/l/ - Література

П'яте березня, 2018 рік надворі



Я не плакав, і відчуваю, що вже пройшов той момент, коли можна було це зробити. Я відчував себе сумним, покинутим і знову обдуреним. Я відчував себе нелюбим, маленькою та слабкою дитиною. Я відчував, що може повторитись, якщо вже не повторюється, історія з минулого. Потім я відчув, що дуже хочу піддатись своїм емоціям і зірватись. Потім я відчув, що не все втратив, і мені захотілось тут же поїхати в центр до ще однієї дівчини, з якою я недавно познайомився. Потім я відчув, що хочу зробити ще дуже багато речей, і що я вже настільки перенасичений позитивними та негативними емоціями, що не можу їх описувати.

Вісімнадцяте липня, 2018 рік за вікном



Знайшов у Крехові, у лазареті монастиря напис:

Духовна зрілість

не здатність

перенести

духовну незрілість інших

Кручені листи (художній твір)

Я хочу розповісти Богу про те, що я зробив. Нехай любий Всевишній не зазнається, оскільки це всього-на-всього розмова, можливо на рівні, а може й ні. Мій милий, я допоміг одній людині низько впасти. Я грався в кохання. Я напружував струни почуттів. Я хочу зробити рану ще більшою, допоки вона не розростеться як чортів гнійник, який треба ампутувати разом із рукою. Я пригадую смачне минуле, і смакую можливе гостре майбутнє. Конкретика, Господи? Я бачу її зболіле обличчя і дико насолоджуюся усвідомленням того, що любов шкодить людині гірше психічних захворювань. А ти слухай, красунчику, бо ти так не можеш.

Друге грудня, 2018 рік, ядерна зима в душі



Я думаю про те, що тривога виникає тоді, коли нав'язана модель у людині противиться її справжній природі.

Депресія та сенс

На одному чудовому ресурсі з практичними та ідеалістичними текстами та звуками я натрапив на надзвичайно неочевидне і разюче влучне відкриття. Депресія виникає тоді, коли ти сам складаєш смисл свого існування. Це ні в якому разі не є погано чи одним із його означень, але мене собі недостатньо. Я зараз відкидаю будь-яку релігію, якій уже давно перерізав горло та закрив доступ до кисню, проте щось більше й велике стоїть вище мене чи будь-кого з людей. Люди самі по собі неважливі, вони чогось вартують і не вартують нічого водночас, і мораль теж нервово курить у закутку. Тільки мотив змінити бодай атом у світі може керувати моїм життям. Бо коли ти згасаєш, виснажуєшся чи хтось тебе повільно вбиває, єдиним пусковим механізмом до життя та творіння життя стає вихід із себе. Екзистенційний вихід, заради мети, активіст смислу. Так, я зараз аніскільки не новатор, і не намагаюся заперечити всі здобутки науки, техніки й homo deus у подоланні, прирученні та вивченні депресії. Однак, а я частенько застосовую ці занудні слівця-вставочки для погляду уявного читача, для мого беззаперечно неймовірного і єдино золотого его хочеться мати дах із сенсу над головою, у тому смислі що насправді ні дах, ні голова не потрібні, але до біса, до чорта і до диявола потрібен зміст, зміст який виходить за рамки буденності та її потреб. Вербалізований ідеал, втілена мрія, фантазія наяву... Більйони слів, і йдіть усі та вся на хрін і петрушку, я знайшов! Записав! Усвідомив! Овації, оплески, на біс і на сцену. Пам'ять, увага і риба до столу. Я б заспівав пісню, але не живу на Подолі.

Понос провидця

Я запитую Дух, а що у світі важливе окрім тебе? Дух мовчить, але мовчання його сповнене усіх відтінків різкої відповіді. Палить громом "безліч"! Я згадую, чомусь, людей. Тих, кого прийнято називати близькими. Дивлюся на об'єкти-суб'єкти в пам'яті, і заливаюся сміхом. Болючим, панічним, істеричним. Духа і слід простив, я знову стаю людиною. Як справжній слабак, сентиментальна кляча і просто звичайний людолюбець я сміюся, сміюся із себе, сміюся з інших, сміюся повз Дух. Сміх то така ж людська мова, як і гінді. Порятунок та поразка, претензійність та емоційність, секс та любов. Усе через сміх, у сміху та посміхом поганяємо. Але найголовніше: Страх. Жах. Тремтіння тваринне. Я знаю, Дух від Страху рятує. Але я йду назустріч Страху, я дивлюся йому в очі й натужно усміхаюся. Граю театр, ховаюся, тікаю, плачу вночі й по куткам, розливаюся на маленькі злості, повільно помираю та з'їдаю себе. Я боюся, упиваюся переступом Страху й повертаюся до пост-страху. Вихід? Книга "Вихід"? У вікно? Ха, я боюся смерті. Ненавиджу себе за те. То?..



Реквієм світу

Іду по горах, по уявних,

Я дихаю, тут вільний світ,

Я сам, самотня гнила піявка,

Усіх бездушшям погубив?



Сповідаюся за гріхи,

Перед природою, перед помилками,

Гірке шкребіння, у венах ртуть,

Ні пори року, ні щастя годинки



Я підлітаю на хребта вершини,

І падаю на їх гостренький штиб,

Болить душа, вмирає тіло,

А я-то ржу, а я сміюсь!



У болоті я родився, у болоті утопився,

І болотом душу ближніх погубив,

Я всіх морально їх убив, тоді запив,

Мене Диявол копнув, а Дух ляща вмастив



Я не перечу, сам нарвався,

У людство чортове, бач, закохався,

А в людях лиш себе любив,

Увесь той біль в цікавість помістив



Я вже не Бог, а так, душі гомосексуал,

Там мене вигнали, там знатно їм я зіпсував,

Серед людей закинутий, богам не догодив,

За розум я зайшов, у річку як дитина впав



Я б зі Смертю просто подружився,

На коліна впав, у ноги цілував,

Але чи треба, поки жінка,

Дарує відчуттів аврал, амбал!



Де насолода, то забуття живе,

Але до біса, біс нас не спасе,

Чи втома, чи хвороба, чи страждання?

За істиною полетіли людини намагання



Я став таким, сяким, онтим,

Зате лиш би не був нудним!

Смішу, принижуюся, заливаюсь,

Розводжу цирк, підтюпцем хвилями до раю



Я не вживаю "не", я не вживаю "ні",

Але от вже вони, у текст пішли!

Я сміття протиріч і прикметників,

Чекаю від знедолених букету я



Один, то пшик,

Життя життю кирдик,

І бачу надлюдей товарних,

Фетишів реклами



Який вже час, куди пора?

До спокою вологого нутра?

Сова летить, комар пищить,

А я, людина, я?!



Тут штори закриваємо,

Виходимо,

Кінець і рими, і ганьби, і драми!

З любов'ю'

Я її все таки шукаю,

Чи існує вона, не знаю,

Десятки перелопачую, у фантазіях сновигаю,

Де ти, оленю, де твоя зграя?



Перший погляд, перший блиск очей,

Я люблю дівчат, я люблю людей,

Другий зирк, сота долі зневаги,

Ненавиджу всіх, нема вам всім ради!



Вишукую тихо,

Крокую повільно,

По сторонам дивлюся,

Як звір, та й дебільно..



Вона хмуриться, вона мружиться,

Із жахом кричить, у паніці мається,

Чи ти це, одна та вже?

Без змісту питаю я.



З любов'ю пишу,

Хоч її і немає,

Колиску колишу,

Втікаю до гаю.



Справді то давно вже сцена,

Блюзніра ми граємо,

Милістю скорбить нас,

Бо жертву шукаємо.



По очах я бачу,

Емоції читаю,

Ти нічого не здогадуєшся,

І ми один одного зневажаємо.



Це дуель статей, поєдинок неврозів,

Подарувати букет рож вам?

Чи по обличчю в тривозі?

Відповідь блукає.



Вона сама не знає,

Наївністю краситься,

Ідіотизмом поглинає,

А я дурну люблю-то..



Хоч сам забуваю.

Лист померлому другу



У житті є такі речі, які не забути. Які й пробачати буде низько, підло й іноді некультурно по ставленню до самого себе та до зрадника. Так, одна з таких речей це зрада.



Зрада насправді не залежить ні від розуму людини (хоча більший інтелект нівелює моральні комплекси на раз-два), ні від вашого досвіду спілкування і скільки там було щирого і світлого, ні від поглядів на світ. Вона прямо пропорційна вмінню іншого приймати тебе таким, як ти є, та його стосункам зі страхом. Перед чим? Перед тим, що світ неоднозначний і люди в ньому не добрі, і не погані. А просто різні, з цілими плеядами патернів, думок, звичок, виборів та зовнішніх порухів світу, які з нами стаються. Ну, ніхто поки не вибирає в якому місті йому народитися чи смерть від нещасного випадку.



Проблема ця в свою чергу торкається самотності, екзистенційної одинокості у світі. Але то вже другий ярус фактору, оскільки попри сучасні тенденції до депресивності чи навіть попри виділення самотності в окрему нішу й соціально гостру реальність дуже рідко людина є морально самотньою, а фізично тим паче. Це й через певні об'єктивні обмеження та функціонал світу неможливо, хоча б кур'єр вам потрібен. У наркоманів, наприклад, і то є друзі-наркомани (ні :), у них є своя пристрасть. Я лише підводжу до того, що абсолютна самотність є чимось із розряду міфу і новою легендою для багатьох недопитливих молодих людей, які мучаться від несправедливості світу та вдягаються в личинку відлюдника для привертання уваги, демонстрації своїх обов'язково важливих переживань чи виправдання тих же залежностей.



На перший погляд також здається, що дружба може зарадити людині, витягти її зі схожого стану чи якось збагатити особу. Але по факту теж ні, бо дружба завжди передбачає не те щоби зрілість та дорослість, а випадковий дотик кількох орієнтирів, приблизно однаковий рівень поглядів та цінностей (хоча є і винятки) та довіру. І дуже часто підривання саме останнього пункту, довіри, по праву зариває дружбу в пісок. Так, буде боляче, може й боляче-боляче. Тільки-от біль з часом знижується, якщо припинити спілкування.



Є певна ймовірність, що до тієї людини захочеться повернутися, і тоді вартує згадати зраду в стосунках інакших, у стосунках романтичних чи партнерських. Хто прощає зраду, той себе зневажає. Рівняння максимально просте. Надіюся, хтось прочитав до цього місця, і виникає логічне питання: чому така назва, якщо й патетики майже нуль? Та лише хотів передати привіт людині, яку колись вважав другом, от і все :)

Зізнання в коханні лінощам



Модних термінів багато: і прокрастинація, і недостатня мотивація, і ще сюди низьку самооцінку та комплекси, які "заважають самореалізуватися". Бла-бла-бла-бла... Знайти виправдання власній бездіяльності, пасивності та слабкості можна всюди.



Справді, нащо вирішувати гострі життєві питання, переїжджати кудись, шукати кращу віддалену роботу чи почати робити те, що й так умієш (наприклад, публічно виступати чи бути талановитим аніматором)? Так, усе це зайве і таке небажане, коли десь у куточку лежить солодкавий і м'якенький диванчик. М-м-м, облизуєш губи і плюхаєшся з диким гедоністичним причмокуванням.



Можна сміло казати, що наразі культура навпаки робить нас більш лінивими. Бо буду новатором і вкажу на знак: ходити до психолога й у теплично-ванільних умовах кабінетної етики обговорювати, який ти страдник і незрозуміла душа, банально набагато легше!



Найбільше бракує навичок. Бо в ліні є ще така тильна, підступна сторона обходу: часом лінь робить із нас теоретиків. При тому якість наших умоглядних пошуків може бути доволі сумнівною і базуватися на кількості недотичаних книжок. Будь-які навички здобуваються в режимі якщо не бий-біжи, то нервового напруження, стресу. Звісно, кому як пощастить із реакціями в генетичному більярді. На постійній основі стрес до біса і шкодить, але при розумі та правильних діях втрати можна мінімізувати й виконувати свою посильну долю, достатню для ваших цілей чи результатів. Тим більше, що коли із багатством і місцем проживання не пощастило, то взагалі опустимо коментарі: шлях є один, через працю. Вікно залишимо іншим ;)



Одначе-одначе трапляються подекуди ситуації, за яких суб'єкт б'ється головою об стовп. Дійсно не здатен щось зробити, чи в нього депресія, чи ще не мастак ладнати із тривогою. І в цьому контексті правильно буде теж почати певний супротив чи гру, найперше з собою, об'єктивно оцінити своє становище й не соромитися попросити допомоги.



Ага, ну й ми також уже, як і всі молоді й амбітні з самих пелюшок, врешті-решт самі вибираємо, який стиль життя провадити та чим маятися. Зону комфорту створюємо також самі, байдуже що не всім це помітно і в когось під диваном давить твердий кінець пульта (ваша вина). Тому є і щасливі ліниві люди, і їм необхідно дати спокій. Хто би що не говорив і якби голосно не закликав мотиваційними цитуваннями в Інстаграм-профілях, але зізнатися у любові до власних ліжкових миттєвостей зими є прикладом сміливості, відваги й відчайдушності! :)

Сентиментальний нарис відбитих душ



У житті буває, що ми зближуємося з такими ж нормальними, чи.. що цікавіше, ненормальними людьми, як ми самі. При тому говорю я відсторонено, не в рамках клінічної психіатрії, а на площині побутово-житейській та професійно-навчальній. Так, ваші рідні також у чомусь схожі на вас, як і ви на них, мої любі юні бунтарі.



Якщо вже випити стопку крайнощів, подивіться ток-шоу про сімейні трагедії, казуси чи ще якийсь треш на території пострадянщини: по-перше, відчуття шок-ефекту від тупості та обмеженості деяких верств населення, по-друге, неймовірна сила, з якою дебілів притягує до дурнів. Це на одному кінці континууму, в той час як на другому геніальні і всіма улюблені Бонні та Клайд із США. Зараз мова не йде про моральні оцінки їх вчинків, цікава більше притягальна сила у цих парах. Кримінальний світ, який ми всі так чудово знаємо із на 100% достовірних серіалів Нетфліксу, надзвичайно цікаво спостерігати з цієї перспективи, або ж комусь пощастило вписатися в 90-і і він зараз точно не читає цей текст, але знає істину також.



Друзі чи романтичні пари, на диво, є в обох випадках, людській природі властиво будь-яким відростком тягтися до ближнього. Часом смішно, коли люди вважають, що якщо людина (умовно) погана чи займається чимось протиправним, то вона обов'язково самотня. Візьмімо на хвилинку тюремну ієрархію: серед мужиків чи найнижчої касти ви там точно знайдете споріднену душу :)



Узагалі навести приклади хороших союзів і піти з гордо піднятою голову в офлайн буде надто легко, тому постає ще одне запитання до цих усіх диких, знедолених, божевільних, щасливих і люблячих людей? Чи можуть вони зійтися з кимось звичайним, із кимось нормальним? Що це взагалі за такий міфічний персонаж?



