/l/ - Література

Мертвий Півень "Поцілунок"

І присмак смерті на устах
Вино у скронях тьмяно дзвонить
Облич безтямних п'яна повідь
І твої очі-дзеркала
Принади грації несуть
Мені на все це наплювати
Мені не знати рути-м'яти
І упирів, що душі ссуть
Є-є-єй
І упирів, що душі ссуть
Є-є-єй
І упирів, що душі ссуть
Криваві губи їх - це сміх
Що котить золоті кружальця
Змішалися у шалі танців
Сідниці їх і груди їх
Вам зірка в оці до лиця
А що мене вона не палить
Візьміть уста мої на пам'ять
Я п'ю цей вечір до кінця
Є-є-єй
Я п'ю цей вечір до кінця
Є-є-єй
Я п'ю цей вечір до кінця
Вам зірка в оці до лиця
А що мене вона не палить
Візьміть уста мої на пам'ять
Я п'ю цей вечір до кінця
Без уст я іронічний жах
Що упирем ікластим став би
З душею ніжною кульбаби
Якби не очі-дзеркала
Є-є-єй
Якби не очі-дзеркала
Є-є-єй
Якби не очі дзеркала

Drudkh "Ars Poetica"

Бути німим, безпристрасним, як завжди зачинені двері.
Бути забутим, як стара статуя в маленькім місті.
Знати кохання каменя лиш, непрозоре каменя серце,
І в чорно-білих світлотінях бачити світ...
...Шукати лиш суть, лиш обрій буття шукати - суть буття.
Відчувати простір, літ чорних птахів далеко.
Відчувати час: чіткі рисунки в чорних печерах,
І абсолютним вітром розуміти свій день, поете.

Хорея Козацька "Дума про Савур-Могилу"

Те, що написано в нас на прапорах –
Спів невимовних сфер
Сяйвом залиті небесні простори
Нині і прісно й тепер
Це безумовно живе в нас і діє
І попри все, і понад все
Нас надихає, в нас дихає і зріє
І у величне веде
Силу цю скритну виллю в молитву
Боже, послухай, послухай, молю!
Серцем, устами, душею й ділами
Край свій благословлю!
Ой, та ви ведіте та і виведіте
Мене на Савур-могилу
Нехай я гляну, гляну-подивлюся
Та й на свою Вкраїну!
Те, чого справді не обирають
І те, чого не продаси
Рідная Нене, Земле Святая!
За шелом'янем єси
Боже Іменнє не всує вспом'янем?
В битву за Тебе йдучи
Може і бій сей для мене останній?
Зброю ясную вручи?
Криком поля вгородили погані
Мечуть огненні гроти
Рам'ям до рам'я, муром незламним!
В серці черлені щити
Боже, під милість Твою прибігаю
Жити в ній, вмерти молю
Волю лицарську Тобі обручаю
Присуд Твій благословлю
Ой, та ви ведіте та і виведіте
Мене на Савур-могилу
Нехай я гляну, гляну-подивлюся
Та й на свою Вкраїну!
Удар за ударом од тихого Дону
Стріли огненних дощів
Градів із пащ людожерного змія
Сміхи і крик упирів
Криваві ранки, криваві світанки
Криваві ночі жалкі
І наші чоти, сотні, паланки
Сотні небесних полків
Б'є крилами Мати, б'є крилами Слава
Й найкращі її сини
З пекельного виру, з ясними мечами
У вирій Раю ввійшли
Остатньою мислю, молитву остатню
Нехай її, Боже, сповню!
Устами німими, кров'ю із рани
Вкраїну благословлю
Ой, та ви ведіте та і виведіте
Мене на Савур-могилу
Нехай я гляну, гляну-подивлюся
Та й на свою Вкраїну!
Кров'ю залиті сорочки броньчасті
Розбито шоломи ясні
Порубані ми і постріляні бардзо
І спалені в дикім огні
А по потребі лицарській на варті
Ані душі, хоч кричи
Військо положене наше, мій брате
През зловорожі мечі
І тими устами, засмаглими з спраги
Подих заледве ловлю
Тихим зітханням, останнім, прощальним
Землю прославлю свою
Ой, та ви ведіте та і виведіте
Мене на Савур-могилу
Нехай я гляну, гляну-подивлюся
Та й на свою Вкраїну!
А на Україні, в широкій долині
Сизий орел літає
Гей, стоїть військо, славне
Українське, та все в золоті сяє

Вій "Палає танк за хатами"

Лунає півня спів і знову день новий нас зустрічає "градами".
Збиває з ніг земля. На ній горять тіла,
Палає танк за хатами.
— Я так хотів набути сил,
— Як Батько заповів!
— Та намагався бути тим,
— Ким бог мене створив...

