зафіксовано дуже масові тенденції повернення до націоналістичної історичної політики, все-таки можна, як мені здається, говорити про межі ідеологічної інструменталізації, зумовлені науковим і професійним етосом авторів шкільних підручників. Та з цього прикладу стає
очевидним, що вплив викладання історії на формування ідентичности є дискусійним питанням. Суспільна згуртованість є дефіцитним ресурсом. Потреба
в певності, яку обіцяє спільнота, як і в самоповазі, можуть спонукати до писання шкільних підручників історії так, щоб вони посилювали відчуття «ми»-
спільноти й вимальовували образ славного минулого. Якщо держава під-
носить це до рівня програми в рамках «виховання патріотизму», виникає не-
безпека, що такі образи історії будуть порожніми й штучними або й узагалі
примітивними. Дух та інтелектуальність стають ближчими, якщо допускати
диференційованіші та самокритичні образи історії. Національна безпека є тим
вищою і стабільнішою, чим кращі відносини сусідства всередині та назовні. І
досягнути цього можна, зокрема, дбаючи про розуміння історії національних
меншин та сусідніх націй і включаючи їх у власний образ історії. Також і самоповага є вищою, якщо вона спирається не на історично зумовлене демонстрування сили та влади, а на усвідомлення причетності до сім'ї народів. І
тут шкільні підручники можуть стати в пригоді, пропонуючи такі можливості
ідентифікації, що перебувають поза патріотично-шовіністичними шаблонами
і за мету викладання історії ставлять формування історично обізнаного й критично налаштованого громадянина."