І відповідь трішки занудна: це люди з мінімумом неврозів, тяжких випадків із життя та з хороших сімей, які вже давно й заслужено живуть у достатку, а їх діти радісно сміються в рекламах "Кока-Коли" в період зимових свят. Звісно, що спілкування між відбитими та нормальними людьми можливо, воно відбувається навіть прямо зараз, секунди дві назад і три після слова "слово". Просто то буде лише формалізм, а справжню глибину, розуміння, відчуття та емоційну безпосередність вартує шукати в подібних на вас самих людях.



Ні, ну звісно можна змінюватися, навіть і ламати характер до повного нещастя і скочування у бочку дьогтю, але чи воно взагалі комусь потрібно? Напевне, найбільша помилка, яку можна допустити, навіть будучи обтяженим розумом, це бажання себе змінити заради іншої людини чи кількох. Чи цілого людства. І в кінці постає питання, чи потрібне воно конкретно цій людині. Хай вирішує вона сама.

Новорічні резолюції малим дітям



У світі є свята й різне до них ставлення. Чомусь особливо популярно стало ганити свята типу Нового Року чи Дня Жіноцтва, оскільки існує мода бути абсолютно незалежним циніком. І, глибоко всередині брешучи самому собі, згадуєш як за дитячих літ чекав і вірив у Миколайка та героїчно не спав до курантів і дитячого шампанського.



Живеш із цими відчуттями і хочеться кожного року дорослішання запитатися те саме: що зі мною стало? What have I become (як у тій самій пісні)? Прийшла насправді пліснява і невміння розділяти загальне щастя.



Так, Новий Рік то кумедно і стидно, перша п'янка у 14 років, перші поцілунки й еротика та перший доторк єства до депресії та усвідомлення, що життя котиться коту під лапку. На противагу це й те тепле задоволення собою та світом, хвилини хай якогось єднання з масою інших людей і особлива, притаманна державам-вихідцям із СРСР надія на краще, що все буде добре й у нашій хаті викуряться чорти!



Також унікальним досвідом буде провести рефлексію над старим роком, собою в ньому, зв'язками зі світом, людьми та діяльністю. Що хочеться забути й чому, які спогади продовжуватимуть гріти душу до самої смерті, чи світ такий несправедливий чи ти сам мудак(-иня), як справи із друзями та партнерами, чи горда й болюча самотність пантери, чи повне злиття з деструктивними компаніями вибір твій, що роблю-зробив-робитиму й чому воно просто "Ах!" у нічному небі й без сну..



Попередньо якогось списку чи плану немає, та й добре, якщо аналіз і обсмоктування всіх речей стануться природнім шляхом, бо щось усередині чи зовні до цього підштовхнуло й узагалі прийшов час для ридання, сміху та відкриття внутрішніх горизонтів (або їх відсутності).



Великий сенс Новий Рік несе і для невротиків, бо якщо вже не насолоджуєшся життям уповні і продовжуєш сублімувати у віртуальні БДСМ-практики із "мадам" по 30 років, то хоча би з того ж дня, того ж числа й того ж року (знак торгової марки) ти такий класний і сильний точно почнеш спочатку. З початку одного неврозу до симптомів іншого, агась.



Проведення свята по стилю має орієнтуватися тільки на відчуття та обриси благодаті, і в бажанні зробити щось дике чи напитися до остатньої ключки є.. Людина як така :) У пошуках відчайдушного новорічного щастя та синонімів до цих двох слів (НР то синонім?:)) єдине, що варто пам'ятати: це про інстинкт самозбереження, хоча.. До біса, іду відпочину нарешті.

Злочин

Ти мені совість лоскочеш,

Уночі прокидаюся,

Стражданнями маюся



Злочин,

Я дивлюся тобі прямо в очі,

Нікуди не тікаю,

Провину свою знаю



Злочин,

Ти так мене хочеш?

Я тобі не відмовляю,

Але й свободу лишаю



Злочин,

Ти мене морочиш,

Я вину свою маю,

Але нічим не заливаю



Злочин,

Ти мене перескочиш?

Біжи стрімко у гірку,

Ген поза очі



Злочин,

З тобою спрагу відчуваю,

Кару Федіра читаю,

До релігії спонукаєш?



Злочин,

Я не біжу у світ Адама,

А просто тут лежить мертва дама,

І ми удвох тебе проклинаєм..

Рев'ю на "Текст" поглядом гіперактивного соціопата



Я відчуваю люту злість після перегляду цього фільму. Злість і ненависть і на саму картину, і на режисера, і на всі ідеї в ній. А тепер пояснюю по пальцях, просто так.



Зразу обійдемо всі позитивні аспекти фільму стороною, щоби добратися до самої м'яти: так сказати, до серцевини, або до ефекту після кінця. Отож ти, глядач, отримуєш неймовірну сатисфакцію від фіналу, який відганяє людськістю. О боже, дивіться, героїня стоїть із порятованою дівчинкою та дякує могилі нашого сердобольного й милого чолов'яжки!



Стукає у віконце із приморозками та приходить якийсь шановний творчий панове, користається аморальністю мистецтва та каже: от вона, суки, правда, от єдино вірний шлях і характер! Сюди, дивіться, швидше-швидше, а от і смерть за ним прийшла. Однак хто із ейфоретиків постфактум перегляду захоче в реальності пережити все те, що пережив недопечений студент? Хто готовий віддатися в обійми смерті? Хто хоче поринути ген долею заради примари марення, імпульсивної невротичної фантазії, абстрактної моралі? Та ніхто!



Найгірше, найганебніше й дисонанс ножем у серце: епізод, коли колишній зек переглядає інтимний запис із співробітником поліції, який засадив його на 7 років, та його пасією. Даний кусок демонструє, що в житті стається з тими, хто добровільно вибирає програш. Хто хоче ніби чогось сильного та приємного, але блукає в нереалістичних лабіринтах свідомості. Ти переживаєш опісля цього вирізку з хронометражу бажання виблюватися й полегшення від того, що пропустив бісову вечерю. Жалюгідна подоба чоловіка, до біса!



Найбільша проблема центрального персонажа, яка протягується крізь усе кіно, ой, яка ж вона очевидна. Він дурень і обрав добро. Він урятував свою дівчину, і що? Він урятував ще одну особину, і що? І щ-о? Ніщо. Можна на секунду задуматися, нібито антагоніст, такий собі мажор-напівбог-наркоман (ну, взаємовиключний ряд понять-символів, як завше, еге ж) постає екзистенційним виходом, прикладом для наслідування. Так він лише черговий мудак, якому просто пощастило з сім'єю та грошима. І все, ось так от. Тому й обоє померли, бо в обох надто багато людського, слабкого, паршивого й обоє не вартують ламаної монети. Залишилася у живих лише глупота, невідомість і випадковість. Щоправда, з малою дитиною, і не сприйми останнє як світло.



Під гіпнотичне техно на останній дискотеці у клубі дійсно превелике задоволення потанцювати, покидатися стрімкими інсайтами зі свого мозку-пісочниці та лишитися в цьому Діонісійському стані ще трішки, до втоми. Зате вона-то, вечірка, остання! Й кому таке треба, окрім самих диких і збудливих архетипів музики? Учорашній людині, так. Хоча, постривай, може й..

тобі? :)

Посвячую цей вірш смерті

Такій ніжній, беззаперечній



Посвячую цей вірш смерті,

У чорній шалі, не тутешній



Посвячую цей вірш смерті,

І принагідній, і випадковій



Посвячую цей вірш смерті,

Дівчині казковій, у погляді гетто



Посвячую цей вірш смерті,

Різкій і довгій, через балети



Посвячую цей вірш смерті,

Смерті суспільства, смерті поета



Посвячую цей вірш смерті,

Смерті терпкій, вологій, розлогій



Посвячую цей вірш смерті,

Люба смерть,

Підійди,

Прийму в тебе пологи

Вчительці ніжності

Любові, кохання,

Першій, близькій,

І вічним сподіванням



Пам'ятаю той раз,

Як у вічі ворожби,

Заглянув, і відтак,

Став твоїм, подорожнім



Ти ішла, мов співала,

Ноги все танцювали,

Граційна стать,

Портретна натура



Поруч стою я,

Нетривкий книжний хлопчик,

Усе прагнув, шукав,

Пристрасть ударила в копчик



Ми лежали в траві,

Рік тому, була осінь,

Закарбовую дні,

У шухляду, і досі



То був дикий танок,

Всіх емоцій, першої близькості,

Пропущений сніданок,

Ну й блиск нервів з-поміж



Були тими дітьми,

Що життя їх виховує,

Нам було куди йти,

До сливи-квітки без болю



І настав той кінець,

Він жорстокий, абсурдний,

Хтось Богу під пазуху,

А хтось Дияволу під вінець, осоружний, марудний

Втома, ступор, безсоння

Дивишся з підвіконня,

Надворі крива зима,

А в душі змії нема



Трохи встав, і похнюпав,

Покрутився, серце порухав,

Тихо там, а в тілі знемога,

У голові чортова тривога



Киш туди, киш сюди,

Всі навколо розбіглися,

Знову сам, сам один,

І нарвався, прибісився



Вибір десь, глухо з ним,

За варіантом, за нотою,

Відрізав би вухо,

Та боюся мікробів



"Кров тече.. бити ще!?",

Знадвору гукають,

У печеру, де все

Темрявою поглинає



Ті слова, ті рядки,

Ті задумливі погляди,

То не те,

Не туди



Тоді йди до свободи вже,

Сям звернув, там упав,

Десь підбив, десь підбитий сам,

Знову встав



І пішов,

За балкони, за обрії,

Повернув, закрутив,

Усім тілом замкнувся



От бреде,

Он де він!

Блудний син повернувся..

Жлоб

Ми засунемо тебе в гроб

Там буде й темно

І дуже приємно



Жлоб

Ти справжній ідіот

Ти ненависник і жінкофоб

З тебе буде помірний компот



Жлоб

Ми підсмажимо тебе на мангалі

Який друзі в дарунок дали на Уралі

Будеш смердіти так мило і спіло



Жлоб

Твоя смерть усе би змінила

Хоча життя й так тебе ігнорує

Але ми ще гірше продемонструємо



Жлоб

Хтось прийде до твого очевидного дому

Порухом ножа зніме всю втому

Витреться кухонно об твою обідрану майку



Жлоб

Прихопи у пекло "фуфайку"

Хоча вона й не знадобиться

Бо твій жир до найжаркішої печі зможе прибиться



Жлоб

Ти знаєш що таке ненависть?

А ми знаємо що таке радість!

Твою тушку ліниво членуємо



Жлоб

Тебе на обід воронам годуємо!

Такого знедоленого, перекрученого, підсмаженого

Нема розради нам!



Жлоб

Коли дама з косою прийде

Вона всіх твоїх дружків теж забере

Ми вас компактно упакуємо



Жлоб

І відправив у шкірці апельсина

Присипка із фекалій

Зверху щаслива звірина!



Жлоб

Твої страждання будуть вічні

За помилки всі платять

І легіон карає вас тим більше!



Жлоб

Як забава люта скінчиться

Твої рештки розпилимо

Друзі, за решту прийміться!



Жлоб

Я ж казав ще тоді

Що ти порушив свою долю

Взамін тобі вічна неволя!



Жлоб

Вирушає в какофонію вигнання

На місце приходить новий

Хай почнеться його лінчування!

Львів красивий, Львів гострий, Львів виколює рани

Львів хтивий, Львів пісний, Львів гукає в забрало

Вовк степовий, клоун дурний чи несмілива школярка

Місто всіх обійме, всіх прийме їх повадки



Заковулки, проспекти, театри

Архітектура стара і багатство

Іноземці, припорошені дами

Дика й гаряча молодь, слабка дочка та її тверда мама



Університет, кращий той, про який усі знають

Новомодний квартет, християнська печаль

Храми, шпиль, тепле світло воскової свічки

Доторк до стін, язиком по склу, думками про вічне



Кожен раз все наївно і стримно чекаєш

І кусочок Львова зі слізьми радості на очах обіймаєш

Ти у центрі, чути ритми Дебюссі

Вам крихту грошей, музиканти, любі мої!



Трамвай їде, колихається, квитків рух, їх тьма

Найпопулярніший і незатишний 3А

Трохи свіжий і розріджений Стрийський Парк

За ним Колегіум, ера людей нова



Ти кружляєш ногами, підстрибуєш, рухаєш

Томливий ранок, беліберда, ти біжиш туди й туда

Медитація, стрес, лекція нова

Акуратні дівчата, перенос, книжка в мозок пішла



Львів тим часом гудить, і тихесенько слухає

Ту й цю мить, як кипить, як життя пересушує

Коливає своїми магічними ритмами, дибками

Ти стоїш і дивуєшся його плутаними свитками



Львів! Я люблю тебе! На твоєму помості

Тут я стався, сюди втік, і воскрес

Ти поміг, як католик і його хрест

Істерично й надривно плачу і кричу



Львів! Я твій! Я тільки тебе люблю й не пущу!..

Усміхаюся, втираюся, я вже знову дитина

Перед Львовом сповідаюся

Він складає кожну днину



Львів тримає, трима кріпко й до крові

Львів є сильний, місто з діброви

Всі слова вже керуються ним

Львів, ти мій володар, галицький принц!



Львів легенько так коцає в душу

Львів робить чутливим, робить шубушним

Він рядок вивіряє й ізсередини рве

Львів мене покоряє, Львів мене жде..

Львів є справжнім домом

У ньому нарозпашку стоять кам'яні грифони

Химери уривків ідей

Старий корінний львів'янин-юдей



Львів грає на невидимій арфі

У ньому ховається і Мавка, і Марфа

На площі Ринок біжить Домовий

Бруківка відбивається, там хлопчик малий



Львів улазить у душу

Він в'є в ній гніздо

В цьому місті чути твою пісню

У ньому чути сопрано



Львів сам створює рими

Кожну мить, як дивак, грає він

Львів то кожна в місті Лева людина

Львів то кожен камінчик, сплеск дощу, ніжний буревій



Львів обіймає бездомних тварин

Жалить чуттями, розвіює сигаретний дим

Львів готує смачний алкоголь

Місто Лемберг, Львів-король



Піднімаєшся на Високий (і Низький) Замок

Вогні пурхають, видно систему

Підводних каналів, садів хризантеми

Обриваєшся знов, із башти в зимівці



Пада сніг, пада ти на мерзлотній бруківці

Вибуха сміх, сміх крізь біль, крізь синці

Ти лежиш, файно так, мов знову потрапив у казку

Лижеш лід, дмуха в руки, цілуєш дворову собаку...

