>>74551Ти помиляєшся як щодо "відсутності користі" (
адже існують люди, які залишають працездатними та порядними навіть у глибокій старості), так і щодо "провини" (
бо, знову ж таки, узагальнюєш і не розумієш значення дідусів та бабусь на розвиток дітей, тобто діти вчатиься краще у компанії з ними, їм обом весело, не так, як з батьками).
Але перед тим, як ти аргументуєш свою позицію з цих двох аспектів, пропоную проаналізувати дану статтю:
Особистість у віці пізньої дорослостіОлена Коваленко, 27 листопада 2019
З 25 по 27 листопада відбулася ІІ Міжнародна конференція "Відродження гідності людей "Золотого віку" в українському суспільстві" при санаторному комплексі "Миргород" (селище Олефірівка Миргородського району).
Конференція є логічним продовження проекту, що розпочався у Старосамбірському районі на Львівщині у 2016 році "Шануй Батька й Матір", головною метою якого є відродження гідності людей "Золотого віку" в українському суспільстві.
На пленарному засіданні з доповіддю про особистість у віці пізньої дорослості виступила
Коваленко Олена Григорівна (доктор психологічний наук, професор, старший науковий співробітник відділу психології праці).
Пізня дорослість як особливий період розвитку людини.Людині у будь-якому віці важливо відчувати, що її цінують і поважають.
Необхідність у таких відчуттях зростає тоді, коли в житті відбуваються певні зміни.
Вік пізньої дорослості—і є часом у житті людини, коли відбуваються суттєві біологічні, соціальні, психологічні зміни.
Уповільнення, зниження, зменшення—слова, які найчастіше використовуються, коли характеризують зміни в різних системах організму людини в цьому віці.
Організм людини стає подразливішим, збільшується можливість смерті.
Змінюється місце і статус старіючої людини в суспільстві, яка втрачає певні соціальні ролі (працівника, чоловіка та дружини, друга тощо), опановує нові ролі (пенсіонера, вдівця та удови, дідуся та бабусі, найстаршого члена родини, людини із слабким здоров’ям тощо).
Такі фізіологічні та соціальні зміни відображаються на психічному стані і в поведінці людини.
Вона може ставати стурбованою і знервованою, у неї знижується самооцінка і погіршується здатність зосереджувати увагу, вона не відчуває задоволення від життя.
У сучасній країні зростає інтерес до психологічних проблем пізнього віку, що пов’язано із певним соціальними особливостями, зокрема збільшенням частки людей цього віку у структурі населення;
вдосконаленням їхньої працездатності та життя в цілому;
скороченням чисельності багатопоколінних сімей, у наслідок чого літні батьки стають самотніми, живуть окремо від дітей та онуків, потребують допомоги, у тому числі і соціально-психологічної;
також старість зараз частіше розглядається як вік розвитку, а не деградації.
Важливими особливостями психічного розвитку особистості у віці пізньої дорослості є нерівномірність та варіативність.
Перша виявляється в тому, що різні психічні функції, властивості і утворення змінюють нерівномірно, з різною швидкістю, так у старіючої людини може бути порівняно добре збережена мислительна діяльність, але значно погіршитися пам’ять (особливо механічна).
Друга свідчить про відсутність жорсткої зумовленості психічного розвитку.
Одна старіюча людина певного віку може суттєво відрізнятися від іншої старіючої людини цього ж віку.
Відмінності у першу чергу зумовлені особливостями здоров’я людини та попереднім досвідом її життя.
Таких значних відмінностей звичайно не спостерігається на ранніх вікових етапах.
Значимою особливістю віку пізньої дорослості є поступове поширення інволюційних (руйнівних) процесів.
Адже мікроінволюційні (незначні) зміни виникають набагато раніше старості.
Соціальна ситуація розвитку у пізній дорослості, зокрема на початку цього вікового етапу пов’язана із відходом від активної участі у виробничому житті суспільства та виходом на пенсію.
У цей час, на думку науковців, людина стикається з вибором між соціальним та індивідуальним життям.
