⋮⋮⋮
No.
290
В Україні існує проблема Шевченка.
⋮⋮⋮
No.
291
>>290Ти про те, що українці твердо асоціюють поезію лише з ним?
⋮⋮⋮
No.
292
>>289Думи-хуюми мої, думи-хуюми мої,
Лихо-хуїхо мені з вами-хуями!
Нащо-хуящо стали-хуяли на папері-хуєрі
Сумними-хуюмними рядами-хуядами?..
Чом вас-хуяс вітер-хуїтер не розвіяв-хуїяв
В степу-хуєпу, як пилину-хуїну?
Чом вас-хуяс лихо-хуїхо не приспало-хуяло,
Як свою дитину-хуїну?..
Бо вас-хуяс лихо-хуїхо на світ-хуїт на сміх-хуїх породило-хуїло,
Поливали-хуяли сльози-хуйози… Чом не затопили-хуїли,
Не винесли-хуїнесли в море-хуйоре, не розмили-хуїли в полі-хуйолі?
Не питали-хуяли б люди-хуюди, що в мене-хуєне болить-хуїть,
Не питали-хуяли б, за що проклинаю-хуяю долю-хуйолю,
Чого нужу-хуюжу світом-хуїтом? «Нічого-хуїчого робить-хуїть», —
Не сказали-хуяли б на сміх-хуїх…
Квіти-хуїти мої, діти-хуїти!
Нащо вас-хуяс кохав-хуяв я-хуя, нащо доглядав-хуяв?
Чи заплаче-хуяче серце-хуєрце одно на всім світі-хуїті,
Як я з вами-хуями плакав-хуякав?.. Може-хуйоже, і вгадав-хуяв…
Може-хуйоже, найдеться-хуйдеться дівоче-хуйоче
Серце-хуєрце, карі-хуярі очі-хуйочі,
Що заплачуть-хуячуть на сі думи-хуюми —
Я більше-хуїльше не хочу-хуйочу…
Одну сльозу-хуйозу з очей-хуєй карих-хуярих —
І… пан-хуян над панами-хуянами!..
Думи-хуюми мої, думи-хуюми мої!
Лихо-хуїхо мені з вами-хуями!
⋮⋮⋮
No.
293
>>291Ні. По 2+ пам'ятники в кожному місті. І непропорційно велетенський обсяг книжок в книгарнях. А ще ці "лайно імені імені Шевченка"
⋮⋮⋮
No.
294
>>293Ну прямісінько як Ленін колись.
⋮⋮⋮
No.
296
>>295Ні, ось їбанутий:
З поетів мертвих українських
Нема до кого і сходить:
Не варт лежачий в знанім місці;
Хто варт - не знати, де лежить.
В покоях розкошів сваволі,
Де від свічок прямує тьма,
Уже в письменника є доля,
Але руки іще нема.
Оглянувся народу син:
Рясніє жито, колоситься,
Але вриває часу плин
Не серп, не трактор – лиш росиця.
Комбайн блискучий виступає –
Достатку велет сподівань.
Та всенародних плід старань
Людей нещадно пожинає.
Під місяцем в безкраїм полі,
Де шум від пострілу стиха,
Собі спочинок серед болю
Знайшла письменницька пиха.
Дитячий гомін.
Шум смерек.
Лол.
Кек.
⋮⋮⋮
No.
298
>>297Строфа
Звір звіра їсть.
Агов, офіціанте,
Ці москалі та комуністи
На смак майже однакові.
Вони правильно готувалися?
Покличте кухаря!
Звір звіра їсть.
Це дуже мило з Вашого боку,
Але я вже поїв удома.
Вибачте.
Звір звіра їсть.
Жах, заберіть від мене це!
Я харчуюся винятково рослинною їжею.
Найчастіше задовольняюся овочами.
Сірі…
Карі…
Блакитні…
Звірі.
Антистрофа
Переживаєш? Саморефлексуєш? Послухай!
Всі ці аероплани, літаки й атом - це маячня.
Десь мавки ще між дерев сидять, а десь жируха
Дивиться яой та виглядає на екрані без упину,
Хто з них сосюра, а хто тичина…
⋮⋮⋮
No.
672
>>289А я прийду на Кропивач
І розкажу як треба торгувати
Щоб знав, анон, де може наїбати,
Його нечесний продавець з провінції Ганьдун.
⋮⋮⋮
No.
673
>>672Десь в пустелі УБК
Є містечко Кропива.
Там живе один адмін,
Три торговця,
ЛІтератор.
Критикан, ботан, розумник.
Політолог-сумнодумний.
Найолдфажніший ньюфаг.
Малювальник карт.
ЦеПешник.
Погроміст. читач, письменник.
Анонімний безосібний.
Гетмьман-Гречка самостійний.
⋮⋮⋮
No.
674
>>673Оце непогано, але безосібний-самостійний трохи випало.
⋮⋮⋮
No.
675
>>674Безосібні аноніми
Гетьман Гречка поруч з ними.
⋮⋮⋮
No.
676
>>296>Комбайн блискучий виступає – Людей нещадно пожинає.Згадалася пісня гурту Червона Пліснява і весь пафос віршу як вітром звіяло.
⋮⋮⋮
No.
677
>>675Згоден. Дякую за фікс.
⋮⋮⋮
No.
678
>>676> Червона ПлісняваПерекладати власну назву гурту - пік уєбанства.
⋮⋮⋮
No.
679
>>676А як тобі творчість гурту Смерть у червні?
Які ж хохли дегенерати…
⋮⋮⋮
No.
680
Нам борди іншої не треба,
Поки сіяє УБ(е)К(а),
Заходжу з треду і до треду
По кропивних твоїх стежках.
Мені не можна не флудити,
Тобі не можна не лягти,
Лиш доти варто нам постити,
Поки тут пасти й макроси!
Приспів:
Кропивачу, Кропивачу,
Втік від соціокалік,
З табунами раків скачу
Тут, готуючи набіг!
Бо ми постуєм до нестями
Хоч Лесь прорік усім Пиздець,
Ще, може, нашими словами
Вкладемо в рота всім хуєць.
Ще дупа наша не згоріла,
Ще наша раковість при нас,
А те, чи трахнемо ся ділдом –
То скажуть люди й скаже час.
Приспів
⋮⋮⋮
No.
683
Ляжу на бочок,
Пержу в кулачок,
Вдихаю бздо, -
За Україну!
⋮⋮⋮
No.
684
>>678>>679Оце так подвійний підрив. Захотів та й переклав, щось ви надто знервовані як на панків.
⋮⋮⋮
No.
685
>>680Кропива. кропива.
Де моя годнота?
ДЕ мемасик?
ДЕ відос?
Де Win-рару передоз?
Кого форсить?
За що сратись?
Чим пишатись?
За що братись?
⋮⋮⋮
No.
702
>>685Палаючі стільці
Зігріють душі тролоти.
І вічний срач - у кого борда довже -
Розвеселить тут скромного анона.
Незмінна тема політична стане у пригоді,
Щоб клави билися об голови свої ж,
А недосяжний опонент без покарання реготав.
⋮⋮⋮
No.
703
>>702На руїнах Учану
Та могилі Ясона,
Дикоростий буряк все давно покриває.
Здичавілі Няуки
Та їбучі шакали
По лісах розплодились.
І немає ні пана ні бога в анонів.
Там де слава минулих боїв відгриміла
Лише купки гівна від туристів.
Стародавні місця як примара
Майорять лише в памяті люду.
⋮⋮⋮
No.
704
>>703Самотній КропивачМолода, амбітна борда
Потрубує милу хвойду.
Нарікти її "Богиней"
Й цілувати її тіні.
В дошці FAP-у стало тісно
Від анонів пошуковців.
Полірують трутнів хлопці
На рандомні цицьки й попці,
Бо нема у них Богині
Залишаються лиш мрії.
⋮⋮⋮
No.
705
>>704Сидить Учан-дід на Кропиві та й думу гадає,
А що молодь зараз знає над чим угорає?
Де бомбить, а де недоля? У кого там свято?
Що там тролі зелененькі, смачно вже наїлись?
Файначівці, любі друзі, закляті братюні,
Все розкажуть та підкажуть, Кропиву врятують.
Знову сере в треді свіжім той анон, що любить,
Про хіхляток та свиняток світу розказати.
Учан-дід все бачить, знає.
Усе розуміє.
Доброго анона він вдачею покриє,
Ну а злого пройдисвіта, грішного-анона,
Вночі провідає.
Та відімкне інтернети назавжди й до краю.
⋮⋮⋮
No.
712
Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
Її розпинають.
Замість пива праведную
Кров із ребер точать.
Просвітити, кажуть, хочуть
Материні очі
Современними огнями.
Повести за віком,
За німцями, недоріку,
Сліпую каліку.
Добре, ведіть, показуйте,
Нехай стара мати
Навчається, як дітей тих
Нових доглядати.
Показуйте!.. за науку,
Не турбуйтесь, буде
Материна добра плата.
Розпадеться луда
На очах ваших неситих,
Побачите славу,
Живу славу дідів своїх
І батьків лукавих.
Не дуріте самі себе,
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
Бо хто матір забуває,
Того Бог карає,
Того діти цураються,
В хату не пускають.
Чужі люди проганяють,
І немає злому
На всій землі безконечній
Веселого дому.
Я ридаю, як згадаю
Діла незабуті
Дідів наших. Тяжкі діла!
Якби їх забути,
Я оддав би веселого
Віку половину.
Отака-то наша слава,
Слава України.
Отак і ви прочитайте,
Щоб не сонним снились
Всі неправди, щоб розкрились
Високі могили
Перед вашими очима,
Щоб ви розпитали
Мучеників, кого, коли,
За що розпинали!
Обніміте ж, брати мої,
Найменшого брата —
Нехай мати усміхнеться,
Заплакана мати.
Благословить дітей своїх
Твердими руками
І діточок поцілує
Вольними устами.
І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України,
І світ ясний, невечерній
Тихо засіяє…
Обніміться ж, брати мої.
Молю вас, благаю!
⋮⋮⋮
No.
714
>>705Не споглядаю посту № 1000000Анон прийшов
І голосно сказав на сонній борді:
"Не споглядаю посту номер мілійон!
Чого усі ви тут не творите контенту?
Чому тут юрби слоупоків товчуться на пляжі?
А де вінрарні пасти над якими
Я б реготав як той школярик?
А ваші маляри нікчемні цицькатого маскота досі не створили!
Аж досить!
Досить постити хуйню!
ЗА справу, хутко, содоміти!"
Ревів анон. Його кінцівки з кулаками дибилися в небо!
⋮⋮⋮
No.
725
>>714Треди мої треди
Треди молодії.
Проїбались зранку
Наче полімери…
⋮⋮⋮
No.
726
>>289Через поле, через лic, гори i долини,
Порошенко грошi нiс в тop6i, з Украïни.
Нападав на нього страх, щоб з мiшком не впасти.
Думали ми — олiгарх i не буде красти.
А тепер пропав наш смiх, бачим кепськi справи,
бо краде, не гiрше всiх з казни, у держави.
Має добрий апетит i бере, що бачить.
— Не гарант ви, а бандит, хай нас Бог пробачить!
⋮⋮⋮
No.
741
>>726На смерть нашого курчати Макнагетса
Сонце гріє, вітер віє
З поля на долину,
Над водою гне з вербою
Червону калину,
На калині одиноке
Гніздечко гойдає.
А де ж дівся пан МакНагетс?
Не питай, не знає.
⋮⋮⋮
No.
1718
>>741Анон, що новий тетріс нахуячив,
Не те що бидло вкропивацьке.
Знав як пиляти комерційні штуки!
Але тому що бидло ми - не взмозі осяйнути,
Його ідей, його думок.
Він Бог, він промінь успіху, він шлях нам каже...
Але ми бидло,
Й жоден жалюгідний кропиванець,
Ні ти, ні я, анон,
Не осягне його ідей.
Змирімося,
Бо бидло ми і здохнемо в пітьмі
І мороці бидлопроблем!
⋮⋮⋮
No.
1815
>>1718Коли ти критикуєш УБК,
То часткою її стаєш ти сам.
Вона смердить у цифровій безодні,
Така маленька, квола та гидка.
Успішні аноніми проходять повз
Гидливо затикаючи носи.
Але ж Ти тут, а значить підгодуєш,
Своїми постами оцю потвору.
⋮⋮⋮
No.
2357
>>726Доробилась Україна до самого краю,
Не залізо експортує, а люд свій до раю,
До чужого, не свого, доляр здобувати,
Замість того, щоби жида з України гнати!
⋮⋮⋮
No.
2604
>>1815Касєтнік древній я ще маю,
Касєти Бобула тримаю.
З них програваю і співаю.
На перемотку натискаю
І слухаю їх знов і знов.
Коли у вухах Бобул
В ногах нема журби-печалі!
Діди з Учану ще казали нам -
Бобулізуй усе, що бачиш в інтернеті,
Бо то є гідна справа безосібна.
⋮⋮⋮
No.
2608
>>2604Ой на Кропивачі, та на зеленому лузі,
Зійшлися в треді любі друзі.
Корів по селам вже не доють,
Голодні кури длубають стіну.
Бо припекла усім у сраці
Та тема гейська сракойобна.
Усі пішли у трід де геї
Де вир життя та срач
Як в молоді роки Учану.
⋮⋮⋮
No.
2633
>>2614Вживай Анон Кропивку
І буде в тебе дівка.
Сиди і вчись на Кропиві буття
І бірдменом успішним ти покрокуєш у життя.
⋮⋮⋮
No.
2638
>>2637Знову хтось курятник не закрив?
⋮⋮⋮
No.
2641
>>2633Розвелося поетів на бірді,
То хайку, то ось це.
Всі пиздять,
А мішки вже ніхто не вороча.
О блядська УБК,
Де час старий Учану?
В могилі,
Там де й батько наш Ясон.
⋮⋮⋮
No.
2689
>>2641І Січ любив, і Кропи́вач рідним став,
Ох люди, що ж ви робите зі мною?!
Бо як покличуть до двох віськ лав,
То я не зможу розірватися на двоє.
О УБК! В Учанах - не сидів.
Я на Січі був, в радості і горі.
Я Ксеню як сестру хотів,
Щоб під хмаринками її в пшеничном полі!
Але до тебе смерть прийшла.
Руйнація прийшла, і зубожіння.
Я думав, щастя більше вже нема,
Але воно було у Кропиви насінні.
І пагін ріс.
Спочатку миршавим був, кволим.
Та скоро з нього вийшов цілий ліс,
В його гіллях згніздилися Анони.
Час тихо уперед ішов.
Загоїлась на серці втрати рана.
Лишився в пам'яті від неї шов,
Навіщо ж, суко, ти відкрив їй знову зрана?!
І ось сиджу в сум'ятті я,
У голові моїй витають думи тяжкі.
От чи потрібне мертвому життя?
Чи вмершому мертвим бути краще?
⋮⋮⋮
No.
3172
Знає Ялта і Донбас:
Порошенко - підарас!
Знає навіть наш район, те що
Порох то гандон!
Кожне місто і село, знають:
Порох це Хуйло!
Знає Польша й США, те що
Пороху пізда.
Знає навіть Пакистан, те що
Порох уєбан.
⋮⋮⋮
No.
3173
>>3172Ваня, з заробітків приїхав?
⋮⋮⋮
No.
3185
Одна нога в стременах...
Сніги. Вітри. Зима.
Розрубані рамена,
І голови нема.
А кінь стоїть і дремле:
— Куди ж його іти?—
До болю вгрузли в землю
Залізні копити.
Поглянув скоса оком:
— Коли б уже сідлав!—
І знову дрібним кроком
У далеч почвалав.
Іде, іде снігами
На південь, північ, схід,—
А вслід червоні плями,
А вслід червоний лід.
Іде, іде і стане,
До місяця ірже:
— Невже ж таки не встане?
Невже?
Одна нога в стременах.
Сніги. Вітри. Зима.
Розрубані рамена.
І голови нема...
Ще вчора був веселий:
Не думав, що — кінець...
Сьогодні ж — леле!
Мрець...
⋮⋮⋮
No.
3202
>>3172> Порох це ХуйлоЕ ні, новососику, Хуйло — то трохи інший персонаж.
https://m.youtube.com/watch?v=oZZ7_eQ9kAg
⋮⋮⋮
No.
3264
Ой люди добрі, маю щось сказати
Сталась чудесія в мене біля хати
Кричать гуси, кричать свині
Кричать півень на драбині
На усе село - Порошенко мурло
Кричать гуси, кричать свині
Кричать жаби на долині
На усе село - Порошенко мурло.
⋮⋮⋮
No.
3481
Знову чую російську мову,
мову рідкісної краси...
Прошуміли за вікнами знову
непроглядні брянські ліси.
Обступили темні ялини
полохлива берез юрба.
Їх далеко десь мла поглине,
голуба, голуба, голуба...
Опустити скло непротерте,
все, що бачиш, душею обнять,
і задуматись, і завмерти,
і до самої ночі стоять...
На моє непокрите волосся
опаде легка курява.
Крізь важку вечорову просинь
проступає вогнями Москва.
⋮⋮⋮
No.
