/l/ - Література

Я знову бачу сон, як чоловік сперечається з жінкою, але знову не можу розібрати, про що ця сварка.
— Ти не можеш просто так піти, знаючи, що я не дам їй навіть поради стосовно того, що з нею відбувається!
— Я розумію, але почуй мене: якщо я залишусь з вами, він знайде та вб'є всіх нас.
— Я вже чув це сотню разів, але якщо він відчуває тебе, то він дізнається, де Менуліс , теж...
— Я обіцяю, що цього не станеться... А зараз...
І знову я прокидаюсь із головним болем і знову не розумію, з ким уві сні сперечається мій тато.
До речі, я забула представитися, любі читачі. Мене звати Менуліс. Трохи дивне ім'я для дівчини з України, але скажу вам більше: я єдина у світі з таким ім'ям. Тато казав, що моя мати була фантазеркою. Я її майже не пам'ятаю, бо вона зникла, коли мені було п'ять років. Якщо взяти перші шістнадцять годин доби — я звичайна студентка другого курсу економічного університету, яка у вільний час розважається з друзями або сидить вдома за іграми та книгами. Але найжахливіше і водночас найцікавіше починається, коли я сплю. Проблема дивних снів почалася в мене з чотирьох років. Дивне в них ще й те, що я ніби можу їх контролювати, але це не рятує від їхньої химерності. Проте про це все ви дізнаєтесь згодом...
Я вже почала відходити від дивного сновиддя. Ранок почався як завжди: батько допивав каву на ходу, бо він знову проспав на роботу, але сьогодні він навіть запитав, як мої справи (як на мене — безглузде питання для восьмої ранку). Я швидко нафарбувалася та одяглася, очікуючи, що дорогою до університету слухатиму про нове невдале побачення моєї подруги. Так воно, власне, і сталося.
— Ну, і як пройшло побачення з Андрієм?
— Ти навіть уявити не можеш, який він придурок! Мало того, що прийшов на побачення у спортивних штанах... Уявляєш, Менуліс... На побачення... ЗІ МНОЮ... У СПОРТИВНИХ ШТАНАХ!
Мирослава була моєю сусідкою, єдиною подругою в школі, а тепер ще й одногрупницею. Це була русява дівчина з ледь гострими вилицями, трохи пухкими губами й тим самим носиком, про який мріють усі жінки. Одним словом — вона була ідеальна... І, не буду приховувати, вона користувалася увагою як у дівчат, так і у хлопців. Але головне зовсім не це, а те, що саме вона сім років тому підійшла до новенької, яка тільки-но переїхала до їхнього міста і не мала прихильності серед однолітків, та запросила її до себе після школи краще познайомитися. Ми були з нею як гіперактивне левеня та похмура черепаха, але згодом наші інтереси переплелися, і ми стали найкращими подругами.
— І як швидко закінчилося це побачення?
— Хі-хі-хі, у мене рекорд... Я навіть не привіталася, а пройшла повз, наче мені треба було в інше місце.
— Але, Міро, ти могла зробити йому боляче. Андрій витратив два роки свого життя, щоб домогтися цього побачення...
— Агов, люба, подивись на мене і послухай: СИНІ СПОРТИВНІ ШТАНІ!
І знову перехожі на вулиці почули милозвучний та легковажний сміх Мирослави.
Як тільки ми переступили поріг нашого кошмару на наступні сім годин, ми розбіглися по різних аудиторіях на факультативи. Вночі, скажу я вам, є речі й цікавіші за сон. Тому до четвертої ранку я чатилася зі своїми інтернет-друзями, з якими познайомилася на ґрунті взаємної любові до дорам. Тому зараз, як «правильна» студентка, під монотонну розповідь викладача, чиє ім'я я не вважала за потрібне запам'ятовувати, я знову поринула у світ сну з надією не побачити новий кошмар...
Я опинилася там, де взагалі не очікувала. Цей закинутий санаторій асоціювався у мене з чимось теплим: коли я була маленькою і залишалася у бабусі, то дуже часто просилася з нею на роботу, де, як її «секретар», розносила по номерах призначення на процедури від старшої медсестри. Але вже після восьми років я пам’ятаю це місце як велику площу закинутих корпусів, де лазили підлітки, зробивши ці руїни основним місцем розваг у малому селищі.
Майже одразу я зрозуміла, що це сон, але щось не давало мені змоги розслабитися та взяти його під свій контроль. Ноги понесли мене до корпусу, де свого часу працювало керівництво та бухгалтерія. Опинившись всередині будівлі, я почула дитячий плач. («Так, Менуліс, це щось нове», — відповіла я собі) і одразу вирішила шукати джерело цього скиглення. Перший поверх будівлі був доволі примітивним: великий хол зі стійкою реєстрації, сходи вгору та два коридори з кабінетами по обидва боки. Слух підказав, що відлуння йде з правої сторони, тому я, не поспішаючи й майже не видаючи звуків, рушила до останнього кабінету. Дійшовши до нього, я плавно натиснула на ручку і відчинила двері. Переді мною на запиленому стільці сиділа дівчинка років п'яти в джинсовому сарафані та з двома криво зав'язаними хвостиками. Вона підняла очі в мій бік і підскочила:
— Менуліс, ти існуєш! Це правда! Забери мене звідси, я благаю!
Дівчинка розмовляла так швидко, що я не встигала засвоювати слова.
— Як тебе звати?
— Ліза. Я тут уже тиждень. Він змушує нас йому вклонятися та каже, що...
— Так, стоп. Хто — він? І чому ти вже тиждень у закинутій будівлі? І де взагалі твої батьки?
Здається, я бовкнула зайве, бо після згадки про батьків вона почала плакати так сильно, що, здавалося, у мене луснуть барабанні перепонки.
— Вони не бачать мене! Вони приходять і не бачать мене... Я їм не потрібна?
Розуміючи, що в такій істериці я їй не допоможу, моя «геніальна» голова придумала винести дитину на вулицю, заспокоїти, а потім уже продовжувати діалог. Опустившись навпочіпки, щоб підхопити Лізу на руки, я побачила, що вона перестала плакати. Її погляд застиг десь позаду мене, і в очах відбився жах.
— Лізо, Лізо, агов! Чіпляйся за плечі.
— Ми не всти...
— Що? Голосніше!
І в цей момент дитина знову впала в істерику:
— МИ НЕ ВСТИГЛИ!
Не встигла я зібратися з думками, як щось дуже сильно відкинуло мене в напіврозвалену шафу, яка дивом не впала на мене. Я намагалася піднятися, але відчула, як чоловіча рука ззаду охоплює мою шию і починає душити, відриваючи мене від землі. Спроби вирватися з придушливого захвату не були успішними, тож за кілька секунд перед очима постала темрява, у якій почувся басистий, майже шиплячий голос:
— Моя дівчинко... Як довго ти ховалася... Я майже знайшов тебе... Готуйся віддати моє...