Саме цей вибір і визначає стратегію подальшої адаптації до старості, і, відповідно, емоційні переживання (тривожність і депресія чи спокій і задоволеність життям).
Такі зміни у житті людини відображаються у тому, що вона може перебувати у кризових ситуаціях.
Появі кризи у цей час сприяє те, що порушується звичний режим життя людини, змінюється її соціальний статус (з працівника вона стає пенсіонером); поступово відділяються діти та онуки, що особливо відображається на жінках, які присвятили себе переважно сім’ї; прискорюється біологічне старіння, адже активізуються негативні процеси у різних системах організму; погіршується матеріальний стан; втрачаються близькі люди (смерть чоловіка, дружини) тощо.
Таку вікову кризу вважають нормальною, адже вона пов’язана із завершенням певного етапу психічного розвитку і переходом до нового вікового періоду (від зрілості до старості).
Її суттю є оцінка цінності та смислу прожитого життя, а також прийняття свого життєвого шляху таким, яким він був і себе у ньому.
Останньою кризою в житті людини є смерть.
Проблема смерті, закінчення життя людини є не тільки психологічною проблемою, але і філософською, релігійною. В нашому суспільстві вона є в певній мірі табуйована; про смерть не прийнято говорити.
Ставлення до смерті є досить особистісне, залежить від багатьох суб’єктивно-об’єктивних факторів.
У людей, яким не загрожує негайна смерть, більше часу для того, щоб звикнути до думки, що вони коли-небудь помруть.
Вони часто проводять свої останні роки, згадуючи минуле і заново переживаючи свої радості і проблеми.
Це—огляд життя.
Він відбувається у формі панорами спогадів, які змінюють один одного, охоплюють все минуле людини і супроводжується переважно позитивними емоціями.
Настання старості не є однозначно вираженою і легко фіксованою подією. Перш за все, воно є плавним, тривалим процесом і старість як його результат настає не одразу.
Крім того, не існує точної межі, яка відокремлює старість від попереднього вікового етапу.
Епоха віку пізньої дорослості може охоплювати досить тривалий період, який не є однорідним.
Тому її поділяють на кілька етапів, періодів, не завжди виділяючи хронологічні межі кожного.
Найчастіше у пізній дорослості виділяють такі вікові етапи: літній вік (від 60 до 74 років), старечий вік (від 75 до 89 років), довгожительство або дряхлість (понад 90 років).
Якість останніх етапів зумовлюється станом здоров’я, самопочуттям людини.
Загалом, досягнення нею пізніх етапів життя, особливо довгожительства залежить від спадковості, стану здоров’я, умов існування організму у середовищі проживання, характеру виховання і діяльності людини, власне ставлення до свого віку, старості.
Анатомо-фізіологічні зміни в організмі людини у віці пізньої дорослості.Давньогрецький лікар, батько медицини Гіпократ вважав, що «старі люди значно менше хворіють, ніж люди молоді.
Але якщо у них бувають якісь хвороби хронічні, то останні переважно закінчуються разом із їхнім життям».
Ірландський сатирик, письменник, філософ, суспільний діяч Джонатан Свіфт зазначав, що «Хвороби старості послаблюють нашу прив'язаність до життя в міру того, як ми наближаємося до смерті».
Старіння організму починається у період ранньої та середньої дорослості, але багато ефектів старіння виявляються лише у пізній дорослості, бо процеси старіння відбуваються поступово, а більшість систем організму мають значні резерви (вважають сучасні науковці).
Динаміка розвитку особистості у старості зумовлюється фізіологічними змінами в організмі, який стає подразливішим, збільшується можливість смерті людини.
У цьому віці у неї, погіршується постачання киснем органів і тканин, знижується швидкість та інтенсивність споживання його безпосередньо у тканинах (тобто погіршується тканинне дихання), зменшується м’язова маса, в наслідок чого худнуть руки і ноги.
Так, у 30 річного чоловіка м’язи складають 43% ваги всього тіла, то в старості—25%.
У наслідок цього знижується м’язова працездатність, м’язова сила.
