[ Кропивач ] [ a / b / bugs / c / d / f / g / i / k / l / m / p / t / u / ]
Banner

/l/ - Література

Name
Email
Subject
Comment
Файл
Пароль (For file deletion.)

File: 1475853186749-0.jpg ( 55.83 KB , 400x541 )

⋮⋮⋮   No. 289

Поезії загальна нитка.

Ось спробував тут. Зацініть і допоможіть з пунктуацією першого речення.



У Мережі на тебе підписаний
І не в змозі я це скасувати.
То чого ти до мене зі списами?
То чому мене гониш із хати?

Памʼятаєш, як разом мріяли?
Як гуляли колись просто неба?
Як ми кроками місто міряли?
А тепер це тобі не треба.

Як усталити змінної значення,
Прокидаючись щоб серед ночі,
Не будинки Воронежа бачив я —
Твої темно-смарагдові очі?

⋮⋮⋮   No. 290

В Україні існує проблема Шевченка.

⋮⋮⋮   No. 291

>>290
Ти про те, що українці твердо асоціюють поезію лише з ним?

⋮⋮⋮   No. 292

>>289
Думи-хуюми мої, думи-хуюми мої,
Лихо-хуїхо мені з вами-хуями!
Нащо-хуящо стали-хуяли на папері-хуєрі
Сумними-хуюмними рядами-хуядами?..
Чом вас-хуяс вітер-хуїтер не розвіяв-хуїяв
В степу-хуєпу, як пилину-хуїну?
Чом вас-хуяс лихо-хуїхо не приспало-хуяло,
Як свою дитину-хуїну?..

Бо вас-хуяс лихо-хуїхо на світ-хуїт на сміх-хуїх породило-хуїло,
Поливали-хуяли сльози-хуйози… Чом не затопили-хуїли,
Не винесли-хуїнесли в море-хуйоре, не розмили-хуїли в полі-хуйолі?
Не питали-хуяли б люди-хуюди, що в мене-хуєне болить-хуїть,
Не питали-хуяли б, за що проклинаю-хуяю долю-хуйолю,
Чого нужу-хуюжу світом-хуїтом? «Нічого-хуїчого робить-хуїть», —
Не сказали-хуяли б на сміх-хуїх…

Квіти-хуїти мої, діти-хуїти!
Нащо вас-хуяс кохав-хуяв я-хуя, нащо доглядав-хуяв?
Чи заплаче-хуяче серце-хуєрце одно на всім світі-хуїті,
Як я з вами-хуями плакав-хуякав?.. Може-хуйоже, і вгадав-хуяв…

Може-хуйоже, найдеться-хуйдеться дівоче-хуйоче
Серце-хуєрце, карі-хуярі очі-хуйочі,
Що заплачуть-хуячуть на сі думи-хуюми —
Я більше-хуїльше не хочу-хуйочу…
Одну сльозу-хуйозу з очей-хуєй карих-хуярих —
І… пан-хуян над панами-хуянами!..
Думи-хуюми мої, думи-хуюми мої!
Лихо-хуїхо мені з вами-хуями!

⋮⋮⋮   No. 293

>>291
Ні. По 2+ пам'ятники в кожному місті. І непропорційно велетенський обсяг книжок в книгарнях. А ще ці "лайно імені імені Шевченка"

⋮⋮⋮   No. 294

>>293
Ну прямісінько як Ленін колись.

⋮⋮⋮   No. 295

>>292
Ти їбанутий чи що?

⋮⋮⋮   No. 296

>>295
Ні, ось їбанутий:

З поетів мертвих українських
Нема до кого і сходить:
Не варт лежачий в знанім місці;
Хто варт - не знати, де лежить.

В покоях розкошів сваволі,
Де від свічок прямує тьма,
Уже в письменника є доля,
Але руки іще нема.

Оглянувся народу син:
Рясніє жито, колоситься,
Але вриває часу плин
Не серп, не трактор – лиш росиця.

Комбайн блискучий виступає –
Достатку велет сподівань.
Та всенародних плід старань
Людей нещадно пожинає.

Під місяцем в безкраїм полі,
Де шум від пострілу стиха,
Собі спочинок серед болю
Знайшла письменницька пиха.

Дитячий гомін.
Шум смерек.
Лол.
Кек.

⋮⋮⋮   No. 297

File: 1475934244789-0.jpg ( 53.53 KB , 681x1024 )

>>296
Відчувається стиль класика…

⋮⋮⋮   No. 298

>>297

Строфа

Звір звіра їсть.
Агов, офіціанте,
Ці москалі та комуністи
На смак майже однакові.
Вони правильно готувалися?
Покличте кухаря!

Звір звіра їсть.
Це дуже мило з Вашого боку,
Але я вже поїв удома.
Вибачте.

Звір звіра їсть.
Жах, заберіть від мене це!
Я харчуюся винятково рослинною їжею.
Найчастіше задовольняюся овочами.

Сірі…
Карі…
Блакитні…
Звірі.

Антистрофа

Переживаєш? Саморефлексуєш? Послухай!
Всі ці аероплани, літаки й атом - це маячня.
Десь мавки ще між дерев сидять, а десь жируха
Дивиться яой та виглядає на екрані без упину,
Хто з них сосюра, а хто тичина…

⋮⋮⋮   No. 672

>>289
А я прийду на Кропивач
І розкажу як треба торгувати
Щоб знав, анон, де може наїбати,
Його нечесний продавець з провінції Ганьдун.

⋮⋮⋮   No. 673

>>672
Десь в пустелі УБК
Є містечко Кропива.
Там живе один адмін,
Три торговця,
ЛІтератор.
Критикан, ботан, розумник.
Політолог-сумнодумний.
Найолдфажніший ньюфаг.
Малювальник карт.
ЦеПешник.
Погроміст. читач, письменник.
Анонімний безосібний.
Гетмьман-Гречка самостійний.

⋮⋮⋮   No. 674

>>673
Оце непогано, але безосібний-самостійний трохи випало.

⋮⋮⋮   No. 675

>>674
Безосібні аноніми
Гетьман Гречка поруч з ними.

⋮⋮⋮   No. 676

>>296
>Комбайн блискучий виступає – Людей нещадно пожинає.
Згадалася пісня гурту Червона Пліснява і весь пафос віршу як вітром звіяло.

⋮⋮⋮   No. 677

>>675
Згоден. Дякую за фікс.

⋮⋮⋮   No. 678

>>676
> Червона Пліснява
Перекладати власну назву гурту - пік уєбанства.

⋮⋮⋮   No. 679

>>676
А як тобі творчість гурту Смерть у червні? Які ж хохли дегенерати…

⋮⋮⋮   No. 680

Нам борди іншої не треба,
Поки сіяє УБ(е)К(а),
Заходжу з треду і до треду
По кропивних твоїх стежках.

Мені не можна не флудити,
Тобі не можна не лягти,
Лиш доти варто нам постити,
Поки тут пасти й макроси!

Приспів:
Кропивачу, Кропивачу,
Втік від соціокалік,
З табунами раків скачу
Тут, готуючи набіг!

Бо ми постуєм до нестями
Хоч Лесь прорік усім Пиздець,
Ще, може, нашими словами
Вкладемо в рота всім хуєць.

Ще дупа наша не згоріла,
Ще наша раковість при нас,
А те, чи трахнемо ся ділдом –
То скажуть люди й скаже час.

Приспів

⋮⋮⋮   No. 683

Ляжу на бочок,
Пержу в кулачок,
Вдихаю бздо, -
За Україну!

⋮⋮⋮   No. 684

>>678
>>679
Оце так подвійний підрив. Захотів та й переклав, щось ви надто знервовані як на панків.

⋮⋮⋮   No. 685

>>680
Кропива. кропива.
Де моя годнота?
ДЕ мемасик?
ДЕ відос?
Де Win-рару передоз?

Кого форсить?
За що сратись?
Чим пишатись?
За що братись?

⋮⋮⋮   No. 702

>>685

Палаючі стільці
Зігріють душі тролоти.
І вічний срач - у кого борда довже -
Розвеселить тут скромного анона.
Незмінна тема політична стане у пригоді,
Щоб клави билися об голови свої ж,
А недосяжний опонент без покарання реготав.

⋮⋮⋮   No. 703

>>702
На руїнах Учану
Та могилі Ясона,
Дикоростий буряк все давно покриває.
Здичавілі Няуки
Та їбучі шакали
По лісах розплодились.
І немає ні пана ні бога в анонів.

Там де слава минулих боїв відгриміла
Лише купки гівна від туристів.
Стародавні місця як примара
Майорять лише в памяті люду.

⋮⋮⋮   No. 704

>>703
Самотній Кропивач

Молода, амбітна борда
Потрубує милу хвойду.
Нарікти її "Богиней"
Й цілувати її тіні.

В дошці FAP-у стало тісно
Від анонів пошуковців.
Полірують трутнів хлопці
На рандомні цицьки й попці,
Бо нема у них Богині

Залишаються лиш мрії.

⋮⋮⋮   No. 705

>>704
Сидить Учан-дід на Кропиві та й думу гадає,
А що молодь зараз знає над чим угорає?
Де бомбить, а де недоля? У кого там свято?
Що там тролі зелененькі, смачно вже наїлись?

Файначівці, любі друзі, закляті братюні,
Все розкажуть та підкажуть, Кропиву врятують.
Знову сере в треді свіжім той анон, що любить,
Про хіхляток та свиняток світу розказати.

Учан-дід все бачить, знає.
Усе розуміє.
Доброго анона він вдачею покриє,
Ну а злого пройдисвіта, грішного-анона,
Вночі провідає.
Та відімкне інтернети назавжди й до краю.

⋮⋮⋮   No. 711

File: 1494873747841-0.jpg ( 48.41 KB , 500x379 )

The fountains mingle with the river
And the rivers with the ocean,
The winds of heaven mix for ever
With a sweet emotion;
Nothing in the world is single;
All things by a law divine
In one spirit meet and mingle.
Why not I with thine?—

See the mountains kiss high heaven
And the waves clasp one another;
No sister-flower would be forgiven
If it disdained its brother;
And the sunlight clasps the earth
And the moonbeams kiss the sea:
What is all this sweet work worth
If thou kiss not me?

⋮⋮⋮   No. 712

Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
Її розпинають.
Замість пива праведную
Кров із ребер точать.
Просвітити, кажуть, хочуть
Материні очі
Современними огнями.
Повести за віком,
За німцями, недоріку,
Сліпую каліку.
Добре, ведіть, показуйте,
Нехай стара мати
Навчається, як дітей тих
Нових доглядати.
Показуйте!.. за науку,
Не турбуйтесь, буде
Материна добра плата.
Розпадеться луда
На очах ваших неситих,
Побачите славу,
Живу славу дідів своїх
І батьків лукавих.
Не дуріте самі себе,
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
Бо хто матір забуває,
Того Бог карає,
Того діти цураються,
В хату не пускають.
Чужі люди проганяють,
І немає злому
На всій землі безконечній
Веселого дому.
Я ридаю, як згадаю
Діла незабуті
Дідів наших. Тяжкі діла!
Якби їх забути,
Я оддав би веселого
Віку половину.
Отака-то наша слава,
Слава України.
Отак і ви прочитайте,
Щоб не сонним снились
Всі неправди, щоб розкрились
Високі могили
Перед вашими очима,
Щоб ви розпитали
Мучеників, кого, коли,
За що розпинали!
Обніміте ж, брати мої,
Найменшого брата —
Нехай мати усміхнеться,
Заплакана мати.
Благословить дітей своїх
Твердими руками
І діточок поцілує
Вольними устами.
І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України,
І світ ясний, невечерній
Тихо засіяє…
Обніміться ж, брати мої.
Молю вас, благаю!

⋮⋮⋮   No. 714

>>705
Не споглядаю посту № 1000000

Анон прийшов
І голосно сказав на сонній борді:
"Не споглядаю посту номер мілійон!
Чого усі ви тут не творите контенту?
Чому тут юрби слоупоків товчуться на пляжі?
А де вінрарні пасти над якими
Я б реготав як той школярик?
А ваші маляри нікчемні цицькатого маскота досі не створили!
Аж досить!
Досить постити хуйню!
ЗА справу, хутко, содоміти!"
Ревів анон. Його кінцівки з кулаками дибилися в небо!

