>>79969Це легкий та дешевий спосіб популяризувати певну ідею або об'єднання людей.
Можливо пов'язано з подібними прикладами в рамках освітніх заходів, святкувань або акцій протесту.
Асоціація з принизливими фотографіями з написами на спинах—вторинна.
>>79970>>79971"З листопада 1919 по січень 1920, після підписання Зятківських угод з денікінцями (які означали фактичне розторгнення Акту злуки ЗУНР з УНР), у складі ЗСПР на правах автономії перебувала Українська Галицька армія."
https://www.wikiwand.com/uk/articles/Збройні_сили_Півдня_Росії---
Росіяни в боях за незалежну Україну. (17.12.2013):
https://www.istpravda.com.ua/articles/2013/12/17/140426/"Вихор українських змагань захопив і чимало росіян, які не мали українського коріння.
Син генерала Вернер-Петрова, нащадка швецького воєначальника, захопленого в полон царем Петром І (через це і частина "Петров" у прізвищі), та матері з норвезького роду генерал-хорунжий Всеволод Петрів з Україною був пов'язаний лише тим, що виріс у Києві.
Проте українізація частин російської армії полковника Петріва захопила так, що він відчув себе українцем значно більшим за багатьох природних українців.
Його бойовий шлях загальновідомий—від сформованого з солдатів Західного фронту полку ім. Костя Гордієнка до посади військового міністра УНР.
Причина, що змусила росіян українського походження запропонувати свої послуги саме українській владі очевидна: після розвалу фронту і захоплення влади в Росії більшовиками ці люди повернулися додому.
Оскільки жодного іншого протибільшовицького фронту тоді майже не існувало—Дон восени-взимку 1917-го роздирали протиріччя, а Добровольча армія була партизанським загоном на 3 тисячі багнетів—ці люди пішли на службу тій владі, яка постала в їхніх рідних місцях.
Після перших боїв пліч-о-пліч з українцями, ці люди вже й не мали бажання кудись іти.
Мабуть, подібними міркуваннями керувався киянин, генерал-лейтенант Олексій Галкін. Обійнявши у квітні 1918 р. посаду начальника Головного штабу Армії УНР, він чесно служив Україні весь період боротьби за незалежність.
Із Росії з любов’юСеред офіцерського складу УНР не бракувало й росіян, які з Україною не мали жодного зв’язку.
Ще влітку 1917 р. в російській армії українізація полків захопила чимало офіцерів-росіян, які в них служили і не мали бажання розлучатися з своїми підлеглими.
Показовою тут виступає
історія 34-го армійського корпусу, українізованого його командувачем генералом Павлом Скоропадським.Чимало офіцерів-росіян за українізації залишилися на попередніх посадах.
Через багато років уже колишній гетьман Скоропадський згадував: "Це були як раз ті елементи, які я притримав, бажаючи… використати їх як досвідчених офіцерів, позаяк поповнення прибуло лише у вигляді прапорщиків, яких на командні посади я призначати не міг".
Як наслідок—певна кількість росіян вступили в бій за вільну Україну просто в силу обставин.
Проте—служили чесно й віддано.
Найбільш відомим серед них був уродженець Білгородщини генерал-майор Яків Сафонов. Характеризований сучасниками як чудовий адміністратор і організатор, він був автором плану, за яким бійці корпусу Скоропадського зупиняли і роззброювали збільшовичені полки 2-го гвардійського корпусу, що наступали на Київ у листопаді-грудні 1917 р.
Генерал Сафонов був розстріляний у Києві 9 лютого 1918 року червоними горлорізами командарма Муравйова.
У листопаді 1917 р. Центральною Радою було прийняте рішення про об’єднання частин російських Південно-Західного і Румунського фронтів в єдиний Український фронт, а очолити його було запропоновано командувачу Румунського фронту.
Так петербуржець генерал від інфантерії Дмитро Щербачов і його начальник штабу москвич генерал-лейтенант Микола Головін стали українськими військовими.
Щоправда—ненадовго.
Ідея незалежності України в ті часи була неабияк популярна серед російського офіцерства. "В українцях ми бачили перш за все силу, здатну опиратися більшовикам.