А як скінчиться бій та ніч вгамує біль,
Засяє небо зорями...
Криваво-чорний сніг усіх, хто тут поліг
Тіла сховає до весни.
— Я так хотів набути сил,
— Як Батько заповів!
— Та намагався бути тим,
— Ким бог мене створив...

ПРИСПІВ:

Я захрипів останнім подихом
та спалахнув, мов свічка, полум'ям.
Душа моя злетіла голубом,
Злетіла до небес...
Там творець мене зустрів.

На лисий пагорб всіх нас привели.
Ми кістяки побачили в повітрі,
Позаду руки зв'язані були.
Їх рід стрибав і танцював у вітрі.

Вітанням був від них слабкий привіт,
Як ми постали поміж їх юрбою.
Волосся вмить змочив холодний піт,
Коли нас кат вперед штовхнув ногою.

Ми впали в порожнечу. Із ривком
Хребці зламались-тріснули у шиї,
Нас поступово огорнуло сном,
Майнули по мотузці в довгі мрії.

Роками на сторожі були в снах.
Їв смуток нас в повітрянім покої.
Ми прокидались в дощових ночах,
Коли віталися на мертвій мові.

Ставали лисими, за роком рік.
Насилу білі пасма проростали.
Відвисли щелепи, немов в старих,
Що вже удень від втоми позіхали.

Та мізки в бурях юними були.
Ми на мотузці вели свій танок.
І замість квітів на чолі несли
Смолу від шибениці, як вінок.

Нас бурими поволі час робив.
З мотузки одяг – нагорода нам.
Стихали ми, коли мороз нічний
На голові намотував тюрбан.

Ми бачили, як в березні зростали
Брунатні локони Земного Бога.
Весняні бурі та вітри кружляли.
Помостом вились трави, коли змога.

Вкривали схили невеличкі плуги,
Широке літо землі об'їжджало.
Нам ароматом повнилися груди,
Коли у золоті поля дрімали.

Ми порчу сіяли. У зернах – чернь,
А літня ніч холодною була.
Як ліс сосновий кропива росла.
Вставали із полів до терну терн.

Ми бачили, як села спорожніли.
Йшли ящики, хитаючись, повз нас.
Земля хапала їх відкритим зівом,
Розмелюючи щелепами враз.

Ми бачили – чума, де лісу край,
Стояла в рясі із роздутим пахом.
Ночами смерть збирала свій врожай,
Косила землі страхітливим змахом.

У липні танцювали ми вночі,
Коли у жорна йшов ланцюг гробів.
Виходив місяць золотий у мжі,
Стелилась лугом тінь танцівників.

Минулося. Від часу і штормів
Старим і сивим я давно вже став.
Росою вмиті черепи братів
У бур'яні, їх вітер розкидав.

Мотузки всі порожні та гнилі.
Чи шибениця дасть нові плоди?
В яру біліє череп на землі,
Чий рот відкритий сповнено води.

Як же самотньо одному в зорі.
У холоді я мерзну, як дитя.
Липневий жар у скроню б'є мені.
О, рвуть вітри мотузку, що моя.

Як час іде. Як бліднуть день та ніч.
Живе у сивих бровах скорбна осінь,
І завжди чую змахи крил та клич
Тих галок, що в'ють гнізда у волоссі.

Паліндром - Сансет

Я не хотів би почути від коханої “шоб ти здох!”

Наше лав-сторі колись поріжуть на шатерсток

Будь ласка, тільки не я, навіть якшо добре заплатять

Я вже мацав добряче на багатьох принцесах плаття

Всі так хочуть популярності, як припадок наскоком

Мені шоб читати реп не треба срати на Скофку

На Калуш, на Альону, на Івана Клименко

Мені достатньо Ляні на кухні прікольнути демку

Посеред ночі мене відвідає катарсис

Ровер давно придумано, може просто катайся?