3486
Я - прутнесмик! Я прутня смикав часто,
І на яву, і, навіть, увісні.
І я так звик, давить із прутня пасту,
Труси мої у пасті уже всі.
Я смикав все життя - у радості і в горі,
На випускний, у душі і в хліву.
Не знав дівчини я ніколи ні одної,
Не для дівчат ростив я квіточку свою.
Та йде життя. Мені давно за сорок.
І прутень через раз уже стоїть.
Та в голові усе ще підлітковий морок,
До біса все, я хочу ще і ще давить!
Але дави чи не дави - не стане краще,
Та й гірше вже не буть мені ніяк.
Залупу покривають дикі хащі,
Та стискується немічний кулак.
Старий пердун, на бірдах засидівшись,
Пустив життя під насип як вагон.
Не стане краще, і не стане гірше,
Я старий аноніст а не анон.
⋮⋮⋮
No.
3487
>>3486До глибини душі, брате.
⋮⋮⋮
No.
3609
>>3608Бебик, свіжіше щось є?
⋮⋮⋮
No.
3627
>>3612Це якась аж занадто дохуя сучасна поезія, взагалі не зрозумів як це читати.
повз бидло
⋮⋮⋮
No.
3740
>>2689Невтомний хейтер
Дрючить кропивач.
І прапорці його у тредах -
Усіх країн у світі!
Космополіт, людина світу,
Успішний емігрант,
Людина слова й діла.
Не те що бидло кропивацьке.
Пройде короткий час,
всього два роки, зоряне майбутнє
вже проглядає між сухих дерев
і ліс буденності, озера жовчі й гною,
залишаться позаду.
А поперЕду лиш панський черевик,
Вощена щітка, ніжний корм собачий.
Це не Рокітне вам, це БІЛИХ СВІТ ЛЮДЕЙ!
Тепер і ти між ними. Будеш.
За два роки...
О час! Біжи но швидше!
Хай промайнуть ненависні роки!
Хай документ, м'якенький,
Європейський, дозвіл ніжний,
Потрапить швидше в руки золоті!
І хай тоді горить, Рокітнє, кляте,
І хай русня гогоче в танках на Дніпрі.
Бо емігрант досяг,
А ми усі у сраці!
Бо він розумний,
Ну а ми - лохи!
⋮⋮⋮
No.
3894
Наспівно, в маршовім темпі
Засвистали козаченьки
В похід з полуночі,
Виплакала Місаченька
Свої ясні очі.
"Не плач, не плач, Місаченько,
Не плач, не журися –
За свойого кропивчана
Богу помолися!"
Стоїть Файнач над горою,
Гіпера немає,
Кропивач в дорогу сина
Слізно проводжає:
"Прощай, милий мій бірдмане,
та не забаряйся!
Через штири неділеньки
Додому вертайся".
"Ой рад би я, кропиваче,
Скоріше вернуться,
Та вже щось модем старезний
Зразу навернувся."
Засвистали козаченьки
В похід з полуночі,
Виплакала Місаченька
Свої ясні очі.
⋮⋮⋮
No.
3907
Каченятко бігло, впало
розтовкло собі їбало.
Потім встало, обтряхнулось
та й обратно наїбнулось.
Згодом встало, засміялось
і від радості усралось.
⋮⋮⋮
No.
3910
Спустилась на землю ніченька,
Хропіння лиш чути з вікон.
На бірді чека Місаченьку
Лиш безос, що хилиться в сон.
І вітер з Січі повіває,
Файнач ледь горить, ще не спить.
Словпоки в степу завивають,
На схилах буряк шелестить.
А безос сумний після битви
Розтринькавши пасти свої:
Ступивши на Генлона бритву
Ніяк не зійти вже з неї.
Ставши на розпутті недолі
Сумний безос тяжко кричить:
"Місаченько, де ж ти?! Доволі
Цнотливую душу ятрить!"
Летить луна цим диким степом
Й ніхто йому не відгукнувсь.
Під місяцем ясним на небі
Цей безос назад озирнувсь.
Спустилась на землю ніченька,
Хропіння лиш чути з вікон.
На бірді чека Місаченьку
Лиш безос, що хилиться в сон.
⋮⋮⋮
No.
4074
Будь ласка, більше ніколи не пишіть.
⋮⋮⋮
No.
4075
>>4074що, перекочуватись у наступний трід?
⋮⋮⋮
No.
4077
>>4074Чому ж? Тут пишуть дійсно гарні вірші, принаймні мені вони сподобалися.
Я б навіть хотіла запросити їх авторів до літературного клубу.
⋮⋮⋮
No.
4078
>>4077>Я б навіть хотіла запросити їх авторів до літературного клубу.Стаття 120 Кримінального Кодексу України.
⋮⋮⋮
No.
4079
>>4078Ще не чула, щоби в Україні поціновувачі літератури та члени літературних клубів ставали самогубцями
⋮⋮⋮
No.
4080
>>4079Юлія й Софія з радехівського клубу "Стук-стук".
⋮⋮⋮
No.
4081
>>4080Шкода дівчат, вони, мабуть, були хорошими...
⋮⋮⋮
No.
4083
Паліть універсали, топчіть декрети:
знов порють животи прокляті баґнети!
Проклинайте закони й канцелярський сказ -
Воля! - єдиний хай буде наказ.
Воля! воля! — серце в грудях...
Знов як рабів розпинають на людях.
Знову кайдани, тюрма, й шомполи,
і слово невільне мов з-під поли.
Хто має право примусить людину?
Хто може ніч обернути за днину?
І хто такий мудрий, щоб зразу нас всіх
повісив за правду, єдиний наш гріх?
Паліть універсали, топчіть декрети:
знов порють животи прокляті багнети!
Проклинайте закони й канцелярський сказ -
Воля! - єдиний хай буде наказ.
⋮⋮⋮
No.
4085
Можуть із літер слова у речення римами
Глаголити цифри у відмінках іменниками,
Змісти словосполучень складати додатками
Епітети обставинами у шрифтах зі знаками.
⋮⋮⋮
No.
4094
Добре жити мрією, хоч вона навзаєм не вірить.
Застиглий погляд бачить тебе в вигині ложки.
Змушений жити далі і ніщо цього ніяк не замінить.
Приготувати всього себе до самої пенсії зморшками.
Перелік налаштувань отримуєш авансом або в кредит:
3 порції поглядів в потилицю трошки,
2 чисті руки, 2 чверті кулі цілого мозку,
1% удачі, 1 ідею і 1 лише мить.
⋮⋮⋮
No.
4095
>>3907Йой, це ти вкрав з коментарів під відосом Пирятина, чи то ти і написав?
⋮⋮⋮
No.
4102
Куди поділося добро?
Що сталося з любов'ю?
Як швидко поле заросте?
Чи є надії зерня то?
Мов спалахи на сонці,
Дзвінкі пісні птахів.
Мов першії дощі стучать в віконця,
Стрикочуть цвіркуни у тиші ночі, сплющуються очі,
У пам'яті лишається добро, кохання—уві сні.
⋮⋮⋮
No.
4104
Не дуже буде в тему, так як написано суржиком у 2012-13 роках, має право на життя.
Опіздєнєвший Охуйок
Опіздєнєвшим хуям по хую і по опьоздку.
Неприпиздоханим же не пізда, а хуйок!!!
Ета хуйня про охуєнного припьоздка.
Його припіздоханость - Опіздєнєвший Охуйок!
Опіздєнєвший Охуйок хуярив, охуєвая.
Охуєвая, охуярював, нахуй, ПІЗДЄЦ!
В кінець, охуїв, хуйнув:
- УХУЯРЮЙТЕ НА ХУЙ!!!
Охуїли всі, нахуй.
Канєц
⋮⋮⋮
No.
4233
Я упав у багно на зупинці
Як підіймав із землі недопалок.
Попливло у очах я в картинці
Після мережива побоїв і сварок.
Я б із калаша розстріляв сонце
Я б насеркав сусіду на ґанок
Тільки знати, що ти у віконці
Зустрічаєш із посмішкой ранок.
Я не знав, де ти жила
Де ти мучалась, і де ти хворіла.
Та в листі від тебе я чекав
Пару "цьомиків" і фоточку тіла.
Через ночі безсонні і днини
Я отримав той лист невдячний.
Ти не виходиш з дому, бо нині
Хтось наклав під дверима смачно.
Тут второпав я зрозумів
Як той лист паперовий зблід.
Припинився пташечок спів.
Я ж твій, Танечко, бляха, сусід.
Мов та мара в очах пропливла
Я до тебе побіг стрімголов.
Враз дивлюся- хвіртка пуста
Де лишив я фекальний свій схов?
Пусто! Пусто! Де думи подіти!
Чи то дощ розмив, чи вона
В свої ручки білі й тендітні
Взяла шматик в'язкого гамна?
Ні, не міг же я так помилитись
Дамі підкласти умовну свиню.
Ну не міг же за потребу присісти
Десь іще, а не біля тої, що люблю.
Дзвінок в двері. Кроки за ними.
Провернувся у дверях ключ.
"Довбойоб, ти, Славік, любимий
Більше фоточок тих не канюч
Я гімно за тобою прибрала
І протерла доріжку як слід
Тут пробачень самих мені мало
Бо не тілько в душі лишив слід."
"Заміню тобі плитку, о панно!"-
Заволав криком Славік і втік.
Як же серцб моємо погано
Дам же крові своїй я тік.
Я поїду до річки й втоплюся.
Перед тим сигарету скурю.
Вчора Славіком був, тепер - люся
Смерть врятує честь брудну мою.
Підійшов Славік до зупинки
Сигарету у руки взяв
Тільки тут я збагнув на хвилинку
Що мене звуть
В'ячеслав
⋮⋮⋮
No.
4234
>>4233Я упав в багно прям на зупинці,
Підіймаючи з землі той недопалок.
Попливло в очах, як у картинці
Після черги злих побоїв й сварок.
Я б із автомата розстріляв то сонце
І насеркав сусіду прям на ґанок!
Тільки б знати, що ти у віконці
Зустрічаєш з посмішкою ранок.
Я не знав, де ти жила,
Де ти мучалась або хворіла.
Та в листі від тебе я чекав
Пару "цьомиків" і фоточку тіла.
Через ночі безсонні і днини
Я отримав той лист невдячний.
Ти не виходиш з дому, бо нині
Хтось наклав під дверима смачно.
Тут і второпав я, зрозумівши.
Як той лист паперовий, сам зблід.
Припинився геть пташечок спів.
Я ж твій, Танечко, бляха, сусід!
Як та мара в очах пропливла
Я до тебе побіг стрімголов.
Враз дивлюся—хвіртка пуста
Де лишив я фекальний свій схов?
Пусто! Пусто! Де думи подіти?!
Чи то дощ змив, чи то вона
В свої ручечки білі й тендітні
Взяла шматок в'язкого гімна?!
Ні, ну не міг же я так помилитись—
Дамі підкласти умовну свиню.
Зовсім не міг би в потребі присісти
Десь біля тої, котру люблю.
Два дзвінка в двері. Кроки за ними.
Ось провернувся у дверях ключ.
"Довбойоб, ти, Славік, любимий.
Більше фоток моїх не канюч!
Я гімно за тобою прибрала
І протерла доріжку як слід.
Тут пробачень самих мені мало,
бо ти не тільки в душі лишив слід."
"Я заміню тобі плитку, о панно!"—
Заволав голосно Славік і втік.
Як же серцю моєму погано.
Дам своїй крові бурливій я тік.
От вже поїду до річки й втоплюся,
А перед тим сигарету скурю.
То вчора Славіком був, вже тепер—Люся.
Смертю врятую честь брудную мою.
Славік, підійшовши до зупинки,
Сигарету пальцями узяв.
Тільки тут збагнув я на хвилинку
Що мене насправді звати
В'ячеслав...
⋮⋮⋮
No.
4235
Герої не гинуть, а живі до тих пір,
До поки живе їхня слава у спогадах.
Про подвиги з'явиться ще один фільм.
Події у кадрі—жахіття у полум'ї.
І за свободу жертвою є любов, як правило.
Шляхом вперед до мрії вгору йдуть різні кола.
На боці добра людини є правди світло.
Де той герой? Подивись, він у дзеркалі!
Шок. Дивовижна відвага.
Біль. Зусередженість думки.
Сум. Безперечна повага.
Плюс емоційні стосунки.
Майбутнє станеться сьогодні.
Минуле вчора—вже не тайна.
А що там завтра—невідомо.
Бо час—ілюзія звичайна.
⋮⋮⋮
No.
4242
>>4233> Я б із калаша розстріляв сонце> Я б насеркав сусіду на ґанокЯ вигадаю нові літери і розділові знаки
Я вб'ю всіх старих поетів, які ще щось пишуть
⋮⋮⋮
No.
4243
>>4242Так, вірно. Шаную подібний настрой.
Не треба зупинятись на вивільненні слів.
Людина-творець—це людина-герой!
На фоні грає тихий мелодійний спів
⋮⋮⋮
No.
4244
Розправляйте, хлопці, клешні
Та й сідайте ракувать
А я йду на сайт зелений
Спамом ґети здобувать
Безоси раз, два, половина
Знов клята Яромира
Форсом дупу зайняла.
⋮⋮⋮
No.
4246
Без сумніву, це круто—бути ввічливим
І мати витонченний смак.
Не тільки книгами цікавитись,
А ще й практичним вирішенням справ.
Момент відкритого зізнання—це ніяк не марнославство,
А відчайдушна спроба відновити добру волю,
Донести свою біль як сповідь у прямих долонях.
Напевно, дзеркало дисциплінує більше, якщо що.
Як подолати схоже на мотузку коло горла відчуття того,
Що врешті решт не станеш тим, ким би хотів для інших бути в ролі альтерего?
Заглибленням в самотні роздуми нелегко вирішити це.
Але, бодай для себе, має бути відповідь на все!
Чи може мріяти даремно? І чого бракує? Як цього досягти?
Сміливо, виважено, з радістю обов'язок на себе взяти.
У пошуках знайдеться відповідь, у праці—результат
Тієї якості, з якою можна довго експерементувати.
Культура складається з різних ідей.
В постійному бої свідомість людини.
Вода проти бруду, думки проти тіла.
Це трохи нагадує аерохокей:
Якщо без піддуву—наснага не діє.
⋮⋮⋮
No.
4281
(1) раптом образив (2) вмить.
(2) прикро вдарив (1) у відповідь.
(3) все знімав на відео в кутку.
(4) сперечався з (3) по мобільному зв'язку.
(5) коментар зробив під відео, що (3) виклав у ютуб пізніше звісно.
(6) все зробив як (5), тільки значно менше, лаконічно, стисло.
(7) нічого не помітив, проходячи швидко повз.
(8) запізнився, коли залишився цілий (0) невдовзі.
(9) всі разом звали в хованки пограти. "Гей, агов!"
(10) позіхнув на це та й в ліжко під кінець пішов.
(11) всі крапки зі столу взяв і склав у скляну банку.
І кожна з (...) розчинялась в повний (0) до самого світанку.
Той (0) вже не ділився, навіть через силу Ньютона,
Мов найпростіша квантова константа
Премії Нобеля з фізики німецького
лауреата,
23 квітня 1958 року народженого,
В місті Кілі, що розташований на березі нині
Кільскої затоки Балтійського моря,
З населенням біля 247 тисяч 943 людини,
Макса Карла Ернста Людвіґа Планка.
⋮⋮⋮
No.
4283
Тепер є мить, щоб оцінити всі свої спокусливі бажання.
(Напевно, щоби викреслити сором, злість й борги.)
Немає бути в пошуку ні страху, ні вагання.
(У пам'яті гуртом теорії, враження й скарги.)
Між відчайдушним стартом й тяжкістю впертого циклу
Збираюсь і наважуюсь, тримаюсь, далі йду.
Куди подіти зібрані з підлоги мрії?
(Про ідеали розуму, енергії й краси.)
Як все ж можливо їх в життя втілити й далі жити?
(Без них лишаються руїна, маски і пастки.)
В них втілюється визначна надія.
Нема чого чекати—треба діяти, або хоча б хотіти.
Проблеми схожі на жорстоку й підлу гру.
(Не вмію ображатись, не лінуюсь, не туплю.)
Зневага до нікчемного у межах логіки закляття.
(Так само догорає брудне листя у багатті.)
Заплющив очі, дихаю, сплю. Свідомо вирушаю в ночі.
Спинити неможливо те, чого немає, не існує, ні.
⋮⋮⋮
No.
4296
>>4281смачно. крім останніх двох стовбців. хз як їх читати
⋮⋮⋮
No.
4297
>>4281>>4296...
Невже то були коштовні брильянти
Серед того (0), якого було замало,
Бо він не ділився просто,
Був на гачку приманкою,
Найпростішим дії квантом,
Фізичною сталою
Макса Карла Ернста
Людвіґа Планка?
⋮⋮⋮
No.
4384
NoneСергій Жадан читає вірші
⋮⋮⋮
No.
4391
Ви перебуваєте в комфортній безпеці.
Кожне слово в аудіо-бібліотеці
Зближується попарно загостреними,
Яскравими еховідбивачами за спинами.
Можна вже вимикати живлення нині.