Питання про самостійність якось всерйоз не ставилося.
Нам здавалося, що відокремлення України від Росії це нісенітниця і мислячі рано чи пізно самі в цьому переконаються.
Відділення ж України від більшовиків треба всіляко вітати, оскільки Північ без Півдня не втримається"—згадував пізніше офіцер Добровольчої армії Ніколай Раєвскій.
Масовий наплив офіцерів-росіян до України стався в період від весни до осені 1918 року, тобто під час гетьманату Павла Скоропадського, який офіційно називався Українською Державою.
Гетьман щиро сподівався скористатися їхніми талантами—кожен хто приймав українське громадянство (склавши присягу), мав можливість потрапити до українського війська (склавши ще одну присягу).
Більшовицька та білогвардійська пропаганди описали картини ледь не масового виходу офіцерів-росіян до Добровольчої армії після протигетьманського повстання Директорії УНР на чолі з Петлюрою.
Не дивно—для 35-тисячної армії Денікіна, три чверті якої становили кубанські козаки, будь-яке поповнення виглядало величезним.
Проте факти свідчать: прикладів, коли офіцери-росіяни продовжили вірно служити своїй новій батьківщині—хоч греблю гати.
Нікуди не втік, а залишився на службі в Армії УНР москвич та дворянин, колишній інспектор артилерії Південно-Західного фронту генерал-лейтенант Сергій Дельвіґ.
На українську службу він поступив ще в листопаді 1917 р. Генерал Дельвіґ послідовно перебував на посадах інспектора артилерії Центральної Ради, Української Держави та УНР, був членом вищої військової ради і в 1921-му був підвищений до генерал-полковника.
Взагалі в технічних підрозділах армії УНР зібралося чимало росіян.
Посаду начальника електротехнічної управи головного інженерного управління військового міністерства, послідовно УД та УНР займав підполковник Петро Шанін.
Не бракувало росіян і в морському міністерстві: посаду морського міністра УНР обіймав капітан 1 рангу Микола Злобін, а начальника морського штабу УНР—капітан 1 рангу Андрій Пчельніков.
Цікавою виглядає історія уродженця Ярославської губернії генерал-хорунжого армії УНР Олександра Рябініна.
Українським військовим він став у вельми оригінальний спосіб—у грудні 1917 року постановою Українського військового комітету 9-ї армії був призначений командувачем 26-го українського корпусу.
Був начальником штабу гетьманського Харківського корпусу.
За Директорії УНР генерал Рябінін займав посаду 1-го генерал-квартирмейстера штабу Дієвої армії УНР, але через політичні інтриги з посади був усунутий і виїхав до Одеси.
Призову до денікінської армії він уник в оригінальний спосіб—взяв собі прізвище дружини.
Боротися за "єдину-неділиму" колишній український генерал-росіянин не забажав."
"14 листопада 1918 року гетьман Скоропадський видав «Федеративну Грамоту», в якій ішлося про федерацію в майбутньому з небільшовицькою Росією.
Вона прискорила початок повстання, призвела до швидкого розвитку та поширення кола його учасників.
Сам Скоропадський згадував, що він вбачав у майбутній федеративній державі союз, за якого Україна розквітла б, відродила культуру та мову та почала стрімко розвиватись."
https://www.wikiwand.com/uk/articles/Антигетьманське_повстання_(1918)---
Якою була армія УНР | Віктор Голубко (28.08.2022):
https://localhistory.org.ua/videos/bez-bromu/viktor-golubko/"Формально для створення Української армії—база була велика.
Та опанувати її в 1917 році було дуже складно.
По-перше, частини були змішані—російські й українські.
Оперувати ними було складно.
Можемо порівняти розвал армії Радянського Союзу і російської імперської 1917 року.
Є багато паралелей.
Але все ж таки суттєва різниця: імперська армія розвалювалася за національним принципом.
Тобто була територія України, тут творилися українські, польські, мусульманські частини, і вони були екстериторіальні, і підлягали своїм проводам."
