>>5455Але це ще не висновки. Це просто констатація проблеми. І важливо розуміти, що така проблема не має простого та швидкого рішення. Немає чарівної кнопки, натиснувши яку, можна «відрубити» Україну від усіх інфопотоків з північного сходу. Навіть як би була – це не призведе до миттєвої зміни ментальності. Українці – вони собі на умі, вперті та хитрі. Сотні років заборон української, репресії, русифікація та маргіналізація української культури – усе це, зрештою, не спромоглося остаточно знищити українську – і навіть не звело її до стану гельської в Ірландії, чи білоруської в Білорусі. Не треба ілюзій – з російською буде так само. Навіть від людей з чіткою громадською позицією ви можете почути: «Я не люблю, коли мене змушують» - саме в контексті переходу на українську. Утім, якщо відстежити еволюцію таких поглядів з роками, то можна побачити, як відбувається повільний, але тектонічний за своєю природою зсув. Відбувається і завдяки протекціоністській політиці – але продовжується й попри кволі спроби влади рухатися у зворотному напряму. Я не відношу себе до свідків «Святого Адама Сміта» і не вважаю, що «риночок порішає». Інтереси бізнеса – то інтереси бізнеса, вони загалом знаходяться в іншій площині щодо культури та мови. Але коли політична та культурна ситуація створюють можливості для бізнеса – він користується ними. Так сталося, що політична і культурна ситуація в останні роки сприяє національно орієнтованого бізнесу. Ба більше, за ці роки, він вже встиг зміцнитися і тепер буде певною мірою вкладатися в збереження цієї тенденції – бо повернення до російського сегменту збільшить конкуренцію і зменшить долю потенційних клієнтів.
Це дуже добре видно на прикладі тієї ж видавничої справи. З одного боку – хріна лисого ми колись зрівняємо кількість українських видань в Україні з кількістю російських видань в росії. Але нам і не треба. Нам треба зробити так, щоб українських видань в Україні було багато. Не «більше ніж у…», а просто – багато. Це вже є. І можна сто разів казати, що запорєбріком більше, але в який момент це просто має стати не важливо. Бо національний продукт придбати буде зручніше, швидше й дешевше. Маємо просто припинити озиратися – бо це той самий пост колоніальний менталітет, тільки навиворіт. Перед усім, ми маємо створювати й просувати своє. Воно не має когось перемагати – воно має просто стабільно зростати. У будь-який прийнятний спосіб.
Друге ж, що треба зрозуміти: попри те, що ми зараз бачимо потужні зміни, коли за кілька років український мовний простір збільшився навіть не в рази – в десятки разів, дива не відбудеться, і помітна частина суспільства, ней пасивна і майже безголоса, «лишиться при своїх». Це не вирок і не визнання неспроможності української мови. Це природній процес. Тут можна згадати приклад Чехії, яка свого часу, тільки сто років тому, опинилася в схожих умовах, отримавши незалежність від Австро-Угорщини. Ви можете здивуватися (насправді, ні) – але тоді в Чехії чеська вважалася «мовою селян», а німецька… німецька сприймалася десь так, як у нас російська в 90-х. Якщо ви раптом не в курсі, то Кафка, один з найвідоміших світові чеських письменників, писав німецькою. Врахуйте, що ставлення до національного питання в Австро-Угорщині було геть інше ніж в російській імперії. І Весна народів, на відміну від, на землях А-У так-таки буяла. Але свій «захист німецькомовних» в Судетах Чехія так-таки отримала – тільки для неї це завершилося повною окупацією, що, в свою чергу, призвело до масової післявоєнної депортації німців з Судет. Утім, сьогодні німецькомовного чех знайти буде не так вже й легко, а в побуті чи на вулиці німецьку в Чехії ви точно не почуєте. Але треба розуміти, що це відбулося не в один день. Насправді, минуло більше ста років, а цей процес ще не до кінця завершений. Можете, наприклад почитати статтю від SBT Localization щодо чеської локалізації відеоігор. Заразом позбудетеся ілюзії про «риночок порішає».
Тож, повертаючись до початку цього тексту: колоніальний шрам у нас залишиться ще надовго, можливо навіть назавжди. І замість длубати його, раз у раз повертаючись до цієї теми, треба просто робити своє.
І тут, насправді, виникає цікаве питання, яким також вдало маніпулюють: А навіщо потрібно в часи глобалізації та єдиного інформаційного простору заохочувати і розвивати національну культуру?