Я тону в натовпі, стейдж-дайвінг, вільний як Брітні

Давить на мозги думка, шо ми можемо бути помітні

Для мене Глава невідомі, принцип на місці ніби

Ми записували безцінні речі за 200 гривень

Я вдячний кожному, хто шукав пасхалки скрупульозно

Ед не вернеться, реп не читають з туберкульозом.

Реальність інша - ссикливий Степан з ПТСРом

Календарик з одним днем, який ми носимо на ксерокс

Найдешевший, чорно-білий, не стягую, сорян

Від цього тягара в космосі перевернута Земля

Розлиті океани, я сиджу як Кіану десь на лавці

Жер пиво з раком, поки рак жер мою бабцю

її смерть лежить в папці з моїм тестом ЗНО

Нині рахую бали в Сінево...



Намалюй сонце!

На нашому гіпсі місце ше є

Побачити сансет!

Зможемо в бурю, прикривши лице

Намалюй сонце!

На нашому гіпсі місце ше є

Намалюй сонце!

На всіх наших ранах, поки живем



Вийти з зони комфорту чи з кавою до веранди?

Нам би не лиш до бухла навчитись бути толерантним

Не перегризтись між собою й не запхати ніж в живіт

Бо поки ми сремось – рускіє ше живі

Комусь у цьому світі не чути наш голос - ні, ми тут

Але хвилина мовчання схожа на німоту

Гірше за ядерку ми тут всі уражені масово болем

Я задихаюсь, коли спускаюсь на Марсове поле

Десь поряд чистять кеш на будівельних паспортах

Будують стадіони, ви там часом не за Спартак?

Окрім русні – світ хворий, люди б‘ють тату на свинях

Навколо стільки зрадоньки, надіюсь ти будеш сильним

Якби ми були птахами, я б хотів бути як Джонатан

Та ми мурахи - замість неба підошва чобота

Йти ще довго, як казав шановний пан Йогансен

Перемога трохи інша, без феєрверків і танців

В 15 в шлунку метелики, в 30 – хробаки

Та мій бекграунд сьогодні зелений, як хромакей

Не захлиснутись би в цьому цунамі з лайна та сцяк

Температура 40, очі як псові яйця блистять

Іноді мені хочеться прокинутися тим самим псом

Він не відстрілює, шо йде війна і повсюду іпсо

Не відволікається, дивлячись в Ікеївський каталог

А, висунувши язик, просто бігає за котами.


Намалюй сонце!

На нашому гіпсі місце ше є

Побачити сансет!

Зможемо в бурю, прикривши лице

Намалюй сонце!

На нашому гіпсі місце ше є

Намалюй сонце!

На всіх наших ранах, поки живем

MARQUIS - внутрішня дитина

Коли все змушує плисти по течії,
Обрати не своє бажання,
В котрий момент ти повертаєшся до мене,
В котрий момент чуже стає незваним—
І твої кроки, і твої думки, і все твоє—
Завжди стоїть питанням.
Іншого страх ламає руки,
Марнуючи мої старання...
Діра!

https://soundcloud.com/bohdan-malinov/fvczvjv-mp3
хмиз - вдихати запах трави
(Юрій Андрухович - "Переверзія" (1996), уривок)

Слухати реґґей, вмирати під небом, вдихати запах трави.
Слухати небо, вмирати під реґґей, вдихати листя трави.
Вдихати реґґей, слухати в небі, вмирати під запах трави.
Слухати траву, вдихати реґґей, вмирати під небом запахів.
Вмирати з небом, слухати і вдихати: реґґей, траву, запах.
Слухати і вдихати, вмирати і слухати: запах реґґей, небо трави

Падати в реґґей, вмирати під небом, вдихати запах трави.
Падати в пекло, спати під небом, вдихати запах трави.
Падати в пекло, спати без тебе, вдихати запах трави.
Падати з пеклом, спати з тобою, мацати запах трави.
Падати в тебе, спати над пеклом, мацати слину трави.
Падати в слину, снити про тебе, мацати пекло живих.