⋮⋮⋮   No. 725

>>714
Треди мої треди
Треди молодії.
Проїбались зранку
Наче полімери…

⋮⋮⋮   No. 726

>>289
Через поле, через лic, гори i долини,
Порошенко грошi нiс в тop6i, з Украïни.
Нападав на нього страх, щоб з мiшком не впасти.
Думали ми — олiгарх i не буде красти.
А тепер пропав наш смiх, бачим кепськi справи,
бо краде, не гiрше всiх з казни, у держави.
Має добрий апетит i бере, що бачить.
— Не гарант ви, а бандит, хай нас Бог пробачить!

⋮⋮⋮   No. 741

File: 1496822475415-0.jpg ( 690.05 KB , 1944x2592 )

>>726
На смерть нашого курчати Макнагетса

Сонце гріє, вітер віє
З поля на долину,
Над водою гне з вербою
Червону калину,
На калині одиноке
Гніздечко гойдає.
А де ж дівся пан МакНагетс?
Не питай, не знає.

⋮⋮⋮   No. 1718

>>741
Анон, що новий тетріс нахуячив,
Не те що бидло вкропивацьке.
Знав як пиляти комерційні штуки!
Але тому що бидло ми - не взмозі осяйнути,
Його ідей, його думок.
Він Бог, він промінь успіху, він шлях нам каже...
Але ми бидло,
Й жоден жалюгідний кропиванець,
Ні ти, ні я, анон,
Не осягне його ідей.
Змирімося,
Бо бидло ми і здохнемо в пітьмі
І мороці бидлопроблем!

⋮⋮⋮   No. 1815

>>1718
Коли ти критикуєш УБК,
То часткою її стаєш ти сам.
Вона смердить у цифровій безодні,
Така маленька, квола та гидка.
Успішні аноніми проходять повз
Гидливо затикаючи носи.
Але ж Ти тут, а значить підгодуєш,
Своїми постами оцю потвору.

⋮⋮⋮   No. 2273

>>704
Накаркав

⋮⋮⋮   No. 2357

>>726
Доробилась Україна до самого краю,
Не залізо експортує, а люд свій до раю,
До чужого, не свого, доляр здобувати,
Замість того, щоби жида з України гнати!

⋮⋮⋮   No. 2604

>>1815
Касєтнік древній я ще маю,
Касєти Бобула тримаю.
З них програваю і співаю.
На перемотку натискаю
І слухаю їх знов і знов.

Коли у вухах Бобул
В ногах нема журби-печалі!
Діди з Учану ще казали нам -
Бобулізуй усе, що бачиш в інтернеті,
Бо то є гідна справа безосібна.

⋮⋮⋮   No. 2608

>>2604
Ой на Кропивачі, та на зеленому лузі,
Зійшлися в треді любі друзі.
Корів по селам вже не доють,
Голодні кури длубають стіну.
Бо припекла усім у сраці
Та тема гейська сракойобна.
Усі пішли у трід де геї
Де вир життя та срач
Як в молоді роки Учану.

⋮⋮⋮   No. 2614

File: 1531306201.483008-.jpg ( 65.86 KB , 894x597 )


⋮⋮⋮   No. 2633

>>2614
Вживай Анон Кропивку
І буде в тебе дівка.
Сиди і вчись на Кропиві буття
І бірдменом успішним ти покрокуєш у життя.

⋮⋮⋮   No. 2638

>>2637
Знову хтось курятник не закрив?

⋮⋮⋮   No. 2641

>>2633
Розвелося поетів на бірді,
То хайку, то ось це.
Всі пиздять,
А мішки вже ніхто не вороча.
О блядська УБК,
Де час старий Учану?
В могилі,
Там де й батько наш Ясон.

⋮⋮⋮   No. 2645

>>2614
Боріс Ґрєбєнщіков?

⋮⋮⋮   No. 2689

>>2641
І Січ любив, і Кропи́вач рідним став,
Ох люди, що ж ви робите зі мною?!
Бо як покличуть до двох віськ лав,
То я не зможу розірватися на двоє.

О УБК! В Учанах - не сидів.
Я на Січі був, в радості і горі.
Я Ксеню як сестру хотів,
Щоб під хмаринками її в пшеничном полі!

Але до тебе смерть прийшла.
Руйнація прийшла, і зубожіння.
Я думав, щастя більше вже нема,
Але воно було у Кропиви насінні.

І пагін ріс.
Спочатку миршавим був, кволим.
Та скоро з нього вийшов цілий ліс,
В його гіллях згніздилися Анони.

Час тихо уперед ішов.
Загоїлась на серці втрати рана.
Лишився в пам'яті від неї шов,
Навіщо ж, суко, ти відкрив їй знову зрана?!

І ось сиджу в сум'ятті я,
У голові моїй витають думи тяжкі.
От чи потрібне мертвому життя?
Чи вмершому мертвим бути краще?

⋮⋮⋮   No. 3172

Знає Ялта і Донбас:
Порошенко - підарас!
Знає навіть наш район, те що
Порох то гандон!
Кожне місто і село, знають:
Порох це Хуйло!
Знає Польша й США, те що
Пороху пізда.
Знає навіть Пакистан, те що
Порох уєбан.

⋮⋮⋮   No. 3173

>>3172
Ваня, з заробітків приїхав?

⋮⋮⋮   No. 3174

>>3173
Наваросская паєзія

⋮⋮⋮   No. 3185

Одна нога в стременах...
Сніги. Вітри. Зима.
Розрубані рамена,
І голови нема.

А кінь стоїть і дремле:
— Куди ж його іти?—
До болю вгрузли в землю
Залізні копити.

Поглянув скоса оком:
— Коли б уже сідлав!—
І знову дрібним кроком
У далеч почвалав.

Іде, іде снігами
На південь, північ, схід,—
А вслід червоні плями,
А вслід червоний лід.

Іде, іде і стане,
До місяця ірже:
— Невже ж таки не встане?
Невже?

Одна нога в стременах.
Сніги. Вітри. Зима.
Розрубані рамена.
І голови нема...

Ще вчора був веселий:
Не думав, що — кінець...
Сьогодні ж — леле!
Мрець...

⋮⋮⋮   No. 3202

>>3172
> Порох це Хуйло
Е ні, новососику, Хуйло — то трохи інший персонаж.
https://m.youtube.com/watch?v=oZZ7_eQ9kAg

⋮⋮⋮   No. 3264

Ой люди добрі, маю щось сказати
Сталась чудесія в мене біля хати
Кричать гуси, кричать свині
Кричать півень на драбині
На усе село - Порошенко мурло
Кричать гуси, кричать свині
Кричать жаби на долині
На усе село - Порошенко мурло.

⋮⋮⋮   No. 3415


⋮⋮⋮   No. 3481

Знову чую російську мову,
мову рідкісної краси...
Прошуміли за вікнами знову
непроглядні брянські ліси.

Обступили темні ялини
полохлива берез юрба.
Їх далеко десь мла поглине,
голуба, голуба, голуба...

Опустити скло непротерте,
все, що бачиш, душею обнять,
і задуматись, і завмерти,
і до самої ночі стоять...

На моє непокрите волосся
опаде легка курява.
Крізь важку вечорову просинь
проступає вогнями Москва.

⋮⋮⋮   No. 3486

Я - прутнесмик! Я прутня смикав часто,
І на яву, і, навіть, увісні.
І я так звик, давить із прутня пасту,
Труси мої у пасті уже всі.

Я смикав все життя - у радості і в горі,
На випускний, у душі і в хліву.
Не знав дівчини я ніколи ні одної,
Не для дівчат ростив я квіточку свою.

Та йде життя. Мені давно за сорок.
І прутень через раз уже стоїть.
Та в голові усе ще підлітковий морок,
До біса все, я хочу ще і ще давить!

Але дави чи не дави - не стане краще,
Та й гірше вже не буть мені ніяк.
Залупу покривають дикі хащі,
Та стискується немічний кулак.

Старий пердун, на бірдах засидівшись,
Пустив життя під насип як вагон.
Не стане краще, і не стане гірше,
Я старий аноніст а не анон.

⋮⋮⋮   No. 3487

>>3486
До глибини душі, брате.

⋮⋮⋮   No. 3488

File: 1566684153.720691-.jpg ( 34.28 KB , 564x374 )

>>3486
Сумнота.

⋮⋮⋮   No. 3608

File: 1571659822.188125-.png ( 28.61 KB , 471x531 )


⋮⋮⋮   No. 3609

>>3608
Бебик, свіжіше щось є?

⋮⋮⋮   No. 3612

File: 1572128832.360071-.png ( 33.26 KB , 421x394 )


⋮⋮⋮   No. 3623

File: 1573320065.517376-.jpg ( 81.98 KB , 667x737 )

>>3622
Ві такі копрофіл?

⋮⋮⋮   No. 3627

>>3612
Це якась аж занадто дохуя сучасна поезія, взагалі не зрозумів як це читати.
повз бидло

⋮⋮⋮   No. 3740

>>2689
Невтомний хейтер
Дрючить кропивач.
І прапорці його у тредах -
Усіх країн у світі!
Космополіт, людина світу,
Успішний емігрант,
Людина слова й діла.
Не те що бидло кропивацьке.

Пройде короткий час,
всього два роки, зоряне майбутнє
вже проглядає між сухих дерев
і ліс буденності, озера жовчі й гною,
залишаться позаду.
А поперЕду лиш панський черевик,
Вощена щітка, ніжний корм собачий.
Це не Рокітне вам, це БІЛИХ СВІТ ЛЮДЕЙ!
Тепер і ти між ними. Будеш.
За два роки...

О час! Біжи но швидше!
Хай промайнуть ненависні роки!
Хай документ, м'якенький,
Європейський, дозвіл ніжний,
Потрапить швидше в руки золоті!
І хай тоді горить, Рокітнє, кляте,
І хай русня гогоче в танках на Дніпрі.
Бо емігрант досяг,
А ми усі у сраці!
Бо він розумний,
Ну а ми - лохи!

⋮⋮⋮   No. 3894

Наспівно, в маршовім темпі

Засвистали козаченьки
В похід з полуночі,
Виплакала Місаченька
Свої ясні очі.

"Не плач, не плач, Місаченько,
Не плач, не журися –
За свойого кропивчана
Богу помолися!"

Стоїть Файнач над горою,
Гіпера немає,
Кропивач в дорогу сина
Слізно проводжає:

"Прощай, милий мій бірдмане,
та не забаряйся!
Через штири неділеньки
Додому вертайся".

"Ой рад би я, кропиваче,
Скоріше вернуться,
Та вже щось модем старезний
Зразу навернувся."

Засвистали козаченьки
В похід з полуночі,
Виплакала Місаченька
Свої ясні очі.

⋮⋮⋮   No. 3907

Каченятко бігло, впало
розтовкло собі їбало.
Потім встало, обтряхнулось
та й обратно наїбнулось.
Згодом встало, засміялось
і від радості усралось.

⋮⋮⋮   No. 3908

>>3907
> обратно
Знову.

⋮⋮⋮   No. 3910

Спустилась на землю ніченька,
Хропіння лиш чути з вікон.
На бірді чека Місаченьку
Лиш безос, що хилиться в сон.

І вітер з Січі повіває,
Файнач ледь горить, ще не спить.
Словпоки в степу завивають,
На схилах буряк шелестить.

А безос сумний після битви
Розтринькавши пасти свої:
Ступивши на Генлона бритву
Ніяк не зійти вже з неї.

Ставши на розпутті недолі
Сумний безос тяжко кричить:
"Місаченько, де ж ти?! Доволі
Цнотливую душу ятрить!"

Летить луна цим диким степом
Й ніхто йому не відгукнувсь.
Під місяцем ясним на небі
Цей безос назад озирнувсь.

Спустилась на землю ніченька,
Хропіння лиш чути з вікон.
На бірді чека Місаченьку
Лиш безос, що хилиться в сон.

⋮⋮⋮   No. 4074

Будь ласка, більше ніколи не пишіть.

⋮⋮⋮   No. 4075

>>4074
що, перекочуватись у наступний трід?

⋮⋮⋮   No. 4077

>>4074
Чому ж? Тут пишуть дійсно гарні вірші, принаймні мені вони сподобалися. Я б навіть хотіла запросити їх авторів до літературного клубу.

⋮⋮⋮   No. 4078

>>4077
>Я б навіть хотіла запросити їх авторів до літературного клубу.
Стаття 120 Кримінального Кодексу України.

⋮⋮⋮   No. 4079

>>4078
Ще не чула, щоби в Україні поціновувачі літератури та члени літературних клубів ставали самогубцями

⋮⋮⋮   No. 4080

>>4079
Юлія й Софія з радехівського клубу "Стук-стук".