Окей, біс із нею з російською, давайте англійську! Виходимо на світові ринки, англійська – друга державна. Мова міжнародного спілкування, з нею можемо куди завгодно. Пам’ятаю проєкт 15х4, лекцію про наукові методи дослідження. Перша теза цієї лекції: «Що перед усім потрібно сучасному науковцю. Знання англійської». Англійська – нова латина для науки. Навіщо робити український ютуб, коли найтоповіший український канал за охопленням заледве досягне середнього англомовного? Українська мова у відеоіграх – це чудово, але українська гра має бути англійською за замовченням.
Тут не можу не згадати нещодавній подкаст Музотека від Радіо Район за участю Дмитра Кумара, вокаліста крутезної метал-формації 1914 і взагалі, вельми відомого українського музиканта. На питання ведучого: «Які шанси зібрати в Україні україномовну метал-банду, яка вийде на світовий рівень», Дмитро без зайвих вагань відповів: «Нульові». І далі пояснив, що цікавіть до України не настільки велика, щоб хтось почав заморочуватися з перекладом текстів. Звісно, у тому ж подкасті були згадані і Мотанка і Drudkh, і ДахаБраха, але це, на думку Дмитра, виключення. Я зараз не критикую його позицію. Вона ґрунтується на практичному досвіді непересічної людини, яка здобула свою популярність роками праці.
Тож, який сенс творити українське в Україні? Лишимо осторонь аргумент «Геть від Москви!», хай яким очевидним він би не був. Чому українською, а не англійською? По-перше, бо одне іншому не заважає. Україна має стати трампліном, домашньою базою, від якої можна крокувати далі. Активна спільнота, фідбек, увага до контент-мейкера – все це може зробити необхідну основу для подальшого руху. Але щоб мати таку основу, її треба створювати. Немає сенсу виводити новий сорт пшениці у засоленій пустелі. Знов наведу приклад сусідів, цього разу – поляків. Може ви вже підзабули, а може хто й не знав, але ще в нульових польська відеогра в світі асоціювалася з відвертим трешем. Було навіть таке сленгове прізвисько - «польській шутер», що означало вкрай погану у всіх аспектах гру. Утім поляки брали і робили продукт за продуктом – аж поки не сталися Відьмаки та Кіберпанки. І нині польські розробники зайняли своє, не останнє місце в ігровій індустрії із купою відомих тайтлів. Знадобився час, щоб створити локальну індустрію. У тому числі і на продуктах, які, вочевидь, не дотягували для світового рівня. Так само і з польською фантастикою – знадобився час, щоб її провідні імена вийшли за межі країни. Час, і визнання на локальному ринку.
По-друге, якщо суспільству важко перейти на українську, яка оточує їх з дитинства, яку вони чують і бачать щоденно, як гадаєте, наскільки швидким та плавним буде перехід до англійської? Скільки часу мине, перш ні він відбудеться? Зауважте, я кажу це, як людина, яка найбільше контенту споживає саме англійською. Література, кіно, музика, публіцистика, наука, блоги – у кожній категорії співвідношення трохи різниться, але у кожній на першому місці англійська, за нею – українська, і тільки де-не-де російська. Я бачу наскільки різною є відгук людей на контент, який перекладений, і на контент, який не перекладений. Це прірва. Місцева мова важлива – це канал зв’язку зі світом. Ми маємо його зміцнювати і розширювати. Наш, власний канал, а не підсос до чужого. Бо в приймах воно завжди не солодко живеться. І тут ми повертаємося до питання змін в суспільстві. Ніякі скандали в сфері обслуговування не змусять людину користуватися українською мовою. Ніякий закон не змусить її вбити в пошуці «Месники двитися онлайн» або вона сайті Нетфліксу обрати українське озвучання. Це питання звички. А звичка формується з часом. От так просто. Не миттєво, але просто. Так щоденні тридцять хвилин зарядки не зроблять з тебе чемпіона світу, але цілком собі врятують від дистрофії м’язів та зайвої ваги. І тут важливо, як на мене, усвідомити, що однієї тільки ідеєю боротьби та звитяги культурний та мовний простір не збудуєш. Так, ми звикли сприймати українську саме в такому ключі – жертву, об’єкт захисту, щось вразливе і недорозвинене. Але роки минули, і ситуація змінилася. Не докорінно, але достатньо, щоб окрім боротьби з русизмами, мовним пуризмом, жалобою та безкінечними порівняннями ми могли спокійно собі просто існувати в цьому просторі. Не чекаючи див, не зневірюючись від того, що хтось десь і досі відмовляється говорити українською. Базу вже створено. Можна далі будувати на цій базі. Так, не забуваючи, що війна все ще йде, проти нас все ще працює велетенська пропагандистська машина. Але розділяти боротьбу і будівництво – з розумінням, що свій простір недостатньо лише вибороти. Його треба відбудувати.