Зростає жирова тканина, але жир переважно відкладається на животі та затилку.
Поступово у людини падає функція ендокринних залоз, уповільнюється обмін речовин, знижується протидія організму інфекційним захворюванням.
Імунна система організму виділяє менше антитіл, тому стара людина менше захищена від інфекційних хвороб та мікроорганізмів.
Уповільнюється максимальний кровообіг між судинами та серцем, тому зростає час відновлення після кожного серцевого скорочення, зростає на нього навантаження.
Знижується здатність легень до здійснення газообміну, знижується швидкість дифузії кисню з альвеолярного повітря у кров.
Зменшуються резервні можливості організму, особливо у жару і холод.
Міжхребтові диски у похилому віці стискаються, постава змінюється (тому людина у похилому віці здається нижчою на 3-5 сантиметрів), кістки, втрачаючи кальцій і стають крихкішими, тому легко ламаються і довго зростаються.
Загалом організмові старої людини за умов певних пошкоджень, хвороб потрібно більше часу для відновлення.
Відомий французький письменних 17 століття Франсуа де Ларошфуко писав: «У старості недоліки розуму стають помітнішими, як і недоліки зовнішності».
Шкіра людини стає сухішою і тоншою, втрачає еластичність у наслідок чого на ній з’являються зморшки.
Раніше зморшки формувалися конкретними м’язами, так зморшки під очами виникали через скорочення великих виличних м’язів під час сміху.
У старості вони виникають і через втрату підшкірної жирової тканини. Шкіра виглядає ніби зім’ятий папір чи тонкий пергамент.
Зменшується виділення поту.
Збільшується кількість бородавок на шкірі обличчя, тіла, голови. Через те, що часто лопаються дрібні кровоносні судини, на шкірі виникають крихітні синці.
Можуть з’явитися ділянки коричневої пігментації, які у народі називають «гречкою».
Волосся сивіє.
Окремі зміни зовнішності є результатом нормального процесу старіння, інші мають генетичну природу.
Зовнішні зміни у старіючої особи пов’язані і з дією негативних зовнішніх чинників—сонячні промені (ультрафіолетове випромінювання прискорює), вітер, механічні пошкодження.
Уповільнити появу таких ознак можна, якщо добре харчуватися, берегти здоров’я і берегти шкіру від тривалого впливу сонячних променів.
Змінюється гострота зору, кольорова чутливість, зменшується акомодаційна здатність очей (пристосуватися до бачення поряд і у далині, у сутінках і темноті);
погіршується гострота слуху (перш за все, слухова чутливість до високих тонів), погіршуються нюх та різні види шкірної чутливості, що зумовлює уповільнення реакцій у похилому віці.
Такому прояву сприяє і зниження швидкості проведення нервового імпульсу, порушення динаміки протікання нервових процесів збудження і гальмування, зменшення здатності центральної нервової системи виробляти умовні рефлекси.
Науковці виявили, що нервові процеси у старості послаблюються, тобто багато осіб стають схильними до меланхолійного типу темпераменту
Психічні хвороби та порушення, які спостерігаються у пізньому віці умовно можна поділити на дві групи: по-перше, хвороби, неспецифічні для старості і які можуть виникати на різних вікових етапах (шизофренія, психоз, невроз, епілепсія, травми і пухлини головного мозку, психопатії тощо); по-друге, власне вікові психічні захворювання пізнього віку, які на мають аналогів серед захворювань більш ранніх вікових періодів (стареча слабкість розуму, хвороба Альцгеймера).
Психічні розлади можуть бути зумовлені або руйнівними змінами у мозку людини у старості або можуть виникати як реакція на певні соматичні (тілесні) хвороби.
Одним із найпоширеніших психічних порушень у старості є депресія, вона займає друге місце після органічних деменцій.
Виявляється депресія у зниженому настрої, появою почуття туги або тривоги, відчуття непотрібності, безнадійності, безпорадності, страждання, необґрунтованої провини, втраті інтересу до колишніх улюблених занять, родини, друзів, роботи.