Саме те



Багато молодих людей, і я серед них, обтяжені непосильною ношею: знайти себе. Заголовки інтернет-видань та лекції для студентів перевантажені модними лозунгами про призначення, місію на Землі та подолання наслідків глобального потепління. Під напором і тиском із боку інформаційно-істеричного суспільства не хочеться вже нікуди длубати, а тільки втекти в Карпатську глубинку й стати псилоцибіновим королем із вусиками.



Що сьогодні жахає в масовій епопеї навколо вирішення життєво-обов'язкових питань (ні, чесно ж!), так це їх зведення до якогось популізму, загальноприйнятості, з однієї сторони, та нав'язування вирішених кимось вічних цінностей із другого корита. Правда для людини десь посередині, якщо дідусь-Аристотель був правим і поважним малим. Цю плідну тему по т. зв. "розвитку особистості" й "самореалізації" швиденько підхопила злісна грошопожиральна індустрія психології та психотерапії. Зараз розкажи другу чи батькам про свої негаразди чи вилий свою біль, так надзвичайно розумні й люблячі тут же відправлять куди подалі до спеціаліста (або, щонайкраще, в еротичну подорож). Але..



Ехх, ще Е. Фромм писав і кепкував із "чудодійних помічників" (і все в лапках, саме так), оскільки такий модус поведінки й напрямок стопорять людину, її творчі сили та природну спонтанність і зв'язок зі світом. Так, в одне речення можна вмістити всю благородну мету терапії та психоаналізу, і тільки коли він допомагає якомусь суб'єкту досягнути цього, то лише тоді має якийсь сенс та вагу.



Хоча, знаєте, краще йти самому, йти до справжнього себе й відчайдушно помилятися й падати. Щодо цілей, щодо планів і мудрих розписувань психотехнік на кілька аркушів паперу в клітинку? Життя відбувається тут і зараз, ось так от. І в наших головах, мізках, нейронах, і в нашому тілі, у будь-якій хаотичній ідеї та порухові з.. дивану на крісло. І як би трагедійно престарілі хлопчики-курці в рамках екзистенційної кризи не жалілися на життя, а ви заберіть у них профіль в Instagram, і вони просто полізуть на стіну :)



Наше снування важливе уже з народження, саме по собі. Попри вибори, попри стиль життя, попри кумедні страхи й разом із найсолодшими оргазмами, найдобрішими людьми, найгучнішим веселим вечором у п'ятницю.. Так, більшість деталей і дрібних радостей чи нещасть і складають пазл наших автобіографій, і часом вартує заспокоїтися, що ми ще не стали новими Стівами Джобсами, Елвісами Преслі чи Хемінгуеями.



Бо коли ми чомусь стоїмо на місці, то може нам уже добре? Або нав'язали як жити? Стремитися треба до свободи. До свободи від тата й мами, до свободи від свого минулого, до свободи від очікувань друзів і знайомих.. Там, за небокраєм, жевріє проміння нового часу, твого дорогого й унікального часу, твого єдино даного життя, і хай нас спинять тільки власні міркування. Вперед, до саме того!

Ода свободі

Я вдихаю свіжий аромат

Надзвичайно терпкий, дитячо-ігровий

Переливається нотами смаку



Ти плюєш у мою кружку

Більше не усміхаєшся напружено

Постукуєш ніжкою об асфальт



Форма речі розпливається

Голос лунає повсюдно

Найперші заголовки шпальт



Я виходжу в найближчий ліс

У світ природи тіло переніс

Лягаю на порослий мохом камінь



Ти дивишся з-під дерева, мов лисиця

Ти одночасно прикрилася хащами, і нам дійство сниться

Зиркаєш тихо і хитро



Віє вітер, котяться пустинні гілочки

Бринить надія, гукають інакші, що основу знайшли

Тим часом засвітилася зірка



Я починаю спершу кричати, бити міцну твердину молотом

Тоді відходжу в тінь, вдихаю віяння темряви й порухів

Закриваю очі, усміхаюся, відчуття повільно підкочується



Ти лазиш по гілках, темно-сіра пантера

Очі королеви, гнучкість лева

Готуєшся стрибнути і пристрастю з'їсти



Ми врешті сходимося, танцюємо, по-бісівськи й божественно викрикаємо

Змішується вогонь пекла і блаженство раю

Тоді ми поруч один одного, мовчки питаємо



Дивимося в очі самі собі:

"Свободу ми маємо?"

- "Так!", паралельно гукаємо й обнімаємося.

Правда, страхи, фантазер

У мене в житті стався випадальний період. Той самий час поневірянь, каламбурів і заплутаності. І я почав помалу будувати новий світ, нового себе. Але "себе" завжди десь у глибині, під стіною психологічних захистів чи нібито закоханостей із першого погляду (додаю: на фотографію).



Урешті-решт я дійшов до максимуму, не назвав би це дисоціацією, проте я розбився на кілька плиток молочного шоколаду. І добре, що зовнішній світ не наділений такою долею егоцентризму, як ми самі (чи я один увесь такий особливий). А що ж приводить у чуття, нагадує про проблеми чи місцями (точково) болючу об'єктивну реальність?



Це важливі події чи зустрічі. Скільки б ти не прокручував щонайкращі сценарії та наполеонівські плани, але у критичні моменти, що торкаються твоїх слабших місць, ти.. Повертаєшся до визнання, що ще далеко не Бог, і навіть не Геркулес, а молода людина, яка намацує життя, шукає любов, свою кудряву Алісу з Країни Кудес, прагне не тільки щастя, а й іде до мети повного переїзду у велике місто, і.. Сотні нових думок, одвічна боротьба зі слабкостями (у мене, певно люди не повірять, це ще мандаринна долька тривожності у спілкуванні), крокування до того, що ти щиро хочеш і що відкрилося зовсім випадково. Усі ми (або, повторюся, я один) генії притворства та обману самого себе, але доза наївності допомагає знову і знову вірити в казку, переживати сильний біль чи пробувати щось нове.



Пишучи й міркуючи про ці тонкі душевні мікрокосми, я все рівно натикаюся на певну недосказаність тексту, а потім розумію, що все пройде, і це теж, як заповідав Соломон (здається, мудрець якийсь, без зайвого пафосу).



Я виходжу надвір, гуляю в одній сорочці біля спокійного примерзлого озера, б'ю себе холодом в груди і шепчу, так аби чув тільки я: "вертаюся, вертаюся, вертаюся..."

Пишу тобі прощального листа.

Вона казала, що ти вже відправилася на кандидатуру. Подруга мала на увазі монастир, але певне то це, чи я помиляюся? Не суть важно. Мені насправді боляче за тебе, боляче що ти йдеш саме такою дорогою, і я надіюся, що ти робиш це з доброти, із наявного в твоєму серці, а то інакше, шляхом вимудруваних абстрагувань чи академічного богослов'я, знаєш, дорога в один кінець.



Я вже змирився з тим, що ти йдеш, одна з кількох людей, які пустили мене у своє серце і, щонайважливіше, були ніжними, розуміли, не завдали рани, а ти ще й пробачила. Наша остання зустріч була доволі важкою, важкою для мене як юнака, як молодого чоловіка, та і твою подорож до Бога я сприймаю як свою поразку, хоча дуже-дуже хочеться, щоб вона була осмисленою, не тільки твоїми відчуттями чи переживаннями, а й розумом. Бо подавляти не варто нічого.



Я сам у процесі повернення.. Надіюся, твоя жіноча, ірраціональна сутність ніяк цьому не завадить (сприймай це як зайву пересторогу щодо людей, що по суті нею і є). Сподіваюся, ти не образилася, що в тодішній телефонній розмові я засумнівався у твоїй самостійності, одначе це також необхідно, як і всяка щирість воно має право бути вираженим, і тепер моя черга говорити в цьому житті. Та й для мене це ще один крок до свободи, що зрозуміло з допомогою звичайної логіки. Може в якійсь мірі за цей час мені вдалося по-своєму прив'язатися до деяких людей, хоча я не певен, що це любов. Одначе любов я шукаю, про неї пишу, багато мрію та фантазую. Як втрачений романтик у світі, який пережив любов. Знаєш, наш уже кінцевий розрив і мій розрив із другом сприяли тому, що в мені зародилася творча сила. Вона сама почалася відділятися зсередини, кусочками та ривками.



Ти напевне дивуєшся й виносиш свої моральні оцінки щодо мене та мого друга, і поспішу ось що сказати: я не зміг простити йому зраду. Коли я посварився з деким, то він не підтримав мене, і казав що є сенс вибачитися. Це лише епізод із цієї ситуації, але цього вповні досить для розуміння, що ми вже не будемо друзями.



У мені ще пролітає скрізь надія, рветься із клітки, я можу писати, знаю чим хочу займатися, хоч якось та й спілкуюся з дівчатами. Мені б хотілося у вічність, розумієш. Тільки там мені й місце, а літак туди довжиною в життя. І я готовий ризикнути. Тільки-от мені страшенно боляче, після всього пережитого. Кожен чортів день я несу всередині пекельний, горючий біль, вічний біль. І ти не знаєш, що це, і мій друг, і будь-хто, хто не переживав трагедії. Саме тому я можу робити зло й інколи роблю його. Але я ні добрий, ні злий, моя місія в інакшому. Моя місія в тому, щоби лишити слід, експериментувати, ходити на межі з ременем безпеки. Щось мені підказує це, щось зупиняє мене та щасливі моменти знаходять мою душу й тіло. І ні, це не Бог, це саме Життя, його сила та круті-верті.



І так, ти права, я художник. Я тип художника, це і є моє головне завдання. Рисунки, спостереження, маленька наковальня. Кожен день мене болить і коле, я часто плачу і злюся, але щоби не ставалося, щомиті я малюю. І я нутром чую, що живопис життя мене знайшов, упіймав за шкуру й готує щось прекрасне. Може, і тобі також, хоч і таким дивним та збоченим методом? І ще я зберіг собі гілочку хвої з того місця, де ми колись обіймалися в траві.



Прощай!

Сила, крила й містика

Стається зі мною відчуття. Дивне, нове, химерно-фігурне. Гуляєш у самотності по улюблених доріжках, центральних алеях і біля моря, за спиною ж ростуть крила..



Я вірю, що кожна людина звір. Тваринне, інстинктивне, воно солодко притягує. Саме її шию ти б вкусив, саме його обличчя розідрав, саме її взяв на руки й підкинув, саме йому би розітнув щелепи. Чому, чому відмінили дуелі? Чому закон принижує нашу гідність? Назад, до архетипіки!



Воно все гніздиться в твоєму єстві, кусається, борсається і виривається назовні. Дозволяє дихати зі смаком, дивитися з бажанням, чекати з гірко-малиновим нетерпінням. Прайм так і кличе назад, до божественного дитинства, до воєн із людьми та кропивою, до вічної випадковості. Слухати, слухати, облизуватися і слухати!



Найгірше, чому можна в житті спротивитися, це інстинкт. Але коли береш його під контроль, лелієш, то ви стаєте рівня, починається діалог. І ростуть не тільки зуби, а й крила. Як приємні прогулянки, як потрібний спорт, яка пряна їжа!



Чим більше тримаєшся у житті стриманости, тим кристальніше прокидається благодать до дії. Осьо вона, угода з дияволами. І все рівно часом мрійливо затягує думками вступити в язичницьку секту, побути нацистом чи середньовічним катом. Бо людина це не тільки тварина без оперення, а й чистіша алмазу жага до свободи, влади, культуротворення.



Визнати, визнати що хід у такт із природою теж іде на поживу й ресурс, але плоди цього часом пріснуваті, без перчинки, без апріорного надриву. А це все хочеться мати й піклуватися в душі до спочинку, а може й без нього.



Головне, головне не повторяти долю Ніцше, а бути реалістом, а решту — можна!



Реквієм тобі, Ніцше, сучий ти сину!

Портрет справжнього чоловіка

Ти молодий юнак, підліток, а може ще пацан серед дворових ігор. Десь народився, якось живеш, а навколо часто чути про те, що рано чи пізно станеш справжнім чоловіком. Істина в тому, що найсправжнісінькі ми завжди до цих пустих слів, до доторку зі свідомістю, чим ми молодші, тим ми більше ми.



А потім у дверцята стукає суспільство й висуває свої вимоги. Тут не плач через дурниці, там не бий підступного кривдника, дівчата слабша стать, їх не можна ображати.. Пішло-поїхало, наштампуємо тебе стереотипами й баченням того, ким ти повинен бути. Сміх, та й годі, поганенька кумедія.



Коли заходить спіч про маскулінність, про традиційний образ справжнього мужчини, перед очима бачиш тільки жирного сусіду з багатоповерхівки із пивним брюшком, невмінням підійти на рівних принципах до протилежної статі чи з активним диванним патріотизмом і типовим ніхуа-хуа-неробленням. Що йде в показі перед епізодом становлення чоловіком?



Ти як людина, навіть відкидаючи біологічну приналежність чи гендерну ідентичність, стоїш перед світом голий, крихкий і поки не сформований. І збережи це. Ні, не так. Суспільство, збережи це, будь ласкавим.



Нас чомусь жмуть. Чомусь обмежують свободу самовираження, доходить і до емоцій. Чи ви ситуативно ловили себе на думці, що не зможете заплакати в публічному місці, якщо ви чоловік? І від цього справді сумно, бо блок буває як заноза, але не в задниці, а в душі.



Кожен чоловік, він і чоловік, і жінка, і дитина. Ми володіємо елементами всіх статей і різного віку, якщо нам вдається зберегти свою унікальність, неповторність. У царині рис різного роду народжується воістину особистість, індивідуальність, якщо вжити термін із сухенького підручника по психології.



Квір, який бореться за свої права й виражає правдиву сутність власних бажань: він справжній чоловік. Андрогінний хлопчик у стильному одязі, що працює моделлю і радіє цьому: він справжній чоловік. Сором'язливий соціопат, якого одні називають вар'ятом, а дівчата таємно захоплюються й люблять за його спонтанну силу: він справжній чоловік.



Ти справжній чоловік, такий який подобаєшся самому собі. І слабкий, і сильний, і мускулистий, і астенічний, інтелектуал чи спритний офіціант. Відчуття чесності перед собою, своїми ідеями та відкриттями, а вкупі життя згідно цих принципів: от вона, нова традиція, культурна норма і просто здоровий підхід.



А тепер підійди до дзеркала, заглянь собі в очі й усміхнися: так, ти такий який є і це прекрасно.

Розчарування (мініатюрна розповідь)

Стояла тупа осіння днина, така як то буває перед виходом у зиму. Школярські будні, чи то канікули, часом бува важко згадати підліткові моменти. Ми зібралися з класом у честь сумної події: в одного хлопчини, назвемо його В., помер батько.

В. це персона трагічна, із бідної сім'ї, у дитинстві небораку поталанило потрапити лобом по кінському копиту. Винним визнали, публічно, коня. Хоча хтось та й відає правду про той ідіотський випадок. В. низенького росту, обличчя наполовину втрачене, наполовину агресивне, одяг здебільшого однаковий, на ту пору "щоб було тепло". Чи піддавалася така людина знущанням або неприйняттю зі сторони однокласників, однолітків?

