>>369654На невисокій горі Іволове, що примостилася поруч із могутнім Стоєм, колись давно була розміщена військова база. Лише літні місцеві жителі ще пам'ятають часи її існування. Багато років тому, коли база була активною, вона була однією з найсекретніших військових точок на Заході України. І ніхто не знав, чим там займалися, окрім кількох людей із найвищих ешелонів військового керівництва. Але після розвалу СРСР база зникла з карт. Вона була покинута. Все обладнання було кудись вивезене, а військових з гарнізону бази переведено до інших місць служби.
Місцеві мешканці недолюблювали це місце. Люди розповідали про незвичні звуки, що ночами долинали з гірської вершини, про дивні спалахи світла на тлі покинутих будівель, та про холод, який відчувався поблизу бази навіть влітку.
І ось, багато років по тому, одного осіннього дня група туристів вирішила відправитися на гору Іволове. Вони чули моторошні історії про ту базу, але думали, що це лише байки, якими місцеві жартома жахали туристів. Ці історії лише спонукали туристів піти туди.
Дорога до бази була важкою і небезпечною. Спочатку їм довелося йти на гору Стій через Боржавський хребет, по слизькій від раптової зливи вузькій стежині. Післядощове небо було неприродно похмурим, а повітря — важким. Десь далеко в низині починав згущуватися холодний крижаний туман.
Коли вони нарешті дісталися до території бази, вже був пізній вечір, і останні кілька годин туристи мусіли йти з увімкненими ліхтарями. Іржаві бетонні конструкції, де-не-де зарослі мохом і лишайниками, у світлі ліхтарів виглядали зловісно. Тиша була страшною — ні птахи, ні звірі не порушували її. І з кожним кроком темрява ставала все важчою.
Вони увійшли до одного з напівзруйнованих корпусів. Повітря всередині було сирим і холодним, але абсолютно нерухомим, неначе час тут застиг. Всередині, крім уламків стін і віконних конструкцій, абсолютно нічого не було.
І ось, саме тут усе почалося. Раптово в усієї групи майже водночас згасло світло ліхтарів. Один із туристів, Роман, вийнявши смартфон з кишені, щоб підсвітити собі, несподівано помітив, що годинник на екрані почав швидко йти назад. Спочатку він вирішив, що це просто хибне відображення, але коли він перевірив годинники телефонів інших учасників групи, то побачив, що всі вони почали сповільнювати хід, а потім рухатися назад. Мить, яку вони переживали, наче почала витікати з реальності, створюючи парадокс. Час втратив свою сталість. Згодом Роман помітив, що плин часу на екрані смартфона зупинився, але найбільше його шокувала дата - 2 листопада 1986 року!
Раптом темряву прорізав сильний спалах світла, і оглянувшись навколо, туристи побачили, що знаходяться не на занедбаній базі, а на такій, яка ще функціонувала, в часи, коли база була на пікові своєї активності.
Солдати, які ходили по коридорах, не помічали їх, мовби туристи для них не існували. Можливо, це було лише маренням, але з кожною миттю відчуття нереальності того, що відбувається, все більше поглинало їх. Вони хотіли вийти на двір, щоб чимдуж покинути територію, але жоден шлях не вів їх назад. Раз за разом вони поверталися у те саме приміщення, проходили мимо тих самих солдатів. Вони були як привиди, що живуть вічно в тому самому дневі, в тому самому часі, і що найгірше - у тому самому місці.
Реальність стала спотворюватися: іноді їм здавалося, що вони бачили одні й ті самі події, як кінострічку, що зациклилася на одному кадрі. Вони стояли на тому ж самому місці, а одні і ті ж військові навколо них ходили тим самим маршрутом. Вони зрозуміли, що потрапили в замкнуту петлю часу, де їхні спроби вийти були безнадійними.
Час в 1986 році став їхнім вічним домом. Вони не могли вибратися з цієї реальності, де все повторювалося без кінця. Щоразу, коли вони думали, що знаходять вихід, стежки знову вели їх назад, до того самого моменту. Вони стали частиною тієї бази, тільки вже не солдатами, а просто блукаючими тінями з іншого часу. Інколи їм здавалося, що десь в інших закутках цієї будівлі було чутно відчайдушні крики по допомогу від інших необачних мандрівників, які потрапили сюди.
...Ніхто з туристів не повернувся додому. Коли рятувальники і місцеві жителі вирушили шукати зниклих, вони знайшли лише порожні рюкзаки на території бази та сліди, що вели до однієї з будівель. Проте всередині не було жодної живої душі.
Місцеві мешканці недарма обходять це місце десятою дорогою, і не ходять туди збирати гриби чи кам'янки. Лише вівчарі іноді водять свої отари напувати водою зі струмка поблизу покинутих будівель. Інколи, ближче до заходу сонця, вівчарі помічають щось дивне. Вони кажуть, що в вечірніх сутінках, у порожніх віконних отворах старих корпусів бази з’являються тіні. Це не просто тіні від дерев чи хмар, а людські силуети, що рухаються, мов примари. Вони ходять по коридорах, зупиняються, а потім зникають, ніби поглинаються самими стінами. Іноді, коли вівчарі занадто близько наближаються до будівель, вони чують тихі голоси, які переплітаються з холодним вітром.
Якщо ви коли-небудь будете там поблизу, і почуєте, як вітер шепоче між старими бетонними руїнами, знайте - це не просто вітер. Це ехо тих, хто потрапив у петлю часу, і їхні тіні досі живуть в покинутих будівлях на горі Іволове...