⋮⋮⋮   No. 4081

>>4080
Шкода дівчат, вони, мабуть, були хорошими...

⋮⋮⋮   No. 4083

Паліть універсали, топчіть декрети:
знов порють животи прокляті баґнети!
Проклинайте закони й канцелярський сказ -
Воля! - єдиний хай буде наказ.

Воля! воля! — серце в грудях...
Знов як рабів розпинають на людях.
Знову кайдани, тюрма, й шомполи,
і слово невільне мов з-під поли.

Хто має право примусить людину?
Хто може ніч обернути за днину?
І хто такий мудрий, щоб зразу нас всіх
повісив за правду, єдиний наш гріх?

Паліть універсали, топчіть декрети:
знов порють животи прокляті багнети!
Проклинайте закони й канцелярський сказ -
Воля! - єдиний хай буде наказ.

⋮⋮⋮   No. 4085

Можуть із літер слова у речення римами
Глаголити цифри у відмінках іменниками,
Змісти словосполучень складати додатками
Епітети обставинами у шрифтах зі знаками.

⋮⋮⋮   No. 4094

Добре жити мрією, хоч вона навзаєм не вірить.
Застиглий погляд бачить тебе в вигині ложки.
Змушений жити далі і ніщо цього ніяк не замінить.
Приготувати всього себе до самої пенсії зморшками.
Перелік налаштувань отримуєш авансом або в кредит:
3 порції поглядів в потилицю трошки,
2 чисті руки, 2 чверті кулі цілого мозку,
1% удачі, 1 ідею і 1 лише мить.

⋮⋮⋮   No. 4095

>>3907
Йой, це ти вкрав з коментарів під відосом Пирятина, чи то ти і написав?

⋮⋮⋮   No. 4102

Куди поділося добро?
Що сталося з любов'ю?
Як швидко поле заросте?
Чи є надії зерня то?

Мов спалахи на сонці,
Дзвінкі пісні птахів.
Мов першії дощі стучать в віконця,
Стрикочуть цвіркуни у тиші ночі, сплющуються очі,
У пам'яті лишається добро, кохання—уві сні.

⋮⋮⋮   No. 4104

Не дуже буде в тему, так як написано суржиком у 2012-13 роках, має право на життя.
Опіздєнєвший Охуйок
Опіздєнєвшим хуям по хую і по опьоздку.
Неприпиздоханим же не пізда, а хуйок!!!
Ета хуйня про охуєнного припьоздка.
Його припіздоханость - Опіздєнєвший Охуйок!
Опіздєнєвший Охуйок хуярив, охуєвая.
Охуєвая, охуярював, нахуй, ПІЗДЄЦ!
В кінець, охуїв, хуйнув:
- УХУЯРЮЙТЕ НА ХУЙ!!!
Охуїли всі, нахуй.
Канєц

⋮⋮⋮   No. 4231

File: 1588026804.366893-.jpg ( 29.95 KB , 564x352 )

File: 1588026804.366893-2.jpg ( 84.0 KB , 564x822 )

File: 1588026804.366893-3.jpg ( 60.9 KB , 521x651 )

File: 1588026804.366893-4.jpg ( 59.33 KB , 564x564 )


⋮⋮⋮   No. 4233

Я упав у багно на зупинці
Як підіймав із землі недопалок.
Попливло у очах я в картинці
Після мережива побоїв і сварок.

Я б із калаша розстріляв сонце
Я б насеркав сусіду на ґанок
Тільки знати, що ти у віконці
Зустрічаєш із посмішкой ранок.

Я не знав, де ти жила
Де ти мучалась, і де ти хворіла.
Та в листі від тебе я чекав
Пару "цьомиків" і фоточку тіла.

Через ночі безсонні і днини
Я отримав той лист невдячний.
Ти не виходиш з дому, бо нині
Хтось наклав під дверима смачно.

Тут второпав я зрозумів
Як той лист паперовий зблід.
Припинився пташечок спів.
Я ж твій, Танечко, бляха, сусід.

Мов та мара в очах пропливла
Я до тебе побіг стрімголов.
Враз дивлюся- хвіртка пуста
Де лишив я фекальний свій схов?

Пусто! Пусто! Де думи подіти!
Чи то дощ розмив, чи вона
В свої ручки білі й тендітні
Взяла шматик в'язкого гамна?

Ні, не міг же я так помилитись
Дамі підкласти умовну свиню.
Ну не міг же за потребу присісти
Десь іще, а не біля тої, що люблю.

Дзвінок в двері. Кроки за ними.
Провернувся у дверях ключ.
"Довбойоб, ти, Славік, любимий
Більше фоточок тих не канюч

Я гімно за тобою прибрала
І протерла доріжку як слід
Тут пробачень самих мені мало
Бо не тілько в душі лишив слід."

"Заміню тобі плитку, о панно!"-
Заволав криком Славік і втік.
Як же серцб моємо погано
Дам же крові своїй я тік.

Я поїду до річки й втоплюся.
Перед тим сигарету скурю.
Вчора Славіком був, тепер - люся
Смерть врятує честь брудну мою.

Підійшов Славік до зупинки
Сигарету у руки взяв
Тільки тут я збагнув на хвилинку
Що мене звуть
В'ячеслав

⋮⋮⋮   No. 4234

>>4233
Я упав в багно прям на зупинці,
Підіймаючи з землі той недопалок.
Попливло в очах, як у картинці
Після черги злих побоїв й сварок.

Я б із автомата розстріляв то сонце
І насеркав сусіду прям на ґанок!
Тільки б знати, що ти у віконці
Зустрічаєш з посмішкою ранок.

Я не знав, де ти жила,
Де ти мучалась або хворіла.
Та в листі від тебе я чекав
Пару "цьомиків" і фоточку тіла.

Через ночі безсонні і днини
Я отримав той лист невдячний.
Ти не виходиш з дому, бо нині
Хтось наклав під дверима смачно.

Тут і второпав я, зрозумівши.
Як той лист паперовий, сам зблід.
Припинився геть пташечок спів.
Я ж твій, Танечко, бляха, сусід!

Як та мара в очах пропливла
Я до тебе побіг стрімголов.
Враз дивлюся—хвіртка пуста
Де лишив я фекальний свій схов?

Пусто! Пусто! Де думи подіти?!
Чи то дощ змив, чи то вона
В свої ручечки білі й тендітні
Взяла шматок в'язкого гімна?!

Ні, ну не міг же я так помилитись—
Дамі підкласти умовну свиню.
Зовсім не міг би в потребі присісти
Десь біля тої, котру люблю.

Два дзвінка в двері. Кроки за ними.
Ось провернувся у дверях ключ.
"Довбойоб, ти, Славік, любимий.
Більше фоток моїх не канюч!

Я гімно за тобою прибрала
І протерла доріжку як слід.
Тут пробачень самих мені мало,
бо ти не тільки в душі лишив слід."

"Я заміню тобі плитку, о панно!"—
Заволав голосно Славік і втік.
Як же серцю моєму погано.
Дам своїй крові бурливій я тік.

От вже поїду до річки й втоплюся,
А перед тим сигарету скурю.
То вчора Славіком був, вже тепер—Люся.
Смертю врятую честь брудную мою.

Славік, підійшовши до зупинки,
Сигарету пальцями узяв.
Тільки тут збагнув я на хвилинку
Що мене насправді звати
В'ячеслав...

⋮⋮⋮   No. 4235

Герої не гинуть, а живі до тих пір,
До поки живе їхня слава у спогадах.
Про подвиги з'явиться ще один фільм.
Події у кадрі—жахіття у полум'ї.

І за свободу жертвою є любов, як правило.
Шляхом вперед до мрії вгору йдуть різні кола.
На боці добра людини є правди світло.
Де той герой? Подивись, він у дзеркалі!

Шок. Дивовижна відвага.
Біль. Зусередженість думки.
Сум. Безперечна повага.
Плюс емоційні стосунки.

Майбутнє станеться сьогодні.
Минуле вчора—вже не тайна.
А що там завтра—невідомо.
Бо час—ілюзія звичайна.

⋮⋮⋮   No. 4242

>>4233
> Я б із калаша розстріляв сонце
> Я б насеркав сусіду на ґанок
Я вигадаю нові літери і розділові знаки
Я вб'ю всіх старих поетів, які ще щось пишуть

⋮⋮⋮   No. 4243

>>4242
Так, вірно. Шаную подібний настрой.
Не треба зупинятись на вивільненні слів.
Людина-творець—це людина-герой!
На фоні грає тихий мелодійний спів

⋮⋮⋮   No. 4244

Розправляйте, хлопці, клешні
Та й сідайте ракувать
А я йду на сайт зелений
Спамом ґети здобувать

Безоси раз, два, половина
Знов клята Яромира
Форсом дупу зайняла.

⋮⋮⋮   No. 4246

Без сумніву, це круто—бути ввічливим
І мати витонченний смак.
Не тільки книгами цікавитись,
А ще й практичним вирішенням справ.

Момент відкритого зізнання—це ніяк не марнославство,
А відчайдушна спроба відновити добру волю,
Донести свою біль як сповідь у прямих долонях.
Напевно, дзеркало дисциплінує більше, якщо що.

Як подолати схоже на мотузку коло горла відчуття того,
Що врешті решт не станеш тим, ким би хотів для інших бути в ролі альтерего?
Заглибленням в самотні роздуми нелегко вирішити це.
Але, бодай для себе, має бути відповідь на все!

Чи може мріяти даремно? І чого бракує? Як цього досягти?
Сміливо, виважено, з радістю обов'язок на себе взяти.
У пошуках знайдеться відповідь, у праці—результат
Тієї якості, з якою можна довго експерементувати.

Культура складається з різних ідей.
В постійному бої свідомість людини.
Вода проти бруду, думки проти тіла.
Це трохи нагадує аерохокей:
Якщо без піддуву—наснага не діє.

⋮⋮⋮   No. 4281

(1) раптом образив (2) вмить.
(2) прикро вдарив (1) у відповідь.
(3) все знімав на відео в кутку.
(4) сперечався з (3) по мобільному зв'язку.

(5) коментар зробив під відео, що (3) виклав у ютуб пізніше звісно.
(6) все зробив як (5), тільки значно менше, лаконічно, стисло.

(7) нічого не помітив, проходячи швидко повз.
(8) запізнився, коли залишився цілий (0) невдовзі.

(9) всі разом звали в хованки пограти. "Гей, агов!"
(10) позіхнув на це та й в ліжко під кінець пішов.
(11) всі крапки зі столу взяв і склав у скляну банку.
І кожна з (...) розчинялась в повний (0) до самого світанку.

Той (0) вже не ділився, навіть через силу Ньютона,
Мов найпростіша квантова константа
Премії Нобеля з фізики німецького
лауреата,
23 квітня 1958 року народженого,

В місті Кілі, що розташований на березі нині
Кільскої затоки Балтійського моря,
З населенням біля 247 тисяч 943 людини,
Макса Карла Ернста Людвіґа Планка.

⋮⋮⋮   No. 4283

Тепер є мить, щоб оцінити всі свої спокусливі бажання.
(Напевно, щоби викреслити сором, злість й борги.)
Немає бути в пошуку ні страху, ні вагання.
(У пам'яті гуртом теорії, враження й скарги.)
Між відчайдушним стартом й тяжкістю впертого циклу
Збираюсь і наважуюсь, тримаюсь, далі йду.

Куди подіти зібрані з підлоги мрії?
(Про ідеали розуму, енергії й краси.)
Як все ж можливо їх в життя втілити й далі жити?
(Без них лишаються руїна, маски і пастки.)
В них втілюється визначна надія.
Нема чого чекати—треба діяти, або хоча б хотіти.

Проблеми схожі на жорстоку й підлу гру.
(Не вмію ображатись, не лінуюсь, не туплю.)
Зневага до нікчемного у межах логіки закляття.
(Так само догорає брудне листя у багатті.)
Заплющив очі, дихаю, сплю. Свідомо вирушаю в ночі.
Спинити неможливо те, чого немає, не існує, ні.

⋮⋮⋮   No. 4296

>>4281
смачно. крім останніх двох стовбців. хз як їх читати

⋮⋮⋮   No. 4297

>>4281
>>4296
...
Невже то були коштовні брильянти
Серед того (0), якого було замало,
Бо він не ділився просто,
Був на гачку приманкою,

Найпростішим дії квантом,
Фізичною сталою
Макса Карла Ернста
Людвіґа Планка?