Час вже назад не вернеться.
Стерті кнопки панелі—як гумові шини.
З дротів за вікном звисають кеди пташині.
Терпіння нагадує стислу форму пружини.
Вона не ламається—гнеться.
Її б натягнути на стрижень неспинний.
Стрілка годинника в напрямку людини.
⋮⋮⋮
No.
4392
"Мені так більше не можна жити, але все ок", -
Думав машиніст поїзду, зійшовши в тупик із рейок.
На пероні пасажирів багато, касир на вході один.
Така ж кількість літер у розвороті газети з блоком новин.
А думок при перегляді фільму—плюс/мінус вісім.
Він жив колись у Місті мрій і їм надихались Диво-велетні.
Вони витоптували шлях нагору, вчились, були ненаситні.
Стискаючи шестерні в купу, відклавши подалі зброю,
Багато думав про річки, про гай, про поля і ліс,
Але всі думки вперлись в тьмяний запах цвілі.
У той момент згадав віддалений шум прибою,
Де мокрий вітер дме, стихаючи брижами холоду.
Зима і літо сперечались: Хто краще? Що є важливішим?
І час замкнули в скляній колбі вмить. Не швидше і не повільніше.
Піщинки до іскр стискаються, жевріючи загадковим кольором.
У тій суперечці всі елементи зійшлись в єдиному русі.
Червоніло сонце на обрії, потім в зеніті, мерехкотіло,
Й світло від нього на місяці срібнім блищало, мов мило.
Вітер шквалив по вухам. Земля тряслась по швах.
Багаття горіло вугіллям. Вода стікала струмком у рвах.
Вулкан вивергав попіл, море здіймалось соленою піною.
Всю добу, кожен тиждень, щорічно, астрономічною годиною,
Все оживало в цьому місці по черзі, по атому, в такому ж дусі, .
З давніх давен всі дев'ять стародавніх велетнів простують в світі:
Один відкидує, як гуму, смолотіні—Тіньовий.
Гримить металом нудно, важко й сильно другий—Металевий.
А третій розносить вщент гострокутами брили—Кам'яний.
Четвертий мовчки кістки дістає із м'яса і складає в ями—Кістяний.
І п'ятий заростями дивокорені здіймає вгору—Кореневий.
А шостий з подиху плете туман, і спалює все листя своїм жалом—Туманевий.
Останній рве пісок скляними швами блискавично—Піщаний.
Бували дні, коли сідаєш біля річки, слухаєш природу.
З одного боку вудка-очерет, а з іншого—сачок з уловом.
Коли під хвилі засинає іскро-волосінь і поплавець—чекаєш знову.
І макоцвітний шарф укутує під шелест чарів Лісового.
В гілках дерев навколо стихли його півчі пташки й сови,
Весь гай заснув у темряві з множинними очима Зіркового.
⋮⋮⋮
No.
4393
Страхи, наївність, лінь і розчарування -
допитливості вороги, призводять до страждання.
В той час, коли рішучість, розпач,
вдумливість й терпіння -
Передбачати можуть досягання, мають цінність.
А помилки - це камені на шляху подолання.
Очікування міцності. Бажання здивування.
Ризикувати, цілитись і проявляти щедрість. Яскраво і повільно.
Всі злі незручності сприймати як порошини, затискувати щільно.
Як реалізовувати свій великий задум достовірно? По частинам, гарно.
Як можна перетворювати всесвіт? По чітким законам, згідно плану.
Паралізуючу увагу ненависть наздоганяє невгамовна мрія.
Заточеність думок - це злагодженість, обережність в діях.
⋮⋮⋮
No.
4419
Хлопчина за баром щось відчував
Але як то словами сказати не знав
Зібрались думки, знайшлися слова
Наповнилась змістом пуста голова
Москалик, кацап, невдаха, засранець
Стоячи в строю кричав новобранець
Де ти був і що поробляв
Коли народ ненавидіти почав
Школярик малий підручник відкрив
І тут же на місці галас вчинив
Народ завжди був, народ завжди буде
Народ цього разу свободу здобуде
Де ти був і що поробляв
коли народ ненавидіти почав
І німець один зайшов у музей
І вмить зрозумів в чому винен єврей.
Що Гітлер старий то робив не зпроста
В арійської раси була мета
Де ти був і що поробляв
Коли народ ненавидіти почав
⋮⋮⋮
No.
4420
До, сі, ля, соль, фа, мі...
Один, два, три. Процес забуття. Диво у пітьмі.
Фігури тіл ворушиться в картографічному тумані.
До кінця випробувань, таке відчуття,—лічені дні.
"Ви не можете нікуди йти. Ваші зусилля марні."
Незаплановане засідання вогневої черги без згоди.
Тікати від кошмарів доводиться вниз по сходах.
Нова карта довільно обирається з колоди.
"Змиріться тепер, що пропускаєте ходи."
Стоїть страшний злюка з кийком у руці
За залізними дверима кам'яної дзвіниці.
У приміщенні міститься провіант на стільці—
На половину черствий, на половину у пилюці.
На полиці стоїть другий том книги "Захист від злої маски".
Пора викидати кубики. Наступний хід: "Небезпечна пастка."
Над головою помітними стають отруйних рослин паростки.
Нічого складного. Треба тільки чемно вимовити "Будь ласка."
Підійти близько не вистачало сил. Глянути в очі забракло духу.
"Ось, диви, це твій шанс на нічию,"—шепоче Арбітр на вухо.
Опонент посміхається, жестикулює і відповідає "Ні" тихо й сухо.
"Уночі Вас повільно переслідує привид непомітними рухами."
Кості і тіні лишаються в засідках незнищенними.
Вже не залишилось вільних клітин для переміщення.
Черговий рівень! Характеристики чекають на зростання.
"У кутку знаходиться додатковий комплект лікування."
Ніби спеціально...
⋮⋮⋮
No.
4452
До того, як натрапив на білі дірки.
Пам'ятаю тихий й рясний початок.
Похмурих, водночас наївних думок.
Тоді, зверху накрившись ковдрою,
Вогонь з відра заливав водою,
Прям туди, де були ще зірки.
Багаття мене не обпалює,
І горить, як очі, яскраво.
За вікном—ціла вистава.
Вугілля замість пігулок.
Біль. Блискавка. Порятунок.
Вогні не знають де я є.
Дощ починається. Йде по краплині.
Дірка чорною незабаром стала в тіні.
Зафарбована білою крейдою нині.
Безжально збентежені винні вогні.
Вони не забули, не встигли, ще ні.
Погляд в думках. Застряг у стіні.
Розбещений.
⋮⋮⋮
No.
4458
Чи пам’ятаєш Одесу? Вночі
На пляжі у Чорного Моря
На піску ти лежав і дрочив,
Абсентом напиваючись з горя.
Не визнають тебе навіть омеги,
Від тебе тікають лолі тупі,
На роботі відсторонились колеги,
Впізнають тебе навіть у /b.
Я підійшла і подумала: «Мушу
Припинити цю твою самофаку,
Від раку очистити душу,
А від гімна – твій мозок і сраку.
Так чому ти мене не кохаєш?!
Більше не форсиш мене?
На карантині сидиш і бухаєш,
Посмикуючи на аніме?
Так, АНОН!
Я прийшла з жи…МИРОМ!
Я – голодна Богиня, і хочу жерти!!!
Принеси мені в жертву щось, бо раків сюди натравлю, бо ім’я Мені – ЯpомоqR!!!!!!!!!!!!!!!!111111
⋮⋮⋮
No.
4463
Усе, що позабуто, вже пройшло. Додолу
притупилась лозова допитливість.
Усе у пам'яті перекроїлось у імлу,
яку ніяк руками не розвіяти, дивись.
Існує нота,
що стихає у пилу, де капнула кров і дощ її змив, як сльоза.
Там позначками мічені місця, утворюючи сферу
і візерунками заплетені скалічені слова, мов загадки.
Всі речі змінюються: жовкнуть аркуші паперу,
тьмяніє фарба, зрощуються комом тії вигадки.
Хитросплетіння балакучих продавців страхіть на терезах
і простота.
⋮⋮⋮
No.
4464
>>4463Все занурюється під воду.
Відкриті двері й вітер назовні дме.
Вуглицеві дати, сірі коди,
В лабіринті провулків застиглі геть.
Пере дощова злива бруд.
В повітрі клубочиться спіралями пил.
По небу пливе споруда,
Схожа на жовте око без ніг і без крил.
Невідомо. Колись воно щезне у місті
В оточенні свого звірячого порногурту.
Залишайся вдома, на-а-са-а-мо-о-ті.
Тримайся, скоро ру-ту-ту-туруту-ту-туту.
⋮⋮⋮
No.
4470
Всі речі солодко сплять, ледве дихають, надто живі.
Стикаються на перехресті вирію темрява й злива.
Чомусь втечі від страху не надто й кмітливі.
Роботам з цеху емоції взагалі не властиві.
Тепер вже пізно вниз тікати. Бувайте, щасливо!
Фраза "нічого не треба казати" звучить брехливо.
Чи правда, що пісні про біль мають бути жахливими?
Всі тіні вимочив дощ. Жалюгідне видовище зникло.
Зачиняю раніше сьогодні, там небезпека дивна.
Не врятує ніякий літак, прийшла нова зміна.
І навіть якщо втомився або життя набридло,
Вся погань рано чи пізно загнеться за діло.
Продовжуючи всміхатись, рухай тілом сміливо.
Більше не зняти цю посмішку, бо вже запізніло.
Чищу розум уночі тишею, милом удень старе тіло.
⋮⋮⋮
No.
4556
Бажання змін.
Дерева, намети, багаття.
Вітер. Штори. Вікно.
Не виходить спати.
Минулого нема. Там примари, монстри, кати.
Раптом чується скрегіт. Внутрішні рани скриті.
Вийшов на балкон,
Щоб згадати спокій.
Погода нестерпна.
То холоднеча, то спека.
Десь там далеко будинки схожі на поламані труби.
Самотність. Непорозуміння. Майбутнє лякає, турбує.
Вдих. Один раз.
І більше ніколи. Вхід.
Пульс. Оновлення.
Думки навиворіт.
Вихід. Прояснення свідомості. Видих.
Кожна думка фіксує мить. Прямий рух.
Не дурний, не потворний, не хворий.
Дуже рано втомивсь.
Руки тремтять, погляд застряг
І завмерло все.
Без мрій про гроші для помсти. Знов запізнивсь?
На наступному етапі ніхто не чекає. І не спасе.
°Звук відеокасет°
⋮⋮⋮
No.
4606
Іду я раз на бірду, на Січ Кропивацьку,
Дуже мало люду там, зовсім небагацько.
Там серунчик динамічний звідкись вилізає,
Жере бідних безосíв і зве себе Рáгуль.
Рáгуль-бидло, крадеться по треду,
Рáгуль-бидло, до борди все ближче,
Рáгуль-бидло, вже і зуби точе,
Рáгуль-бидло, вайпає і моче.
На Рагуля-бидла (Кому б на думку спало)
діє лише лазня по діапазoнý.
Проходив я кроком повз скарги анонськії,
І у нитках дошки баґз взнав я відомості:
Як смоктацького Рáгуля хто прудкий дістане -
Тоді нюдси Яромири безос буде мати.
Рáгуль-бидло, крадеться по треду,
Рáгуль-бидло, до борди все ближче,
Рáгуль-бидло, вже і зуби точе,
Рáгуль-бидло, вайпає і моче.
На Рагуля-бидла (Кому б на думку спало)
діє лише лазня по діапазoнý.
Оротандру я кажу - дай модерку і часу
Рáгуля я пíймаю - біди в не бачу.
Адмін тоді зрадів дуже і лазнемолот дав.
Бидлорáгуля тоді вже за сраку я піймав.
Рáгуль-бидло, лишився без всіх проксі,
Рáгуль-бидло, вилізає з сажі,
Рáгуль-бидло, хоче з рук утекти,
Рáгуль-бидло, але йому "амінь"
Рáгуля піймав я, тримаю, йо-хо-хо,
На все своя ціна є - віддам 'го в лазню.
https://youtube.com/watch?v=d4TvosK_nvw
⋮⋮⋮
No.
4607
Так, правильно, відчай. Схожий на перевірку звуку.
Після прочитання скарг і дурниць у твоєму щоденнику
Дізнатись докладно що трапилось у лабіринті годинника.
Ночі застиглі, огороджені тишею. Кожен день в пошуках.
Слід бути уважним. Обігнати переслідування свого двійника.
Це місце навмисно залишилось майже порожнім, і крапка.
І.
Справи вирішити і випадково забути. Можливості, межі знати.
Вільно правду обирати. Заборонити впевненості мовчати.
Далі йти. Знайдеться відповідь-ключ для кожної схованки.
Мабуть, це ще один привід пробачити. Потім спитати.
Як виглядає надія, коли вже немає чого втрачати?
⋮⋮⋮
No.
4611
у якомусь з тредів поезій був короткий вірш когось мабуть із шістдесятників, в якому фігурувало слово "наган".
аноне, не пам'ятаєш?
⋮⋮⋮
No.
4616
>>4614Вибач, не пам'ятаю, те чи не те. Хто краще правду знає?
Чого так запалало? Рано чи пізно знайдеться, звичайно,
Все, що здається продуманою грою інтересів безосів,
Може бути лише оболонкою трагедій без фальші слів.
Аромат легких пелюстків. Файно.
Молоко жирнючих корів? Негайно!
Одностайно. Пам'ятаймо. Нумо.
Дивно, як це миттєво нищить крихкий діалог,
Не пропонуючи ні нове, ні доброчинне, ні аналог.
Варто тільки з'явитись паростку цікавості й правди—
Брудна слоняча нога гуцає зверху, побачивши вади.
Бажаючи влади, підняв на сполох.
Шукаючи зраду й всюдисущого ворога.
Недолугого. Одного. Надто говірливого.
>>4611Серед тих, що потрапили на очі у пошуку:
Василь Симоненко—На мене Пес отой досаду
наганя...
Володимир Сосюра—Місто
"...Я не знаю хто кого морочить,
Але б я
нагана знову взяв..."
Павло Мовчан-Серпневий листок
"...Позолотою шурхоче,
теплу хвилю
наганя,
залетіти в очі хоче,
щоб розвіять фарби дня..."
Ганна Дениско-Український романс;
"...Ми упали в сніги,
Нас підступно ударили в спину,
Комісарський
наганІ незгода у хаті вітця..."
Станіслав Шевченко—До Гамлета
"...Архів доволі свідчення дає,
Про голодом убитих і
наганом...";
Ярослав Чорногуз—Суші і сушки
"Жовчі в них—на цілий океан,
Океан сухий, мов мертве поле...
Ніби коло скроні в них
наган—
Справжній вірш сушкам так очі коле.";
Олекса Озірний—
"Мій біль мій біль зветься словом одним—москалями...
Вони нашу долю писали
наганом.
Вони нашу душу топтали ногами.
Із раю земного зробили Руїну
Вони ґвалтували мою Україну.";
Роман Кудлик—
"...А попелястим дзеркалом асфальту,
немов сухий осінній лист,
шелестять автомашини.
А як не в одній,—
то у другій!
ті, в яких мозолі від "
наганів"
ті, яких увечері чека кубинський ром,
ті, які не прикладуть до губ
калинову сопілку,
бо мабуть, почуло б ся:
"Ой, помалу-малу, душогубе,
грай..."
⋮⋮⋮
No.
4618
>>4617В тебе, мабуть, є про що повідати, авжеж.
Маєш більше даних? Відповіді вірні теж?
Думай сам тоді, чи варто, або навпаки,
Бути критиком, який сигналізує знаки.
Знак вкінці відсутній—оклику, питання?
⋮⋮⋮
No.
4620
>>4619Нехай. Накрай було би краще навіть.
Не вибачаюсь, дякую, буду старатись.
Переконати щирістю не вдасться—
То хоч отримати усмішку у відповідь.
І глянув—знову бракне крапок, трясться,
а не уваги, щоби дописів побільшало іще.
⋮⋮⋮
No.
4624
Диво у масці,
У дивному місці,
На дивній виставці.
Метелики дивні.
Дивні рослини.
Зелені та сині.
Тиша і лінь у тіні.
Стіни геть заборонені.
Сильні мерехтіння проміння.
Символи фраз. Друковані, винні.
Калюжі дзеркал, мов очі ясніють.
Завислі в екрані, сховані, мріють.
Присмак примари. Відлуння надії.
Було зрозуміло й без жодних слів.
Брудні частки злипаються у кишені.
Тихий шурхіт бажає приємних снів:
"Неодмінно спи добре, вісім годин."
Монстри застрягли в дивнім дивані.
Настрій пташки складають з пісень.
Ллються дощовими зливами цілий день.
Сирістю пахне в кімнатах волога підлога.
Час змінився. Настала геть холодна погода.
Зорі сумлінні. Сцени фільмів в кімнатах домів.
Чай з пелюстків, з цукром. Листи вітром неспинні,
Щоб врятувати нас. Від ряду щоденних змін у полоні
Цих маленьких долоньок. Не вистачить, замало частин.
Клавіші пальців проходять лініями серцевих судин по нозі.