Особистісні риси та психічні стани людей віку пізньої дорослості.Вікова група старих осіб є досить різноманітною, неоднорідною, різноплановою.
Кожна людина має свої особливості, проблеми, поведінку, переживання, труднощі та радощі, різні умови життя.
Кожен по-різному адаптований до умов зовнішнього середовища.
Результати наукових досліджень особистісних якостей у старості не є однозначними.
Окремі науковці говорять про стабільність особистісних рис у старості, доводять, що на прояв таких рис, як емоційність, товариськість і активність значно впливає генетичний чинник, тому з віком вони залишаються практично незмінними.
Інші науковці наголошують на якісній відмінності рис особистості на різних стадіях старіння.
Так, результати Шотландського дослідження 1947 року (продовження 2012-2013 рр.) свідчать про суттєве змінювання людини у віці пізньої дорослості порівняно із попередніми віковими етапами.
Проте в людини стабільними залишаються дві характеристики – стійкість настрою і добросовісність.
І це не дозволяє стверджувати, що особистість у старості зовсім не пов’язана з особистістю в дитинстві.
Окремі науковці твердять про загострення характерологічних особистісних рис у старості, що мають негативне забарвлення (недовірливість переходить у підозрілість, дріб'язковість—у скнарість, принциповість – у непримиренність, емоційна нестриманість, дратівливість – в агресивність тощо).
Однак у багатьох людей з віком відзначаються позитивні зміни характеру: поступливість, схильність до пошуку компромісних рішень, умиротворення, відхід від дріб'язковості й осмислення глобальних людських цінностей тощо.
Також було виявлено, що з віком втрат моральних або соціальних якостей особистості у більшості випадків не відбувається (чесними, щирими, дружелюбними залишаються і у цьому віці).
Люди віку пізньої дорослості мають позитивне ставлення до себе. Більшість з них визначилися у своїх інтересах, світовідчутті, приймають свої недоліки і переваги, визначивши власне місце у світі ті у сім’ї.
Утрата глибоких соціальних зв’язків і відчуття перспективи у цьому віці може призводити до зростання егоцентричності, переконаності старих осіб у беззаперечній справедливості їхніх позицій Це виявляється у спотвореній інтерпретації оточення, а також у таких рисах, як амбіційність, образливість, нетерплячість до заперечень. Іншими наслідками втрати соціальних зв’язків може бути дуже велика (стареча) балакучість. Така особливість на думку науковців має адаптивний характер, бо допомагає людям виробити особливу тактику збереження зусиль; дозволяє заздалегідь передбачати та уникати ситуації, що викликають негативні емоції; сприяє пристосуванню організму до зміненого середовища; упереджує виникнення нудьги та сприяє веселішому сприйняттю оточуючого життя.
У пізньому віці людина стає менш категоричною. Альбер Камю, французький філософ і письменник у останньому романі пише «У молодості я вимагав від людей більше, ніж вони могли дати: сталості у дружбі, вірності у почуттях. Тепер я навчився вимагати від них менше, ніж вони можуть дати: бути поруч і мовчати. І на їхні почуття, на їхню дружбу, на їхні благородні вчинки я завжди дивлюся як на справжнє диво – як на дар Божий».
У пізньому віці може послаблюватися почуття самоконтролю, що пов’язано зі змінами в нервовій системі і певними подіями, зумовленими вступом у цей вік, зокрема, з необхідністю виходу на пенсію, зі смертю друзів і родичів, з погіршенням здоров’я тощо. Через це літня людина може також ставати більш обережною в діяльності і спілкуванні з іншими, в її поведінці може з’являтися жорсткість і скутість.