⋮⋮⋮   No. 4384

None
Сергій Жадан читає вірші

⋮⋮⋮   No. 4391

Ви перебуваєте в комфортній безпеці.
Кожне слово в аудіо-бібліотеці
Зближується попарно загостреними,
Яскравими еховідбивачами за спинами.

Можна вже вимикати живлення нині.
Час вже назад не вернеться.
Стерті кнопки панелі—як гумові шини.
З дротів за вікном звисають кеди пташині.

Терпіння нагадує стислу форму пружини.
Вона не ламається—гнеться.
Її б натягнути на стрижень неспинний.
Стрілка годинника в напрямку людини.

⋮⋮⋮   No. 4392

"Мені так більше не можна жити, але все ок", -
Думав машиніст поїзду, зійшовши в тупик із рейок.
На пероні пасажирів багато, касир на вході один.
Така ж кількість літер у розвороті газети з блоком новин.
А думок при перегляді фільму—плюс/мінус вісім.

Він жив колись у Місті мрій і їм надихались Диво-велетні.
Вони витоптували шлях нагору, вчились, були ненаситні.

Стискаючи шестерні в купу, відклавши подалі зброю,
Багато думав про річки, про гай, про поля і ліс,
Але всі думки вперлись в тьмяний запах цвілі.
У той момент згадав віддалений шум прибою,
Де мокрий вітер дме, стихаючи брижами холоду.
Зима і літо сперечались: Хто краще? Що є важливішим?
І час замкнули в скляній колбі вмить. Не швидше і не повільніше.
Піщинки до іскр стискаються, жевріючи загадковим кольором.

У тій суперечці всі елементи зійшлись в єдиному русі.
Червоніло сонце на обрії, потім в зеніті, мерехкотіло,
Й світло від нього на місяці срібнім блищало, мов мило.
Вітер шквалив по вухам. Земля тряслась по швах.
Багаття горіло вугіллям. Вода стікала струмком у рвах.
Вулкан вивергав попіл, море здіймалось соленою піною.
Всю добу, кожен тиждень, щорічно, астрономічною годиною,
Все оживало в цьому місці по черзі, по атому, в такому ж дусі, .

З давніх давен всі дев'ять стародавніх велетнів простують в світі:
Один відкидує, як гуму, смолотіні—Тіньовий.
Гримить металом нудно, важко й сильно другий—Металевий.
А третій розносить вщент гострокутами брили—Кам'яний.
Четвертий мовчки кістки дістає із м'яса і складає в ями—Кістяний.
І п'ятий заростями дивокорені здіймає вгору—Кореневий.
А шостий з подиху плете туман, і спалює все листя своїм жалом—Туманевий.
Останній рве пісок скляними швами блискавично—Піщаний.

Бували дні, коли сідаєш біля річки, слухаєш природу.
З одного боку вудка-очерет, а з іншого—сачок з уловом.
Коли під хвилі засинає іскро-волосінь і поплавець—чекаєш знову.
І макоцвітний шарф укутує під шелест чарів Лісового.
В гілках дерев навколо стихли його півчі пташки й сови,
Весь гай заснув у темряві з множинними очима Зіркового.

⋮⋮⋮   No. 4393

Страхи, наївність, лінь і розчарування -
допитливості вороги, призводять до страждання.
В той час, коли рішучість, розпач,
вдумливість й терпіння -
Передбачати можуть досягання, мають цінність.
А помилки - це камені на шляху подолання.
Очікування міцності. Бажання здивування.
Ризикувати, цілитись і проявляти щедрість. Яскраво і повільно.
Всі злі незручності сприймати як порошини, затискувати щільно.
Як реалізовувати свій великий задум достовірно? По частинам, гарно.
Як можна перетворювати всесвіт? По чітким законам, згідно плану.
Паралізуючу увагу ненависть наздоганяє невгамовна мрія.
Заточеність думок - це злагодженість, обережність в діях.

⋮⋮⋮   No. 4400


⋮⋮⋮   No. 4414

File: 1592302470.67282-.png ( 514.92 KB , 400x450 )

Це варто перестраждати.
Не гнати і не зникати.
Всім складно. Ні дати, ні взяти.
Немає вже сил нарікати.

Летіти легко, не спинятись.
Махаючи, вільно триматись.
Допоки не вийде—старатись.
Діставшись мети—висипатись.

Що має бути—уявлення мати.
Нікого про це не треба питати.
Самому помилки всі виправляти.
Слід випробовувати й правду знати.

Твій досвід і думки, зворушливі мрії.
Застрягли десь там, обпльовані в тіні .
Метушня стартує на відпочинку в неділю.
Тільки би струмом по пальцях не дзьобнуло.

Звикання і подив поряд,
Це ніби затримати подих,
І рухатись безперешкодно.
Все рівно, ритмічно, резонно.

⋮⋮⋮   No. 4419

Хлопчина за баром щось відчував
Але як то словами сказати не знав

Зібрались думки, знайшлися слова
Наповнилась змістом пуста голова

Москалик, кацап, невдаха, засранець
Стоячи в строю кричав новобранець

Де ти був і що поробляв
Коли народ ненавидіти почав

Школярик малий підручник відкрив
І тут же на місці галас вчинив

Народ завжди був, народ завжди буде
Народ цього разу свободу здобуде

Де ти був і що поробляв
коли народ ненавидіти почав

І німець один зайшов у музей
І вмить зрозумів в чому винен єврей.

Що Гітлер старий то робив не зпроста
В арійської раси була мета

Де ти був і що поробляв
Коли народ ненавидіти почав

⋮⋮⋮   No. 4420

До, сі, ля, соль, фа, мі...

Один, два, три. Процес забуття. Диво у пітьмі.
Фігури тіл ворушиться в картографічному тумані.
До кінця випробувань, таке відчуття,—лічені дні.
"Ви не можете нікуди йти. Ваші зусилля марні."

Незаплановане засідання вогневої черги без згоди.
Тікати від кошмарів доводиться вниз по сходах.
Нова карта довільно обирається з колоди.
"Змиріться тепер, що пропускаєте ходи."

Стоїть страшний злюка з кийком у руці
За залізними дверима кам'яної дзвіниці.
У приміщенні міститься провіант на стільці—
На половину черствий, на половину у пилюці.

На полиці стоїть другий том книги "Захист від злої маски".
Пора викидати кубики. Наступний хід: "Небезпечна пастка."
Над головою помітними стають отруйних рослин паростки.
Нічого складного. Треба тільки чемно вимовити "Будь ласка."

Підійти близько не вистачало сил. Глянути в очі забракло духу.
"Ось, диви, це твій шанс на нічию,"—шепоче Арбітр на вухо.
Опонент посміхається, жестикулює і відповідає "Ні" тихо й сухо.
"Уночі Вас повільно переслідує привид непомітними рухами."

Кості і тіні лишаються в засідках незнищенними.
Вже не залишилось вільних клітин для переміщення.
Черговий рівень! Характеристики чекають на зростання.
"У кутку знаходиться додатковий комплект лікування."

Ніби спеціально...

⋮⋮⋮   No. 4452

До того, як натрапив на білі дірки.
Пам'ятаю тихий й рясний початок.
Похмурих, водночас наївних думок.
Тоді, зверху накрившись ковдрою,
Вогонь з відра заливав водою,
Прям туди, де були ще зірки.

Багаття мене не обпалює,
І горить, як очі, яскраво.
За вікном—ціла вистава.
Вугілля замість пігулок.
Біль. Блискавка. Порятунок.
Вогні не знають де я є.

Дощ починається. Йде по краплині.
Дірка чорною незабаром стала в тіні.
Зафарбована білою крейдою нині.
Безжально збентежені винні вогні.
Вони не забули, не встигли, ще ні.
Погляд в думках. Застряг у стіні.

Розбещений.

⋮⋮⋮   No. 4458

Чи пам’ятаєш Одесу? Вночі
На пляжі у Чорного Моря
На піску ти лежав і дрочив,
Абсентом напиваючись з горя.
Не визнають тебе навіть омеги,
Від тебе тікають лолі тупі,
На роботі відсторонились колеги,
Впізнають тебе навіть у /b.
Я підійшла і подумала: «Мушу
Припинити цю твою самофаку,
Від раку очистити душу,
А від гімна – твій мозок і сраку.
Так чому ти мене не кохаєш?!
Більше не форсиш мене?
На карантині сидиш і бухаєш,
Посмикуючи на аніме?
Так, АНОН!
Я прийшла з жи…МИРОМ!
Я – голодна Богиня, і хочу жерти!!!
Принеси мені в жертву щось, бо раків сюди натравлю, бо ім’я Мені – ЯpомоqR!!!!!!!!!!!!!!!!111111

⋮⋮⋮   No. 4463

Усе, що позабуто, вже пройшло. Додолу
притупилась лозова допитливість.

Усе у пам'яті перекроїлось у імлу,
яку ніяк руками не розвіяти, дивись.

Існує нота,
що стихає у пилу, де капнула кров і дощ її змив, як сльоза.

Там позначками мічені місця, утворюючи сферу
і візерунками заплетені скалічені слова, мов загадки.

Всі речі змінюються: жовкнуть аркуші паперу,
тьмяніє фарба, зрощуються комом тії вигадки.

Хитросплетіння балакучих продавців страхіть на терезах
і простота.

⋮⋮⋮   No. 4464

>>4463
Все занурюється під воду.
Відкриті двері й вітер назовні дме.
Вуглицеві дати, сірі коди,
В лабіринті провулків застиглі геть.

Пере дощова злива бруд.
В повітрі клубочиться спіралями пил.
По небу пливе споруда,
Схожа на жовте око без ніг і без крил.

Невідомо. Колись воно щезне у місті
В оточенні свого звірячого порногурту.
Залишайся вдома, на-а-са-а-мо-о-ті.
Тримайся, скоро ру-ту-ту-туруту-ту-туту.

⋮⋮⋮   No. 4467


⋮⋮⋮   No. 4470

Всі речі солодко сплять, ледве дихають, надто живі.
Стикаються на перехресті вирію темрява й злива.
Чомусь втечі від страху не надто й кмітливі.
Роботам з цеху емоції взагалі не властиві.
Тепер вже пізно вниз тікати. Бувайте, щасливо!
Фраза "нічого не треба казати" звучить брехливо.
Чи правда, що пісні про біль мають бути жахливими?

Всі тіні вимочив дощ. Жалюгідне видовище зникло.
Зачиняю раніше сьогодні, там небезпека дивна.
Не врятує ніякий літак, прийшла нова зміна.
І навіть якщо втомився або життя набридло,
Вся погань рано чи пізно загнеться за діло.
Продовжуючи всміхатись, рухай тілом сміливо.
Більше не зняти цю посмішку, бо вже запізніло.
Чищу розум уночі тишею, милом удень старе тіло.

⋮⋮⋮   No. 4496


⋮⋮⋮   No. 4512


⋮⋮⋮   No. 4523

File: 1595455646.36052-.png ( 23.5 KB , 300x1070 )

File: 1595455646.36052-2.png ( 380.15 KB , 356x583 )


⋮⋮⋮   No. 4556

Бажання змін.
Дерева, намети, багаття.
Вітер. Штори. Вікно.
Не виходить спати.
Минулого нема. Там примари, монстри, кати.
Раптом чується скрегіт. Внутрішні рани скриті.

Вийшов на балкон,
Щоб згадати спокій.
Погода нестерпна.
То холоднеча, то спека.
Десь там далеко будинки схожі на поламані труби.
Самотність. Непорозуміння. Майбутнє лякає, турбує.

Вдих. Один раз.
І більше ніколи. Вхід.
Пульс. Оновлення.
Думки навиворіт.
Вихід. Прояснення свідомості. Видих.
Кожна думка фіксує мить. Прямий рух.

Не дурний, не потворний, не хворий.
Дуже рано втомивсь.
Руки тремтять, погляд застряг
І завмерло все.
Без мрій про гроші для помсти. Знов запізнивсь?
На наступному етапі ніхто не чекає. І не спасе.

°Звук відеокасет°

⋮⋮⋮   No. 4606

Іду я раз на бірду, на Січ Кропивацьку,
Дуже мало люду там, зовсім небагацько.
Там серунчик динамічний звідкись вилізає,
Жере бідних безосíв і зве себе Рáгуль.

Рáгуль-бидло, крадеться по треду,
Рáгуль-бидло, до борди все ближче,
Рáгуль-бидло, вже і зуби точе,
Рáгуль-бидло, вайпає і моче.
На Рагуля-бидла (Кому б на думку спало)
діє лише лазня по діапазoнý.