І так, і ні. В. мав трохи фізичного хисту, навчився виживати у своїх умовах та асоціяльних (а насправді просто сумних) компаніях із дітками віком старшими. Підліток уже курив, випивав, щодо дівчат, правда, достоту не відомо, та й не в'язався його образ і характер із породою Дон Жуана. Однак усе одно це була людина, жива людина, розумієте?

Чомусь таким людям завжди співчуваєш, і навіть коли вони переплавляються у злодіяк чи згодом сідають (або присідають) до в'язниці, ти зразу розумієш, що їх участі та вини в тому мало, а життя просто сука, тотальна несправедливість.

Я був серед числа класу, тих, хто пішов висловити співчуття до сусіднього села, де проживав В. Компанія видалася, м'яко кажучи, не під стать ні погоді, ні самій події. Та якій там до біса події, трагедії в житті простого хлопця. Іти трохи прийшлося, і навіть мої друзі поводилися якось надто вже приторно-істерично. То вже зараз, у старші роки, можна провести швиденьку рефлексію, і докопатися, що певно і їм було страшно, жаль В., а сміх і дурощі виступали лише придуркуватеньким захистом від поганих, тяжких уколів реальності. Тільки все це не змінює ні ситуацію, ні той дух, що витав у повітрі. Назвати б його духом нерозуміння людини, якось присмоктаної до тваринної душі безпардонності як в емоціях, почуттях, так і в поведінці. Що ще чекати від дітей? Вони або ангели, або сущі демони.

Я теж, певне, робив тоді щось не те. Говорити зовсім не хотілося, всередині трохи плакав, але так стидно було, що видавив тільки кислуватий вираз обличчя мазохіста. Дехто зміг, і їм вартує віддати належне. Моя майбутня подруга, і ще стертий із пам'яті суб'єкт, вони підійшли до В., обійняли його. Він справді був сумний, він дійсно ридав. По-чоловічому, тихо й приховано.

Пам'ятаю як білий день, спершу В. утік додому, бо тиск був неймовірний. І тут прорвало. Двоє з натовпу, двоє відродків почали сміятися. На подвір'ї В. же замукала корова! Боже, як смішно. Вони теж залилися сльозами, солодко-аморальними. І прийшла якась така паршивість, такий біль за весь той бісів світ, за їх неадекват. Щастя, що В. тоді був у своєму сховку, усередині дому, і прислухався здебільшого до тих, хто його підтримував, осмілився підставити плече в ту хвилину. Ті люди, вони воістину святі. А решта, дубль акторів, ржали, ржали, ржали. Учителька обурилася, уперше в житті вона проявила щиру людськість, і.. То було щось.

Згодом, уже придавлені гнітом і осадами, ми розійшлися по домах. Я довго дивився у вікно на своїй затишній дачі, подалі звідти, і кілька годин не виходив із кімнатки.

Швидка допомога

Тижнями підвішений зашморгом до люстри. Місяць тягаєшся за документами. Очікування, очікування, до душевної крові очікування та незнання, а що ж буде далі?



Гризеться душа, труться її шворні о заржавіле серце, проступають зрідка сльози, допомагає тільки оргазм забуття, ковточок домашньої наливки чи ще одна панянка, яка так собою хороша, і кілька слів від неї зігрівають холод і морок всередині.



Письменник пише й пише, пише й жаліє про свій романтизм, але він прекрасно свідомий, що понад сентиментальністю стоїть одна велика постать: там стоїть Правда. Правда про нього, про читача, про світ та як жити. Нахилися до неї краєчком вуха, торкнися кінчиком мочки та вслухайся в аромат музики. То грає світ, а ти в ньому й актор, і творець, і дегенерат-спостерігач.



Так, продовжувана нервами мука й остатнє зняття тривоги однією щирою розмовою. Мені допомогли. Я пізнав добро на собі, відчув і прожив до послідньої йоти полегшення. Справжня духовність була в людяності, у готовності прийняти мене, поцікавитися, як я чую своє серце, й доказ, доказ того, що комусь це важливо і я більше не відчужений: от що полонило і струснуло всі мої міркування про несправедливість, біль, зло світу цього, яке і мучить, і щось дарує.



А то постукав у дверцята Він, я певен, і справа не в інтелекті, чи глибинній сутності філософії, я просто відчув. Я вірю-не-вірю, забираю по білому клаптику з ромашки, яка росте навіть зимою, я знову гадаю, зливаюся з приналежністю, отримую спокій.



Як вступаєш кудись і відносишся до чогось, воно не тільки наповняє тебе обов'язком та критикою власного інколи такого негідного егоїзму, воно також.. звільняє.



Я вклав у свій погляд і усмішку всю подяку, повернувся і вийшов до природи. Там, де завжди можу бути до кінця щирим. Я плакав цілу годину, падав на коліна в сніг, відчував на щоках і голій голові морозний очисник-вітер.



Я дякую Тобі, дякую, що не забув...

Сумбурна зустріч (пейзажна розповідь)

Я почну з виправдань. Я почну з вибачень. Я почну як Захер Мазох.

Цей день був переливанням із ночі. Наше листування, моє нервове перезбудження. Написав читач. Йому подобаються тексти. Про який нічний спочинок могла йти мова?

На голову звалилася ще й вирішальна подія із навчального життя. Як, як танцював тоді й бігав судомно із кімнати й на кухню, так і відправився без натяку на снідання. Зібрався, вмив своє тіло, надав собі легкого флюору красивого юнака, але дещо надривного й божевільного. І було страшно, звісно було страшно. Хто ж такий письменник, який його вигляд, манери, ходьба в юності?

Високий, тендітний, із рідкісною аристократичною красою, але до міліметра запущеною зовнішністю. Чоловіча стрижка, гола голова без шапки, дитячий теплих тонів шарф, закутаний у клубок на шиї, споконвічна сорочка, розстебнута довга зимова куртка. Черевики добротні, але до кінця дня завжди брудні. У вухах лунає музика, в очах пожадання життя, а з іншого виміру доля страху, страху і лоскотання невідомості. Сідає в ранішній автобус, зиркає глупо й постійно на пасажирів, і готується, він завжди до чогось напружено готується, навіть до відпочинку. Приїздить до Львова, свого душевного дому, і нарешті відчувається трішечки краще.

Невроз і те набуває атмосфери винятковості, і він ним мило кічиться, часом забагато. З перших блисків очей гордовитий, а всередині цікава до світу невгамовна дитина, що шукає любов і прихисток. Він гуляє сам, спосіб проникнення в канали міста доступний тільки дивним одинакам. Заглядає в пришвартовані під'їзди, краде квитанції у пенсіонерів зі старих будинків, поскрипує тупітливим кроком по дерев'яних сходах, що прогинаються під його силою, намазаною на образ впевненістю. Заглядає в кожне помітне й не дуже обличчя, вдихає несвіжі запахи, посмоктує в роті гілочку дерев, які взимку зберігають колючу зелень. Він часто мовчить і проникає в речі тихенько, як звірина у своє дупло. Він не людина, він депресивний напівбог, не пристосований до життя будь-де, окрім грецьких міфів чи українського фольклору. Йому добре. Він такий роз'ятрений чуттєвістю, що самота часом стає єдиним захистом, порятунком, визволенням.

Як і його розв'язність із читачем. Його поза. Його гра. Він брехун, вимушений, бо не може зараз переживати сильний біль. Але завтра зможе, захоче і сам його несвідомо створить. Опісля пісні ж напише про це, але не забуде ніколи.

Він показує все найгірше, гіпертрофоване в собі, хоча їй, кучерям, чи смуглим, чи просто красивим дівчатам і жінкам він готує глінтвейн зі свого справжнього "Я". Тільки жінка здатна пізнати його почуття, а тільки чоловік уловити його розум і позаздрити, зважаючи на те, що письменник красивий і так, навіть якби всі його письмена лишилися у столі. Він просто вміє жити зі смаком. А жінки це люблять.

Він наївно сподівається сподобатися читачу, але бачить, що сьогодні буде фарс, і п'янство емоцій, і спектакль одного середньовічного шута. Так і стається. І наш писака мучиться, мучиться, тому що його читач звичайна людина. Тільки-от його читач знає незвичайну.. Так, він її.. Так. Письменник запізнюється, та те, що читач чекає, зворушує його пам'ять і колекцію назавжди. Як і те, що читач дивиться. Вона, вони, люблять у читачеві невідомість, невизначеність, простоту. А тут ще й порада, про стилістику. Слухай, письменнику, слухай, ти ж не Ван Гог-і безвухий. Щось каламбурне, липке і часами надто людське сталося між ними.

Письменник їде, два дні потім їсть себе і робить рагу зі власних нових досвідів. Читач... Йому передаю привіт, кажу "дякую", закарбовую у скриню та.. йду далі. Читач же не один, усміхаюся, а я буваю надто різким....

Нарцис, який кається

Про свою ненависть до себе

Навіть квіткою називається

Лиш би дістати до неба!


Нарцис, що сповідує ідею любові

Із шипами-обіймами, БДСМ і кігтями з кров'ю

Один раз його скинули

І він став сволоччю


Нарцис, повторяється

Ку-ку-кає навколо

Земля й німб обертаються

Несіть йому паперову корону


Нарцис був простою хорошою людиною

Наївним хлопчиком, умною дитиною

Він не вважає себе жертвою

Просто в нього специфічні потреби є


Нарцисична травма, естетичний психоаналіз

Єство його забрали, віддали в пекло-шпиталь

Лікування відсутнє, прогноз беззаперечний

Виключити із суспільства, пацієнт небезпечний!


Нарцис поглядав спершу на відображення

Того, хто стояв позаду

Однак сталося преображення

І божевілля верх взяло!..

Казочка про сову

В одному глухому-преглухому лісі, у далеких Карпатах, кожної ночі останні дні чути голос якоїсь... Невідомости. Селяни та відчайдушні мандрівники лякаються, дригають туди-сюди по дерев'яних скрипучих підлогах гуцульських хатинок і закривають свої вуха соломою.

Давненько завелися розмови про повернення песиголовців. Доторк до цього слова, одна його згадка багатьох-багатьох приводила у заціпеніння. Зате старі мудрі діди, й подекуди бабці, з-поміж мольфарів, розвіювали ті сказання, бо вони говорили, що песиголовий приходить зазвичай до біди, до якоїсь трагедії, чи то в чийомусь особистому житті, котроїсь пишної україночки в сорочині до колін на голе тіло, чи то в селі, одному із тих, що поросли гірською травою, лугами та покрилися звуками трембіт і сміхом Маланки та Івасиків. Бува, таки бува що сусіда спроможеться вкрасти корову, ну, не смійтеся, хитрун потирає ручки на ласе теля. Якщо вже наврочили, або ж наслали на кого темні сили та прокляття, наприклад "безголового жениха", то... Як бачите, ми потрапляємо до песиголовців самотужки, думаючи ніби підставляємо комусь дурника та неробу на щастя. Би було все!

Та крім песиголовців до віщунів і владик гірських стихій ходили в гості затуркані легендами про нявок. Зелених, із листям на голівці, босими й трішки помацаними глиною біло-синіми ніжками та з величезними очицями, нібито в них відбивається зоряна ніч, Чумацький Шлях для чоловіків на возах із волами. Нявки завжди брали верх над юначками, особливо цнотливцями. Тому все чудувалися роботящі коло молока, сира й масла, як доносилися звістки, що старійшини та ледь зрячі бабці радять їх синам-молодикам і дочкам-молодицям нічого не встидатися, бо без секеляння потрапиш до нявки бажання, до пастки жадання. Бравий хлопака з чорним крутим чубом і густими бровами все голосно сміявсь і крутив, фиркав носом, але перед нявкою трималися волі лише одиниці, і то здебільшого з побожних, кумедно, і забобонних. Лишній раз перехреститися рятувало їм життя, і хай язичники гнівляться, але й вони тікали раніше до ідолів, обмазаних кров'ю тварин.

Третим люди сполошилися й почали мовляти, мов серед краєвидів карпатського лона сновигає збірка. Готується шабаш. Шептали, що по кутках, де люди забувають просипати сіль, шниряють маленькі зубасті потерчата. Й інколи, пізно вночі повертаючись із роботи на полі, втомлені й спритні на вигадки жителі зустрічали когорту бісиків, особливо тимво відзначалися знатні п'янички, Захари. Серед дійства легенд, переспівів і магічної напружености світ ставав містичним полем, пояснення зайві.

Тим же часом у лісі одна велика сова... заглитнулася кісточкою від риби. Чи гілочкою од палиці мольфара. Мо' то була серединка персика, який з іншого часу й виміру закинув гамірній сові до відкритої пащеки веселий чумацький дух. Та сові чулося абсолютно нейтрально. Вона й далі жила собі, літала за треби, тілько вночі замість звичного звуку видавала ще й кряхтіння, а коли нервувалася через ту перепону в горлянці, то трагічно билася пір'ям доверху свого житла в дереві, і тоді теж видавався утробно-зламаний гул, перемішаний із совиним криком і лісовим ехом. Так тривало близько тижня. Бідна сова вже хотіла заговорити людською мовою та попрохати у найповажнішого старця з ціпком, аби він тим же ціпком витяг із неї сю поганську річ.

Й одного раненького-ранку до місця сови прибився малюсінький, білобрисий Остап. Завбачивши, що та нарешті потрапила в напівдрьому, Остапчик гоже зібрався і запустив сові в голову шишку. Правда поцілив трохи нижче. Так і вилетіло все із сови, а до кінця її життя пташина прилітала до Остапа вночі під вікно, тричі стукала об шибку на щастя й летіла назад до свого розміреного існування.

Остап став світлим чаклуном, і всі села навколо знову були здорові та щасливі, а найголовніше: спокійні.

Містечко, про яке є світлі спогади

Моршин. Прийшов час розлуки. Зразу-зразу перейдемо до суті...

Я пам'ятаю золотий фонд дитячих років. Війни з кропивою та паличкою в руках, бажано обчищеною від гілочок, дерев'яний паркан під під'їздом, де сиділа галаслива дітвора й мудрувалася "поламаним телефоном".

Я пам'ятаю ту рижу, не руду, а рижу дівчину з веснянками та хлопчачим характером, через яку я зіграв на слабо у футбольний матч близенько міської лікарні, і щиро зрадів, що забив тоді два голи. Я пам'ятаю іншу, яка снилася мені в шість років і жила в тому ж будинку, маленька і.. прекрасна, старша на десяток літ.

А ще я любив двір, хоч був надто тендітною душею, але скільки ігор, скільки непристойних слів і розмов зі старшими, скільки стрілялок-футболів-біганини по воду в котельню, і сварки з тамтешнім похмурим працівником. Він досі працює і водить те ж легкове авто!