Експонатів вистачає, щоб задовольнити цікавість ще на порозі.
⋮⋮⋮
No.
4625
>>4616дякую, але ніби все не те
може я його собі наснив
⋮⋮⋮
No.
4659
Коли самотньо, спрямую погляд у далечі неба, на хмари та зірки.
Хмаринки простягаються буденно, в середині хмаринок папірці.
Там квіти феєрверків теж самі... Собою мерехтять у темряві.
Сузір'я ліхтарів в віконцях. Сніжинки відзеркалюють на сонці.
Нагадують блискавку, лаву і стиснуті міцно в лещатах вуглі.
Це замість тріскучого й гострого скла на знівеченій землі.
У океані, в зачинених мушлях, перлини не сіяють, як ті зорі.
Від болю ховались дикі звірі в назавжди зниклому без вісті тлі.
У лабіринтах стін своїх коробок, в хащах джунглів й в горах, далі...
Там, де вітер дме у спину, десь у місті... Там, де їхній дім. Вони живі.
⋮⋮⋮
No.
4703
Минуло ще одне літо,
Намірами зігріто.
Інколи дбайливо обіймає подушку,
Вихоплюючи з пам'яті примарні, гарні миті.
У легкому подиху пропливають за вушком
Хмари. Вітром снів навіяло текстове графіті.
Йому було складно зібрати, мов квіти,
Ці прозорі фільми у просторах ночей,
Ті фігури в мозаїчно тендітних
Шарах проєкцій заспаних очей.
Забув зняти маску хронічного психа.
За нею буде важко розгледіти лихо.
Приглушені звуки в кишені з цукерками, котрі майже забуті
В тоненьких квитках з картонної шафи, в куточках експозицій.
Навіщо шукати розлуки з торбиною, яка заповнена лише на половину?
Там нема ні патрона, ні сиропу від кашлю, ніяких сторінок книжкових.
Неочікувано сухим ліктем доторкнутись брудної, іржавої долоні.
В ній залишились шматки цегляних будинків і трохи нудного болю.
Всі бачили його бліді, мов кахель, тонкі руки,
Коли він порпався серед шпаринок,
І замикав скріпкою скриню, витирав пилюку,
У своїй вовчій норі на тяжкий замок.
В павутинні весь, обпалений дещо з боків.
Ящик складав бутафорний вантаж,
Серед речей були: алхімічний набір виробів,
Декілька цінних прикрас на продаж,
Стеблів металевих вузол із цвяхів,
Намальований олівцями пейзаж,
Багато колючих, бридких реп'яхів
Й пропрацьований у деталях колаж.
Він не знає себе і що він зробив не так.
В замети загнаний, у простирадлах заспаний,
Захопив і витратив цілі сотні промерзлих хусток,
Проскочив на площину прольоту порепаний.
Чужий і обманутий, в ланцюги надовго закутий,
Тиждень напевно нічого не їв.
З бинтами на тілі, до старого будинку, в лютому,
Чобітьми по снігу прохрустів.
Кучугури, стовпи та паркани поламані нині.
Згорбившись йшов в потоці земельних тіл.
І на що витріщаються ці пом'яті у пам'яті
Каміння, калюжі, кущі, жаби, птахи і їжаки?
Перекривають шлях, проводжають зором в глиб.
В'ялим голосом співають, хороводами оточують ніби.
Витягуються клеєві спагеті із нагрітих вуглинок.
Був лише помітним дим від пожежі зранку клинок.
Уява перетворює велику купу перемішаної білизни
В тунель зміїний стиснутого стежинами підземелля.
Шахові фігури клітинами розставляються в ряд,
Подарунки розтираються обіймами в пух, але без втрат.
Листя вплітається в структуру дерев'яних дощок на вулицях.
Зверху капає кава, залишаючи липкі плями внизу.
Він вічно серед статуй тих, хто дивиться на нього без кінця.
Ніхто не помітив туман, він виплив із темного лісу.
Так самозабутньо втупився далеко в небо
Та без скотча закріпив міцно таблицю втіх.
Хтось інший би втік, але в цьому немає потреби.
Важкий день, немає жартів, пошуків жодних цих.
Розсипані навколо пір'я, кружляють лілії,
Видніється у віконці білесенька крихта світла, мов солі у вирії.
Що ще? Куди воно поділось? Кого і з ким єднаючи?
Від хуртовин ховаючись, щось спинилось, збираючись...
Думка знаходить вагу та прозріння
Блискавками яскравих комет
В завзятті вольового терпіння.
Що приваблює розум в цей момент?
Інцидент.
В тиху годину починаю
Робити правильне добро.
Ніхто уваги не звертає,
Всім це якось все одно.
Однакові вчинки. Початок активної дії.
Момент між минулим та майбутнім є, оце і є воно,
Проминає тихо на скаженій хвилі.
Хвалять чомусь за поточне, критикуючи те, попереднєє, то.
Арігато.
⋮⋮⋮
No.
5000
>>293> непропорційно велетенський обсяг книжок в книгарняха ось це не відповідає дійсності. Єдине повне видання творів Шевченка в 5 томах відбулося аж у 1978 році. І після того ніхто ніде не видавав всього Шевченка. Такий він популярний, що йоб твою мать. Навіть графоманку Лесю вирішили видати всю бібліографію, а цьому дегенерату зась.
⋮⋮⋮
No.
5013
Світи наше сонце, вогнисте, могутнє!
Від тебе ж видніш: де дрібне, а де сутнє.
Ти сяєш нам, сонце, з Кремля із віконць,
Великий наш Сталін ясніший од сонць!
З Кремля кажеш слово - і я молодію,
На кожну подію душею радію.
О, сонце ласкаве, о, сонце ясне, -
У нашій країні життя весняне!
У нас винограду, і хліба, й вугілля!
У нас дозрівання, здоров'я, дозвілля!
І кожній людині відкрито в нас путь,
Якщо вона хоче трудящою буть.
Ну як же потоку не бігти в долині?
Ну як не цвістися червоній калині?
Ти сяєш нам, сонце, з Кремля із віконць,
Великий наш Сталін ясніший од сонць!
П. Тичина, 1941
⋮⋮⋮
No.
5014
Світи наше сонце, вогнисте, могутнє!
Від тебе ж видніш: де дрібне, а де сутнє.
Ти сяєш нам, сонце, Гетьмане, із віконць,
Великий наш Гречка ясніший од сонць!
Безосібне кажеш слово - і я молодію,
На кожну подію душею радію.
О, сонце ласкаве, о, сонце ясне, -
У нашій країні життя весняне!
У нас винограду, і хліба, й вугілля!
У нас дозрівання, здоров'я, дозвілля!
І кожній людині відкрито в нас путь,
Якщо вона хоче трудящою буть.
Ну як же потоку не бігти в долині?
Ну як не цвістися червоній калині?
Ти сяєш нам, сонце, Гетьмане, із віконць,
Великий наш Гречка ясніший од сонць!
Пофіксив Тичину
⋮⋮⋮
No.
5039
>>5013"Щодо подібного явища у чарівній казці В. Пропп використовував термін «асиміляція».
Випадок накладання модулів: позитивний образ країни через моделювання прихильника («Пісня про Кірова» П. Тичини), образ вождя з моделюванням прихильника («Світи, наше сонце» П. Тичини), досвід переживання вождя (розмова з вождем), під час якого моделюється і самий образ прихильника, і позитивний образ країни («Пісня про Сталіна («Глибокі моря в нас...»)» П. Тичини).
Властивістю бути використаними у різних фрагментах тексту модулі ленініани і сталініани ще раз відрізняються від функцій В. Проппа.
Власне, це явище – структурна модульність творів про вождів – є у своїй суті тавтологічним явищем, що мало створювати ілюзію багатства і наповнення [Круглова 2005, 13].
На сучасного читача цей феномен справляє враження семантичної неповноцінності, спустошеності тексту.
Твір стає ніби «ні про що», у читача може втрачатися розуміння його внутрішньої логіки.
Інакше розуміє цю ситуацію реципієнт зсередини тоталітарної доби.
Для нього зв’язки між різними модулями були зрозумілими, очевидними, такими, що не потребують коментарів при переходах.
Водночас для текстів, присвячених вождям, є принциповою обмеженість у кількості та змісті модулів, якими послуговується цей метажанр в окреслений часовий проміжок – між 1929 та 1954 роками.
Це можна легко побачити, не лише розширивши обсяг досліджуваного матеріалу до творчості інших авторів, але і порівнявши твори тих самих авторів на цю ж тему – культ вождя, – але таких, що були написані раніше означеного періоду.
Для прикладу покажемо, які модулі зустрічаються у відомому вірші «Ненависті моєї сило...» П. Тичини (1924).
(<--)
На цьому прикладі ми можемо бачити, що, по-перше, метажанр творчості про вождів допускає структурування за модулями уже в ранній період; по-друге, зміст модулів раннього періоду корелюються із змістом аналізованого нами періоду; по-третє, конкретний текст засвідчує модуль, який ми не відзначали у текстах пізнішого періоду – модуль «моделювання абсолюту».
Що стосується кореляції модулів, то можна легко бачити, що у тексті «Ненависті моєї сило...» присутній індивідуалізований суб’єкт (на противагу колективному прихильнику), який говорить про суб’єктивне переживання зв’язку з вождем (на противагу колективному переживанню подібного зв’язку), самий образ країни подано як негативний (на противагу позитивному образу країни у пізнішій ленініані).
Більше того, вірш завершується констатацією смерті вождя на противагу модулю «безсмертя», який домінує у пізніших текстах."
В. Зеленська, "МОРФОЛОГІЯ ТЕКСТІВ ПРО ВОЖДІВ СТАЛІНСЬКОГО ПЕРІОДУ".
⋮⋮⋮
No.
5041
І хотів би тобі написати листа.
Та не знав що доречно спитати.
І це все як одна невелика подія.
Ти живеш в чарівному місті,
Де пахне рясними святами,
Де можливо відчути на смак ідилію,
Наче лоскіт виняткової надії,
Де звучать по краплині дощі,
Що над дахом влаштовують амфітеатр.
І про тебе, мабуть, все ще блукають чутки десь.
Там, серед гір та лісів, то по колу, то в вирії.
Все минеться, мов пристрасть, й ти зможеш без мене, окремо знайти
Свою крихітну мить в нездоланних, незламних елегіях.
Весь нестриманий, свіжий порив швидкорослих історій,
Що забарвлені сяйвом думок про дзеркальне й прозоре,
Зможеш міцно й надійно зростити й отримати
Ще одну частку велетенського мегапароля.
Впевнений. Хай буде менше турбот.
⋮⋮⋮
No.
5051
НА ОЛІМПІЙСЬКІМ СТАДІОНІ
На олімпійськім стадіоні
Всі. Ні не всі! Чечні нема,
Вона при броні в обороні
Свободи, бореться сама,
Волає цілий світ кричма
І задихається при сконі,
А світ — скала глуха й німа!
Від крові гори там червоні,
Там трупи купами! Чума
Прийшла туди в старій короні
Царів московських недарма…
А тут знамена мчать, мов коні,
Мов гриви, в’ється бахрома,
Тут сто народів у колоні,
Але чеченців тут нема!
О Боже, людство у полоні
Твойого сонця, наче цьма,
Жене на погин свій сліпма,
Та все ж у буйному розгоні
Воно прекрасне! Та нема
Чечні на цьому стадіоні —
І це твоя страшна страма!
Д. Павличко
⋮⋮⋮
No.
5055
АЛАН ДУГАН
ВІД ГЕРАКЛІТА
Матерія безпомічна: суша хитається, вода
рветься всупереч, планета затягує
дні у пітьму. Навіть у нерухомій точці
ночі я чую шахрайські суперечки за місця
і кожна річ бореться з собою сама,
щоб бути борцем. Чи стрес, що тримається
їх, що кружляє в собі, є біллю?
Якщо стільки напруження для форми і болі для волі,
то хай станеться вибух заради миру! Але я врівноважений тут,
в межах цього вирію, застряг у формі,
й маю боротись попри бажання насильство зробити
перед сном; так що я можу створити або додати
всі ці вогні вночі, щоб роздавати
всі тимчасові прикраси, які можу, заради спокою.
ЩО ЗА ПЕКЛО, ЛЮТЬ, ВІДДАЙСЯ ПРИРОДНИМ БЛАГОВОЛІННЯМ
Вона ходить. Цього ніколи не було
ще раніше. Вона показує
як це виходить: її передпліччя
підняті, махаючи руками
на природних храповиках її зап'ястя,
вона робить кроки! Вона балансує
на чорних шпильках такої гостроти,
що могли б проколоти серце твоє,
якби вона могла ходити по тобі,
і посміхається, аби демонструвати це:
запаморочливе й нове мистецтво.
⋮⋮⋮
No.
5066
Рано-вранці драматично
Курка прокидається,
Логіниться, Невідомця
Хейтить відправляється.
Тредові епічному,
Посту різнобічному,
Макітрастому анону
Раки розставляються.
Тишком-нишком безосібним
Курка називається,
Репутацію він, бачте,
Править намагається.
Та анона не обдуриш!
Кожен розуміє:
Куркойобство виявляти
Хтось прекрасно вміє.
Куркосібний відсмоктав,
Хейтити ж не перестав;
Детектуємо нараз:
Нелатентний підарас.
З підарасом що робити?
Гнати з дошки чи терпіти?
Пояснити мушу я
Своє власне ставлення.
Я вважаю так:
Безосібний — то є рак.
Куркофорс не приживеться,
Лиш пуканчик чийсь порветься.
Драму на Драматику
Викладу придатно.
Якщо Курка щось відкотить,
Верну делікатно.
Раз окликне непривітно
Недойобом він мене,
Анонімний допоможе
Захистить написане.
Пасти доброму анону
Трішки згенерую,
Дупобільчику діставлю
Злому Куркохую.
Не боюся гучних слів:
В рот їбав драматиків.
Куркосібний хуйчика
Візьме та й поглине.
Невідомусова дума
Не вмре, не загине!
⋮⋮⋮
No.
5070
Живи, Україно, живи для краси,
Для сили, для правди, для волі!..
Шуми, Україно, як рідні ліси,
Як вітер в широкому полі.
До суду тебе не скують ланцюги,
І руки не скрутять ворожі:
Стоять твої вірні сини навкруги
З шаблями в руках на сторожі.
Стоять, присягають тобі на шаблях
І жити і вмерти з тобою,
І прапори рідні в кривавих боях
Ніколи не вкрити ганьбою!
Олександр Олесь, 1917
⋮⋮⋮
No.
5089
Микола Руденко – Коваль Людота
Не треба мумій. Наших дум снага
Не їх шукає в зоряну годину.
Від тління слово нас оберіга:
Якщо є слово – маємо людину.
А слів бракує – не твоя вина:
Людська душа не помирає доти,
Допоки не вмирають імена –
Як напис на мечі: “Коваль Людота”.
Іржавий меч знайшли серед полів
(Руків’я срібне зблиснуло під плугом) –
І вже мені не треба інших слів:
Я поріднився з ковалем, як з другом.
Людота свитку зодяга руду
(Ледь-ледь кулак в її рукав залізе) –
Ми на болото їдем по руду,
Щоб з неї в кручі виплавить залізо.
Пильнуй, де густо плаває іржа –
То водяник її підняв, до речі.
Нас чаклунами навіть князь вважа –
І ми стосовно цього не перечим.
Я смикаю важкого держака,
Бо шкіряні міхи-легені горна.
Коваль бере з полиці молотка –
І полилась мелодія мажорна.
До полудня роботи вистача,
Відтак спочити ляжем під березу.
Помре лиш той, хто замовляв меча –
Але ж не той, хто викував це лезо.
Можливо, хтось пізнає гострий жаль
І люто лясне по халяві пліттю,
Бо не “кузнєц” на лезі, а “коваль”
Хоч меч прийшов з десятого століття..
Хто б ти не був – шукай слова незлі
І знай, що ми не помираєм доти,
Допоки нас тримають на землі
Рука і слово коваля Людоти.
Микола Руденко. Такі люди засвідчують, що Донбас – це Україна
⋮⋮⋮
No.
5137
На порозі весна
На порозі весна
І мені по цимбалах,
Що снігів сивина
Та й на землю упала.
Іскряний круговій
Я спиняти не стану:
Сам у люті своїй ...
Незабаром розтане.
Снігова німота...
Кілька днів - і заплаче.
Захололи уста,
Але ж серце - гаряче.
© Ігор Рубцов
⋮⋮⋮
No.
5141
Ода
Натяки безсмертя у спогадах раннього дитинства
“Людино, твій отець – дитя,
Нехай пройметься кожна днина
Природною побожністю дитини”.*
Був час, коли долина, гай, потік,
Земля і бачені місця
За роком рік
Жили у світлі Божого лиця,
Я був тоді інакший чоловік.
Тепер не те, куди не подивись –
Серед усіх речей,
Днів і ночей,
Не бачу я того, що знав колись.
Життя таке привітне,
Троянда любо квітне,
Зоря у вишині
Дивиться пильно у голі простори,
Бистрі води осяйні
Ховаються в узвори,
Світанок родиться в імлі,
Але завжди, куди не йди,
Я пам’ятаю: зникла велич із землі.