Проходив я кроком повз скарги анонськії,
І у нитках дошки баґз взнав я відомості:
Як смоктацького Рáгуля хто прудкий дістане -
Тоді нюдси Яромири безос буде мати.

Рáгуль-бидло, крадеться по треду,
Рáгуль-бидло, до борди все ближче,
Рáгуль-бидло, вже і зуби точе,
Рáгуль-бидло, вайпає і моче.
На Рагуля-бидла (Кому б на думку спало)
діє лише лазня по діапазoнý.

Оротандру я кажу - дай модерку і часу
Рáгуля я пíймаю - біди в не бачу.
Адмін тоді зрадів дуже і лазнемолот дав.
Бидлорáгуля тоді вже за сраку я піймав.

Рáгуль-бидло, лишився без всіх проксі,
Рáгуль-бидло, вилізає з сажі,
Рáгуль-бидло, хоче з рук утекти,
Рáгуль-бидло, але йому "амінь"

Рáгуля піймав я, тримаю, йо-хо-хо,
На все своя ціна є - віддам 'го в лазню.

https://youtube.com/watch?v=d4TvosK_nvw

⋮⋮⋮   No. 4607

Так, правильно, відчай. Схожий на перевірку звуку.
Після прочитання скарг і дурниць у твоєму щоденнику
Дізнатись докладно що трапилось у лабіринті годинника.
Ночі застиглі, огороджені тишею. Кожен день в пошуках.
Слід бути уважним. Обігнати переслідування свого двійника.
Це місце навмисно залишилось майже порожнім, і крапка.
І.
Справи вирішити і випадково забути. Можливості, межі знати.
Вільно правду обирати. Заборонити впевненості мовчати.
Далі йти. Знайдеться відповідь-ключ для кожної схованки.
Мабуть, це ще один привід пробачити. Потім спитати.
Як виглядає надія, коли вже немає чого втрачати?

⋮⋮⋮   No. 4609


⋮⋮⋮   No. 4610


⋮⋮⋮   No. 4611

у якомусь з тредів поезій був короткий вірш когось мабуть із шістдесятників, в якому фігурувало слово "наган".
аноне, не пам'ятаєш?

⋮⋮⋮   No. 4616

>>4614
Вибач, не пам'ятаю, те чи не те. Хто краще правду знає?
Чого так запалало? Рано чи пізно знайдеться, звичайно,
Все, що здається продуманою грою інтересів безосів,
Може бути лише оболонкою трагедій без фальші слів.

Аромат легких пелюстків. Файно.
Молоко жирнючих корів? Негайно!
Одностайно. Пам'ятаймо. Нумо.

Дивно, як це миттєво нищить крихкий діалог,
Не пропонуючи ні нове, ні доброчинне, ні аналог.
Варто тільки з'явитись паростку цікавості й правди—
Брудна слоняча нога гуцає зверху, побачивши вади.

Бажаючи влади, підняв на сполох.
Шукаючи зраду й всюдисущого ворога.
Недолугого. Одного. Надто говірливого.

>>4611
Серед тих, що потрапили на очі у пошуку:
Василь Симоненко—На мене Пес отой досаду наганя...

Володимир Сосюра—Місто
"...Я не знаю хто кого морочить,
Але б я нагана знову взяв..."

Павло Мовчан-Серпневий листок
"...Позолотою шурхоче,
теплу хвилю наганя,
залетіти в очі хоче,
щоб розвіять фарби дня..."

Ганна Дениско-Український романс;
"...Ми упали в сніги,
Нас підступно ударили в спину,
Комісарський наган
І незгода у хаті вітця..."

Станіслав Шевченко—До Гамлета
"...Архів доволі свідчення дає,
Про голодом убитих і наганом...";

Ярослав Чорногуз—Суші і сушки
"Жовчі в них—на цілий океан,
Океан сухий, мов мертве поле...
Ніби коло скроні в них наган
Справжній вірш сушкам так очі коле.";

Олекса Озірний—
"Мій біль мій біль зветься словом одним—москалями...
Вони нашу долю писали наганом.
Вони нашу душу топтали ногами.
Із раю земного зробили Руїну
Вони ґвалтували мою Україну.";

Роман Кудлик—
"...А попелястим дзеркалом асфальту,
немов сухий осінній лист,
шелестять автомашини.
А як не в одній,—
то у другій!
ті, в яких мозолі від "наганів"
ті, яких увечері чека кубинський ром,
ті, які не прикладуть до губ
калинову сопілку,
бо мабуть, почуло б ся:
"Ой, помалу-малу, душогубе,
грай..."

⋮⋮⋮   No. 4618

>>4617
В тебе, мабуть, є про що повідати, авжеж.
Маєш більше даних? Відповіді вірні теж?
Думай сам тоді, чи варто, або навпаки,
Бути критиком, який сигналізує знаки.
Знак вкінці відсутній—оклику, питання?

⋮⋮⋮   No. 4620

>>4619
Нехай. Накрай було би краще навіть.
Не вибачаюсь, дякую, буду старатись.
Переконати щирістю не вдасться—
То хоч отримати усмішку у відповідь.
І глянув—знову бракне крапок, трясться,
а не уваги, щоби дописів побільшало іще.

⋮⋮⋮   No. 4624

File: 1597879277.257405-.PNG ( 20.99 KB , 388x482 )

Диво у масці,
У дивному місці,
На дивній виставці.
Метелики дивні.
Дивні рослини.
Зелені та сині.
Тиша і лінь у тіні.
Стіни геть заборонені.
Сильні мерехтіння проміння.
Символи фраз. Друковані, винні.
Калюжі дзеркал, мов очі ясніють.
Завислі в екрані, сховані, мріють.
Присмак примари. Відлуння надії.
Було зрозуміло й без жодних слів.
Брудні частки злипаються у кишені.
Тихий шурхіт бажає приємних снів:
"Неодмінно спи добре, вісім годин."
Монстри застрягли в дивнім дивані.
Настрій пташки складають з пісень.
Ллються дощовими зливами цілий день.
Сирістю пахне в кімнатах волога підлога.
Час змінився. Настала геть холодна погода.
Зорі сумлінні. Сцени фільмів в кімнатах домів.
Чай з пелюстків, з цукром. Листи вітром неспинні,
Щоб врятувати нас. Від ряду щоденних змін у полоні
Цих маленьких долоньок. Не вистачить, замало частин.
Клавіші пальців проходять лініями серцевих судин по нозі.
Експонатів вистачає, щоб задовольнити цікавість ще на порозі.

⋮⋮⋮   No. 4625

>>4616
дякую, але ніби все не те
може я його собі наснив

⋮⋮⋮   No. 4659

Коли самотньо, спрямую погляд у далечі неба, на хмари та зірки.
Хмаринки простягаються буденно, в середині хмаринок папірці.
Там квіти феєрверків теж самі... Собою мерехтять у темряві.
Сузір'я ліхтарів в віконцях. Сніжинки відзеркалюють на сонці.
Нагадують блискавку, лаву і стиснуті міцно в лещатах вуглі.
Це замість тріскучого й гострого скла на знівеченій землі.
У океані, в зачинених мушлях, перлини не сіяють, як ті зорі.
Від болю ховались дикі звірі в назавжди зниклому без вісті тлі.
У лабіринтах стін своїх коробок, в хащах джунглів й в горах, далі...
Там, де вітер дме у спину, десь у місті... Там, де їхній дім. Вони живі.

⋮⋮⋮   No. 4689


⋮⋮⋮   No. 4695


⋮⋮⋮   No. 4696


⋮⋮⋮   No. 4703

Минуло ще одне літо,
Намірами зігріто.

Інколи дбайливо обіймає подушку,
Вихоплюючи з пам'яті примарні, гарні миті.
У легкому подиху пропливають за вушком
Хмари. Вітром снів навіяло текстове графіті.

Йому було складно зібрати, мов квіти,
Ці прозорі фільми у просторах ночей,
Ті фігури в мозаїчно тендітних
Шарах проєкцій заспаних очей.

Забув зняти маску хронічного психа.
За нею буде важко розгледіти лихо.
Приглушені звуки в кишені з цукерками, котрі майже забуті
В тоненьких квитках з картонної шафи, в куточках експозицій.

Навіщо шукати розлуки з торбиною, яка заповнена лише на половину?
Там нема ні патрона, ні сиропу від кашлю, ніяких сторінок книжкових.
Неочікувано сухим ліктем доторкнутись брудної, іржавої долоні.
В ній залишились шматки цегляних будинків і трохи нудного болю.

Всі бачили його бліді, мов кахель, тонкі руки,
Коли він порпався серед шпаринок,
І замикав скріпкою скриню, витирав пилюку,
У своїй вовчій норі на тяжкий замок.

В павутинні весь, обпалений дещо з боків.
Ящик складав бутафорний вантаж,
Серед речей були: алхімічний набір виробів,
Декілька цінних прикрас на продаж,

Стеблів металевих вузол із цвяхів,
Намальований олівцями пейзаж,
Багато колючих, бридких реп'яхів
Й пропрацьований у деталях колаж.

Він не знає себе і що він зробив не так.
В замети загнаний, у простирадлах заспаний,
Захопив і витратив цілі сотні промерзлих хусток,
Проскочив на площину прольоту порепаний.

Чужий і обманутий, в ланцюги надовго закутий,
Тиждень напевно нічого не їв.
З бинтами на тілі, до старого будинку, в лютому,
Чобітьми по снігу прохрустів.

Кучугури, стовпи та паркани поламані нині.
Згорбившись йшов в потоці земельних тіл.
І на що витріщаються ці пом'яті у пам'яті
Каміння, калюжі, кущі, жаби, птахи і їжаки?

Перекривають шлях, проводжають зором в глиб.
В'ялим голосом співають, хороводами оточують ніби.
Витягуються клеєві спагеті із нагрітих вуглинок.
Був лише помітним дим від пожежі зранку клинок.

Уява перетворює велику купу перемішаної білизни
В тунель зміїний стиснутого стежинами підземелля.
Шахові фігури клітинами розставляються в ряд,
Подарунки розтираються обіймами в пух, але без втрат.

Листя вплітається в структуру дерев'яних дощок на вулицях.
Зверху капає кава, залишаючи липкі плями внизу.
Він вічно серед статуй тих, хто дивиться на нього без кінця.
Ніхто не помітив туман, він виплив із темного лісу.

Так самозабутньо втупився далеко в небо
Та без скотча закріпив міцно таблицю втіх.
Хтось інший би втік, але в цьому немає потреби.
Важкий день, немає жартів, пошуків жодних цих.

Розсипані навколо пір'я, кружляють лілії,
Видніється у віконці білесенька крихта світла, мов солі у вирії.
Що ще? Куди воно поділось? Кого і з ким єднаючи?
Від хуртовин ховаючись, щось спинилось, збираючись...

Думка знаходить вагу та прозріння
Блискавками яскравих комет
В завзятті вольового терпіння.
Що приваблює розум в цей момент?

Інцидент.

В тиху годину починаю
Робити правильне добро.
Ніхто уваги не звертає,
Всім це якось все одно.

Однакові вчинки. Початок активної дії.
Момент між минулим та майбутнім є, оце і є воно,
Проминає тихо на скаженій хвилі.
Хвалять чомусь за поточне, критикуючи те, попереднєє, то.

Арігато.

⋮⋮⋮   No. 4960


⋮⋮⋮   No. 4991


⋮⋮⋮   No. 4993


⋮⋮⋮   No. 4997


⋮⋮⋮   No. 4998

File: 1608071971.281267-.jpg ( 106.38 KB , 700x525 )


⋮⋮⋮   No. 5000

>>293
> непропорційно велетенський обсяг книжок в книгарнях
а ось це не відповідає дійсності. Єдине повне видання творів Шевченка в 5 томах відбулося аж у 1978 році. І після того ніхто ніде не видавав всього Шевченка. Такий він популярний, що йоб твою мать. Навіть графоманку Лесю вирішили видати всю бібліографію, а цьому дегенерату зась.

⋮⋮⋮   No. 5013

Світи наше сонце, вогнисте, могутнє!
Від тебе ж видніш: де дрібне, а де сутнє.
Ти сяєш нам, сонце, з Кремля із віконць,
Великий наш Сталін ясніший од сонць!

З Кремля кажеш слово - і я молодію,
На кожну подію душею радію.
О, сонце ласкаве, о, сонце ясне, -
У нашій країні життя весняне!