Зоопарк, тоді відкритий для всіх, який ми відвідали разом із бабусею та на той час живим і здоровим дідусем. Походеньки на Пасху до церкви, разом із сім'єю, кошиками, і тим неймовірним щастям, яке здатна пережити тільки мала та не до кінця свідома дитина, і котре потім шукаєш із гіркотою всередині усе життя (і таки віднаходиш). Санаторій, довжелезна береза біля нього, фотокартки, записи виступів на свято "Букварика" (я був Буквариком, і як же плакав, коли переглядав відеокасету в 7 класі)...

Школа, ті страшні та успішні перші чотири роки. Учителька, Зоряна, перша і занесена в книгу серця. То вона заклала в мене перли розуму, то вона вчила зі мною після уроків математику, а потім з одним відставайлом ми дурачилися і розмовляли за всі деталі відеоігор.

Ігри, яке неймовірне заняття! Перший телевізійного типу монітор, диски з аркадами, алфавіт англійською, який наспівує Вінні Пух і який грає у вухах і досі. Потім книги, книги, о книги!

Прочитана матір'ю книга "Тореадори з Васюківки", почута і прийнята у внутрішнє царство, Вавилон вражень. А потому уже свої несмілі спроби читання, злиття з магією слова та паралельними світами. То там гніздиться потяг до української, до слова, то там я навчився відчувати і вчуся зараз виражати. Я пам'ятаю все, і погане теж, але сьогодні не до сумного.

Зараз я віддаю дань Ірі, Віталію, віддаю їм тепло, яке міститься у спогадах про наші веселі забави у козла після уроків, віру в НЛО та надію отримати плату за прибирання снігу в холодну зиму дитячими черевичками. Я віддаю належне тим тривожним конкурсам на днях народженнях, де все хотілося бути першим і часто виходило, зі стрибками через скакалку. Я поклоняюся тому відчуттю, що страх можна долати й так треба, бо вперше воно трапилося коли я ще й не закінчив четверту клясу. Далі-далі...

Підліткові поневіряння, "Пляшечка", грубі та прямолінійні дівчата, які, зате, навчили цілуватися на ціле життя вперед. Проби алкоголю. Лише кілька, і то таких, що ніколи більше не хочу бути п'яним. Успіхи й невдачі в навчанні, пошук свого місця й дії. Боже, я тоді наробив сотні фотографій на старий цифровий "Нікон"! І усміхає, як експериментував зі стилем одягу. Почав зважати на волосся, перебирати гелями, стригтися на всі можливі манери. Смію безчільно припустити, мо' тоді почалося підсвідоме й невпевнене відчуття своєї краси. А ще була маса закоханостей, і зараз скажу про ті, що були безвідмовними. Про тих бідолах, яким я не сказав нічого визначеного, бо ще не був вченим серця. Але мило, мило ми бесідували, перестрічалися в нашому великому парку, біля хвої, біля свіжого повітря та живого підземного джерела. Лови в цьому часі почуття за хвіст, вони воістину чисті й відсутній усякий розрахунок. Ей...

І село, я любив і село, де жив літом. Таке ген просторове, сонячне зазвичай, і наш здоровенний будинок. То єдине місце, де я бував по-справжньому сам і чувся через це добре. Прихисток, прихисток і бункер, вміло збудований батьком, його гордість і дуб на нашому подвір'ї, а ще цілий ряд ялинок, які за років п'ятдесят переростуть у ліс! А ще дерев'яна прибудова, а ще роса на траві зранку, а ще поїздки на велосипеді, по сусідніх селах і далі. А ще "Дай Боже здоров'я", та приставка -сі до слів. Було незвично, кумедно і ніколи не знав, що відповісти тим бабусям на лавочках. Корови, по селі ходять корови, тільки й корів хочеться саме зараз забути, бо свійські тварини не найприємніші створіння. Хто жив будь-коли в селі, той зрозуміє! У ньому були переглянуті фундаментальні картини, у селі зпам'ятався на все майбуття дух української свободи. Пізнаєш його, ідучи по полю чи дивлячись на кам'яну могилу-пам'ятник із минулого сторіччя. І грози, грози з блискавкою та свічами. Стук капель об дах, ковзання гілок по вікнах. Таємне й закрите горище, де хтось тупотить, бісів Бабайко, ти мене лякав!

Останні роки перед навчанням, більше розуміння світу й тільки-тільки вогник, іскорка на нігтику мізинця, яка шепче світлом і відбиває його в пам'ять зіниць: "Ти колись поїдеш звідси...". Чи станеться так чи ні, говорити рано, бо гідні люди говорять тільки про зроблене, про те що можна намацати хоча б розумом, у що віриш, бо бачиш. Тому я просто усміхаюся, проникаю в те хороше й тільки хороше, що пов'язує з домом, який ми не обираємо, тру черевиками об ожеледицю і збираюся зі смутком і звільненням. Я не згадую поганого й не раціоналізую, а дивлюся Моршину у вічі й відповідаю так: "Не кажу прощай. Зате кажу: до скорого!"... Наступне?

Побачу, чи побачимо.

Двадцять восьме листопада, 2018 рік

Я думаю про те, що всі мене таємно ненавидять.



Я думаю про те, що занадто слабкий для життя в цьому світі.



Я думаю про те, що в моєму випадку деякі прості речі нереальні.



Я думаю про те, що життя приносить забагато болю.



Я думаю про те, що кожен у цьому світі є жорстокою скотиною.



Я думаю про те, що мені важко навіть думати.

Друге грудня, 2019 рік (рваний потік свідомости)

Ой, третє грудня, але до біса, вражає сам факт, що мої записи, та і я прожили разом ще один рік. Тоді теж було важко, не настільки як сьогодні, але по-своєму жахливо...



Уже двічі я говорив із Богом. От так просто. Ні, не подумай, без галюцинацій, слухових чи зорових. Бог, який би він не був, а Він один, говорив через мене, моїми словами, моїм голосом, у моїх думках, але все рівно то був Він. Прийшов несподівано, хоча деякі події з мого життя, як видно, спонукали до втручання. І ще я знаю, що А. молиться за мене, розмовляючи з Ним, я це зрозумів, відчув, точно так як відчуває вона. Я мушу подзвонити їй, розповісти про події, вибратися нарешті з берлоги, бо час уже прийшов, певне ще під час першої розмови, але й число то гарне, третє грудня!..



До речі, спершу Бог прийшов до мене також через дівчину, через В., зеленоволосу мавку, сталося то зовсім стихійно, під час переписки про книги, творчість та Силу. Бо Бог і є Силою, тобто Сила входить до Бога. Взагалі Бога сприймати треба позаконфесійно та поза рамками релігії, хоча й відчуттями...



Я повинен розказати про це Н., мені важко без нього, я багато думаю про Н. й мені хочеться його і вдарити, й обійняти зі слізьми на очах. Я маю зателефонувати йому також, своєму колишньому другові, який мав настільки великий вплив на мене, і якому я збираюся якщо не пробачити, то вилити свій біль і страждання, заразом і з розчаруванням. У ньому, у собі, у світі. Але, Бог мені підказує та усміхається, не в Ньому...



Я вдячний Богові, я вдячний тим, хто допоміг мені прислухатися до Нього. Щойно Він знову підказав мені, що я можу відкритися інвалідам повністю. Бо ми з ними однакові, просто я каліка душевний, і моя голова підказує, що й духовний. Я не знаю, добрий я чи поганий, але я визнаю і приймаю, що я не Бог і що я хочу бути з людьми. Я дозволив собі бути неідеальною людиною, радше Бог дозволив мені й допоміг. Як і допомагає писати ці букви та слова, як і допомагає бути спокійним, якщо не всі висновки будуть прописані, як і просто допомагає, а може й завжди робив це?..



Усміхаюся Йому у відповідь. Я готовий вернутися до К., я можу вернутися до християн і там Він також буде, у принципі, як і всюди. Цікаво, скільки разів я "правильно" написав Його імена в тексті, намагаюся пожартувати з Нього. Я згадую минуле в К. та малюю картини майбутнього. Як завжди, фантазист і мрійник. І знову уникаю кількох слів про те, що мені жахливо боляче, страшно і наскільки я втомився і від себе, і від світу...



Одначе коли ти йдеш до Бога, хай і у вигляді його образів у католицизмі, то віра, надія та любов стають золотими жевелерами. Ніби пишу текст лишень для створення внутрішнього діалогу, он як! Мені жахливо тривожно, дискомфортно і я придумую непристойні розповіді про себе в дусі "Писав статті у Вікіпедії, займався віртуальними БДСМ-практиками та страждав від... усіх і вся"...



І найсмішніше, що в опусі є і фарш окрім фарсу. У мене ще з'явилися дві, е ні, уже три сформовані ідеї для творчих експериментів, усе якось чим більше я відокремлювався й гірше ставало, тим чіткіше вони кристалізувалися у щось максимально конкретне та створене зовнішніми стрілами. До речі, з любов'ю перегріваю ноутбук та роблю вигляд, ніби самому смішно зі своєї постіронії...



І можна опублікувати текст до блогу, який ніхто крім мене ніколи не бачив, і який стане хоча б на людину популярнішим тільки після мого епічного самогубства. Зате ми з Богом знаємо, що то жарт і зводити рахунки з життям я ніколи не збираюся. Тьфу, на мить згадав свого товариша по листуванню зі шкільних років, який чудом познайомив мене з Кафкою...



Як думаю про те, що він сміється над моїми невдачами (хоча, виправдаю себе, були не тільки вони), то геть перестаю жаліти про свою ізоляцію в місці, де я виріс. Уже кілька днів не миюся, до слова, з плином часу всередині починаєш ігнорувати буденні речі й лишатися все більше з думками та всіма можливими для них стимуляторами...



Ні, теологом я таки справді не стану, але по-своєму зміню християнство на краще, як порадив мені Бог, бо я і так залюбки вмію поєднувати протилежні поняття і по тотальному діагнозу (діагнозону, Дагону?) являюся представником професії філософа...



Світ учив мене, а я перевчив себе, зберуся й покажу правду світові. Якщо вже згадуєш про те що вечеряв уночі та як знайома дівчина писала про свої пристрасті в їжі, то краще зупинитися й зробити мудру морду, ніби зараз гідно виправиш написане...

>>3780
Бебик, ти? Я потім почитаю, коли час буде.

>>3815
На Бебику /л/ не зійшовся.

>>3815
Ні, не Бебик. Мене звати Тарас. Я взагалі можу поділитися посиланнями, але інтуїція та досвід бірдіства підказує, що безос буде злим, так?

>>3818
> безос буде злим, так?
Ні, ми не смоктака.

> Тарас
Тут має бути жартик про Файнач.
> можу поділитися посиланнями
Давай, чому ні.
> безос буде злим
Це все ж тематика, а не/б/алачки, тому навряд.
>>3817
То я просто так ляпнув.

>>3820
> жартик про Файнач
Істинний наступник учану! Учан, ой Файно!

>>3819
Гаразди, повірю на слово

>>3820
> Давай, чому ні.
Позитивно вражений і набираюся сміливости
> Це все ж тематика, а не/б/алачки, тому навряд.
Якраз раніше я бував гостем і дописувачем "Балачок", звідти зросло моє певне занепокоєння

https://www.facebook.com/taras.ril

https://www.instagram.com/tarasril/

https://riltaras.blogspot.com/

http://maysterni.com/user.php?id=9308

>>3825
А на Ґрайндр посилання є?

>>3821
Все що файно - то стабільно!

>>3825
Клятий файначівець!

Замальовка вбивці

Я їхав у автобусі й побачив убивцю.

Я знаю, що він або вже робив це за несприятливих умов, або раніше просто приходилося з метою самозахисту, а зараз він разом із другом, якщо можна так назвати, їде на справжнє завдання в усвідомленості, щоби влитися в банду або сучасну структуру після дев'яностих, яку краще залишити в тексті безіменною.

Він сидів у в'язниці, і відчував себе там непогано, хоча на рахунок його дочасного звільнення виникає багато сумнівів, дедуктивним методом визначаю схильність до легкого п'янства. Найбільше мені сподобалося, що він нервував, і в його тривозі було щось виставлене на показ, нібито послідня надія на утримання від зла, від диявола, на спасіння самою Долею. У руках він тримав складний швейцарський ножик, дуже дрібний, і постійно крутив-вертів його в руках, складав-розкладав, і дивився на сонно-придавлених пасажирів, що заходили в автобус, із сумішшю страху та готовності звершити свій аморальний план. Поверх нього біднувата одежа, яка часто зустрічається в мужичків середнього віку у проміжку кризи середнього віку, особливо якщо вони займаються якоюсь бруднуватою діяльністю чи їх життя так і залишилося жалюгідною подобою успіху. Шапка, доля невмитості та грязнючої морди, відсутність свіжого одеколону та запаху чогось притягального, кави чи мазочку заварного тістечка на губах, а лише якийсь змішаний потік поту із алкогольно-тютюновою приправою, слава язичницьким богам його набагато менше чути на морозі. Куртка його синювата, із ледве помітним написом "Boggart" на заклепці капюшона, і на косметичному ґудзичку.

Його друг, явно більш досвідчений і спокійний, по-турецько-індійськи сховав рученята в рукави з обох сторін, зробивши таким чином собі лотос, і дивився у вікно.

Обоє напружено і з тягарем на душі міркували про очікуване їх майбутнє та справу. Їх одежа занадто схожа одна на одну, і, що цікаво, вигляд, себто вираз очей та настрій обличчя, із повторюваним відтінком морального розбещення та життя в підпіллі зі своїми законами. Відрізнявся сидячий біля мордувальника тільки спокоєм, старшинством в поставі та, слухайте, може бути що то навіть рідні брати з якоїсь кримінальної сім'ї або інтернату, якщо добренько придивитися.

На убивцю падало світло, його швейцарська колючка освічувалася автобусним промінням надії, і я теж сподівався, що він сьогодні утримається і згодом виправиться, надолужить загублене в злі життя без високої мети. Так, ніякого натяку на трансцендентність у братії не проглядалося, і мотив певне банальніший початку світу: нажива та легка здобич, інтуїтивна чуйність вам у допомогу.

Або ж станеться щасливий для жертви випадок і душогуб цим скористається для виправдання свого страху. Або жертва буде поганючим чудовиськом. Або, або, або...

Я ще раз кинув погляд на відбиток половини його обличчя у дзеркалі навпроти першого сидіння жовтавого громадського транспорту, і вийшов.

Падіння, побачити падіння, відчути його, як же це... Закривай завісу, замикай двері, скоро буде...

З чого почати?

З демонічної тривоги. Так я називаю те, що торкається мене кожного дня. Перша маленька галюцинація, перший маленький біс. І я теж відчуваю пекельний страх і люте бентеження..

З одного боку геніальні ідеї та відточування мисленнєвого процесу до філігранного божевілля. Невже я віддав цю жертву? Невже душа продана?.