Тепер, коли під щебетом птахів
Вистрибують ягнята
По мураві прим’ятій,
Лише мене охоплює печаль;
Але звучать слова, ясніє даль,
І легшає від слів:
Трублять потоки, падаючи вниз,
Нехай печаль мені не супить брів.
Громадиться луна з усіх боків,
А крізь поля дрімливі віє бриз,
У радісний убір
Земля вдяглась,
Вода і твердь веселі.
Весна прийшла у бір,
Святкує з нею кожен звір –
Вівчарику, дитино,
Горлай, галасуй, мені потрібні твої вигуки у цю
щасливу днину!
Благословенні сотворіння, я почув
Ваш заклик одностайний, бачу я:
Небо сміється на вашім святі.
Моє серце заквітчане,
Моя голова увінчана,
Всю вашу радість я відчув – усе відчув.
О, часе злий! Невже я буду скніти,
Коли у пишні шати травня
Земля вдяглася зрання,
Коли збирають діти
По всіх усюдах,
Де тільки видолинок буде,
Свіжі квіти; так тепло сонце світить,
І немовля стрибає на руках –
Я слухаю, слухаю, радісно слухаю!
– Але єдине дерево знайшлось,
Єдине поле, те, що в погляді моєму,
Вони обоє снять про те, що вже пішло.
І брáтки під ногами
Повторюють те саме:
Куди пощезли спалахи в уяві?
І де тепер ті мрії величаві?
Наше народження – це сон і забування:
Душа, що сходить з нами, наша життєва зоря,
Не тут шукає вікування
І родиться не звідсіля:
Не в цілковитім забутті
І не у повній наготі,
Але зі славою у вишніх бредем на землю
Від Бога, нашої оселі:
Небо оточує нас у дитинстві!
Тюремна темінь швидко загусає
Над хлопчиком малим,
Але він бачить, звідки світло сяє
У захваті своїм.
Юнак іде від сходу далі й далі,
Живі у ньому тайни позосталі:
Видіння яснокрає
Його не залишає.
Але з роками диво полум’яне
У світлі будня губиться і тане.
Є у землі свої тонкі принади,
Свої стремління і своя жага,
Вона нам, ніби матір, дорога,
І гідна похвали:
Турбується, аби оці прихідьки
І пасинки її забули звідки,
З якої величі, з якого раю,
З якого граду вишнього прийшли.
Он бачу шестилітнього хлопчину
Серед новонароджених утіх!
Він оглядає виріб рук своїх,
Матуся виціловує дитину,
А батько радо дивиться на них.
Якийсь малюнок у його руках,
Уривок мрії про людське життя
Постав у нововивчених штрихах.
Весілля і гуляння,
Погреби і ридання
У нього в почуттях.
Про це тепер його пісні,
А будуть після них
Балачки бізнесу, кохання, бороття.
Збіжать швиденько дні –
Забудеться і те.
Пишається зате
Актор сердешний у нових ролях.
Міняє строї і підмостки биті,
Вдає, аж поки дихає на світі,
Усіх, кого життя веде у свиті.
Немов на те він і родився,
Щоб лицедіяти навчився.
Не видає твоя проста подоба
Душі безмежності.
Великий любомудре, ще цілий
Твій спадок, посеред отих сліпих,
Глухих і занімілих погляд твій
Читає щось у далях неземних.
Благий провидцю! Речнику величний!
Тобі відкрито істини одвічні,
Що ми повік дошукуємось їх
У темноті, у чорній темноті.
Ти, понад ким пануюче безсмертя
Висить, як день, як приписи круті,
Від нього ти не годен відійти;
Мала дитино, превелика міць
Небесної свободи. Силоміць
Убгати хочеш ти свої літа
У передзначеного хомута?
Із благодаттю зводиш бороття?
Не забариться твій земний вантаж,
І звичай упаде тобі на кряж,
Важкий, як лід, бездонний, як життя.
О радості жарини,
Що жевріють у нас
І про леткі хвилини
Нагадують щораз!
До часу збіглого в мені росте
Палке благословення: не за те,
За що передусім йому хвала –
Свободу й захват, правило просте
Дитинства, у якому всі діла
Тремка надія крильми стерегла –
Я не за те зложив
Цей величальний спів.
Але за ті невпинні питання
І пошук сенсу навмання,
За незбережене, забуте зрання,
Непевний острах юного єства,
Що блудить у незбáгнених світах,
Тонкі чуття, перед якими плоть жива
Тремтить, як злодій у чужих хатах.
Але за найперші пориви
І пам’яті туманні напливи,
Бо те, що в них було,
То наших днів пресвітле джерело,
То чільне сяйво в нашому житті,
Воно плекає нас, воно нам відкриває,
Що років шум – це миті у бутті,
У вічній тиші: правда, що триває
І не загине,
Ні нехіть, ані прагнення причинне,
Ні юні роки, ані сивина,
Ані до радості ворожість – і вона –
Того не в силі знищити сповна!
Тому за тихої погоди,
Дарма, що суходіл судився нам,
Ми чуємо безсмертний океан,
Що виніс нас,
І бачимо в той час
Дітей, що вийшли гратися на берег,
Де хвиль могутніх не змовкає шерех.
Лунай, веселий щебете птахів!
Хай бавляться ягнята
У мураві прим’ятій!
Я з ними теж радіти захотів.
І у співі, і у грі –
Всюди радість надворí
О травневій цій порі!
Хоч промені, колись такі ясні,
Тепер уже невидимі мені,
І не побачу вже на світі
Ні сяйва у траві, ні величі у цвіті,
Не буду жити я в журбі.
А сил шукатиму собі
У сув’язі, що все єднає –
Вона ж була, і бути має,
У роздумах, які поволі
Гамують у людині болі,
У вірі, що долає смерть,
У думами наповненій добі.
А ви, гаї, джерела, схили, луки,
Повірте, що не хочу я розлуки!
В осерді серця я покірний вам.
Я втратив захват, але буду там,
Де ваш покров улагіднює роки.
Люблю дивитись, як тремтять струмки –
Такі ж легкі були у мене кроки.
Як чисто сяє вранці світ широкий
Усе-таки.
Сідає сонце у громадді хмар,
І око поглинає кольори,
Такі несхожі на усе вмируще,
Це інший шлях, і в нім інакший дар.
Людському серцю дяка за життя
З його любов’ю, ніжністю, страхами,
У всякім цвіті знайдуть опертя
Нові думки, не займані сльозами.
1803–6.
* Рядки з поезії В.Вордсворта “My heart leaps up”.
⋮⋮⋮
No.
5148
Коли життя нагадує вечірку,
Чомусь стає самотньо, дуже швидко.
Залишив гомін і заглибившись у тінь,
Де всі фантазії заплющені в шпарині.
Холодний хід думок спрямовує свободу.
Увагу наполегливість тренує довго.
Знання подібні до ресурсів у природі.
Ритмічність настрій налаштовує спонтанно.
І часточки в повітрі лагідно вирують.
Так складно уявити цілковито кожен дивний спогад.
В динаміці існує тільки нескінченна мить.
Під тиском думки знову виникають та надходять.
І дія починається у якості напружень м'язів.
Елементарний погляд в невідоме, крок сміливий, сяяння та радість.
Радіти соромно, коли існує поряд чий-то біль.
От тільки ані сором, ані страх не діють проти відчайдушного завзяття.
Завжди цінити наслідок зусилля.
Навчатись планувати вчинки.
Продовжувати йти своїм шляхом.
Туди, де вже чекає ще один квиток.
Не перенервивовувати (sic!) і не зупинятись.
⋮⋮⋮
No.
5149
>>5148Сало їдять українці, сало вживають щодня,
В селах, у кожній хатинці, є вітчизняна свиня.
Сало з дитинства люблю я, на дотик приємне й на смак,
З ним під подушкою сплю я, від сала не схуднеш ніяк.
Ой, сало, сало, сало, українське сало,
Ой, яке ж воно смачне і його завжди мало,
Я до сала вже так звик, є цибуля і часник,
Покладеш сало на язик.
Сало, сало, сало, українське сало,
Українцям того сала завжди буде мало.
Щоб у вас і у нас все завжди стояло,
Треба їсти наше сало.
⋮⋮⋮
No.
5150
>>289Трохи декадансу.
Пішов ти нахуй, ДАЛБАЙОБЕ.
Ти заїбав мене у край.
Твоє життя - то все пройоби.
Як ти мене бля ЗАЇБАВ.
Ти далбойоб, ти син собаки,
А матір, блять, твоя - свиня,
Ніхто не хтів її їбати
Так от і вийшла, блять, хуйня.
ТИ ПІДАРАС, ТИ СУКА ГНІДА
ТИ ХУЄСОС, ДЕБІЛ, ГАНДОН
ТИ ПИЗДАБОЛ, ПРИДУРОК, ПІДАР
НАХ ДАЛБАЙОБСЬКИЙ БАЛАБОН
ГІВНЮК, УЙОБОК, ПОТОРОЧА
ТИ СУКА ЙОБАНА ПИЗДА
МУДАК, ТИ МАЛОРОС І ДРОЧЕР
І БУДЕШ ХУЯ ТИ СМОКТАТЬ!!!!!!
⋮⋮⋮
No.
5151
Я народився в Гондурасі
Місто Самбір біля Львова
І меж інших підарасів
Меніся жило там хуйово
Ми всі ходили бля до школи
Франка Івана нахуй вчили
І як ніхто не догадавсі
Шо в моїй школі всі дебіли
Три, два, раз, сука, раз, два, три
Перше ніж пиздіти, ти со сраку підітри
Раз, два, три, сука, три, два, раз
Нам все в Карпатах похуй, бо ми піздим руський газ,
Піздим руський газ, ми піздим руський газ
Не ту країну, сука бля, назвали Гондурас
Ми піздим руський газ, ми піздим руський газ
Не ту країну, сука бля, назвали Гондурас
Я був найбільшим розпиздяєм
Від Самбура аж до Херсона
Як я пердів то аж на землю
Із неба падали ворони
А скоро буду президентом
Все буду на хую вертіти
Я можу голими руками
З гівна коня собі зліпити
Три, два, раз, сука, раз, два, три
Перше ніж пиздіти, ти со сраку підітри
Раз, два, три, сука, три, два, раз
Нам все в Карпатах похуй, бо ми піздим руський газ,
Піздим руський газ, ми піздим руський газ
Не ту країну, сука бля, назвали Гондурас
Ми піздим руський газ, ми піздим руський газ
Не ту країну, сука бля, назвали Гондурас
Три, два, раз, сука, раз, два, три
Перше ніж пиздіти, ти со сраку підітри
Я знаю що треба робити
Щоб нас усе було пиздато
Верховна Рада - всі дебіли
Я буду в сраку їх їбати
Я Зеник репер, бля, жестокий
Моя фамілія залупа
І за героїв українців
Я вирву гланди через дупу
Три, два, раз, сука, раз, два, три
Перше ніж пиздіти, ти со сраку підітри
Раз, два, три, сука, три, два, раз
Нам все в Карпатах похуй, бо ми піздим руський газ,
Піздим руський газ, ми піздим руський газ
Не ту країну, сука бля, назвали Гондурас
Ми піздим руський газ, ми піздим руський газ
Не ту країну, сука бля, назвали Гондурас
⋮⋮⋮
No.
5156
Я завмер поміж сну, мов на хвилі.
І у мені скупчились одразу
Сотні мокрих замурзаних ліній.
Всі вони поєднались у прірву,
Та обмежили бачення неба.
Там, у небі, співали сирени.
Так співали, що сон розірвався,
Та й поклав моє тіло у ліжко.
Теплий ранок заповнився світлом,
Що крізь вії ділилось на крихти.
І тепер сон здається приємним,
Хоч не встиг всі місця роздивитись.
⋮⋮⋮
No.
5158
>>289Ой полем кропивацьким
По шляху в ракопустелі
Ой там отаман КуколдЕнко
Йшов з загоном веселим
Не боїться ні огня він
Ні меча, ні болога,
Та боїться пизди він
Як остання школота.
Подвиги множні коїв
Він міста брав не сміло
Та в приватних покоях
З ним ніякеє діло.
Плавда на козакові
Шати усратії
Навіть якщо б і залицявся
Не дали би й старії.
Тож у славнім поході
На файнацький-то замок
Йде загін Куколденка
Без значних забаганок.
Степом вони проходять
Та села безосів минають
І безоску Куколденко
Собі виглядає.
Та йому не такая
Та його не достойна
А як на нього стрибає
То тікає пристойно
Каже "Це ж я спец'яльно
Бо у мене є мрія
Не про камвхору опальну
А про дівку постійну
Тож йде загоном
Та штурмує замок.
Та йому пропонуються
Різні мадами
Він важливого корчить
Та очікує дива
А звичайні козаки
Розбирають тих дівок
Йому дівчинка каже
"А ти наче гарненький"
Він всміхається крізь вуса
А вони велеченькі.
Всміхається, надувається
А козак підходить
І ту молодицю у кімнату просить
Каже "Що ж стоїш, Куколденку,
Щоки надуваєш"
Так нікого і не виїбеш
А життя проматаєш.
Ой їдуть козаки з походу
Та степом кропивацьким
А отаман Куколденко походу
Так і не поїбався.
⋮⋮⋮
No.
5162
Іван Франко-Веснянії пісні…
Веснянії пісні,
Веснянії сни,
Чом так безутішні,
Безвідрадні ви?
Чи для вас немає
Зелені в лісах,
Чи для вас не сяє
Сонце в небесах?
Чи для вас весела
Квітка не цвіте,
Що лиш вбогі села,
Людський біль здрите?
Ох, живі діброви,
Ясний сонця світ,
Лиш життя, любови
В людських душах ніт!
Втішно птиця лине,
Гамір, співи, крик…
Тільки бідний гине
З голоду мужик.
Цвіти серед поля
Долом і горов –
Тільки тьма й неволя
П’є народну кров.
Краще б то для моди
Заспівати, бач,
Про красу природи,
Ніж про людський плач.
Але не для моди
Се співаю я,
То й сумна виходить
Пісенька моя.
1882
⋮⋮⋮
No.
5171
>>289Чом хочеш ти слово промовити
Воно тобі не належить
Воно кимось іншим ізстворене
Воно твою волю обмежить
Ти в тюрмі з розуміння людського
Не вийдеш за межі понять
Мов кайданами словом закований
Не здатен твій розум літать
Це прокляття іздавна навіяне
На рід весь людський і писемний
Ячменем поле засіяли
Створили собі світ свій темний
Твій досвід свідомість обмежує
Лиш можеш ти буть сам собою
Безодню свою вік вистежувать
Аби знов доторкнутись до болю
Ти в своїм тілі приречений
Без змоги прокинутись спиш
Той, ким ти був знівечений
Надію на завтра полиш
⋮⋮⋮
No.
5216
Антонич Богдан-Ігор – Ідеал
На синьому безмежжі океану,
де не догляне навіть людське око,
високо, аж до хмар, в імлах глибоко
самітний острів серед хвиль пеану.
На острові, так каже казка,
теменні скарби десь лежать закляті.
Горять моряцькі очі у завзятті,
жага бушує в душах буйно й баско.
І вітер дме, і буря тне у парус,
а човен щоглами дере мли пару,
солоною водою перемок.
Нараз вдаряють у підводні скелі,
щасливі, бо в незнання гинуть хмелі:
на острові пустелі лиш – пісок.
⋮⋮⋮
No.
5222
None"З дитинства" - вірш Василя Симоненка
⋮⋮⋮
No.
5296
NoneПаротягСтоїть на пероні, стоїть величезний,
Важкий паротяг, спітнілий, товстезний
І ще й широчезний.
Стоїть і сопе, дихає й дмухає,
Із черева жар роздуває-роздмухує:
Гаряче – бух!
Гаряче – ух!
Гаряче – пуфф!
Гаряче – уфф!
Важко зітхає і ледве пихтить,
Чорне вугілля у ньому горить.
Попричіпляли до нього вагони –
Кожен заважить, напевно, дві тонни.
Повно народу у кожнім вагоні,
В першім і другім – корови і коні,
А третій зайняли пузані пузаті,
Жують-наминають ковбаси завзято,
В четвертому – повно-повнісько бананів,
У п’ятому – двадцять і три фортеп’яна,
У шостий вагон закотили гармату –
Важезну! Її просто так не підняти!
У сьомий – дубові столи і шафу,
У восьмий – ведмедів, слонів і жирафа,
В дев’ятому – свині, в десятому – скрині,
Дивани ще тут поміститись повинні!
Вагонів тут сорок, а може і сто,
А що в них там далі – не скаже ніхто.
І хоч би прийшов мільйон богатирів
І кожен сто порцій вівсянки би з’їв,
Все рівно вони не змогли би двигнути
Той потяг, ту брилу, страшнючу вагу ту.
Раптом – свист!
Знову – свист!
Пара – бух!
Колеса – в рух!
Спершу – поповзки – і важкувато
Почала – машина – по шпалах – рушати,
Шарп! – і вагони вже їдуть за нею,
Зграбно колеса мигтять над землею.