"До речі, російське населення Житомира без різниці політичних симпатій одностайно негативно ставилося до перебування українського уряду в місті, що засвідчує імперську сутність психології росіян."
"– Наскільки після перевороту Скоропадський продовжував політику Центральної Ради і що змінив?
– Формально гетьманський уряд із невеликими корекціями затвердив військовий закон Центральної Ради.
Дискутували лише над тим, чи можна у визначених нею термінах його реалізувати й зібрати 400-тисячну армію.
Через те його виконання відтягувалось до осені 1918-го, потім до лютого 1919 року.
Але за Павла Скоропадського організаційна робота, творення військових структур, штабів йшли відмінно.
Діловодство—взірцеве.
До справи покликали фахівців, причому багато приїхало з Росії.
Аби потрапити на службу усі вони шукали своє українське коріння, Павло
Скоропадський їх радо приймав.
Пізніше наші політичні діячі вже з табору Директорії з відтінком іронії у спогадах писали, що з приходом до влади гетьмана дійсно, в скорому часі державна машина правильно запрацювала.
Вже ніхто не шукав джерела влади від таких непевних інституцій, як з'їзди, якісь ради, – всі знали, що роблять.
Але, разом з тим, що більше працював маховик творення державних структур, тим туманнішою ставала їхня ціль.
Вони працювали, щоб працювати.
Мені здається, що значна маса російських офіцерів, із освітою колишньої Академії Генштабу, а це першокласні фахівці, приїхала, щоб перечекати непевні часи—тут вони мали добру зарплату, спокій і вважали, що можна пересидіти, а потім Україна стане основою відродження єдиної і неподільної Росії.
Павло Скоропадський не був проти того.
У його спогадах ідея федералізму проходить наскрізно.
Інша справа, що він категорично не був згоден із Денікіним—казав, що не можна так душити усе, треба дати народам самим себе організувати.
У своїй федеративній грамоті звід 14 листопада 1918 р. він з'ясував своє ставлення до майбутньої федерації України з небільшовицькою Росією.
Україна, на його переконання мала стати першою серед інших її федеративних частин.
– Але тут цікаво, бо коли ми говоримо про білогвардійську Росію, то йдеться переважно про військовиків, які очолювали,—Каледін, Денікін, Колчак.
Наскільки можемо назвати Скоропадського саме представником війська на чолі держави?
Він більше військовик чи політик?
– Гетьманат—це був військовий режим, бо гетьман—то найперше командувач армії, безпосередньо.
Гетьман як глава держави водночас був верховним воєводою, як це зазначалось у грамоті,котру він видав під час проголошення своєї влади.
Без сумніву, до мозку кісток він був військовим, але свою політику не проводив відверто диктаторськими методами.
Українська Держава П.Скоропадського хоча й нагадувала військову диктатуру, проте далеко не монархію.
Тоді П.Скоропадський не думав про монархію.
– А вже пізніше.
– Так, уже в еміграційний період життя його оточення впливало на нього у тому напрямку. А до того було кілька заяв уряду, що гетьман не збирається запроваджувати монархію, у майбутньому буде обраний сойм.
Україна не збирається йти монархічним шляхом, просто потрібно навести порядок.
Диктаторські закони є тимчасові.
– Ми говорили, що на початку весни чи квітня 1918-го регулярна армія налічувала 50 тисяч осіб. Чи збільшив Скоропадський це число і за рахунок чого—мобілізації?
– Павло Скоропадський мізерно збільшив армію.
Йому вдалося створити декілька нових її частин.
Це Сердюцька дивізія (мислилась як гвардія), Чорноморський кіш і його почесна охорона, яка називалася Власний конвой Ясновельможного пана Гетьмана.
Якщо Центральна Рада сформувала 50-55 тисяч війська, то Скоропадський – десь до 60-ти. Усе залишилось майже на тому самому місці. При чому якщо йдеться про так звані першолінійні війська придатні до безпосередніх воєнних дій, то із цього числа можна виділити приблизно половину Решта допоміжні частини, різні тилові структури.