Я певен, що ні, але я також знаю, що всі ці настрої я створюю сам, бо я можу, вмію та відтрепетав таку навичку до нав'язливого перфекціонізму. А ще впадання в садизм та його протилежність, мазохістичне поневолення, як реалізація бажання забутися, ото вічне тягучо-солодке й заборонене бажання. Я вагаюся..

А воно нагадує про себе, і виникають підозри, може цей внутрішній хлист не химерою хлипне, а є щирим продовження моєї душі. Чути смішок у темній і заритій усіма замками-каменями кімнаті. А що муляє і тривожить додатково, так це сила слова..

Геть недавно я зрозумів її. Як і зрозумів, що є відповідальність за написане, а не тільки гра. Не homo ludens єдиним. Виявилося, за допомогою видраної з фантазійного екстазу казочки та певних експериментів можливо створити монстра..

Цікаво інакше, цікаво чому по-новому є ця тяга, вічна тяга до злого, до розбою, до множинності проявів. Але я не хочу повторятися і створювати вам новий лабіринт, і коротко обриваюся...

Досить трансу?.

Стрибок панчішками
Скок — посковзнулася
Синонім прикрий

Труси конкістадора
Тополі капризні
Тріп крицевий

Робота шокує
Рій цукерок
Репозитарій химерний

Антракт хворого
Англія фахова
Акваріум чудний

Кінець глуХий

Щирість перед собою

Перед очима кавардак. Переживаєш багато стресів, але й багацько файних епізодів, і в результаті сам не знаєш, чого хочеш: комфорту чи відірвиголову-пригод. І я щиріше зізнаюся, насамперед собі: ясно що останнього.

Почуття вимученості чи нагромадження комплексів часом закривають спроможність дивитися на світ ясними дитячими очима, і тікаєш-тікаєш у самісіньку яму, де чекає смуток, розпач і виходить невдача. Невдача найчастіше всього на совісті жертви: десь собі набрехав, десь іншим наплів беліберду й надуті дурниці, а в кінці дня лягаєш спати о десятій вечора під закос на ЗСШника та мучишся від чогось смутного і кусючого.

Страх визнати найтяжче, особливо коли певну частину доби чуєшся молодим і задорним, а потім забирають землю із-під ніг. Сталося спонтанне й насичене знайомство, міг навіть погодитися кудись піти, а потім прийшов внутрішній мудак і наказав тобі голосом минулих спогадів, що твоя безпека та порцеляновість нібито щось важать.

Дурня.

Мають вагу срібняків хіба смілі рішення та їх втілення в життя до кінця, довершення до вершків на ранковому лате.

Надумані ж обіцянки невидимим батькам, виправдання себе через інтроверсію та інтелектуальні заняття й невміння комунікувати: от де гніздиться підкірочка справжнього "Я" і з чим зась як треба працювати. Фіксувати свої затримки, аналізувати їх і бути добрим не наступати на ті ж самі граблі вкотре.

Так легше, але наглі й з атрибутикою Атланта в серці мають щастя, а ти сидиш на кухні та споживаєш молочну чоколядку (правда, тільки єдну в день).

Визнаємо зміни й ходімо далі, до маленьких перемог та розкриття скарбів Босха всередині нас.

Чому фільм Тарантіно "Одного разу в Голлівуді" є шедевром?

Дякую, дякую тобі, Квентіне, що ти живий і робиш свою справу, або простіше: твориш.

А тепер маленька ремарочка: я настільки захопився аналізом та ковирянням сенсами у кінокартині, що написав перший абзац англійськими буквами, лупаючи по клавіатурі нервовими пальцями після пар.

Мистецтво з розряду твору заради твору, використання маси стилів, ліплення деяких ситуацій суто заради власного режисерського статевого задоволення, іронічно-високомірний і чесний розбір кліше та трутнів Голлівуду, новшества фільмування, доторк до реальності на межі з веселою художньою грою, і далі, далі, далі. Усе вкупі дозволяє захоплюватися талантом цього режисера та його приємним візуально, морально та змістовно твором.

Довжина фільму, вона якраз достатня щоби дивитися його із повільним, жувальним задоволенням, і хід розповіді міняє настрій глядача на творчу розслабленість та політ думки за пошуками витівок людей, що працювали над "Одного разу в Голлівуді".

Розглянемо зміст та мажорні питання. Насамперед це кіно про кіно, кіно в Голлівуді про те, як знімають кіно в Голлівуді та яким саме богемно-стильним життям живуть люди в Долині Мрії (на думку авторів). Звідси виносиш легкість історії, її природну текучість поміж маленьким та основним теперішнім сюжетом і викопуєш, мов кольорові яйця на Пасху, філософські підтексти.

Тарантіно розповідає про справжню чоловічу дружбу. Про дружбу, де двоє абсолютно різних людей, які ще й до того працюють, складають собою близьку до ідеалу пару. Вони знають гріхи один одного, вони можуть говорити, вони є нерозлийвода. Прерогативою справжньої чоловічої злуки я вважаю той факт, що і ДіКапріо, і Пітт дружать, знаючи на що спроможні і яких дров наламали згідно з їхніми спогляданнями-флешбеками в минуле. І Кліфа я не виню, бо стерви бувають просто стервами. Взаємини друзів чисті, сприймальні, і фінал стає й кінцем будь-яких аргументів на цей рахунок, а лишається поплескати та пустити сльозу.

Друга тематика це відносність творчих людей та монтування щоденних примх-комплексів-роботи. Показано так живо, що хочеться беззаперечно повірити й віднести стрічку до ряду документальних. Чого вартує тільки один комічніший Брюс Лі, який пищить, вимахується та врешті решт посилається Кліфом у піше еротичне об двері автомобіля (на жаль, дружини кінороба).

Черговим нашаруванням є вже звична тема Тарантіника: насилля та його божеська привабливість на екрані й контраст із його огидністю в реальному житті (бо ми люди свідомі, дорослі, і все розуміємо, і також режисер щедрий на інтерв'ю). Коли група Чарльза Менсона в машині перед нападом на головних характерників висмоктує з повітря причину агресії в тому, що нібито актори винні в розбещенні моральних підвалин американської свідомості, бо вони зиркали їх серіяли в підлітковості, ти просто смієшся і регочеш. Так же, як і під час самої сцени насилля й нападу, бо вона викликає тільки істеричний екстаз, випуск захованого й зажатого в грудях і вселенський гумор.

Перекиньмось на зображення, палітри та фокус камери. Погодьтеся (або дискутуйте), що тільки Квентін зумів показати ноги й стопи з таких кутів, що починаєш їх любити ще більше. От має людина певну сексуальну схильність, радує своїх однодумців та приводить до нової маленької боді-позитивної хвилі всередині черепної коробки. При тому якщо вже запаритися неймовірно і згадати про меншини (які інколи дратують:), то й тут маестро коректно ліберальний. Дивіться уважно, пізнаєте й будете всім решту розповідати про епістемологію шедевру в кінематографі.

(Підказка: чоловіків щось там теж..)


Далі б'є у вуха чудова, підібрана під епоху музика, яка переносить за нейрони в сеттинг тих років, котрі young adults не застали, і фотографує їх звуки та краєвиди США із найприємнішої сторони. Круто, що ще додати до згущика. Хіба насолоджуватися і вдихати його аромат.

Також волію відмітити інакший приколяс, який бачив і в "Тексті" Шипенка, і в "Зеровіллі" Франко. То фіксація та подвоювання-потроювання екранів на вашому моніторі чи в кінозалі. Усюди телевізори, ті хто грають дивляться серіали в фільмі, актриси ходять на сеанси зі своєю епізодичною участю і телевізор показаний як величюзний культурний стрибок епохи 60-70-х.

А ще згадати психологізм, тривогу Ділтона під час дублів та забування реплік, неймовірну харизму й силу Бута, який прямо таки дух Аполлона во плоті. Я в захваті!

Надіюся, обійшлося зі спойлерами та вам захотілося пірнути в ополонку 3-годинного забуття, а мені корить ще разок подякувати фільмодільцям і прокрутити улюблені кадри.

>>3832
Відчувається юнацький максималізм з нарцисизмом та претензія на елітарність, що не дуже.

Героїнова наркоманка, шулер і повія, «ПУХ!»
За вами плаче гострий льодоруб
Перетин відрізків у зимовому експресі
Вагонне кафе, здіймається ефемерний бруд

Ви кричите, ганите бабусю, мов ворожка кінчена пішла, «УРА!»
Прожорливо їсте, п'єте алкоголь, кавові напої
За об'єкт легко душу віддасте
По житті від гріха в запої

В очах мигає тяга до певної насолоди, «ИГИ!»
Поведінка тваринної зграї
Сокира льодоруба все більше тепла
Час розплати дражливо чекає

Мисливець за щастям, таким був колись шулер, «ГРР!»
Учитель історії, цей добродій поставив у рідний клас кулер
Життя кинуло його на сподні
І виріс нещасний злодій, зледенілий бандюга

Героїнова наркоманка воліє вставитися до сніданку, «ВАУ!»
Розпластатися на подертому дивані
З нірвани в астрал, з астралу до картин Далі, а потім ще далі
Героїн, описаний Берроузом, є цукерковою іграшкою прозорої печалі

Шістнадцятилітня повія, у неї день народження, «ВАХА!»
Стрілки як у панди, прокурений вокал, примха до Відродження
Проста, загублена, мила дівчина
Зранена долею, в нетрях погнила

Відчувають страх, стид, ненависть, відразу, «ТУТУ»!
Відразу до в'язниці чи відразу до образи
Зачинають трав'яну розмову
Радять малій знайти єдиного Івана

Тупі вставки жартівливої драмедії, «ВІ-Ї!»
Театр на півставки, грецька феєрія
Поруч сидить вгодований аристократ
Він такий же очима сумний, і смерть його брат

>>3835
Усе так і є в очах читача? Чи ще щось?

12-02-20 о 21:13:08 ⋮⋮⋮ No. 384055(You)
>>3837
Хвалити дуже не буду, тільки підкреслю зрозумілість відчуттів та атмосферу миготливого побуту, від якої трохи нудить і одночасно хочеться запам'ятати цю мить.

>Так легше, але знахабнілі лицеміри з написом Атланта на серці мають щастя і, сидячи на кухні, мовчки закладаєш солодощі у рот (лишень одну маленьку плитку молочного шоколаду у день).

>>3841
Приємно читати проникливі відгуки

Репортаж до лекції Станчишина стосовно проведення психотерапії

Надій на публічну безоплатну лекцію я не покладав, і рисував уявою картини популістської метушні та тупуватих овацій із залу Драмтеатру ім. Лесі Українки. Я прийшов, вистояв у романтичному та томливому під морозом і легенькою завірюшкою очікуванні, та сподобився на загін перших п'ятдесяти тварин до середини залу.

Мус визнати, у приміщенні та інтер'єрі театру помітна частинка імпрезності та натяків на тепле налаштування глядача, але кидається в очні яблука біднуватість, побідканість стін і крісел. Най буде, спіч же нульовогривневий із можливістю вільного донату.

Дьоргано зайнявши місце на початку другого ряду, бувши відкинутим під рясним потоком від перших м'яких крісел, у мене почалося напруження внутрішніх органів, нерозуміння що взагалі роблю у цій спалахуйно-мінливій душній залі. Зразу поперек визріло тверде рішення прожити виступ і пізнати, а як воно взагалі буває в секторі свобідної освіти для львів'ян, усіх віків і кожної статевости.

Станчишин потрапив на сцену і почав жартувати, маненько по-плоскому, і дякую Долі, з'ясувалося то просто необхідна операція для введення авдиторії в тонус слухання. Як розігрався міні-спектакль "гарячого стільця", однією особою для більше сотні людей: зародилася вподобайка в моєму серці. Наш спікер попереджав уважні вуха, що подана ним розмова-імпро ілюструє звичний діалог межи матір'ю та сином із 90-х. Плюсик у кишеню за ясність та зачарування публіки казковим гештальт-підходом.

Посередині галицьких жартів і суржику, котрий елітарні присутні добродії критикували в ПикоКнизі (FaceBook), Станчишин доступно пояснив:

— процес проходження терапії
— із чим приходить та що бачить/не бачить і плекає клієнт
— визначив роль лікаря душі та справжню долю його участі.

Лектор нагадав, він репрезентує нам власну КПТ-практику, і віддаймо йому належне.

На чолі ще цінно записати: ні психоаналітик, ні сімейний консультант не сплять та не живуть із клієнтами 24/7. Якщо комусь і кортить такого піклування, то ми його звинуватимо в ідеальних фантазіях та облюбленій теоріями гіперопіці. Мене б у цій ситуації задовольняло й підносило, що мій психолог живе повним життям і відпочиває від напливу тривожників після шостої. Сприймав би це як показник його зрілости та наявности інших миттєвостей весни крім роботи.

Матерія, поговорімо про гроші. Пожартуємо про 1.5 тис. грн за 50-хв. сесію
(а щоб в тебе пір'я в роті поросло!).
Тема до обговорення делікатна, через матеріальну винагороду я зі скепсисом ставлюся до цілісності терапії. Зате мовець С. був щирим кініком, а це завше торкає найглибше, і факт оплати спеціалісту для мене почасти вирішився поза етикою.

Релігійне питання! Боже мій (католики простіть)!
П-о-в-а-г-а!
Наш улюблений чолов'яга здійснив релігійний камінг-аут і при тому по-ангельськи заявив, що він чітко розрізняє свій досвід та духовність і світогляд людини, яка до нього приходить. І це надзвичайна радість! Як і його спомин і наголос про здорову й нездорову духовність, котру витягаємо на світ по кольору коріння. Останнє питання й мене хвилює півжиття, оскільки нагледівшись прикладів патології віри чи дитячості друзів, глибоко захованої за ширму Бога, я почав коливатися й куверкатися в щирості духовності взагалі.

Подія зайшла-та-й-зайшла. Лишилося вердиктнути: вона запам'яталася

1) по-молодецьки крутою,
2) переказаною улюбленцем своєї справи
3) й місцями довела до сліз та тяжких думок після завершення.

Потрапила в ціль, ось як воно взагалі буває в секторі свобідної освіти для львів'ян...

Ось моє трохи:

"Щось погане зі мною сталося.
Вже давно.
Багато хто пішов у морок.
Що вони там шукають?
Я збирався йти кудись і мене вразила думка:

"Що я роблю?
Невже мене потрібно кудись йти в цей час?
Якщо так, то що я віддам і що отримаю натомість?"

Раніше для мене було так природньо вибиратися кудись.
Я шукав пригод, людей, якісь речі.
Мене надихала кожна прогулянка, а зараз це стало рутиною.

Зміна навколишнього світу?
Можливо, мої концепції вірні і корисні, проте як співвіднести витрати і вигоду?
Все, що маю порахую і тоді мені відкриється таємниця!