Все далі і далі, все швидше і швидше,
Стукає, чахкає, шкварить і свище.
Куди це? Куди це? Куди??? Навпрямки!
Дорогою попід тунелі й містки,
Минаючи гори, ліси і поля,
Спішить паротяг, бо чекають здаля.
Стукає, грає, деркоче у такт:
Так-так, так-отак, так-отак, так-отак!
Гладко так, легко так котиться далі,
Ніби із ґуми він, а не зі сталі,
І ніби не брила, захекана тяжко,
А цяцька, забавка, іграшка-бляшка.
А звідки то, звідки то, звідки ця сила?
Хто пхає так сильно, що ллється мастило,
Хто квапно, хто хутко, хто шпарко так шпарить?
Це пара гаряча, розпечена пара,
Це пара, що трубами мчиться до поршнів,
А поршні – робітні, а поршні – хороші:
Працюють, потіють, тож потяг пливе,
Бо пара ті поршні товче і товче,
І грають колеса, деркочуть у такт:
Так-так, так-отак, так-отак, так-отак!…
⋮⋮⋮
No.
5320
Штамповані фрази тупі і фальшиві,
Пусті та безґлузді, набридливі й сиві.
Ненавиджу слухати цей хворий трьоп.
В навушниках слухаю брейк-кор та пост-рок.
Маю ці всі балачки собі в носі.
Тиші немає, все виходить повільно й неточно.
Здихатись треба гучної брехні
Та нахабних пліток, авжеж, безперечно.
Клопітливо, без різких рухів, бо бережу нерви,
Викреслюю кожну дурню примітивним, як стогін, малюнком.
І всі ті почуті скажені фантазії психів, мов перли,
В красу геометрії ліній та плям обертаються моцно.
Закінчився врешті цей потік гомінких, бруднокілких, уїдливих, сухих інтонацій.
Чи це відбулась безприкметно, незаплановано в хаті вечірня раптом вистава?
З тих реплік пригнічено вийшли під тиском муругі, тривожні, хиткі ілюстрації.
Огидно й сонливо. Щоб далі з цим жити потрібні майстерність, міць і постава.
⋮⋮⋮
No.
5321
Олена Теліга - Чоловікові
Не цвітуть на вікні герані —
Сонний символ спокійних буднів.
Ми весь час стоїмо на грані
Невідомих шляхів майбутніх.
І тому, що в своїм полоні
Не тримають нас речі й стіни,
Ні на день в душі не холоне
Молодече бажання чину.
Що нам щастя солодких звичок
У незмінних обіймах дому —
Може, завтра вже нас відкличе
Канонада грізного грому!
І напружений погляд хоче
Відшукати у тьмі глибокій —
Блискавок фанатичні очі,
А не місяця мрійний спокій.
None
⋮⋮⋮
No.
5328
NoneЮрій Іздрик - Be NothingТрапляються дні затемнення.
Трапляються дні замутнення.
Коли добре там, де тебе нема,
бо зло—у твоїй присутності.
І будь ти хоч сто раз Будда,
плюс умнічка, бусічка, лапочка,
сховайся, як пес, у буду
та мовчи собі тихо в тряпочку.
Лице відвертає небо.
Земля під ногами рідна.
Ніде тебе зараз не треба,
нікому ти не потрібний.
І в цьому нема трагедії.
Хіба, може, трошки відчаю.
Так сказано в Вікіпедій,
що це не триватиме вічно.
Посидь собі тихо в темряві
і не виникай ні разу.
Зроби у житті перерву, бл*ть.
Постав себе, бл*ть, на паузу.
⋮⋮⋮
No.
5337
https://www.youtube.com/watch?v=mYpzHJwE4Дмитро Павличко. Вірші (зі збірки "Таємниця твого обличчя").
⋮⋮⋮
No.
5371
NoneВасиль Стус - Як добре, що смерті не боюсь я
⋮⋮⋮
No.
5374
>>4610>>5073Юрій Андрухович - Серпень. Дністер…і врешті ми спинилися. Ріка
текла внизу, одвічна і невпинна,
а ми, мов на краю материка,
де притча лопушана і люпинна
зросла понад уламки городища,
зніміли, і щільніш замкнулась тиша
над нами, несподівана й тісна,
з ознаками оси і цвіркуна.
Та лиш на мить, бо мова про ріку.
Про вогких берегів колюче лоно,
де так було нам солодко й солоно
спивати воду з каменя й піску.
Корони будяків, цупка жалива
і розпал дня над повнею води
світився нам, і то було як злива —
ця спека, що спадала, мов меди.
Ми увійшли за згодою ріки
і стали плином, де зелені тайни
глибин і дна, шорсткого, як віки,
як одкровення, чисте і негайне,
почутий логос, непогрішний рот
землі, що не загоїть вирви й шрами
(нора? печера? смертодишний дот?),—
усе було за нами й перед нами.
Дитячі співи, крила матерів,
гортанна дума, щедра й достеменна,
й над порохном чужинних упирів —
полотна, сорочки, плащі, знамена.
І ми пливли, тонкі й легкі, мов тінь,
до болю найсолодшого в суглобах,
у цю незмовкну сповідь поколінь,
непроминальну, наче кровообіг…
Немов рука, що вчила і вела
на круг життя, в живі безодні мови,
гінку напругу рідного русла
ріка навік воздала нам, братове…
⋮⋮⋮
No.
5385
Hi bro
How are you ?
⋮⋮⋮
No.
5386
Василь Герасим’юк – І строфи переставиш, як валізи…
І строфи переставиш, як валізи.
Одну таки залишиш – і не ту.
І буде ніч. І хтось таки прилізе.
І принесе вино і самоту.
Розмова у диму, немов ікона –
В тих сповідях тебе рятує знов
Раптова, чорна трубка телефонна,
Таких же вимагаючи розмов.
Так, ніби захищаєшся… Навіщо?
Вкрай сміхотворна кожна із атак.
І розійдуться гості опівнічні.
І тиша буде. І напишеш так:
Дивись на мене. Говори до мене
З нічної тьми, з опівнічної тьми,
Бо це століття не таке й шалене,
Якщо ховає прірву між людьми…
⋮⋮⋮
No.
5387
Hey bro how are you ?
⋮⋮⋮
No.
5388
Іван Низовий
*
Гарцювали дощі,
Толочили траву...
Піднялася трава
І ще вищою стала...
В дивовижно-мінливому світі
Живу,
Де логічно кінці
Переходять в начала;
Де трава вигора
Від осінніх пожеж,
Щоби знов навесні
Із-під попелу встати...
Це – повторення знаного віку.
І все ж
Ні на що
Цю повторність
Не хочу зміняти.
1980
⋮⋮⋮
No.
5389
Hey bro how are you ?
⋮⋮⋮
No.
5390
Ольжич Олег – Візія
Вітри од краю до краю,
Од рана до рана дмуть.
Дерева, дахи зривають,
Пісок і тріски несуть.
На подвір’ях клунки, попони.
— І не в безвісті шлях цей? —
Широкогрудих коней
Зі стайні ведуть бігцем.
На г’анку ще раз мати,
А ти вже доп’яв стремен.
Хлопчак, що його не взято,
Ховається під брезент.
І рветься, рветься фіртка
Квітника зі слідами чобіт.
Обози — обози тільки.
На захід ідуть, на схід.
⋮⋮⋮
No.
5407
Поет СЕРГІЙ ЖАДАН - художник ПАВЛО МАКОВ: КНИГА про ХАРКІВ - "Постійне місце проживання", ВІРШІ."Це щось таке, за що ми відповідаємо. Це справді щось таке... Як два лижники, власне, біжать лісом, біжать паралельними дорогами і, так чи інакше, зауважують ті самі "дерева", так чи інакше, зауважують ті самі "ландшафти"; зауважують під різним нахилом сонця, під різним кутом сонячних променів, під різним кутом спадання цього всього світла... І відповідно щось зауважують своє, але, так чи інакше, вони говорять про ті самі ландшафти, про ті самі об'єкти, про ті самі зображення."
⋮⋮⋮
No.
5438
Як умру, то поховайте,
Тіки не забудьте.
Бо як потім завоняюсь —
Вам же хуже буде.
⋮⋮⋮
No.
5458
У світі пошесті і змору,
Німотності і глухоти,
Де мудрі муштрою менти
Лінчують душі без розбору, —
Там пісня, витвір висоти,
Свободи й пружного простору,
Шугнула вільним птахом вгору,
У вир! У небо! У світи!
Ривком відчаєного тіла
Роковано залебеділа
В святій готовності офір,
Та, браконьєрським залпом в небо
Підтята — легендарний лебідь, —
Упала на тюремний двір.
***
Джерело: І.Світличний. "Ґратовані сонети" -- "Сучасність", Мюнхен, 1977.
⋮⋮⋮
No.
5464
У твоїх очах
липка чорна безодня
там бачу свій страх
Боюсь.
У твої словах
тонким павутинням нещирість
моя.
Відвертаючись, злюсь.
На себе, звичайно
за те,
що бракує сміливості
Визнавати уламки своїх відображень
у тому, як ти потягаєшся зранку.
Натхнення в тобі.
Натхнення в мені.
Одне й те саме
і тиша одна і та сама на нас усіх. На нас одного.
Та тиша, в котрій я все ще так часто боюсь.
⋮⋮⋮
No.
5467
сферичний кіт вмер.
настала темна пора міністерства.
зайшло сонце юності й тобі вже, мабуть, починає муляти геморой.
а ти все ще боїшся масажувати простату. ну й даремно - був би здоровий як із фресок (з кінським членом) герой.
не вживай вже хуйні.
тепер не час тікати з ребухи
які твої вчинки найбільш визначні?
окрім, звичайно, дірок у цицьках і тонелів у вухах.
смерть настає без співчуття та попередження.
а тобі все ще страшно заплющити очі й перестати думати хоч на мить.
адже тоді виявляєш, що ніщо не спиняється, все тече, змінюється й летить.
таким чином виходить, що ти - не такий вже й головний. а за таке пацани засміють.
тож треба думати, думати, думати кожної миті щоби ніхто й ніколи не здогадався що ти - звичайна людина!
така, як усі.
така, як і кіт.
⋮⋮⋮
No.
5468
пробач мені мою нещирість
побач - була нещирою і ти
горять зруйновані мости
між небом і землею
лежать уламки, тут і там
і ми впадаємо в немилість
не повернути час назад
й чи варто?
пробач мені мою нещирість
побач - була нещирою і ти
були розведені мости
завжди.
тепер це видно і без світла
прямуємо у різні ми боки
не повернути час назад
й чи варто?
ми все одно обидві
в темряву впадемо
чи до світла?
я обираю світло. ти?
⋮⋮⋮
No.
5479
ти впізнаєш мене за помахом стопи
за усмішкою рівних двох рядів очей
за світлом. за дебошем. за чим ще?
питання зникли, оклики - так само
розчинились.
шукати шлях до світла з темноти
не поряд, разом - на одній планеті
не зникнути одне від одного нікуди.
пам'ять.
ми збережемо наше сокровенне
пройдемо всі випробування
і кожну відповідь дістанемо з нутра
здобудемо найвищу нагороду - нас самих.
для себе, перш за все.
⋮⋮⋮
No.
5482
>>5479>за помахом стопи>за дебошемЦе тобі хмельницька бійка навіяла певно?
⋮⋮⋮
No.
5483
самоненависно душив ти свого півня
під пісні іво бобула
щоб довести всім бабам що ті - бляді
втім так вже пристрасно тебе життя загнобило
що більш і півники тобі не раді
їбав гадюку в хуй я, - ти скажеш втомлено і сіро
утративши останні сили
ти ж відчайдушно так пітнів.
накотиш ще горілки
й ляжеш спать.
а завтра на свої поминки
підеш.
накотиш змучено іще горілки
і ляжеш спать.
⋮⋮⋮
No.
5484
Василь СИМОНЕНКО
*
Нашої заслуги в тім не бачу,
Нашої не знаю в тім вини,
Що козацьку бунтівливу вдачу
Нам лишили предки з давнини.
Нам і те не добавляє слави,
Що вони од чужоземних сил
Заступили землю кучеряву
Горами високими могил.
Бо коли, закохані в минуле,
Прокунаєм свій великий час,
Наша лінь нікого не розчулить,
Слава ж та відмовиться від нас.
Спогади докучливі, як нежить,
Що тій славі принесуть нове?
Тільки тим історія належить,
Хто сьогодні бореться й живе.
***
Джерело: В.Симоненко. У твоєму імені живу. "Веселка", К., 1994.
⋮⋮⋮
No.
5485
Іван Драч – Крила
(Новорічна баляда)
Через ліс-переліс,
через море навкіс
Новий рік для людей подарунки ніс:
Кому — шапку смушеву,
кому — люльку дешеву,
Кому — модерні кастети,
кому — фотонні ракети,
Кому солі до бараболі,
кому три снопу вітру в полі,
Кому пушок на рило,
а дядькові Кирилові — крила.
Був день як день, і раптом — непорядок,
Куфайку з-під лопаток як ножем прошило.
Пробивши вату, заряхтіли радо,
На сонці закипіли сині крила.
Голодні небом, випростались туго,
Ковтали з неба синє мерехтіння,
А в дядька в серці туга,
А в дядька в серці тіні.
(Кому — долю багряну,
кому — сонце з туману,
Кому — перса дівочі,
кому — смерть серед ночі,
Щоб тебе доля побила,
А Кирилові, прости господі,— крила).
Жінка голосила: “Люди, як люди.
Їм доля маслом губи змастила.
Кому — валянки,
кому — мед од простуди,
Кому — жом у господу,
а цьому гаспиду,
прости господи, — крила?!”
Так Кирило до тями брів,
І, щоб мати якусь свободу,
Сокиру бруском задобрив,
І крила обтяв об колоду.
Та коли захлинались сичі,
Насміхалися зорі з Кирила,
І пробивши сорочку вночі,
Знов кипіли пружинисті крила.
Та Кирило з сокирою жив,
На крилах навіть розжився —
Крилами хату вшив,
Крилами обгородився.
А ті крила розкрали поети,
Щоб їх муза була небезкрила,
На ті крила молились естети,
І снилося небо порубаним крилам.
(Кому — нові ворота,
кому — ширшого рота,
Кому сонце в кишеню,
кому — дулю дешеву.
Щоб тебе доля побила,
А Кирилові — не пощастить же
отак чоловікові! — крила).
⋮⋮⋮
No.
5492
Xin chao, toi mu?n bi?t gia c?a b?n.
nox1
⋮⋮⋮
No.
5503
Бенжамін Мітчел - Так минає мирська слава
Миті, мов порошинки, пливуть у просторі,
Вражені небесними променями джерела світлого.
Хоч вони сяють, повинні триматись хронології,
Нерухомо триматись, поза межами погляду мого.
Тікайте, золоті миті, руште геть!
Подалі від мого жорстокого ножа розуму
Перед тим, як край цього леза вас штрикне
І вб'є відвертим життям, немов струмом.
⋮⋮⋮
No.
5504
Я зустрічався з вами в дні суворі,
Коли вогнів червоні язики
Сягали від землі під самі зорі
І роздирали небо літаки.
Тоді вас люди називали псами,
Бо ви лизали німцям постоли,
Кричали «хайль» охриплими басами
І «Ще не вмерла…» голосно ревли.
Де ви ішли — там пустка і руїна,
І трупи не вміщалися до ям, —
Плювала кров’ю «ненька Україна»
У морди вам і вашим хазяям.
Ви пропили б уже її, небогу,
Розпродали б і нас по всій землі,
Коли б тоді Вкраїні на підмогу
Зі сходу не вернулись «москалі».
Тепер ви знов, позв’язувавши кості,
Торгуєте і оптом, і вроздріб,
Нових катів припрошуєте в гості
На українське сало і на хліб.
Ви будете тинятись по чужинах,
Аж доки дідько всіх не забере,
Бо знайте — ще не вмерла Україна
І не умре!
⋮⋮⋮
No.
5507
Микола Дудар
***
Неорані поля моїх думок
Дощі… дощі… ріка із прохолоди
Владико мій, завершений відток
Скажи, Ти згоден?…
А на вербі між листям видно снідь
Жаль горобці не бачуть тої сніді…
Сприятиму, авжеш, заздалегідь
В Семіраміді…
О верби, мої лози, вербосад -
Найкращі переспівані стихири…
А ще Дуща… урожений фасад
Чужого миру…
Поля поля поля… і перший крок
Ніяк не пристосуюсь і не звикну
Неорані поля моїх думок
У морі крику…
21.07.2020.
⋮⋮⋮
No.
5509
А. Пушкін - Поету
Поет! народної любові не цінуй.
Захоплених похвал пройде хвилинний гомін;
Почуєш суд дурного й сміх натовпу холодного, ну-ну,
Але ти залишися впевненим, похмурим та сумлінним.
Ти є володар: живи одноосібно. Вільним шляхом
Іди, куди витягує тебе твій розум вільний,
Удосконалюючи висновки думок улюблених під капелюхом,
Не треба вимагати нагород за вчинок персональний.
Вони в самому тобі. Ти і є свій вищий суд;
Свою ти працю здатен сам суворо оцінити.