У нас винограду, і хліба, й вугілля!
У нас дозрівання, здоров'я, дозвілля!
І кожній людині відкрито в нас путь,
Якщо вона хоче трудящою буть.

Ну як же потоку не бігти в долині?
Ну як не цвістися червоній калині?
Ти сяєш нам, сонце, з Кремля із віконць,
Великий наш Сталін ясніший од сонць!

П. Тичина, 1941

⋮⋮⋮   No. 5014

Світи наше сонце, вогнисте, могутнє!
Від тебе ж видніш: де дрібне, а де сутнє.
Ти сяєш нам, сонце, Гетьмане, із віконць,
Великий наш Гречка ясніший од сонць!

Безосібне кажеш слово - і я молодію,
На кожну подію душею радію.
О, сонце ласкаве, о, сонце ясне, -
У нашій країні життя весняне!

У нас винограду, і хліба, й вугілля!
У нас дозрівання, здоров'я, дозвілля!
І кожній людині відкрито в нас путь,
Якщо вона хоче трудящою буть.

Ну як же потоку не бігти в долині?
Ну як не цвістися червоній калині?
Ти сяєш нам, сонце, Гетьмане, із віконць,
Великий наш Гречка ясніший од сонць!

Пофіксив Тичину

⋮⋮⋮   No. 5039

File: 1608558561.377714-.PNG ( 86.36 KB , 870x780 )

>>5013
"Щодо подібного явища у чарівній казці В. Пропп використовував термін «асиміляція».
Випадок накладання модулів: позитивний образ країни через моделювання прихильника («Пісня про Кірова» П. Тичини), образ вождя з моделюванням прихильника («Світи, наше сонце» П. Тичини), досвід переживання вождя (розмова з вождем), під час якого моделюється і самий образ прихильника, і позитивний образ країни («Пісня про Сталіна («Глибокі моря в нас...»)» П. Тичини).

Властивістю бути використаними у різних фрагментах тексту модулі ленініани і сталініани ще раз відрізняються від функцій В. Проппа.
Власне, це явище – структурна модульність творів про вождів – є у своїй суті тавтологічним явищем, що мало створювати ілюзію багатства і наповнення [Круглова 2005, 13].
На сучасного читача цей феномен справляє враження семантичної неповноцінності, спустошеності тексту.
Твір стає ніби «ні про що», у читача може втрачатися розуміння його внутрішньої логіки.
Інакше розуміє цю ситуацію реципієнт зсередини тоталітарної доби.
Для нього зв’язки між різними модулями були зрозумілими, очевидними, такими, що не потребують коментарів при переходах.

Водночас для текстів, присвячених вождям, є принциповою обмеженість у кількості та змісті модулів, якими послуговується цей метажанр в окреслений часовий проміжок – між 1929 та 1954 роками.
Це можна легко побачити, не лише розширивши обсяг досліджуваного матеріалу до творчості інших авторів, але і порівнявши твори тих самих авторів на цю ж тему – культ вождя, – але таких, що були написані раніше означеного періоду.
Для прикладу покажемо, які модулі зустрічаються у відомому вірші «Ненависті моєї сило...» П. Тичини (1924).

(<--)

На цьому прикладі ми можемо бачити, що, по-перше, метажанр творчості про вождів допускає структурування за модулями уже в ранній період; по-друге, зміст модулів раннього періоду корелюються із змістом аналізованого нами періоду; по-третє, конкретний текст засвідчує модуль, який ми не відзначали у текстах пізнішого періоду – модуль «моделювання абсолюту».
Що стосується кореляції модулів, то можна легко бачити, що у тексті «Ненависті моєї сило...» присутній індивідуалізований суб’єкт (на противагу колективному прихильнику), який говорить про суб’єктивне переживання зв’язку з вождем (на противагу колективному переживанню подібного зв’язку), самий образ країни подано як негативний (на противагу позитивному образу країни у пізнішій ленініані).
Більше того, вірш завершується констатацією смерті вождя на противагу модулю «безсмертя», який домінує у пізніших текстах."

В. Зеленська, "МОРФОЛОГІЯ ТЕКСТІВ ПРО ВОЖДІВ СТАЛІНСЬКОГО ПЕРІОДУ".

⋮⋮⋮   No. 5040


⋮⋮⋮   No. 5041

File: 1608803052.201163-.PNG ( 963.02 KB , 807x1076 )

І хотів би тобі написати листа.
Та не знав що доречно спитати.
І це все як одна невелика подія.
Ти живеш в чарівному місті,
Де пахне рясними святами,
Де можливо відчути на смак ідилію,
Наче лоскіт виняткової надії,
Де звучать по краплині дощі,
Що над дахом влаштовують амфітеатр.
І про тебе, мабуть, все ще блукають чутки десь.
Там, серед гір та лісів, то по колу, то в вирії.
Все минеться, мов пристрасть, й ти зможеш без мене, окремо знайти
Свою крихітну мить в нездоланних, незламних елегіях.
Весь нестриманий, свіжий порив швидкорослих історій,
Що забарвлені сяйвом думок про дзеркальне й прозоре,
Зможеш міцно й надійно зростити й отримати
Ще одну частку велетенського мегапароля.
Впевнений. Хай буде менше турбот.

⋮⋮⋮   No. 5043


⋮⋮⋮   No. 5051

НА ОЛІМПІЙСЬКІМ СТАДІОНІ

На олімпійськім стадіоні
Всі. Ні не всі! Чечні нема,
Вона при броні в обороні
Свободи, бореться сама,
Волає цілий світ кричма
І задихається при сконі,
А світ — скала глуха й німа!
Від крові гори там червоні,
Там трупи купами! Чума
Прийшла туди в старій короні
Царів московських недарма…
А тут знамена мчать, мов коні,
Мов гриви, в’ється бахрома,
Тут сто народів у колоні,
Але чеченців тут нема!
О Боже, людство у полоні
Твойого сонця, наче цьма,
Жене на погин свій сліпма,
Та все ж у буйному розгоні
Воно прекрасне! Та нема
Чечні на цьому стадіоні —
І це твоя страшна страма!

Д. Павличко

⋮⋮⋮   No. 5055

File: 1609266740.17051-.png ( 124.94 KB , 1400x2154 )

АЛАН ДУГАН

ВІД ГЕРАКЛІТА

Матерія безпомічна: суша хитається, вода
рветься всупереч, планета затягує
дні у пітьму. Навіть у нерухомій точці
ночі я чую шахрайські суперечки за місця
і кожна річ бореться з собою сама,
щоб бути борцем. Чи стрес, що тримається
їх, що кружляє в собі, є біллю?
Якщо стільки напруження для форми і болі для волі,
то хай станеться вибух заради миру! Але я врівноважений тут,
в межах цього вирію, застряг у формі,
й маю боротись попри бажання насильство зробити
перед сном; так що я можу створити або додати
всі ці вогні вночі, щоб роздавати
всі тимчасові прикраси, які можу, заради спокою.

ЩО ЗА ПЕКЛО, ЛЮТЬ, ВІДДАЙСЯ ПРИРОДНИМ БЛАГОВОЛІННЯМ

Вона ходить. Цього ніколи не було
ще раніше. Вона показує
як це виходить: її передпліччя
підняті, махаючи руками
на природних храповиках її зап'ястя,
вона робить кроки! Вона балансує
на чорних шпильках такої гостроти,
що могли б проколоти серце твоє,
якби вона могла ходити по тобі,
і посміхається, аби демонструвати це:
запаморочливе й нове мистецтво.

⋮⋮⋮   No. 5065


⋮⋮⋮   No. 5066

Рано-вранці драматично
Курка прокидається,
Логіниться, Невідомця
Хейтить відправляється.

Тредові епічному,
Посту різнобічному,
Макітрастому анону
Раки розставляються.

Тишком-нишком безосібним
Курка називається,
Репутацію він, бачте,
Править намагається.

Та анона не обдуриш!
Кожен розуміє:
Куркойобство виявляти
Хтось прекрасно вміє.

Куркосібний відсмоктав,
Хейтити ж не перестав;
Детектуємо нараз:
Нелатентний підарас.

З підарасом що робити?
Гнати з дошки чи терпіти?
Пояснити мушу я
Своє власне ставлення.

Я вважаю так:
Безосібний — то є рак.
Куркофорс не приживеться,
Лиш пуканчик чийсь порветься.

Драму на Драматику
Викладу придатно.
Якщо Курка щось відкотить,
Верну делікатно.

Раз окликне непривітно
Недойобом він мене,
Анонімний допоможе
Захистить написане.

Пасти доброму анону
Трішки згенерую,
Дупобільчику діставлю
Злому Куркохую.

Не боюся гучних слів:
В рот їбав драматиків.

Куркосібний хуйчика
Візьме та й поглине.
Невідомусова дума
Не вмре, не загине!

⋮⋮⋮   No. 5067

>>5066
Плагіят.

⋮⋮⋮   No. 5069


⋮⋮⋮   No. 5070

File: 1610650893.201903-.jpg ( 179.8 KB , 1600x1200 )

Живи, Україно, живи для краси,
Для сили, для правди, для волі!..
Шуми, Україно, як рідні ліси,
Як вітер в широкому полі.

До суду тебе не скують ланцюги,
І руки не скрутять ворожі:
Стоять твої вірні сини навкруги
З шаблями в руках на сторожі.

Стоять, присягають тобі на шаблях
І жити і вмерти з тобою,
І прапори рідні в кривавих боях
Ніколи не вкрити ганьбою!

Олександр Олесь, 1917

⋮⋮⋮   No. 5073


⋮⋮⋮   No. 5074


⋮⋮⋮   No. 5075

File: 1611278265.97914-.PNG ( 407.92 KB , 375x525 )

І кожен з нас творець,
І кожен переможець.
І ми змагаємось
за право в цю хвилину миролюбно існувати.
І ми по суті хочемо
один од одного собою непомітно керувати.

Це ніби забавка,
а може особисте.
У всьому є своя мелодія та форма.
Швидше за блискавку,
М'яка та шовковиста,
Сумновесела соціальна норма.

⋮⋮⋮   No. 5077


⋮⋮⋮   No. 5089

Микола Руденко – Коваль Людота

Не треба мумій. Наших дум снага
Не їх шукає в зоряну годину.
Від тління слово нас оберіга:
Якщо є слово – маємо людину.

А слів бракує – не твоя вина:
Людська душа не помирає доти,
Допоки не вмирають імена –
Як напис на мечі: “Коваль Людота”.

Іржавий меч знайшли серед полів
(Руків’я срібне зблиснуло під плугом) –
І вже мені не треба інших слів:
Я поріднився з ковалем, як з другом.

Людота свитку зодяга руду
(Ледь-ледь кулак в її рукав залізе) –
Ми на болото їдем по руду,
Щоб з неї в кручі виплавить залізо.

Пильнуй, де густо плаває іржа –
То водяник її підняв, до речі.
Нас чаклунами навіть князь вважа –
І ми стосовно цього не перечим.

Я смикаю важкого держака,
Бо шкіряні міхи-легені горна.
Коваль бере з полиці молотка –
І полилась мелодія мажорна.

До полудня роботи вистача,
Відтак спочити ляжем під березу.
Помре лиш той, хто замовляв меча –
Але ж не той, хто викував це лезо.

Можливо, хтось пізнає гострий жаль
І люто лясне по халяві пліттю,
Бо не “кузнєц” на лезі, а “коваль”
Хоч меч прийшов з десятого століття..

Хто б ти не був – шукай слова незлі
І знай, що ми не помираєм доти,
Допоки нас тримають на землі
Рука і слово коваля Людоти.

Микола Руденко. Такі люди засвідчують, що Донбас – це Україна

⋮⋮⋮   No. 5090


⋮⋮⋮   No. 5131


⋮⋮⋮   No. 5135


⋮⋮⋮   No. 5137

На порозі весна

На порозі весна
І мені по цимбалах,
Що снігів сивина
Та й на землю упала.
Іскряний круговій
Я спиняти не стану:
Сам у люті своїй ...
Незабаром розтане.

Снігова німота...
Кілька днів - і заплаче.
Захололи уста,
Але ж серце - гаряче.

© Ігор Рубцов

⋮⋮⋮   No. 5140


⋮⋮⋮   No. 5141

File: 1614719896.464108-.webp ( 47.28 KB , 768x1024 )

Ода
Натяки безсмертя у спогадах раннього дитинства

“Людино, твій отець – дитя,
Нехай пройметься кожна днина
Природною побожністю дитини”.*

Був час, коли долина, гай, потік,
Земля і бачені місця
За роком рік
Жили у світлі Божого лиця,
Я був тоді інакший чоловік.
Тепер не те, куди не подивись –
Серед усіх речей,
Днів і ночей,
Не бачу я того, що знав колись.