Простими словами одному тут не впоратися, тільки лише думками не обійтися, а машини не мають уяви. Псевдовипадковий сенс або форма можуть просто бути недоречними, а енергія обходиться недешево.
А часу скільки йде!

А що, якщо все ж порушити заборону і знову вийти за межі?
Невже ці істоти все ще зляться?
Потрібно подумати про безпеку...
Ні, погана затія, мене всього трясе від останніх фотографій.
Потрібно просто переконатися в тому, що я не уві сні.
Ці таблетки роблять мене сонним, а їжа на смак, як ящірки.

У цьому і полягає моя проблема: безлад і втома.
Біль-це важливо, потрібно більше тренувань.
Правда одні і ті ж вправи (===тренування) потрібні для завдань одного типу, тому потрібно це враховувати при підрахунку квитанцій."

>>3849
Цікаво. Ким будеш? Як назвешся?

>>3850
Це частина практичного експерименту: текст ＝＞ комікс ＝＞ анімація ＝＞ відеогра. Візуально це ніби уявлення про реальність з точки зору того, хто знаходиться уві сні. Щось накшталт Нічної Варти або Людей Ікс, але з фентезі і без наворочених технологій. Далі буде.

>>3851
Хай буде літераторів Кропивача тред!

Виставляю напоказ видатний стан-положення у світі, названий мною "біганина".

Характерними ознаками вважають підвищену по всіх шкалах тривогу, стабільну хандру та пошуки винних у ваших життєвих бідах посеред натовпу перехожих на вулиці. Корекція та благопристойний вихід із відчуттєвого вальсу виключені лікарями зі списку планових заходів, нагромадження патольоґії відбувається у паралельних напрямках одночасно стрімко.

Діагноз: розбещена душа юнака.

Вирок: робота, позбавлення фінансової підтримки та гільйотина.

http://maysterni.com/publication.php?id=144299

>>3853
Чому ти виставляєш тексти на цій параші, а не на власному блозі?

>>3854
На те кілька причин. По-перше, це єдина платформа в онлайн-самвидаві украєнською, котру я надибав. По-друге, там таки є певний потік і наплив читачів. По-третє, у блог я кидаю все підряд, але серйозно ним не займаюся, бо наразі не маю достатньо коштів ліл

>>3868
> серйозно ним не займаюся, бо наразі не маю достатньо коштів
До чого тут кошти? Може часу або розуму бракує?

До речі, тексти твої лайно, ніби школяр писав, який намагається писати красиво, ще й показати як він добре знає слова. А до того жодної мелодики чи оригінальної стилістики, ніби це стаття з вікіпедії. Гидь.

Великий брат робить газетну вирізку для сестри
Піклується про неї, щоб могла в безпеці підрости
Розказує про погане, вчить крав мага майордомів
Цілує малу у щічку, прокине її завтра до школи

У неї великі котячі очиці
Вона на відмінно постійно вчиться
Стидається часто руку на уроках піднять
Брат учить виступати, страх слова перед вчителькою розганять

Контролює "кавалерів", будує її стрижень поваги
Слухає її вухасті репортажі про шкільниць помади
Купує заклепку до волосся, модні світшоти-бравади
Читає їй на ніч Борхеса, укриває пледом
і йде палітурки лико драти...

#полинялі_вірші #авторське

https://riltaras.blogspot.com/2020/02/blog-post_20.html

>>3870
Ідеш до біса :)

>>3877
Графоман непомітний.

>>3875
Твої штучні недорими асонанси настільки натягнуті, що я уявляю першокласника на стільці, який читає свої недорозвинені дитячі віршики, аби його похвалила маріванівна.

>>3875
Спочатку я думав що вірш про Оруела, а потім пойняв що про сестру яку буде дерти якийсь бидлан через пару років, а оп напише ще один віршик вже про блядей Чим не джерело натхнення?

Всередині людини сидить ядро, безумовне, і світиться. Ім'я йому Гідність. Стрижень, який закладений у серце й душу кожного.



Спробуйте уявити становище людини "без нічого". Деруть нерви, лізуть історичні приклади звірства в концтаборах, і якщо переносити себе на те місце й час, то біль вщухатиме повільніше звичайного. Найпекельніше, що можна забрати від людини та її духу: гідність, ім'я, зародок здорової особистості.



Нашу гідність ламають травмами, наше світле єство копають соціальними умовностями й вірність ідеалам з чавканням поїдає агресивна тяга до грошей. Потребує швидкої допомоги той, для кого відчуття самоповаги-поваги до інших анульоване. Зробімо йому укол прозріння й подаруймо теплі людські обійми. Так, так хотілося би зробити.



А якийсь там я інколи спілкуюся маскарадом та втікаю від звільнення й відпущення самого себе. Хтось так, а хтось водночас політичний діяч, і рівносильно-всесильно бував поваленим приступами дикої агорафобії.



Джузеппе Пардо Рокес очолював єврейську громаду в Пізі в 1940-х рр., і основним каменем спотикання його життя був страх перед собаками та їх іклами. Коли ж із приходом нацистських загарбників до міста більшість жителів покидали рідні домівки, ексцентричний Рокес залишився супроти бомбардувань і нашестя. Вороги спитали Пардо, чи боїться чоловік смерті, і той щиро заперечив це, оскільки жахали єврея тільки собаки. Згідно з історичною хронікою, Джузеппе парадоксальним чином через свою фобію проявив героїзм і прихистив у домі ще кількох соратників, яким удалося вижити. Рівночасно інший городянин Пізи, молодик на ім'я П'єтро, також агорафоб, покидав свої чотири стіни лише задля пробіжок до руїн будівель та порятунку поранених. Його визнали героєм.



Ти спроможний стати зрячим щодо своєї та чужої обов'язкової гідности після проникнення чиїмись вчинками, або ж коли ти відчуваєш провину за образу дівчини. І точно в танці пригадування, наскільки все-таки вкорінені та гніздові ідеї служіння Високому. Пригадуєш та ростеш.



Просто по-дитячому заграється цікавість: а якщо ти рефлексуєш над своїм "Я" зараз, то наскільки близько чи далеко ти перебуваєш у ньому? Де твоя гідність у цю секунду часу?



Піднятися над собою, порівнятися з минулими ментальними атмосферами та ворухнути устами в такт музиці життя "Я виграю!". Я виграю, бо я з народження гідний. Так і кажу собі, і кажу вам із самого ранку, навіть швидше, уночі.



#мої_роздуми #мої_роздиви

https://riltaras.blogspot.com/2020/02/blog-post_22.html

Ми – хлопцi з Файночану
Ходим до мечеті, шануємо Сашка
Нiхто та'як ми не вмiє тред вайпáти
Поки на нас не набігли безоси з ішної борди!

Місяць лютий грізно махав колючками сніжинок, і різко погіршував погоду перед весною. Знаходилися пестуни холоду, вони кожну зиму ловлять сніжинки язиком і задивляються на їх узори в автомобільному дзеркалі. Також пестуни вміють бути моржами й умивати обличчя голими руками та свіжою білою мерзлотою.

Середина тижня, казковий, як передніч Святого Миколая, вечір і заметіль. По бруківці у сторону Центру Шептицького надто гучно й по-невпевненому розмашисто іде юнак, але якогось такого надто 16-літнього вигляду, що, зосередившись на дитячих рисах його обличчя, явно виринає. Він спішить, очі пихтять паротягом, і поверхневій людині збоку може привидітися, що молодик або воліє різко натовкти комусь пику, або спішить на зустріч екстремально важливого ІТ-проекту. Й обидва припущення ними й залишаться. Напружена манера ходьби юнака легко пояснюється його тривожно-надривною натурою. Куртка хлопця розстебнута навстіж, і жовтавий школярський шарф зносять пориви вітру з льодовим присмаком. Так, він ходить у холод у такому вигляді по певній абсурдно-імпортній причині, а ще в цю секунду оповіді повертається з короткої перерви поміж спроб повчити старогрецькі мовні конструкції, котра набила йому мозок киснем. До гарячого приміщення та ноутбука, гайда! Кинувши кілька жорстко здавлених "Привіт" знайомим студентам, він зайшов, ба навіть залетів усередину Центру, по звичці устромив погляд на годинник зверху труби, під яким кипіло життям горіхове кафе, і помчав кроками на другий поверх.

Центр ім. Митрополита Андрея Шептицького унікальне місце. По-перше, аналогів у наших університетах немає. І на тому й закінчили б. Але друга закаблука полягає в тому, що медійний простір виділяється своїм сучасним стилем. Строгий, скупий на палітру кольорів, із міцними бетонними, відкритими для очей стовпами, із деревом, яке перемістилося в дизайн інтер'єру на сходи та на внутрішні насадження. Скляний, прозорий, із небезпечними східцями та затишними куточками на диванах, за котрі ведеться тіньова конкуренція студентів, працівників УКУ та людей із креативної індустрії Львова.

Юнак теж про це все тяжко й натужно, із міліметровими інсайтами, думав, і врешті-решт як робот, механізм, вернувся до вільної канапи. Нещасний чомусь вирішив, що він у світі, певне, найзнедоленіша людина, частенько корчив із себе трагедійного персонажа Шекспіра. Зі скрипучим прийняттям і самоіронією колекціонував дружні усмішки чутливих людей, які раптово скидали з нього цей панцир равлика. Одним помахом м'язів рота. Теплою усмішкою.

Він не міг, а так водилося вже другий рік, знайти ідеальне положення тіла на дивані, і від цього перебував у злісному на себе настрої. Сяк-так, по-лисячому влаштувався, закинув руку за шию і майже ліг. Високий зріст був його явною перевагою, але тільки не на компактних диванах Центру Шептицького. Парубійко чимдуж рознервувався, бо його старий лептоп-машина зазнав краху при підключенні до мережі, але за двадцять хвилин усе уляглося й можна було беззмістовно перевіряти свої соціальні сторінки та повідомленники, у народі знані під гаслом "месенджери". Однак гладко в нього йшло рівно ніколи. Звісно ж, комп'ютер хлопчини гальмував, і веб-сторінки вантажилися по кілька хвилин вічності. А ще він щось писав!

Кажуть, дивні публікації, часто згадував безумство, та й був зовні схожий на німецького романтика, який загрався в диявольське, перечитав Гете та засильно вкинувся музичними смаки в німецьку класичну музику. Волею долі він умів писати обома мовами, українською та ромською. Читач хай буде тверезим і одразу придушить нотки внутрішнього расиста, із повагою прошу. Бо річ у тім, що раніш, на таборі якоїсь замудрої, однієї із сотні молодіжних організацій (може БУР, може ФРІ, може під час ТК, Твоєї Країни) він закохався у пишну ромку, та під сильним буревієм почуттів досконало вивчив мову цієї цікавої громади, що елегантно вписалася в український антураж. Думаю, про любовний крах згадувати не варто, ситуація і так криштально зрозуміла. Наш ідеаліст був особистістю вкрай закомплексованою, і про його тексти віршів, пісень і політичних памфлетів ромською для дами серця знали тільки найбільш духовно збагачені інтернет-друзі, а назагал він був слабо відомий як горемика і студент без певного роду занять. Прокрастинатор, одним словом. Хоча, здається, не пив?

Юнак поправив своє запудрене й мокре від снігу волосся, поміняв позу на дивані й зайшов на сайти своїх інакомовних творінь. Узагалі той молодчина був людиною розумною, й інтелектуально готовою до критики та опозиції, великодушно бувши вдячним Грицаку та його лекціям про бітлівську творчість за відкриття творчої вуглинки. Проте Інтернет його лякав своєю акцентуацією на особі автора.

Повіки штучно підпухли, зіниці бігали по рядках відгуків і зауважень, і геть невлад наш художник слова прочитав нищівний коментар. Удар ножем у пах, горло та нервову систему. У цілях вашої безпеки зміст слів критика кане в небуття конфіденційності, але це був кінець. Пітні руки, дрелька запрацювала в горлянці, зіниці залізли на білок і прокрутилися на 360 градусів... Юнак хлопнув кришкою ноутбука Lenovo, тремтливими пальцями поліз у кишеню рюкзака Fjallraven й блискавично увімкнув "Everything I wanted" Біллі Айліш, поставивши пісню на повтор. Накинув куртку, узяв руки в кишені та з видом глибокої втрати гордощів і гідності знову поплентався назовні. Хлопець був тривожно готовим до всяких тернових вінків, вивчив ази прикладної конфліктології, але емоційна крихкість завжди є частиною нас самих. Принаймні так було в нього.

Йому хотілося заридати, точно так, як істерично вибухають діти, коли їх щиро обрану улюблену іграшку кидають до рота дворової собаки. Але, це ламке слово на "А"... "Ти майбутній чоловік, купа людей навколо сидять, незрілість призводить до сліз і буйства"...

Гнітючі до комічного міркування наповнювали голову студента разом із повногрудими вдихами морозного кисню, і потуплений погляд на брудні мокасини скрипів до ладу ступням по дощатій дорозі. Лиш би йому, бідоласі, полегшало...

Отак ідучи, намагаючись заплакати й виглядаючи мов сумний добродій з артхаусної кінострічки, молодий чоловік умить почав перекидатися подумки на справляння зі своїм підступним болем. Ясність його намірів та їх геніальна чистота омила його приниженість. Мова не про спокій, але щось нове зароджувалося...

Знову стрибок відчуттів, знову удар креативної ідеї по скронях і стук сердечний.

Тарас прибіг назад до Центру Шептицького, загрівся і написав цю оповідь.

#моя_проза #гумор

https://riltaras.blogspot.com/2020/02/blog-post_26.html

А коли стає зовсім порожньо всередині, починаєш поглинати все підряд навколо: пластикові виделки, газетний папір, зубну пасту, кукурудзяне борошно, клей ПВА, рідке мило, гумовий ластик і навіть діряві шкарпетки. Здавалося б, що гірше вже просто нікуди. Але стривай, через пару хвилин ти блюєшь прямо у смітник. О, кукурудзінка! Поступово відро заповнюється слизьким чамплу зі шмарклів, з носа починає витягуватись рожева паста. Одна макаронина за іншою, кожна довжиною у півметра.
У роті пересохло, треба попити води. З очей почав витікати соус Бургер. Набираєш воду з вази разм з квітами, а з вух вже сипиться тертий сир Володар. Дістаєш пластикову виделку з горла і встромляєш зверху до самого кінця.