В осіб цього віку з’являється тенденція до ексцентричності (дивна поведінка), спостерігається зменшення чутливості, занурення в себе, знижується здатність долати складні ситуації. В емоціях спостерігається інертність, застиглість, утрата гнучкості. Зростає емоційна нестійкість і напруженість, посилюється вразливість, образливість у відповідь на звичайні, повсякденні взаємини з оточуючими. Будь-які сторонні впливи сприяють виникненню пригніченого настрою, стану тривожного очікування подальших неприємностей і неспокою; легко виникає тривога й туга; літня особа жалкує про втрачене минуле й відсутність майбутнього. Такі особливості пов’язані з легкістю виникнення негативних емоційних явищ, з проявом їхнього дезорганізуючого впливу емоцій, з відсутністю імунітету (або з його послабленням) до впливу негативних емоцій.
Не всі науковці погоджуються з тезою про погіршення емоційних станів, емоційного реагування в пізньому віці. Зарубіжні науковці своїми дослідженнями підтверджують, що емоції та емоційні переживання у пізній дорослості є такими ж, як у молодості, якщо навіть не кращими; особи цього віку порівняно з молодшими мають меншу кількість негативних емоційних переживань і вищий емоційний самоконтроль. Емоційне життя у пізньому віці схоже на емоційне життя в молодості, змінюються лише способи регуляції емоцій (у старості вони покращуються).
Людям віку пізньої дорослості властива виражена стурбованість життям, подіями у суспільстві, майбутнім, родичами. Одним із проявів старечої стурбованості є їхня прив’язаність до різноманітних дрібниць. В певних ситуаціях вона навіть може стати хронічною і виникати без видимих причин. Людина стає перебільшено уважна до речей власного ужитку (певне місце перед телевізором, певний спосіб накриття чашки, певне оточення у кімнаті, можливість подрімати у визначений час тощо) і найменша можливість зміни таких усталених, звичних способів дій сприяє тому, що вони стають неспокійними, вважають це обмеженням їхніх прав, ображаються. Стареча стурбованість, як зазначають науковці, має адаптивний характер, бо допомагає людям виробити специфічну тактику збереження зусиль; дозволяє заздалегідь передбачати ситуації й уникати таких із них, що викликають негативні емоції; сприяє пристосуванню організму до зміненого середовища; запобігає виникненню нудьги й надає гостроти суб’єктивній картині оточуючої дійсності.
Із стурбованістю старих пов’язана тривожність, яка, у випадку загострення може призводити до виникнення фобій (страхів), відчуття безнадійності і супроводжується негативними тілесними проявами (порушеннями серцевої діяльності, спазм судин, порушення дихання, напади пітливості, голоду). Тривожність удвічі частіше виникає у старих жінок, ніж у чоловіків. Також на прояв тривожності у старості впливають раса, соціально-економічний статус, стан здоров’я, наявність прибутку, освіта, поінформованість людини про загальні закономірності старіння тощо.
Стурбованість з приводу власного здоров’я у старих інколи проявляється у формі необґрунтовано перебільшеної уваги до нього, іпохондричної фіксації. Зосередившись на окремому симптому якоїсь хвороби (стомлюваності, слабкості, невизначених болях у різних частинах тіла, зморшках, облисінні, сутулості), вони не зважають на його природний і закономірний характер у старості, стають надмірно недовірливі, у них виникають помилкові, а інколи і дійсні ознаки хвороби, наявні психосоматичні порушення – мігрені, запаморочення, хронічні розлади травлення (порушення у функціонуванні різних органів та систем організму, зумовлені, перш за все, психологічними чинниками). Такі старі особи вважають, що вилікувати їх може тільки медицина (офіційна або неофіційна), тому вони дуже сприйнятливі до різноманітних медичних препаратів та методів лікування. Вони шукають різноманітні способи лікування.
Вищезгадана іпохондрична фіксація на хворобливих відчуттях, а також ідеї про утиск (моральний і фізичний), тенденція до вигадок, які свідчать про особливу значущість їх автора, є варіантами прояву вікової депресії. Хоча, не всі науковці погоджуються, з тим твердженням, що особи цього віку депресивніші, ніж молодь. Люди віку пізньої дорослості, в яких є прояви депресії уникають активної участі в житті суспільства, переосмислюють його значення для себе, відмовляються від цінностей соціального світу, зосереджуються на буцімто відчутній порожнечі навколишнього життя, його суєтності і непотрібності. У них порушуються контакти і з родиною. Все, що відбувається перед їхніми очима, здається малозначущим і нецікавим; цікавим, повним сенсу, видається лише життя в минулому, а воно ніколи не повернеться.