Життя таке привітне,
Троянда любо квітне,
Зоря у вишині
Дивиться пильно у голі простори,
Бистрі води осяйні
Ховаються в узвори,
Світанок родиться в імлі,
Але завжди, куди не йди,
Я пам’ятаю: зникла велич із землі.

Тепер, коли під щебетом птахів
Вистрибують ягнята
По мураві прим’ятій,
Лише мене охоплює печаль;
Але звучать слова, ясніє даль,
І легшає від слів:
Трублять потоки, падаючи вниз,
Нехай печаль мені не супить брів.
Громадиться луна з усіх боків,
А крізь поля дрімливі віє бриз,
У радісний убір
Земля вдяглась,
Вода і твердь веселі.
Весна прийшла у бір,
Святкує з нею кожен звір –
Вівчарику, дитино,
Горлай, галасуй, мені потрібні твої вигуки у цю
щасливу днину!

Благословенні сотворіння, я почув
Ваш заклик одностайний, бачу я:
Небо сміється на вашім святі.
Моє серце заквітчане,
Моя голова увінчана,
Всю вашу радість я відчув – усе відчув.
О, часе злий! Невже я буду скніти,
Коли у пишні шати травня
Земля вдяглася зрання,
Коли збирають діти
По всіх усюдах,
Де тільки видолинок буде,
Свіжі квіти; так тепло сонце світить,
І немовля стрибає на руках –
Я слухаю, слухаю, радісно слухаю!
– Але єдине дерево знайшлось,
Єдине поле, те, що в погляді моєму,
Вони обоє снять про те, що вже пішло.
І брáтки під ногами
Повторюють те саме:
Куди пощезли спалахи в уяві?
І де тепер ті мрії величаві?

Наше народження – це сон і забування:
Душа, що сходить з нами, наша життєва зоря,
Не тут шукає вікування
І родиться не звідсіля:
Не в цілковитім забутті
І не у повній наготі,
Але зі славою у вишніх бредем на землю
Від Бога, нашої оселі:
Небо оточує нас у дитинстві!
Тюремна темінь швидко загусає
Над хлопчиком малим,
Але він бачить, звідки світло сяє
У захваті своїм.
Юнак іде від сходу далі й далі,
Живі у ньому тайни позосталі:
Видіння яснокрає
Його не залишає.
Але з роками диво полум’яне
У світлі будня губиться і тане.
Є у землі свої тонкі принади,
Свої стремління і своя жага,
Вона нам, ніби матір, дорога,
І гідна похвали:
Турбується, аби оці прихідьки
І пасинки її забули звідки,
З якої величі, з якого раю,
З якого граду вишнього прийшли.

Он бачу шестилітнього хлопчину
Серед новонароджених утіх!
Він оглядає виріб рук своїх,
Матуся виціловує дитину,
А батько радо дивиться на них.
Якийсь малюнок у його руках,
Уривок мрії про людське життя
Постав у нововивчених штрихах.
Весілля і гуляння,
Погреби і ридання
У нього в почуттях.
Про це тепер його пісні,
А будуть після них
Балачки бізнесу, кохання, бороття.
Збіжать швиденько дні –
Забудеться і те.
Пишається зате
Актор сердешний у нових ролях.
Міняє строї і підмостки биті,
Вдає, аж поки дихає на світі,
Усіх, кого життя веде у свиті.
Немов на те він і родився,
Щоб лицедіяти навчився.

Не видає твоя проста подоба
Душі безмежності.
Великий любомудре, ще цілий
Твій спадок, посеред отих сліпих,
Глухих і занімілих погляд твій
Читає щось у далях неземних.
Благий провидцю! Речнику величний!
Тобі відкрито істини одвічні,
Що ми повік дошукуємось їх
У темноті, у чорній темноті.
Ти, понад ким пануюче безсмертя
Висить, як день, як приписи круті,
Від нього ти не годен відійти;
Мала дитино, превелика міць
Небесної свободи. Силоміць
Убгати хочеш ти свої літа
У передзначеного хомута?
Із благодаттю зводиш бороття?
Не забариться твій земний вантаж,
І звичай упаде тобі на кряж,
Важкий, як лід, бездонний, як життя.

О радості жарини,
Що жевріють у нас

І про леткі хвилини
Нагадують щораз!
До часу збіглого в мені росте
Палке благословення: не за те,
За що передусім йому хвала –
Свободу й захват, правило просте
Дитинства, у якому всі діла
Тремка надія крильми стерегла –
Я не за те зложив
Цей величальний спів.
Але за ті невпинні питання
І пошук сенсу навмання,
За незбережене, забуте зрання,
Непевний острах юного єства,
Що блудить у незбáгнених світах,
Тонкі чуття, перед якими плоть жива
Тремтить, як злодій у чужих хатах.
Але за найперші пориви
І пам’яті туманні напливи,
Бо те, що в них було,
То наших днів пресвітле джерело,
То чільне сяйво в нашому житті,
Воно плекає нас, воно нам відкриває,
Що років шум – це миті у бутті,
У вічній тиші: правда, що триває
І не загине,
Ні нехіть, ані прагнення причинне,
Ні юні роки, ані сивина,
Ані до радості ворожість – і вона –
Того не в силі знищити сповна!
Тому за тихої погоди,
Дарма, що суходіл судився нам,
Ми чуємо безсмертний океан,
Що виніс нас,
І бачимо в той час
Дітей, що вийшли гратися на берег,
Де хвиль могутніх не змовкає шерех.

Лунай, веселий щебете птахів!
Хай бавляться ягнята
У мураві прим’ятій!
Я з ними теж радіти захотів.
І у співі, і у грі –
Всюди радість надворí
О травневій цій порі!
Хоч промені, колись такі ясні,
Тепер уже невидимі мені,
І не побачу вже на світі
Ні сяйва у траві, ні величі у цвіті,
Не буду жити я в журбі.
А сил шукатиму собі
У сув’язі, що все єднає –
Вона ж була, і бути має,
У роздумах, які поволі
Гамують у людині болі,
У вірі, що долає смерть,
У думами наповненій добі.

А ви, гаї, джерела, схили, луки,
Повірте, що не хочу я розлуки!
В осерді серця я покірний вам.
Я втратив захват, але буду там,
Де ваш покров улагіднює роки.
Люблю дивитись, як тремтять струмки –
Такі ж легкі були у мене кроки.
Як чисто сяє вранці світ широкий
Усе-таки.
Сідає сонце у громадді хмар,
І око поглинає кольори,
Такі несхожі на усе вмируще,

Це інший шлях, і в нім інакший дар.
Людському серцю дяка за життя
З його любов’ю, ніжністю, страхами,
У всякім цвіті знайдуть опертя
Нові думки, не займані сльозами.

1803–6.

* Рядки з поезії В.Вордсворта “My heart leaps up”.

⋮⋮⋮   No. 5148

Коли життя нагадує вечірку,
Чомусь стає самотньо, дуже швидко.
Залишив гомін і заглибившись у тінь,
Де всі фантазії заплющені в шпарині.
Холодний хід думок спрямовує свободу.
Увагу наполегливість тренує довго.
Знання подібні до ресурсів у природі.
Ритмічність настрій налаштовує спонтанно.
І часточки в повітрі лагідно вирують.
Так складно уявити цілковито кожен дивний спогад.
В динаміці існує тільки нескінченна мить.
Під тиском думки знову виникають та надходять.
І дія починається у якості напружень м'язів.
Елементарний погляд в невідоме, крок сміливий, сяяння та радість.
Радіти соромно, коли існує поряд чий-то біль.
От тільки ані сором, ані страх не діють проти відчайдушного завзяття.
Завжди цінити наслідок зусилля.
Навчатись планувати вчинки.
Продовжувати йти своїм шляхом.
Туди, де вже чекає ще один квиток.
Не перенервивовувати (sic!) і не зупинятись.

⋮⋮⋮   No. 5149

>>5148
Сало їдять українці, сало вживають щодня,
В селах, у кожній хатинці, є вітчизняна свиня.
Сало з дитинства люблю я, на дотик приємне й на смак,
З ним під подушкою сплю я, від сала не схуднеш ніяк.

Ой, сало, сало, сало, українське сало,
Ой, яке ж воно смачне і його завжди мало,
Я до сала вже так звик, є цибуля і часник,
Покладеш сало на язик.
Сало, сало, сало, українське сало,
Українцям того сала завжди буде мало.
Щоб у вас і у нас все завжди стояло,
Треба їсти наше сало.

⋮⋮⋮   No. 5150

>>289
Трохи декадансу.

Пішов ти нахуй, ДАЛБАЙОБЕ.
Ти заїбав мене у край.
Твоє життя - то все пройоби.
Як ти мене бля ЗАЇБАВ.

Ти далбойоб, ти син собаки,
А матір, блять, твоя - свиня,
Ніхто не хтів її їбати
Так от і вийшла, блять, хуйня.

ТИ ПІДАРАС, ТИ СУКА ГНІДА
ТИ ХУЄСОС, ДЕБІЛ, ГАНДОН
ТИ ПИЗДАБОЛ, ПРИДУРОК, ПІДАР
НАХ ДАЛБАЙОБСЬКИЙ БАЛАБОН

ГІВНЮК, УЙОБОК, ПОТОРОЧА
ТИ СУКА ЙОБАНА ПИЗДА
МУДАК, ТИ МАЛОРОС І ДРОЧЕР
І БУДЕШ ХУЯ ТИ СМОКТАТЬ!!!!!!

⋮⋮⋮   No. 5151

File: 1616415607.852441-.png ( 46.99 KB , 480x360 )

Я народився в Гондурасі
Місто Самбір біля Львова
І меж інших підарасів
Меніся жило там хуйово
Ми всі ходили бля до школи
Франка Івана нахуй вчили
І як ніхто не догадавсі
Шо в моїй школі всі дебіли

Три, два, раз, сука, раз, два, три
Перше ніж пиздіти, ти со сраку підітри
Раз, два, три, сука, три, два, раз
Нам все в Карпатах похуй, бо ми піздим руський газ,
Піздим руський газ, ми піздим руський газ
Не ту країну, сука бля, назвали Гондурас
Ми піздим руський газ, ми піздим руський газ
Не ту країну, сука бля, назвали Гондурас

Я був найбільшим розпиздяєм
Від Самбура аж до Херсона
Як я пердів то аж на землю
Із неба падали ворони
А скоро буду президентом
Все буду на хую вертіти
Я можу голими руками
З гівна коня собі зліпити

Три, два, раз, сука, раз, два, три
Перше ніж пиздіти, ти со сраку підітри
Раз, два, три, сука, три, два, раз
Нам все в Карпатах похуй, бо ми піздим руський газ,
Піздим руський газ, ми піздим руський газ
Не ту країну, сука бля, назвали Гондурас
Ми піздим руський газ, ми піздим руський газ
Не ту країну, сука бля, назвали Гондурас
Три, два, раз, сука, раз, два, три
Перше ніж пиздіти, ти со сраку підітри

Я знаю що треба робити
Щоб нас усе було пиздато
Верховна Рада - всі дебіли
Я буду в сраку їх їбати
Я Зеник репер, бля, жестокий
Моя фамілія залупа
І за героїв українців
Я вирву гланди через дупу

Три, два, раз, сука, раз, два, три
Перше ніж пиздіти, ти со сраку підітри
Раз, два, три, сука, три, два, раз
Нам все в Карпатах похуй, бо ми піздим руський газ,
Піздим руський газ, ми піздим руський газ
Не ту країну, сука бля, назвали Гондурас
Ми піздим руський газ, ми піздим руський газ
Не ту країну, сука бля, назвали Гондурас

⋮⋮⋮   No. 5152

File: 1616492435.916843-.jpg ( 18.15 KB , 365x375 )


⋮⋮⋮   No. 5155


⋮⋮⋮   No. 5156

Я завмер поміж сну, мов на хвилі.
І у мені скупчились одразу
Сотні мокрих замурзаних ліній.
Всі вони поєднались у прірву,
Та обмежили бачення неба.
Там, у небі, співали сирени.
Так співали, що сон розірвався,
Та й поклав моє тіло у ліжко.
Теплий ранок заповнився світлом,
Що крізь вії ділилось на крихти.
І тепер сон здається приємним,
Хоч не встиг всі місця роздивитись.