- Bon appetit! - каже тобі волога паста з мусорки.
- І тобі смачного, шматок липкого тіста. - відповідаєш ти.
В той момент було дуже недоречно ставити питання чому ця бадьора італійська паста розмовляє французською без акценту. Незабаром розумієш, що з тобою розмовляла не паста, а сміттєвий пакет.
Але це вже не важливо, тому що фізична порожнеча спереду заросла білими нитками від дірявих шкарпеток, бинтів та сорочки. Заклеюєш зворотню сторону пластиром і зав'язуєш мішок з блювотою. Брудну підлогу, зім'ята папір, мильне скло і порцелянова ваза.
- Гей, гей, ти, хлопче, подивися на мене, дивись скільки в мені сиру! - знову починає сміття.
- Тихіше, я намагаюся зосередитися. - повільно промовляєш у порожнечу.
- Все одно ти не зможеш мене позбутися! - каже надокучливий пакет зі складними вуглеводами.
Мовчання. Човгає звук кроків, двері відмикається, бавовна у повітрі, злі мухи забрали пакет і полетіли собі десь.
Звичайно ж вони закопають це сміття на задньому дворі твого будинку. Там більше нічого не буде рости. Тільки сторчатимуть залізні стовпи електромереж та ліхтарі.
Ваза з квітами випита до половини. Потрібно протриматися, поки підлога не провалилася і таким чином можна буде перейти на новий рівень свого незбагненного божевілля.

Як же нерозумно вийшло: весь одяг брудний, руки у чомусь жирному, а думки в голові—немов зибучий пісок розповзаються під вагою величезного синього кита депресивного настрою.
Цей кит п'яний, стогне і намагається вибратися з піску, стрімко занурюючись углиб.
В цей час стоїш біля самого краю темного коридору і дивишся як у самому кашоподібну потоці пропливає дерев'яна нога.
Люмінесцентна лампа далеко висвітлює невелику ділянку з каменів, що обросли мохом; металеві труби уздовж стіни і іржава табличка із написом:
"Ласкаво просимо. Знову."
Кудись відразу пропав весь цей вантаж, як ніби важкий кит повністю вбрався в пісок, пройшов наскрізь і виявив себе у водопроводі.
У кутку помічаєш маленьку істоту, чимось нагадуючу Умпа-лумпу, що просто сидить на низенькому стільчику і мовчки їсть шоколадну плитку.
Підходиш ближче, щоб дізнатися де знаходиться вихід.
Умпа-лумпа перестав жувати, уважно подивився на шоколад і доїв решту разом з обгорткою.
Хотів було вже розвернутися і піти шукати інший шлях до виходу, але маленький ненажера вчепився в ногу.
- Досить його годувати! - грізно прохрипів вусатий водопровідник і вдарив Умпа-лумпу гайковим ключем з розмаху.
- Ну от, тепер з ноги хлищє кров, як замотати рану?
- На, візьми підоріжник. - простягаючи, посміхається коротун.
Ти як ні в чому не бувало розгортаєшся і тупо йдеш подалі від цієї гидоти.
- Куди ти? - питає тебе ремонтник.
Мовчиш. Думаєш може це якось само собою владнається, але жодною мірою ні—цей бовдур кидає в твою сторону гайковий ключ...
- Мі-імо! - кричиш не обертаючись і тут же ударяєшся боляче головою об цегляний кут.
Кілька секунд терпиш біль, з кишень посипалася дрібниця, всі цеглини в якийсь іржі.
І тут, дуже нервово рухаючись, з містерійної глибини тунелю виїжджає броньований танк у цікаву клітинку.

Крутиться і ворочається в ліжку, справжній вуж. Повіки стулені з відтінком жаху, і лежачому сняться Кошмари_На_Межі. Ім'я придумав їм сам Антон, й особливістю цих снів був показ усіх можливих фобій і страхів чоловіка в одному екшн-фільмі. Від якого пробудити міг один лише будильник. Будильник акурат клався на 06:45, от уже три роки поспіль. І порушити устав режиму значило піддати себе новій небезпеці. Хто ж його знає, що падає на долю людини, яка перевершує свою сміливість та ступає ногою на сакральний ритуал. Устань пізніше: підвищується ризик серцевого нападу й появлення раку по генетичній лінії від дідуся. Устань раніше: посилення нав'язливого бажання завжди відповідати своїм вимогам, страх за життя через недосип та перевтому центральної нервової системи.

— БІП-БІП-БІП-БІП-БІП-БІП!!! - гарчить несамовито будильник, і Антон лупить на світ свої хамелеонські очиці: голубі, сірі й зелені по три чверті навколо збільшеної фізичною вадою зіниці. Укол тривоги в грудну клітку, неприємне стискання горлянки й моментальне знання про свою незначущість у світі. Думки_Сухе Горло_Стук Скронь.

Антон починав ранок по заїждженій схемі. Телефон вибивав йому в застосунку "Здравіє" задачу: сфотографувати картину Сальвадора Далі "Обличчя війни" поруч спальної кімнати. Недавно завдання ускладнилося до зміни фільтру зображення. Без неї будильник мучив би бідолаху ще раз, але такого поки не траплялося, і ви зрозумієте, чому. Зробивши фото в негативному світлі, Антон відставив мобільний на спеціально відведений для цього стіл. Його поверхню чоловік попередньо витирав щораз новим шматком однотонної білої тканини, на котру прискав гіпоалергенним антисептиком. Розчин міняв раз на тиждень, о 09:45, неділями. Процедура входила до маси заведених інструкцій життя, і навпроти кожного виконаного пункту Антон вправно виводив галочку на ватманах. Білі полотна самотужки порозвішував усюди на стінах, окрім поля, призначеного для мистецького витвору Сальвадора Далі. "Обличчя війни" поміщалося в центрі стіни, навпроти ліжка, і той центр помишлявся центральним центром. Антон вивчав геометрію та знав напам'ять усі вимірювання свого помешкання. Для стороннього спостерігача постановка видалася б дивною: стіни віддавали колючою білизною, і ватмани-полотнища створювали неприємний ефект надлишковості та хвороби.

Чоловік перебіг до кухні й покрокував до одного зі столиків. На ньому стояла заготовлена з ночі, накрита харчовою плівкою склянка фільтрованої води. Воду привозили разом із тканиною для ганчір'я та рідиною антисептика, разом із рештою хатнього начиння. Рівно 30л на тиждень, і так із самого початку проживання Антона, хоча той наївно мислив, нібито обмежиться 19л чи, бодай, 22л. Ті числа запалали для нього святістю, бо молодий чоловік мав 19 літ від роду, і народився 22 березня. Він "майже" випадково зустрічав свої цифрові знаки на просторах Всесвітньої павутини (www.), або ж в одній із 222 книг на 19 поличках удома. Книжкові шафи знаходилися в ізольованій від пилу та зовнішніх впливів кімнатці, по правій стороні від спальні, і наш легінь вважав пошук чисел насолодою своїх буднів. Усе було продуманим до каплі, навіть розташування бібліотеки по правий бік, оскільки наліво ходять тільки невдахи й безумці, які здійснили камінг-аут щодо своїх психічних захворювань.

Середа, пріє тиждень перед 20-літтям хлопця. День надзвичайно важливий, і прийшов час побачити терапевта. Антон швидко поміркував про всі можливі сценарні провали перед його супервізором, допоки снідав вівсяним молоком із пластівцями без глюкози. Супервізора звали Наталя. Миловидна й низенька жіночка, з кучеряво-звивистим волоссям і спортивно доглянутим тілом. Останній раз молодик бачив її рівно три року тому, також у середу. Ergo, в одному з його 33 щоденників-діагностиків міститься ще й запис про точну годину й секунди початку зустрічі. Він ще тоді почував до неї певні бажання, тільки-но пройшло 19 хвилин аналізу (спостереження цього Антон у письмі також не оминув). Н., натура зі вразливим нутром, відчула його, але не надала тому великого значення, і віднесла свої пережиття на кшталт типового перенесення когось у голові клієнта на свою фігуру психолога. Антон же навпомацки й несвідомо мучився до сих пір, й невдоволення приводило його до точкової напруги й відчуження від процесу терапії. Він покладав феноменальні очікування на сьогоденну зустріч, і йому здавалося, що саме тутечки й зовсім скоро він проживе катарсис, обіцяний і неповторний. Так тривало уже, ну, ви, дай вам Боже кмітливості, зрозуміли, скільки...

Хлопець докінчив снідання, вимив увесь посуд у другій раковині, призначеній для миття посуду та всього колюче-ріжучого на кухні, витер руки позначеним літерою "К!" рушником, і мусів довершити ранкові приготування. На годиннику з відкидним міньйоном фіолетового кольору закричав пронизливим тембром час.

07:45. Переміщення до спальні.

Антон знав, прийшла пора змінювати стандартний набір суцільно сірої постелі на новий комплект, перед тим кинувши використаний у Пічку_ Для_Спалювання_Брудних_Речей. Усе робилося в цій частині рутини легко, бо ліжко він модернізував кожного Різдва кожного року. Спальне місце помалу перетворювалося в роботизований пристрій із кількома кольоровими кнопками. Антон вказівним пальцем торкнувся великої червоної клавіші "DELETE", відчув один із сотні механізмів зниження тривожності, клацнувся кістками рук, і помилувався новою постіллю, яка ще навіть нічим не пахла. Йому закортіло на мить помріяти про лікарську, вихолощену білявими кольорами палату, і запалився сумнів...

То був спогад, то було марево? Нервова система забила тривогу, й Антон за кілька секунд перемкнувся й проробив схожу процедуру, як із постільним, щодо своєї одежі. Шкарпетки, легкі бавовняні штани, футболка на довгий рукав із шовку, і вже так-то й тільки так-то три роки.
«Цікаво, чому?» — на мить пробігло мурашками по руках Антона, але лінія визначеної поведінки взяла гору.

Він, стукнувши зубами, прогнався через набір вправ обов'язкової гімнастики, згідно з графіком. ЇЇ текст та ілюстрації гнучких вигинів і правильних віджимань молодий чоловік одержав давніше, коли в'їжджав у квартиру. До кімнати для фізичних занять, найбільшої та порожньої в порівнянні з попередніми, вмонтували вивірену композицію провітрювання зі свіжим гірським наддувом. Навколо стояли великі дзеркала, навіть на стелі, щоб могти записувати всі рухи на камери спостереження. Прогрес ішов добре, голос комп'ютерної програми по контролю за тілом сповіщав про дрібні й посередні успіхи, але тіло та м'язи юнака все одно залишалися дряглими. Йому, здається, так само не вдавалося потіти, якби й схотів, бо забув про таку природну здатність людського організму. Чого тільки не зробиш, коли солодкий тембр штучного інтелекту вирішує за тебе..

08:45. Тренування закінчилося.

Антон вернувся до спальної. Уже по своїй волі (здалося, га?) зиркнув на третій із ряду ватман, звірився з тим, що виконав, і налаштовувався на годину уявної ментальної гри. Він підключався до мережі, умикав трансові норвезькі мелодії, звісно ж складені професіоналами для таких ментальних звершень, й уявляв собі, як вирощує квітку. Біла ружа, мальва, під егідою білих стін та білих шумів, кожного дня ось уже як третій рік будувалася його розумом. Дозволено було відрощувати тільки півміліметра рослини на рік, з доданками кольору (опції вузькі, від салатового до темно-зеленої, хвойної палітри). Мож докласти живості на стебло й, по бажанню, краплю роси чи червону мурашку. Частинками пікселів ми стаємо творцями. Квітка грала в житті та розкладі Антона світанкову прелюдію, й молодик ніколи не бачив її в місячному кривавому сяйві ночі. Так любив цю справу! Ще й міг паралельно ній по-дитячому фантазувати, нібито він бог і творить нове життя, хай і серед віртуального виміру своєї голови. Поринувши в забавку до 09:22, він забував про завжди різкий обрив, і таке образливо-болюче повернення до схематизму доби опісля. І воно сталося.

— БІП-БІП-БІП-БІП-БІП-БІП!!! - шість уїдливих гудків стандартної кімнатної симфонії, автоматичне злітання безпровідних чорних навушників, 8 хвилин вільного ходіння по простору багатокімнатних апартаментів і відеодзвінок Наталі через великий екран Smart TV з використанням базової програми операційної системи телевізора.

Антон найчастіше всього навчений думати іменниками, а кожен автор у чомусь є вигаданим ним Антоном.

***

— Доброго часу доби! - гукнула Наталія молодцю, що сидів на дивані прямо пропорційно телеекрану, на відстані 1,9 м.

— Добранок! - глухо привітався Антон, потуплено дивлячись до Картки_Допоміжних_Фраз, яку тримав у власноруч пришитій кишені штанів.

— Як у вас справи? Як себе почуваєте? - з не то щирою, не то доведеною до ідеалу тренінгами по емоційному інтелекту усмішкою спитала Наталя, вибіливши наперед Антона зуби. Вона порухалася у своєму кріслі по той бік Всесвіту, для укомфортнення комфорту.

— Стабільно. Серйозно, - видушив Антон, бігаючи з деяким занепокоєнням кокаїновими від страху зіницями по Картці_Допоміжних_Фраз. І так уже третій вік.

— Антоне, пам'ятаєте про наш поведінковий експеримент? Чи ви готові цього разу? - із виліпленою кінострічками інтонацією запитала Наталя, закинувши ніжку за ніжку. Взута в римські сандалії. Антонові би сподобалося на них подивитися, та він ось уже як третій рік гладив поглядом тільки низ підлоги та Ту_Саму_Картку.

— Так, звісно. Я... Я... Я... - чоловік, на диво терапевткині та й усього світу, сказав перший вислів самотужки, а другий уже почав плутатися в горлянці. Антон сіпнувся мовою та розумом від прояву власної волі.

— Ви! Ви! Ви! Ожи... - закричала Наталя, раптом відкинувши маску доброзичливості та необхідної етики. У неї зжолобилося все тіло, і ступні з улесливим педикюром і лакованим візерунком чорного по білому горошку аж почервоніли. Почувся якийсь шурхіт і шелест, щось кудись полетіло й упало, тріснуло дзеркало й розбилася чашка з потрійним еспресо на її столику.

— Я! Я! Я! - Антон задер голову й втупився в Наталю, а від її гнівливості в очах та розкиданих по приміщенні листків і красних палітурок його пройняло глибоким розумінням, що щось З_л_а_м_а_л_о_с_я. Серце Антона почало відбивати усі максимуми, піт стікати патьоками за комір шовку, й очі сльозитися, мов від гірчичного газу, бо ні з того ні з сього він зрозумів, що відбувається й відбувалося увесь цей час. Три останні роки, три додаткові місяці, в середу, 15 березня, о 09:63... Остання думка про годину аж заскрипіла в нейронових тунелях нашого звитяжця, і йому точно здалося, що голова й усе тіло зараз вибухнуть.

— Я! Я! Я! Я подивився на вас! Я побачив ваші ніжки! Я побачив ваш робочий кабінет! - уже легше вирвалося з уст легіня в напрямку до Наталі, яка чомусь зникла в потойбіччі екрану...

— Н-І-І-І-І-І-І-І-І-І!!! - люто заволав Антон, побачивши, що стеля враз стала прозорою й крізь неї увірвалася підошва Наталиних сандаль, щоби його розчавити.

"ЧАВК!".

(і зникла зі свідомості Антона)

DIXI.

#моя_проза