https://maysterni.com/user.php?id=107&t=1&sf=1

Yarisho - Очі

Немає сліз є тільки біль
Втомлений до нестями,
А ти мовчиш, чекаєш слів,
Безмовними місцями
Бути живим, посеред них
Поки горить це світло,
Сердце кричить, бо також міг
Зникнути непомітно

Очі твої, ледве живі
Вже не такі вразливі
Ночі твої, всі мовчазні,
Такі мінливі

Багряне життя, збиває з ніг
Крилами аж до болі
Прошу віддай серцебиття
Лиш лілії у крові

Очі твої, ледве живі
Вже не такі вразливі
Ночі твої, всі мовчазні,
Такі мінливі (х2)

Artistka Chuprynenko - Дощ

Переживи ракетні нічні атаки
Бомби на Джарилгачі
Неможливість прокинутись зранку
Неможливість заснути вночі

Ти носиш рожеві крокси
І уві сні сопеш
Кажеш що мене любиш
По ходу я тебе теж

Кажуть у всього є свій початок
У кожної квіточки свій корінець
А я знаю що є степове ковилля
Що літає по полю як повітряний баранець

Кожен дім йому тимчасовий
Варто лиш дочекатись вітру
Ми з ним такі несхожі
Хоча ззовні це непомітно

У мене немає амбіцій
Перевіряти небо на міцність
Просто коли я співаю
Коли ти слухаєш
Я на своєму місці

Можливо цей дощ не скінчиться
Але нам його зупиняти
Навіть якщо у рівнянні
Рівень краси не дорівнює рівню втрати

Можливо цей дощ не скінчиться
Але нам його зупиняти

Продовжуй носить свої крокси
Сопіть уві сні авжеж
Продовжуй мене любити
І я тебе буду теж


The Artistic Rats - 1995

Триматися маски, яку ще й сам я
Радо на носа повісив.
Роками сахатись любих дзеркал,
Аж поки не скрутять куліси.

Акт.

Моя вистава не варта сил
Не варта ні часу, ні грошей.
Коли забув фразу, то сиплю пил—
Широко відкривай очі.

Розбивай,
І біжи.
Приховай
Всі сліди.

Не знайдеш
Тут мети.
Не бреши
Хоч собі.

Так і тягну за собою з дому до дому
Жанрові шаблони, які всім давно відомі.
Сторінки сценарію чомусь залиті водою.
Не питай мене чи почуваюся добре.
Реквізити вчасно застаріли.
Нових трюків нас навчили діти.

Розбивай,
І біжи.
Приховай
Всі сліди.

Не знайдеш
Тут мети.
Не бреши
Хоч собі.

Я мордою лечу в бруд,
Ненавчений жити,
Повільно розкладаюсь,
Нікого не дожену.
Нічого, не скигли,
Якось розпетляєм,(×3)
Ми це розпетляєм.


Полюс - Сонце

Я знову один, один
Посеред стін,
Посеред мрій.
Бути почутим.
Почутим...

І роки летять, летять,
І звук гармат
Лунає в такт,
Серцебиття
Не чути.

•••

Сонце сідає,
Сонце встає,
Сонце приречено.
Мої очі не бачать змін.

Птахи не літають
В далекі краї.
У клітці немає крил.
Я хороший громадянин.

•••

Я знову один. Один.
Тисячу днів
Не бачу сонячного світла
Крізь хмари надій.

Крилаті дощі. Дощі
Тут кожен день.
Ми задихаємось повітрям
Нездійснених мрій.

•••

Я знову один. Один
Посеред стін,
Посеред мрій.
Бути почутим.
Почутим...

І роки летять, летять...
І звук гармат
Лунає в такт,
Серцебиття
Не чути.

•••

Сонце сідає,
Сонце встає,
Сонце приречено.
Мої очі не бачать змін.

Птахи не літають
В далекі краї.
У клітці немає крил.
Я хороший громадянин.

•••

Ну, забери мене назад,
Там, де на сході зорепад
Закінчився і зорі всі на небі.

Ну забери мене туди,
Де сонце гріє без війни,
Туди, де мої очі бачать зміни.