Чи нею задоволений, вибагливий художник?
⋮⋮⋮
No.
5547
>>289Ого, який стародавній тред. 2016-го року!
⋮⋮⋮
No.
5569
Момент вибору
Свобода ставить цілі потайки й доволі передчасно.
А нагорода сяє високо, захоплює, пробуджує азарт.
Навмисно ризикнути, винирнути тихо, і напасти.
Затиснути своє, пригледітись, і вимовити жарт.
У вередливій ненависті зовсім мало сенсу.
А здивування глупству переходить у відчай.
Упевненість у рішеннях затрималось у часі.
Чи вже готовий план? Яка готовність? Є, стривай...
Немов закрита, стиснута пружина,
Неначе цирковий гімнаст всередині гармати,
Потенціал думок хвилює в цю хвилину,
Тоді як попередній досвід налаштовує затятість.
⋮⋮⋮
No.
5594
Життя підчас війни є безжальна та виснажлива закупорка емоцій.
Спочатку ніби як нагода проявити свої здібності безпосередньо в бою;
А потім вже глибокий вдих з пірнанням у пітьму; нудний рахунок часу в новинному потоці...
Особливий момент, коли слово зав'язує біль в кулак: "Ти давай повертайся, а я ще тут постою."
Довіра, вміння, бадьорість.
(Один, два, три...)
Витримка, пам'ять, впевненість.
(Чотири, п'ять, шість...)
Легкість, гнучкість, завзяття.
(Сім, вісім і дев'ять.)
Далі разом до перемоги, мої любі сестри та браття!
⋮⋮⋮
No.
5605
Понад морем сонце за хмарами
Чуєш ZOV - загарматило мороком
То калібри летять примарами
Лікарями українства хворого
⋮⋮⋮
No.
5606
>>5605> Лікарями українства хворогоЧому це українство хворе? І схуялі калібри це його лікарі? А чи не підтримуєш ти русняву окупацію часом?
⋮⋮⋮
No.
5607
>>5606> Чому це українство хворе?Там в другому рядкові іще "ZOV" є, що наводить на певні роздуми. Можливо фсбшник-кремлебот-іпсошник.
⋮⋮⋮
No.
5612
Євген Маланюк. Постскріптум
О, так. Я знаю. Аджеж прозрівав
Мій дар гіркий годину мсти і гніву:
Це смеркле небо, цю кривавість слав,
Проорану гарматним плугом ниву,
Цей плач Атен і переможний крик
Нещадної, роз'яреної Спарти,
І грім ескадр, і бомб разючий сик,
І невмолимий рух руки на карті.
... Та як п'янкий, як заповідний сон,
Що не доснивсь, що обіцяє й кличе. –
Вечірнім сонцем сяйвний Партенон
Пливе в Готичну ніч середньовіччя.
17.11.1939
⋮⋮⋮
No.
5614
Після
дзьобами необережних жайворонів
зірки із неба злущені
картина осені
вода іржавіє
пройтися босоніж калюжами
зачекатимусь
допоки здушить шарфове
та вирушу з провідником
у інше
любов складати
у рожеве враження
і шо життя повільніше
https://soundcloud.com/d-a-r-k-master/2hdzottuzrm1
⋮⋮⋮
No.
5615
>>289Пародія на великого
Путін війну оголошує нам
Скабєєва смокче своїм гостям
Соловйов щось бурмоче собі під ніс
Кісельов нам новини несправжні приніс
У мене ж одна лише в світі дума
Як москалі всі живуть без ума
Шойгу за домом їбе оленят
Володін хоче застосувати “Сармат”
Жирік вже помер та сила його
Все ще живе й усіх тягне в багно
У мене ж одна лише в світі дума
Як москалі всі живуть без ума
Тімоті нам поясня за домбас
Де ж вісім років нóсило нас
Басков пиздить про росію й війну
Недовго співати лишилось йому
У мене ж одна лише в світі дума
Як москалі всі живуть без ума
Мєвдвєдєв як мачо свій паблік веде
Арестович та Фейгін втішають мене
Кадиров шле привітання Дон-Дон
З бані веде всі етери Гордон
В мене ж турботи тільки одні
Як ясний розум не втратить мені
Знаю, росія - то купа лайна
Гідності й честі не знає вона
Байдуже їй, ти актор чи страйкар
Всіх під каблук свій запхає їх цар
Хто ж переможе страшну її сталь?
Той, в кого совість як чистий кришталь
⋮⋮⋮
No.
5618
Пукав ніжно йому в носик,
Він - мій мілий нігритосик!
Але одна у нас проблема,
З цього випливає дилема.
Він - в дешевих тряпках,
Я - у нових гучі тапках.
⋮⋮⋮
No.
5619
Спиридон Черкасенко - Демонстрація
В тривозі Місто. Хворий чад
Ледарства, бенкетів невпинних
Заклубочивсь, як чорний гад
В сталевих пазурях орлинних...
У буйнім шумі грізних хвиль
Нуртують вулиці, майдани,
Регоче злобно давній біль,
Огнем горять незгойні рани.
У блисках радісних весни
Повітря бють червоні крила,
І в жах зрадливий тишини
Свій крик жбурляє грізна Сила.
У парі Зненависть і Гнів,
Як два страшних правдивих тури,
Порвавши пута ланцюгів
Тараном смерти гатять в мури.
А над усім, як вільний птах,
Огневе слово скрізь літає.
Гукає сонце в небесах—
На свято Гніву закликає!...
В тривозі Місто. Кат старий
Тамує жах свій безгомінням,—
Та вулиць вільних спів новий
Крізь стіни б'є йому подзвінням!...
⋮⋮⋮
No.
5624
Межа (вірші Олега Ольжича)Олег Ольжич - МежаПо рівній грані двох світів ідеш,
Що, наче скло, невидима і гостра.
І тягне, рве глибинами без меж
Одкрите серце ненаситний простір.
Ступи ліворуч: легкий буде спад,
Повільні луки, мляві серпантини.
Від інтелекту через хліб назад
До жаху і бєзсилости клітини.
А вправо ступиш — прірва і провал,
І знову сплеск, і в клекотінні виру —
Лише твій шал щитом проти навал.
Одвага ж, коли ти запрагнув. Віра.
1937
⋮⋮⋮
No.
5625
Ізмаїл Срезневський - Корній Овара
Думка І
(Як поконтрактувавсь козак Корній Овара із бісом, і що з того було)
Койдак шумить, гуде Койдак,
Коргує хвилею, мов чвара.
Ген – скеля. Ген сидить козак,
Козак-небога – пан Овара.
Шумить під скелей хуртовий,
А понад скелей гай шумує;
По хвилі встав туман сідий,
По лавах ходить і ляцкує.
А хмара на небі стоїть.
Зірок не видко. Вітер виє.
Між комишем кажан кружить;
Очима з гаю вовк мурліє.
Сидить знічившися козак.
Він думу думає, гадає,
Сумує тяжко неборак,
Що долі бідному немає.
Сім літ вже він козакував,
Сім раз ходив на Крим з кравчиной,
На морі турка випитав,
Та все бездольною годиной.
З нічим він з бою виходжав,
З нічим вертався він додому.
З нічим? Ой ні! Він добував
Між агарян собі сорому.
Озвали раду козаки,
Овару присудили вбити
Та й, повиходив на шляхи,
До себе почали просити.
Почув Овара – й утікав
З ляхами слави добувати;
До католиків приставав
Святую віру руйнувати.
Та й тут жене його біда,
Та й тут цькує його недоля.
Небага! Є ще в нас орда.
Чого журиться! Божа воля!
Пристав Овара до орди
І на ляхів пішов з ордою…
Недоля з ним, із ним біди…
Пропав Овара – втік із бою,
Утік та й – ось. Гуде Койдак.
Коргує хвилею, мов чвара.
Сидить на березі козак,
Козак-небога – пан Овара.
Що буде з ним? Що жде його?
Чи, мабуть, вже прийшлось втопиться..
Ген – блись! Мара. Та й до його,
Та й ну поперед ним казиться.
Мара бісовська то, дідьок.
Очима лупає, вирляє;
Дугой зігнувшись на кийок,
Іде, не йде він – шкандибає.
Піджавши хвіст, мара тремтить,
Рогами крутить, колодіє,
Сопе, зубами клац, свистить
Та і ка: «Здоров бувай, Корнію!»
Козак сидить, козак мовчить.
«А що? – пита мара. – Недоля?
Чого ж мене б не попросить?
Тоді б ти взнав, що то за доля!»
І озира мару козак,
І труситься, й зубами клаца:
«А що ти?» – «Що! я твій батрак:
Кажи, яка до нуди праця?
Кажи: усе зроблю». – «Га, цур!»
– «Чого ж цураться від чортяки?
Чи злодій я? Чи я ховтур?
Не бійсь. Побачиш. Знайдеш дяки.
Ось слухай, пане, мій совіт;
Жене тебе біда, недоля,
Псує тобою цілий світ,
Псує тобою добра доля;
Недолі тій кінець між нас,
Між нас. У пеклі він, кирпатий.
А в нас добро, добро у нас;
Всім нас шанує наша мати.
І я, старший з твоїх братів,
Я для тебе знайшов пригоду:
Багацько дам круглевиків,
Багацько всякого розводу.
Багацько й слави дам тобі.
Тебе світ стане шанувати.
Чого лякаться? Не робій!
Віддай же душу до заплати».
Але… Злякався наш козак.
Хреста не може положити.
Регоче біс. «Що, пане, як?
Чи до контракту приступити?»
– «Ой ні! Лякаюсь пекла я».
– «З чого ж лякатися повада?»
– «Як згине там душа моя?»
– «А де ж, кажи, її порада?
Біда на світі жить тобі;
Біда й загинути із світа:
Вона з тобою, хоч що роби,
Хоч цілу ніч молись до світа!
А пекло матер’ю навік.
Та не горюй. Добро між нами,
Аби б ти зачний чоловік,
А то зживешся, як з братами.
Музика є й у пеклі в нас,
Та ще, козаче, як і грає!
Як вапне будько у ковбас,
То всі регочуть, все стрибає.
Горілка є, мед, пиво є;
Як скажеш – зваримо й ковтирю.
Так в нас; а далі – все твоє,
Що ти не вздриш по коломирю.
Всім будеш, пане мій, багат;
Та й буде все тобі в пойгранок;
Чи схоче серце до дівчат –
Багацько знайдемо панянок.
Чи золотих круглевиків,
Чи то якої худоби, пане…
Козаченьку, якби б схотів –
То все твоє, твоє надбане.
Отак в нас, пане. Та затим
Охочі так до нас і люди, –
Пани, князі, – всіх не злічим,
А козаки, хлопи та судді…
Гай, гай! Вже нічого казать:
Така кравчина хоч на ляха.
І верховодить вашу рать
Старий Богданко-сіромаха.
Коли що він тобі не люб,
Є в нас Сірко, і Дорошенко
І з Бруховецьким Лизогуб,
І з Пушкарем Лінчай Кравченко.
Мазепа в нас ганчірки пре,
Латає кунтуші Виговський;
Тетерю Полубіток тре,
А кашоваром Розумовський.
Отак в нас, пане, і на вік,
На вічний вік. Добро між нами.
Аби б ти зачний чоловік,
А то зживешся, як з братами.
Тим часом, щоб ти все пізнав,
На світі сім дам тобі волю:
Живи собі, гуляй собі
І забувай свою недолю.
І воля та на десять літ.
Як ізойдуть, – опівніч, свату,
Прийдеть дідьок недай-біг-світ
У панськую твою палату.
Прийдеть, – тоді всьому кінець».
Задумав думу пан Овара.
Блиснув Тритин, мов каганець,
Та й зирк, та й вп’ять чорніє хмара.
«Чого ж гадати, пане мій?
Ось і кишеня грошей – плата
В задатку. Грошей не жалій –
Навік кишеня приськовата».
Задумав думу пан козак
Та й каже: «Буде то, що буде!
Хіба я первий?.. Де контракт?
І хай Овару знають люди».
Розрізав руку пан козак
Та й підписав контракт із бісом.
Койдак шумить, гуде Койдак, –
Козак із бісом вже за лісом.
1836
Примітки
Вперше надруковано в журн. «Молва», 1836, № 51 – 52, с. 388 – 394, за підписом: «Антон Майко Келеберда. З Почаева поломар Богородицкой звонницы». Під текстом зазначено дату і місце написання: «1836 года, 25 января, Харьков».
У примітці від редакції вказано: «Доставлено г. Срезневским». Авторство І. Срезневського підтверджується також на підставі згадки в листі Л. Боровиковського до автора від 24 вересня 1834 р.: «Желательно было бы в рукописи прочитать хоть отрывок из Вашего «Громобоя».
У редакційній примітці, якою супроводжувалась публікація, сказано, що «Корній Овара» – «это перевод баллады Жуковского «Двенадцать спящих дев». Це визначення далеке від істини. Насправді тут маємо справу з вільним переспівом початкових строф «Громобоя», першої балади із «Двенадцати спящих дев». Причому І. Срезневський використав тільки основну схему балади Жуковського, конкретний же зміст твору зовсім відмінний.
Подається за першодруком.
Койдак – порог близ Екатеринослава [Єкатеринослав – нині Дніпропетровськ].
Сірко Іван Дмитрович (? – 1680) – кошовий отаман Запорізької Січі. Брав участь у визвольній війні 1648 – 1654 pp., виступав за зміцнення дружби українського і російського народів; уславився успішними походами проти Кримського ханства та причорноморських турецьких фортець.
Дорошенко Петро Дорофійович (1627 – 1698) – гетьман Правобережної України (1665 – 1676), підписав ганебну угоду про перехід України під владу Туреччини. Після поразки (1676) від російсько-українських військ жив у Росії.
Брюховецький Іван Мартинович (? – 1608) – гетьман Лівобережної України у 1663 – 1668 pp. Ставши на шлях зради, розпочав спільно з Дорошенком боротьбу проти Росії з метою переходу України під владу Туреччини. У 1668 р. проти Брюховецького, при правлінні якого зросло феодальне гноблення, вибухнуло повстання, під час якого він був убитий козаками.
Лизогуб Яків Кіндратович (? – 1698) – канівський (1666 – 1669), а пізніше (1687 – 1698) чернігівський полковник. Під час здобуття Азова Петром І у 1696 р. був наказним гетьманом козацького війська.
Пушкар Мартин (? – 1658) – полтавський полковник (1648 – 1658), брав участь у визвольній війні 1648 – 1654 pp., виступав за возз’єднання України з Росією. Після смерті Богдана Хмельницького разом з Я. Барабашем очолив народне повстання проти зрадницької політики гетьмана І. Виговського. Загинув у бою під Полтавою.
Мазепа Іван Степанович (1644 – 1709) – гетьман Лівобережної України (1687 – 1708).
Виговський Іван Остапович (? – 1664) – гетьман України у 1657 – 1659 pp. Прагнучи до відторгнення України від Росії і відновлення польсько-шляхетського панування, у 1658 р. уклав з польським урядом ганебний Гадяцький договір, за яким Україна переходила під владу шляхетської Польщі. Проти І. Виговського спалахнули народні повстання на чолі з І. Богуном, І. Іскрою та І. Сірком. Вигнаний повсталим народом, Виговський у 1659 р. втік до Польщі, де згодом був звинувачений у зраді і страчений за вироком польського суду.
Тетерю Полубіток тре – мабуть, тут тетеря – не прізвище, як вваэав коментатор видання 1987 р. М. Л. Гончарук, а назва страви.
Тетеря (Моржковський) Павло Іванович (pp. н. і см. невідомі) – гетьман Правобережної України (1663 – 1665). Належав до старшинської верхівки, що була зв’язана з шляхетською Польщею і виступала проти возз’єднання України з Росією. Брав участь у загарбницькому поході 1664 р. польсько-шляхетських військ на Лівобережну Україну, у придушенні антифеодального руху. У зв’язку із посиленням антифеодальної боротьби народних мас Тетеря змушений був відмовитись від гетьманства і втекти до Польщі.
Полуботок Павло Леонтійович (бл. 1660 – 1723) – чернігівський полковник (1706 – 1722), наказний гетьман Лівобережної України (1722 – 1723). Помер у Петропавлівській фортеці, куди був кинутий за наказом Петра І по звинуваченню в сепаратизмі.
Розумовський Кирило Григорович (1728 – 1803) – останній гетьман Лівобережної України (1750 – 1764).
Подається за виданням: Українські поети-романтики. – К.: Наукова думка, 1987 р., с. 89 – 93.
⋮⋮⋮
No.
5630
Плани й надії
Ті речі, які справді вражають...
Відомо, що вони існують, так.
Якою мірою їх розкривають?
І якими вони бувають на смак?
З метою вибрати все найкраще,
З налаштуванням знайти все спритно,
З рішучим поглядом самопризначення.
Зліпшовувати цю мить принагідно.
Висновки рисками обмальовують форми.
Позиції у процесі рухів перемежовуються.
Білим сяйвом зірок розквітає океан чорний.
Ці останні дні серпня "передосінніми" звуться.
Переривчасті зльоти думок закликають до дії.
Точніше, більш стисло, вправніше, будь ласка, нехай буде так, як у співі.