Армія періоду гетьманату мала достатньо добре забезпечення адже Україна була прифронтовим районом, тут розташовувалися величезні військові склади. Ба більше, Скоропадський навіть їх використовував для озброєння спочатку добровольців Денікіна. Це він робив за посередництвом отамана Кубанського війська Краснова,через якого намагався встановити дружні відносини із Денікіним. Але Денікін був відвертим російським імперіалістом тому слухати про таке не хотівхоча озброєння, амуніцію через Красновавід Скоропадського охоче приймав.
– А от армія Скоропадського—це пік розквіту української армії у визвольних змаганнях за кількістю та якістю чи в наступні роки був приріст?
– Армія Скоропадського ніколи себе не проявила в боях, бо вона як такої великої війни не вела.
То була кадрована армія.
Перший і останній бойовий досвід вона мала під час антигетьманського повстання Директорії у листопаді 1918 р.
При чому елітний її підрозділ—Сердюцькадивізія, перейшла на бік республіканської армії Директорії."
---
"Петро Болбочан народився 5 жовтня 1883 року на території Бессарабії, в родині православного священника.
У його родини не було настільки багато грошей, щоб він міг вільно обирати свій шлях. Тому він пішов спочатку слідами батька і почав навчатися у семінарії.
Але зрештою зробив вибір на користь військової кар'єри і вступив до Чугуївського піхотного училища.
Вже тоді, в училищі він проявив себе як український патріот, що для дітей православних священиків з Бессарабії було доволі неочікувано.
Тим не менше він виріс до ад'ютанта полку на початку Першої світової війни.
Під час бойових дій опікувався поповненнями, ходив у розвідку за лінію фронту.
1917 року, коли почалася революція, Болбочан допомагав з організацією першого українського полку ім. Богдана Хмельницького.
А восени 1917 року і сам створив на Поділлі перший республіканський полк та очолив його. Але з цим полком сталася драма.
Рада солдатських депутатів, серед яких переважали росіяни, постановила ліквідувати полк.
Казарми підірвали, особистий склад розігнали, були жертви.
І тоді Болбочан з невеликою групою козаків і старшин, які зберегли вірність ідеї, приїхав до Києва.
Це був початок 1918 року.
І якраз опинився у вирі повстання комуністів проти Української Центральної Ради на заводі "Арсенал". Болбочан взявся до боротьби з більшовиками".
Кримську кампанію Болбочана називають однією з найуспішніших спецоперацій ― історик (18.04.2024):
https://ukr.radio/news.html?newsID=104024---
"Від самого початку їх влади в Росії більшовики в Україні (серед них переважали росіяни) виступали проти її самостійности.
На наказ з Москви, вони 29 січня 1918 року започаткували повстання проти української влади в Києві, яке незабаром було придушене.
У створеному більшовиками, на противагу до Центральної Ради й її Генсекретаріату, радянському урядові в Харкові, так званому Народному Секретаріаті, більшість становили росіяни і зрусифіковані українці.
До Гетьманату (квітень-грудень 1918) росіяни правих і центристських течій поставилися позитивно.
Вони входили до уряду (в останньому уряді С. Гербеля навіть становили більшість) і мали великий вплив у державному апараті й армії.
У травні 1918 постав «Русский Союз», що мав на меті об'єднати росіян в Україні для оборони й розвитку російської культури і школи (у дійсності мав антиукраїнський характер); знову діяли праві і крайньоправі російські організації.
Кількість росіян в Україні збільшилася коштом утікачів з-під влади більшовиків у Росії. Російські офіцери творили в Україні базу для Добровольчої армії Денікіна.
Ці російські елементи відплинули з України після переходу влади в руки Директорії, за якої росіяни до українського уряду вже не входили.
Назагал у визвольних змаганнях України з Росією більшість росіян, що жили в Україні, опинилась на боці більшовиків (пролетаріат) або Денікіна (переважна частина інтелігенції й буржуазія);
російське селянство було переважно нейтральне."
https://www.wikiwand.com/uk/articles/Росіяни_в_Україні---
Поняття нації:
https://gdz4you.com/prezentaciyi/inshi/ponyattya-naciyi-17796/