Науковці виділяють особливості саме старечої депресії, зокрема, постійний сумний та похмурий настрій: погіршує стан осіб цього віку думка, що життя минуло марно, а інколи й думка, що вони є мало корисними близьким Також особи цього віку, які перебувають у стані депресії, не шукають соціальних контактів. Вони зазвичай не скаржаться на знижений настрій, заперечують наявність в себе пригніченості, туги, суму. Тому порушення настрою можна встановити лише за зовнішніми ознаками (похмурий вираз обличчя, стійкий песимізм, відсутність позитивних емоцій, бідність і монотонність емоційних реакцій). Небезпека старечої депресії – у підвищенні ризику суїциду.
Стан депресії може виникати і при патологічному і при нормальному старінні. В останньому випадку її симптоми є психологічними і часто виникають як реакція на тілесне захворювання чи зниження дієздатності (коли не може робити те, що раніше вдавалося легко). Старі люди у депресії частіше навіть здійснюють спроби самогубства. Депресія вдвічі частіше зустрічається у старих чоловіків, ніж жінок і у похилому віці найвищого рівня вона досягає у 65 років.
Уявлення про себе старіючої людини, зокрема, її самооцінка, самоповага пов'язані з вибірковою пам'яттю, людина переважно зосереджується на позитивних аспектах власної особистості та оточення. Також на її уявлення про себе, сприйняття себе впливає стан здоров’я, рівень активності, участь у суспільних справах, соціально-економічне положення, широта та якість соціальних взаємостосунків, орієнтація на майбутнє (протилежним є зосередженість на проблемах, конфліктах минулого), наявність у неї улюблених справ, хобі. Більшість досліджень самооцінки свідчить про її зниження у старості. Але таке зниження компенсується, зокрема значущими видами діяльності, адже за інших умов можлива певна дезадаптація людини, погіршення її фізичного й психічного стану. Нами було виявлено, що на особливості самооцінки у літньому віці впливає стать людини, місце та умови її проживання, рівень освіти: вищу самооцінку мають жінки, літні люди, які проживають у містах та з родиною, прагнуть до підвищення власного освітнього рівня.
Ми виявили, що ставлення до себе більшості осіб пізнього віку є вибірковим, залежить від ситуації.
У звичних для себе умовах, до яких у цьому віці прагнуть, воно є сприятливим, позитивним.
І тоді літні люди є працездатними, упевненими в собі, контролюють власні емоції.
Негативне ставлення до себе, проблеми, тривожність виникають за умов, коли з’являються труднощі, змінюється звична для старіючої людини ситуація.
Узагалі, вони воліють зберегти власну особистість, взаємини, оточення в наявному стані.
Умови повноцінного, плідного життя у пізньому віці життя: • змістовний і творчий характер життя людини;
• позитивна установка на майбутнє (позитивне уявленні про себе у старості може бути змодельованим у молодості), передумовою чого є успішне розв’язання нормативних криз, життєвих задач і конфліктів на попередніх життєвих етапах;
• продуктивна установка оцінювати власне життя (і все, що відбувається у світі) за критерієм успіхів, досягнень, щасливих моментів;
• компенсація негативного розвитку через навчання новим видам діяльності, творчість;
• готовність до змін;
• збереження власної ідентичності (цілісності, самосвідомості) – усвідомлення власних фізичних, психологічних, соціальних та духовних якостей;
• наявність смислу життя, пошук і оновлення такого смислу;
• переживання, узагальнення, написання спогадів дитинства, юності, дорослого життя, мемуарів;
• перебування у позитивних емоційних станах;
• прагнення до пізнання інших;
• піклування про власне здоров'я, відновлення сил, лікування, адаптація до фізичних недуг тощо.
http://ipood.com.ua/novini/osobistist-u-vici-pizno-doroslosti/