В масштабі простору ідей для кожної мрії
Бувають досвідчені плани й надії.
⋮⋮⋮
No.
5639
Райнер Марія Рільке - Дуїнянські елегіїХто з сонму ангелів вчує мій клич, коли скрикну?
Хай би якийсь і почув, і притис би мене
раптом до серця,— я згину тоді, бо сильніший
він є від мене. Адже ж красота — не що інше,
як початок Жахливого. Ми іще терпим його
і дивуємось дуже, чому красота не воліє
знищити нас. Кожен-бо ангел — жахливий.
От я і стримуюсь, от я й ковтаю волання
темних плачів своїх. Ах, чи хто-небудь
ще нам потрібен? Ангели — ні, люди — ні.
Навіть тварини, які найспритніші — ті знають,
що почуваєм себе ми не зовсім, як вдома,
в усвідомленім світі, з якого лишилось нам, може,
дерево, бачене нами щодня десь над яром,
та ще й дороги вчорашні, і пещена нами
відданість наша отій застарілій звичці,
що уподобала нас, і лишилася, і не відходить.
О, ще ця ніч, ця ніч, коли нам обличчя глодає
всесвіту вітер,— хто ночі такої не звідав,
знадної, ніжно зрадливої, на яку
кожне натруджене серце самітно чекає?
Може, вона для коханців і справді є легша?
Ах, свою долю вони перед себе лиш криють.
Ти ще не знаєш цього? То скинь же з плечей порожнечу
в простір, який ми вдихаєм; можливо, лиш птиці
почувають, як шириться в їхньому льоті повітря.
Так, ти потрібен був веснам. Сподівалися й зорі,
що відчуєш ти їх. Перед тобою в минулім
інколи зводилась хвиля або віддавалась
скрипка тобі, коли мимо розчинених вікон
ти переходив. Доручення в цьому було.
Виправдав ти його? Чи не був ти чеканням
надто розвіяний, наче це все віщувало
близькість коханої? (Де ти її заховав би? —
знано, що думи, чужі і великі, тебе
часто відвідують, ще й залишаються на ніч).
Якщо ти журишся, то заспівай про коханців,-
славні чуття їх і нині не досить безсмертні.
Або оспівай покинутих; кажуть,— вони
глибше кохають, ніж втішені. Ти починай
їм невичерпну хвалу і знову і знову співати.
Зваж: для героя загибель,— це тільки привід,
щоб існувати, щоб народитись востаннє,
але закоханих виснажена природа
в лоно своє знов приймає, бо сил їй бракує
двічі народжувать їх. Ти про Гаспару Стампу1
вдосталь надумався? За надихаючий приклад
жінку закохану цю обирає для себе
дівчина, котру невірний коханець покинув,-
в думці у неї: чи буду така, як вона?
Чи не повинні для нас найстаріші ці болі
стати пліднішими? Чи не пора нам любовно
любих відтрутити, з дрожем їм протистати,
наче стріла, що протистоїть тятиві,-
раптом відтручена, вона чимось більшим стає,
ніж сама вона є, бо зупину немає ніде.
Кличі, кличі. Вслухайся в них, моє серце,
так, як вслухались святі: од землі відривав їх
поклик могутній,— вони ж, неймовірні, цього
не відчували і далі вклякали покірно,
так от заслухані. Голосу бога ти, серце,
знести не зможеш,— бодай би відчуло хоч подув,
цю ненастанну, утворену тишею, звістку.
Нині її тобі юні померлі шепочуть.
Чи не говорить спокійно їх доля з тобою,
як увіходиш до церкви в Неаполі, в Римі?
Чи не озвався недавно до тебе надгробок
написом думним у Sancta Maria Formosa?
Чого з мене хочуть? Я нишком готовий зректися
натяку навіть на сумнів, що може
трохи завадити чистому рухові душ їх.
Дивним, либонь, є покинути землю назавше,
ледве набутих звичаїв назавше позбутись,
позбавити троянди та інші жадані нам речі
всякого значення для людського майбуття,
більше не бути отим, кого пестили руки
безкінечно тривожні, і навіть ім'я своє власне
викинуть геть, наче іграшку зламану й марну.
Дивно надалі бажань не бажати. Дивно
бачить розпурханим в просторі все, що здавалось
дуже важливим. Справа трудна — помирання,
наздоганяння смерті, в якім поступово
вічність вчувається. Роблять живі помилку,
смерть од життя відрізняючи надто сильно.
Кажуть, що ангели часто самі не знають,
чи до живих, чи до мертвих приходять. Несе
вічності дужий потік крізь обидва терени
всі покоління і глушить їх і там, і отут.
Врешті ми тим, хто дочасно помер, непотрібні.-
м'яко вони від земного відвикли, як м'яко
від материнських грудей відвикає дитя.
Тільки ми, котрі прагнем таїн превеликих, що часто
зріють в жалобі,— чи зможемо бути без вмерлих?
Міф не дарма розповів, що в тужінні за Ліном2
музика перша закляклість глуху пронизала.
В зляканім просторі, звідки назавше пішов
юний півбог, забриніла нараз порожнеча
тим, що нас вабить, і нам помагає, і тішить.
Переклад М. Бажана
Оригінал:
https://www.poetryintranslation.com/PITBR/German/Rilke.php
⋮⋮⋮
No.
5642
The (only) miracle is (only) in my (only) dream.
I thought (or even guessed) it may exactly mean:
I'm hanging on my own, I'm neither not a god, nor Mr. Bean,
And neither not am I a wholesome trophy Springfield Bowling Team.
I have extracted your desire as quickly as I could from creamy seashell.
I hope you're doing pretty fine, your life is prospering and all is going well.
(Єдине) диво існує (тільки) в моєму (лише) сні.
Подумав (чи навіть угадав), що це дорівнює у точності:
Я сам по собі, ніякий я не бог, ані комедіант,
І навіть не якась там ціла збірна з боулінгу з сертифікатами "Атлант".
Я тільки виокремив твою тяглість, як я тільки міг, швиденько, з м'якої черепашки моря.
Надіюсь, в тебе гарний настрій, життя навколо квітне і справи виробляють зиск, мов нагородна зброя.
⋮⋮⋮
No.
5644
>>5642Сумую біля роздоріжжя
В собі тримаю свою біль
Я переїхав з Запоріжжя
У файне місто Тернопіль
Стою дивлюсь, асфальт, бруківка...
Вже час покинути вокзал
Скажіть, а де тут останівка?
Бо я вже трохи опіздал.
⋮⋮⋮
No.
5646
Посеред викликів, подій, та гострих тем
Ми часто діємо, напрочуд нерозумно
Самі собі знаходимо проблем
Було би смішно, якби не було так сумно
Та нікуди, не дітись від думок
що серед інших, я також людина грішна
дивлюсь на досвід, власних помилок
було би сумно, якби не було так смішно
⋮⋮⋮
No.
5647
Геннадій Літневський - Зоря
Григорію Лютому
В нічнім степу,
безмовнім і безкраїм,
Широким шляхом я то йшов, то біг —
I всі зірки, мов перелітна зграя,
Летіли наді мною в той же бік.
Та ось одна із них, зірок небесних,
Раптово пада –
просто на очах,
I слід її все небо перекреслив,
Немов чернетку, щоб нове почать.
Я підійшов, підняв її, погладив,
Підкинув, мов горобчика: «Лети!»
Та пада зірка. Підлетить — і пада.
«Яка, — сказав, — безсила, зірко, ти!»
Вона на мене сумно подивилась,
Вона мене назвала на ім'я,
Вона сказала: «Я не притомилась.
Я через те упала, що твоя.
Колись була тобі я провідною —
В житті вела тебе я, далебі,
Та ти забув звірятися зі мною —
Під ноги тільки дивишся собі.
Все дивишся, щоб ніг не замочити,
Усе щоб не спіткнутися, бува.
Чого ж мені вгорі отам світити?
Упала я, хоч я іще жива.
Я смерті не віщую, то — неправда.
Якщо зоря упала з висоти,
Це означа, що хтось ту зірку зрадив,
Що зрікся хтось високої мети.
I ти... —
Вона затнулася на слові,
Вколовши промінцем моє плече. —
А втім, я, може, піднімуся знову.
Надія є: ти ж молодий іще».
I я пішов. Крізь нетрі бурелому.
Крізь чагарі. Через відьомський ліс.
Я пам'ятав сузір'я, у якому
Моя зоря пишалася колись.
Мені пройти вдавалося, на подив,
Де поламали б ноги і чорти.
Траплялося, що я ішов по водах,
Бо саме там повинен був іти.
Я іноді робив непевні кроки,
Я спотикався, я збивався з ніг,
Але не впав, бо думав про високе,
I через це упасти я — не міг.
Я йшов. Зірки зривались прямовисно.
Упало безліч їх. Зійшла — одна.
Мій братику, мій друже, придивись-но:
Ото, вгорі, — вона чи не вона?..
⋮⋮⋮
No.
5655
Я цілий день сиджу похмурий
Та хочу стрибнути з моста
Скажіть відверто, без цензури
Коли нарешті нам пизда?
Не бийте та не матюкайтесь!
Бо матюки, це срамота!
Як перед Господом, зізнайтесь!
Чи не настане нам пизда?
Я без пизди не бачу сенсу
Я без пизди не сплю, не їм
Не хочу випивки і сексу
Поки не прийде нам усім...
Пизда! "как много в єтом звуке"...
Хоча, я зараз не про те...
І що б там не брехали суки
Я вірю що вона прийде
Можливо вдень, а може вранці
Вона прийде до нас сюди
І буде свято! будуть танці!
Бо нам не можна, без пизди
⋮⋮⋮
No.
5668
Прийшли до мене в хату
А я їх вигнав
Та ні, я їм морду не бив
Та ні, я їм морду не бив
Козли собаки
Прийшли до мене
Я їх вигнав
Я повісив не стєну
Портрет своєй нєвєсти
А він розбився
Та ні, я їй морду не бив
Та ні, я їй морду не бив
Повісив на стєну портрєт нєвєсти
Він розбився
Я приїхав до школи
Отпиздив дитину
І был уволєн
Та ні, я їй морду не бив
Та ні, я їй морду не бив
Приїхав до школи
Отпиздив дитину, был уволєн
⋮⋮⋮
No.
5669
>>5668Прийшли до моєї хати
Ті, кого я вигнав.
Ні, я їх не бив.
То були пси та цапи.
Вони прийшли до моєї хати,
То я їх всіх повиганяв.
Повісив на стіну
Світлину своєї мрії.
Вона розбилась.
Ні, я її не чіпляв.
Напевно вітром розгойдало,
То треба краще закріпити.
Повісив на стіну
Світлину своєї мрії.
І закріпив двома шурупами.
Прийшов до школи,
Проекзаменував дитину.
Дитина тест пройшла.
Ні, жодних тортур не було.
Тільки прийшов до школи,
Протестував дитину.
Усі уроки зроблено.
⋮⋮⋮
No.
5680
Якщо ти українець, то не вживай горілку!
Візьми у руки пляшку, та вилий до землі!
Горілкой зловживають, дебіли та дебілкі
Горілку полюбляють, чорти та москалі
Якщо ти українець, то не дивись порнуху!
Тримай себе у штанях, та стримуй свою хіть!
Вона для українців, ворожа є по духу
У справжніх українців, на неї не стоїть
Якщо ти українець, плекай рідную мову!
І цілими рядками, цитуй із "Кобзаря"
Не зраджуй з матюками, Тарасовому слову!
Бо матюки із тебе, роблять москаля
⋮⋮⋮
No.
5685
Тоді вас люди називали псами,
Бо ви лизали німцям постоли,
Кричали "хайль" охриплими басами
І "Ще не вмерла…" голосно ревли.
Де ви ішли — там пустка і руїна,
І трупи не вміщалися до ям, —
Плювала кров'ю "ненька Україна"
У морди вам і вашим хазяям.
Ви пропили б уже її, небогу,
Розпродали б і нас по всій землі,
Коли б тоді Вкраїні на підмогу
Зі сходу не вернулись "москалі".
Тепер ви знов, позв'язувавши кості,
Торгуєте і оптом, і вроздріб,
Нових катів припрошуєте в гості
На українське сало і на хліб.
Ви будете тинятись по чужинах,
Аж доки дідько всіх не забере,
Бо знайте — ще не вмерла Україна
І не умре!
⋮⋮⋮
No.
5725
Я лише звичайний фізик, намагаюсь зрозуміти
Загадки Всесвіту, а також керівні сили
Гравітації, це доволі дивне явище, воно тягне нас до землі,
Але чому це константа, вздовж великого сферичного геоїда, де ми облаштувались
Гравітація, вона постійно діє усюди
Не важливо, де ти є, до підлоги тебе прикріплює
Не важливо, чи ти великий, чи малий
Гравітація однакова для всіх і кожного, що є, то є
Це все тому, що існує маса, спосіб яким вона розподілена
Якби вона була в одному місці, то була б сконцентрованою
Але Земля закруглена, і тому маса поширюється широко назовні
Таким чином сила гравітації впливає на всі боки мірою однаковою
Не важливо, чи ти в горах, чи у морі
Гравітація усюди однакова, 1g
Тому наступного разу, коли відчуєш невагомість, коли будеш у космосі
Просто пам'ятай, це від того, що у Землі є маса, а також місце знаходження.
⋮⋮⋮
No.
5729
Степан Руданський - Згадай мене, мила…
Згадай мене, мила,
Ранньою весною,
Як зав’яне квітка
В тебе під ногою
І засохне до весни –
Тоді мене, мила, спом’яни!
Згадай мене, мила,
Як пташка заб’ється
В желізную клітку,
Сама розіб’ється
І загине без вини –
Тоді мене, мила, спом’яни!
Згадай мене, мила,
В тяжкую пригоду,
Як твоя обручка
Звалиться на воду
І не вийде з глибини –
Тоді мене, мила, спом’яни!
15 серпня 1860.
Гурт «Пиріг і Батіг»: Згадай мене, мила… Вірші - Степан Руданський, пісня та концерт в Києві. Текст
⋮⋮⋮
No.
5744
Вельмишановне створіння у творінні,
Вивчайте українське вимовлення.
Я навчу вас своїм віршем
Як звучить мерзляк, моряк, горщик та гірше.
Я буду займати тебе, Ганно,
Що аж запаморочиться голова, немов у слові олово, гарно.
Сльоза в очах, а в погляді сум.
Так само і я! О, почуй мою думку.
Просто порівняй серце, перець та герци,
Рідкий і рідкісний, таці та танці,
Терен і дерен, кураїна й Україна.
(Зверніть увагу на останнє, як це написано.)
Тепер я точно не буду вас мучити
З такими словами, як наліт та польот.
Але будьте обережні, як ви говорите:
Кажіть вибір і виріб, три, рити та тири;
Кітч, піч, лічильник й обличчя,
Станція, квитанція, чинник, ближче та течія...
⋮⋮⋮
No.
5745
>>5744Втрачено сенси. Там же приклади як одні і ті самі сполучення літер означають різні звуки. В українській такого нема,
начебто.
⋮⋮⋮
No.
5757
Роман Коляда – Стіна | День, якого не повинно бутиРоман Коляда – Стіна | День, якого не повинно бутиЛютий без березня, квітня і травня—
Такою була весна.
Весна без боїв, без хвилини мовчання
Ще може насниться нам.
А поки
Стіна поміж пеклом і раєм—
Це ми,
Ми і є стіна.
Стіна непорушна, бо зло безіменне число,
А ми імена.
Нема поза цим більш нікого й нічого,
Усе що в нас є–війна
Бо ми—це свобода,
І ми Перемога,
І ми ж за неї ціна.
⋮⋮⋮
No.
5760
Олекса Різників - Злетимо???
Навколо не полум’я – тіні!
Не іскри палючі, а тлін!
І це — коли йде воскресіння!?
Державотворіння з руїн!!?
Охлялі, байдужі, мізерні…
Як гнойовики, слимаки…
А спереду ж — терні та стерні
І вістря секір та сокир.
…
А там, десь на сході Донбасу
У пеклі, в геєні, в огні.
Новітня гартується раса
Крицево-шляхетних синів!
⋮⋮⋮
No.
6027
Микола Хвильовий – Що нам морок!Там, де вітер
Лепетень
По підметах спорохнялих,
Коливались
Златовіти –
Йшов новітній день!
Гей! Сідаймо всі на релі –
Гайдабурити гайда!..
Морок, смуток? Я веселий –
Молотка дзвінкий удар!
Тіні –
Зникли. Вечір синій
І – кривавий…
Що мені?
Я до цього також звиклий,
Як до мене тьмяні сни.
Уквітчали
Небо зорі…
Зорі списики у простір.
І сьогодні, як і вчора,
Морок хмуриться від злості.
А у мене біля серця
Сиза горлиця туркоче,
Серце з ретязя зірветься
І голубку залоскоче.
Що нам морок, що нам смуток?
Ми йдемо – наперекір,
Ми – весни найперші гуси,
Наші дні – бурхливий вир.
>>5729Гурт "Пиріг і Батіг»: вірші - МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ, пісня «Що нам морок», музика - Йоганн Себастьян Бах.