PLBR - Всі Злі

Лишились наче у сні
Надії всі до весни.
Попри протести, у сні віра,
Наче в хліб та у сміх.

Люди далі вірять,
Що це все ще далі буде
Успіх. Доля знову демонструє
Саркастичний усміх, типу:

"Чоловіче, це—кінець,
Згасли свічі,
Тут ми всі трохи Данте,
Хто втрачає Беатріче.

Хоч тому не перший клас,
І не вірили у притчі.
Всіх розводять, як дітей,
А ти думай, брате, тричі..."

Все стало, немов профанація.
Ми граємо ігри у націю.
І поки мовчать акації—
Сауни, вибори і деградація.

Невиходи на міграцію.
Життя із проплачених акцій.
Корупція—лиш у тобі.
Плати і підписуй квитанцію

Тут... Немає місця для добра і весни.
Цей світ автобусів такий тісний.
І пасажири, як після десни,
Яких запал оптимізму... Зник!

Ми стали такими,
Бо просто всі злі.
В панельних квартирах
Нам світ затісний.

Ми слабкістю схожі,
Мотивами—різні.
В системі шаблонів
Не вистачить... [місця/мізків/змісту/чистих?]

Перебираю знову
Каліченому манкурті.
Вимолить держава свою... [хунту/шпунту/лунку/Технічну Умову?]
Проте вже далеко до курдів

Тепер... Незрілі до бунтів.
Нам треба лише менше зло.
Тут виборний—ваш песимізм,
І виходом—то вмерши знову.

Серед смерчів змови
Бунти тонули в бурані.
Бруд в океані історії.
Лишилися вибито-колоті рани.

Грані доволі тонкі,
Бо: "Тут ви раби,
Тут ви тирани.
Пости займати хотіли?.."

Мріяв, волів,
Завжди ти радий.
Незабаром.
Ми тягнемо знов

Основи глибин.
Глиби політики биті,
Засипані шляхом із домовин.
Огидливий плин.

Не поминав.
Усі старі миті—
Вони вже розбиті.
Трагедії сенсів не мають,

Майдани і площі
Кров'ю залиті.
[F%cking sh^t?]

Немає місця для добра і весни.
Цей світ автобусів такий тісний.
І пасажири, як після десни,
Яких запал оптимізму... Зник!

Немає місця для добра і весни.
Цей світ автобусів такий тісний.
І пасажири, як після десни,
Яких запал оптимізму... Зник!

Ми стали такими,
Бо просто всі злі.
В панельних квартирах
Нам світ затісний.

Ми слабкістю схожі,
Мотивами—різні.
В системі шаблонів
Не вистачить кисню.

Ми стали такими,
Бо просто всі злі.
В панельних квартирах
Нам світ затісний.

Ми слабкістю схожі,
Мотивами—різні.
В системі шаблонів
На мінімум кисню.

(Про "тісний світ автобусів" дуже резонує...
Не знаю, з чого почати...

Історії йдуть круговертю, майже як реклама на ролетах.
Або ніби перемикання каналів на старенькому телевізорі у беззвучному режимі.

Важливо те, що коли сідаєш у транспорт з думкою про майбутню зустріч зі знайомими людьми, пасажири навколо видаються настільки другорядними та несуттєвими, що сам ніби починаєш відчувати себе водієм, або принаймні тим, хто знає маршрут...

Якщо ж нікуди не їхати, навіть в межах міста, а пройтись пішки по району, то іноді можна відчути певний соціальний тиск, хоча це нормально, коли ти відчуваєш на собі відповідальність і намагаєшся бути, якщо не привітним, то принаймні впевненим громадянином.

Напевно раніше, коли ми зі знайомими, разом чи окремо, їхали у дальній район, переслідували різні цілі: хтось бажав отримати більше свободи від родини та сусідів; хтось зустрічався з "крутими хлопцями та дівчатами", щоб самому стати крутим;
а комусь, типу мене, хотілось і те, і друге, і ще якось підхопити чудову ідею по дорозі, щоб потім її перетворити на унікальний твір...

Тобто мені подобалось бувати в нових мальовничих місцях, бути в компанії цікавих людей, брати участь у різних квестах та робити щось разом...
І це теж велика відповідальність, особливо, коли тобі вже не 16, а більше...

Найкращий соціальний досвід—це коли ти один їдеш до знайомого чи знайомої у інше місто, і там залишаєшся на деякий час.

Коли тільки збираєшся, то одразу починаєш наводити лад у своїх речах, відбираєш корисне, намагаєшся продумати усі пункти подорожі...

Коли вже купив білет і їдеш, навколо тебе незнайомці, і іноді, дуже рідко, ставалось так, що можна було про щось приємно поговорити, і ти не відчував себе якимось чужинцем.
І навіть якщо не в'яжеться, є завжди варіант дивитись на панораму природи, малювати на колінках, щось почитати, подрімати або послухати музику...

І коли приїздив, чи то пізно, чи рано, ти залишаєшся сам на сам зі своїм клопотом, і тобі доводиться приймати дорослі рішення, мислити за межами звичного формату...

І ось коли вже повернувся, в тебе настільки багато емоцій та думок, що це стає приводом з кимось поділитись цими досвідами, можливо знайти додаткові подробиці щодо деяких місць, надумати поїхати ще...

Та все ж, локальне середовище теж може бути цікавим, оскільки його можливо легше трансформувати у потрібному ключі.
Щоб потім відчувати, як інші радіють разом з тобою подумки, що те, що ти зробив виявилось гарною ідеєю, яка спрацювала так, ніби це якийсь іноземець приїхав і зробив...

Уфф, наскільки ж соромно це усвідомлювати.
Не знаю, це не настільки драматично насправді...
Круто, коли місце затишне і тобі не хочеться повертатись додому.
І добре, коли тобі достатньо вийти з будинку, перейти вулицю, пройти декілько десятків метрів і опинитись там, де б ти хотів опинитись, якби подорожував кудись.
)

(На фото: харківський художник Денис Саражин - Наїзник з книгою / "Rider with a book" (2022, до повномасштабки))

Nareko - Піду наосліп

Піду наосліп
Прямую додому
Я один із тих
Хто забув дорогу

Знов бракує слів
Знову шлях по колу
Чую спів птахів
Мабуть про свободу

Залишайся вільним
Навіть від тих
Хто тобі каже
Про твою свободу

Залишайся вільним
Навіть від тих
Хто тобі каже
Про твою свободу

Піду наосліп
Прямую додому
Я один із тих
Хто забув дорогу

Знов бракує слів
Знову шлях по колу
Чую спів птахів
Мабуть про свободу

(Подивився на світ з двох майже полярних позицій:

1. Коли ти ніби в колективі минулих себе, ніби по колу це переживаєш, відчуваєш самоосуд та вимогливість, знаєш та згадуєш подібних тобі, хто вплинув на тебе, усі тонкощі та зачіпки, усю неприємність та незавершеність досліджень...
І чомусь саме у тривожному, незібраному стані вдається винайти цей дивний, на перший погляд, спосіб звільнитись від страхів—крізь терапію доповнення власних досвідів подорожей, планування мрій та допитливого тренування-опанування окремих ролей.

2. Коли ти виконуєш роль керівника процесів, робиш налаштування, фактично впроваджуєш цілі каскади збалансованих між собою позицій та рішень, які повертаються майже очікуваними позитивними результатами операцій, робиш це планомірно, лагідно, точково... І в певний момент усвідомлюєш, що ризиків чомусь завжди більше, аніж мотивів, і все ж глибина зацікавленості збільшується з досвідом, і це водночас збільшує впевненість та запас практичних вмінь.

Замість висновку: фраза "залишайся вільним навіть від тих, хто тобі каже про твою свободу" є дуже влучною, коли ти залишаєшся сам на сам перед небезпеками та під тиском обов'язків, тому що коли ти залежиш, чи то від думок інших людей, чи то від власних бажань, ти обмежуєш та принижуєш себе, тоді як у аскетичному вільнодумстві та прагматичній самовизначеності приховане...
Напевно кохання, не знаю... Щось дуже близько до цього...
І це буває навіть занадто жертовно, слід навчитись використовувати вольову принциповість у поєднанні з акуратною ощадливістю та наївною безтурботністю.)