⋮⋮⋮   No. 5158

>>289
Ой полем кропивацьким
По шляху в ракопустелі
Ой там отаман КуколдЕнко
Йшов з загоном веселим

Не боїться ні огня він
Ні меча, ні болога,
Та боїться пизди він
Як остання школота.

Подвиги множні коїв
Він міста брав не сміло
Та в приватних покоях
З ним ніякеє діло.

Плавда на козакові
Шати усратії
Навіть якщо б і залицявся
Не дали би й старії.

Тож у славнім поході
На файнацький-то замок
Йде загін Куколденка
Без значних забаганок.

Степом вони проходять
Та села безосів минають
І безоску Куколденко
Собі виглядає.

Та йому не такая
Та його не достойна
А як на нього стрибає
То тікає пристойно

Каже "Це ж я спец'яльно
Бо у мене є мрія
Не про камвхору опальну
А про дівку постійну

Тож йде загоном
Та штурмує замок.
Та йому пропонуються
Різні мадами

Він важливого корчить
Та очікує дива
А звичайні козаки
Розбирають тих дівок

Йому дівчинка каже
"А ти наче гарненький"
Він всміхається крізь вуса
А вони велеченькі.

Всміхається, надувається
А козак підходить
І ту молодицю у кімнату просить
Каже "Що ж стоїш, Куколденку,
Щоки надуваєш"
Так нікого і не виїбеш
А життя проматаєш.

Ой їдуть козаки з походу
Та степом кропивацьким
А отаман Куколденко походу
Так і не поїбався.

⋮⋮⋮   No. 5162

Іван Франко-Веснянії пісні…

Веснянії пісні,
Веснянії сни,
Чом так безутішні,
Безвідрадні ви?

Чи для вас немає
Зелені в лісах,
Чи для вас не сяє
Сонце в небесах?

Чи для вас весела
Квітка не цвіте,
Що лиш вбогі села,
Людський біль здрите?

Ох, живі діброви,
Ясний сонця світ,
Лиш життя, любови
В людських душах ніт!

Втішно птиця лине,
Гамір, співи, крик…
Тільки бідний гине
З голоду мужик.

Цвіти серед поля
Долом і горов –
Тільки тьма й неволя
П’є народну кров.

Краще б то для моди
Заспівати, бач,
Про красу природи,
Ніж про людський плач.

Але не для моди
Се співаю я,
То й сумна виходить
Пісенька моя.

1882

⋮⋮⋮   No. 5171

>>289
Чом хочеш ти слово промовити
Воно тобі не належить
Воно кимось іншим ізстворене
Воно твою волю обмежить
Ти в тюрмі з розуміння людського
Не вийдеш за межі понять
Мов кайданами словом закований
Не здатен твій розум літать
Це прокляття іздавна навіяне
На рід весь людський і писемний
Ячменем поле засіяли
Створили собі світ свій темний
Твій досвід свідомість обмежує
Лиш можеш ти буть сам собою
Безодню свою вік вистежувать
Аби знов доторкнутись до болю
Ти в своїм тілі приречений
Без змоги прокинутись спиш
Той, ким ти був знівечений
Надію на завтра полиш

⋮⋮⋮   No. 5216

Антонич Богдан-Ігор – Ідеал

На синьому безмежжі океану,
де не догляне навіть людське око,
високо, аж до хмар, в імлах глибоко
самітний острів серед хвиль пеану.

На острові, так каже казка,
теменні скарби десь лежать закляті.
Горять моряцькі очі у завзятті,
жага бушує в душах буйно й баско.

І вітер дме, і буря тне у парус,
а човен щоглами дере мли пару,
солоною водою перемок.

Нараз вдаряють у підводні скелі,
щасливі, бо в незнання гинуть хмелі:
на острові пустелі лиш – пісок.

⋮⋮⋮   No. 5222

None
"З дитинства" - вірш Василя Симоненка

⋮⋮⋮   No. 5296

None

Паротяг

Стоїть на пероні, стоїть величезний,
Важкий паротяг, спітнілий, товстезний
І ще й широчезний.

Стоїть і сопе, дихає й дмухає,
Із черева жар роздуває-роздмухує:
Гаряче – бух!
Гаряче – ух!
Гаряче – пуфф!
Гаряче – уфф!
Важко зітхає і ледве пихтить,
Чорне вугілля у ньому горить.

Попричіпляли до нього вагони –
Кожен заважить, напевно, дві тонни.
Повно народу у кожнім вагоні,
В першім і другім – корови і коні,
А третій зайняли пузані пузаті,
Жують-наминають ковбаси завзято,
В четвертому – повно-повнісько бананів,
У п’ятому – двадцять і три фортеп’яна,
У шостий вагон закотили гармату –
Важезну! Її просто так не підняти!
У сьомий – дубові столи і шафу,
У восьмий – ведмедів, слонів і жирафа,
В дев’ятому – свині, в десятому – скрині,
Дивани ще тут поміститись повинні!
Вагонів тут сорок, а може і сто,
А що в них там далі – не скаже ніхто.

І хоч би прийшов мільйон богатирів
І кожен сто порцій вівсянки би з’їв,
Все рівно вони не змогли би двигнути
Той потяг, ту брилу, страшнючу вагу ту.

Раптом – свист!
Знову – свист!
Пара – бух!
Колеса – в рух!

Спершу – поповзки – і важкувато
Почала – машина – по шпалах – рушати,
Шарп! – і вагони вже їдуть за нею,
Зграбно колеса мигтять над землею.
Все далі і далі, все швидше і швидше,
Стукає, чахкає, шкварить і свище.

Куди це? Куди це? Куди??? Навпрямки!
Дорогою попід тунелі й містки,
Минаючи гори, ліси і поля,
Спішить паротяг, бо чекають здаля.
Стукає, грає, деркоче у такт:
Так-так, так-отак, так-отак, так-отак!
Гладко так, легко так котиться далі,
Ніби із ґуми він, а не зі сталі,
І ніби не брила, захекана тяжко,
А цяцька, забавка, іграшка-бляшка.

А звідки то, звідки то, звідки ця сила?
Хто пхає так сильно, що ллється мастило,
Хто квапно, хто хутко, хто шпарко так шпарить?
Це пара гаряча, розпечена пара,
Це пара, що трубами мчиться до поршнів,
А поршні – робітні, а поршні – хороші:
Працюють, потіють, тож потяг пливе,
Бо пара ті поршні товче і товче,
І грають колеса, деркочуть у такт:
Так-так, так-отак, так-отак, так-отак!…

⋮⋮⋮   No. 5308

None
Михайло Микита - Між іншим

⋮⋮⋮   No. 5320

File: 1624130975.656242-.jpg ( 200.7 KB , 700x600 )

Штамповані фрази тупі і фальшиві,
Пусті та безґлузді, набридливі й сиві.
Ненавиджу слухати цей хворий трьоп.
В навушниках слухаю брейк-кор та пост-рок.

Маю ці всі балачки собі в носі.
Тиші немає, все виходить повільно й неточно.
Здихатись треба гучної брехні
Та нахабних пліток, авжеж, безперечно.

Клопітливо, без різких рухів, бо бережу нерви,
Викреслюю кожну дурню примітивним, як стогін, малюнком.
І всі ті почуті скажені фантазії психів, мов перли,
В красу геометрії ліній та плям обертаються моцно.

Закінчився врешті цей потік гомінких, бруднокілких, уїдливих, сухих інтонацій.
Чи це відбулась безприкметно, незаплановано в хаті вечірня раптом вистава?
З тих реплік пригнічено вийшли під тиском муругі, тривожні, хиткі ілюстрації.
Огидно й сонливо. Щоб далі з цим жити потрібні майстерність, міць і постава.

⋮⋮⋮   No. 5321

Олена Теліга - Чоловікові

Не цвітуть на вікні герані —
Сонний символ спокійних буднів.
Ми весь час стоїмо на грані
Невідомих шляхів майбутніх.

І тому, що в своїм полоні
Не тримають нас речі й стіни,
Ні на день в душі не холоне
Молодече бажання чину.

Що нам щастя солодких звичок
У незмінних обіймах дому —
Може, завтра вже нас відкличе
Канонада грізного грому!

І напружений погляд хоче
Відшукати у тьмі глибокій —
Блискавок фанатичні очі,
А не місяця мрійний спокій.

None

⋮⋮⋮   No. 5328

None
Юрій Іздрик - Be Nothing

Трапляються дні затемнення.
Трапляються дні замутнення.
Коли добре там, де тебе нема,
бо зло—у твоїй присутності.
І будь ти хоч сто раз Будда,
плюс умнічка, бусічка, лапочка,
сховайся, як пес, у буду
та мовчи собі тихо в тряпочку.
Лице відвертає небо.
Земля під ногами рідна.
Ніде тебе зараз не треба,
нікому ти не потрібний.
І в цьому нема трагедії.
Хіба, може, трошки відчаю.
Так сказано в Вікіпедій,
що це не триватиме вічно.
Посидь собі тихо в темряві
і не виникай ні разу.
Зроби у житті перерву, бл*ть.
Постав себе, бл*ть, на паузу.

⋮⋮⋮   No. 5337

https://www.youtube.com/watch?v=mYpzHJwE4
Дмитро Павличко. Вірші (зі збірки "Таємниця твого обличчя").

⋮⋮⋮   No. 5343

File: 1625174181.015387-.JPG ( 40.79 KB , 546x860 )


⋮⋮⋮   No. 5369

File: 1627626162.194543-.jpg ( 505.34 KB , 517x524 )

По ранках тут немає тиші,
Й у вечорі засмучує бардак.
Завжди всього у світі було мало.
Самі й винні в збитках, що ж робити, так.

Той самозваний вісник дисбалансу,
Він не завжди веселій історії
До вашого розпещеного відома доносить.
Та й інколи доводиться тягнути до колапсу,
Адже у спокої самообману не виникає ані звістки, ні прогресу.

Безсоння закликає до двобою,
А лінощі закутують у сумнів.
Як жадібність у хаосі вирує,
Так заздрість опиняється в кайданах смерті.

⋮⋮⋮   No. 5371

None
Василь Стус - Як добре, що смерті не боюсь я

⋮⋮⋮   No. 5374

>>4610
>>5073

Юрій Андрухович - Серпень. Дністер

…і врешті ми спинилися. Ріка
текла внизу, одвічна і невпинна,
а ми, мов на краю материка,
де притча лопушана і люпинна
зросла понад уламки городища,
зніміли, і щільніш замкнулась тиша
над нами, несподівана й тісна,
з ознаками оси і цвіркуна.

Та лиш на мить, бо мова про ріку.
Про вогких берегів колюче лоно,
де так було нам солодко й солоно
спивати воду з каменя й піску.
Корони будяків, цупка жалива
і розпал дня над повнею води
світився нам, і то було як злива —
ця спека, що спадала, мов меди.

Ми увійшли за згодою ріки
і стали плином, де зелені тайни
глибин і дна, шорсткого, як віки,
як одкровення, чисте і негайне,
почутий логос, непогрішний рот
землі, що не загоїть вирви й шрами
(нора? печера? смертодишний дот?),—
усе було за нами й перед нами.

Дитячі співи, крила матерів,
гортанна дума, щедра й достеменна,
й над порохном чужинних упирів —
полотна, сорочки, плащі, знамена.
І ми пливли, тонкі й легкі, мов тінь,
до болю найсолодшого в суглобах,
у цю незмовкну сповідь поколінь,
непроминальну, наче кровообіг…

Немов рука, що вчила і вела
на круг життя, в живі безодні мови,
гінку напругу рідного русла
ріка навік воздала нам, братове…

⋮⋮⋮   No. 5382


⋮⋮⋮   No. 5385

Hi bro
How are you ?

⋮⋮⋮   No. 5386

Василь Герасим’юк – І строфи переставиш, як валізи…

І строфи переставиш, як валізи.
Одну таки залишиш – і не ту.
І буде ніч. І хтось таки прилізе.
І принесе вино і самоту.

Розмова у диму, немов ікона –
В тих сповідях тебе рятує знов
Раптова, чорна трубка телефонна,
Таких же вимагаючи розмов.

Так, ніби захищаєшся… Навіщо?
Вкрай сміхотворна кожна із атак.
І розійдуться гості опівнічні.
І тиша буде. І напишеш так:

Дивись на мене. Говори до мене
З нічної тьми, з опівнічної тьми,
Бо це століття не таке й шалене,
Якщо ховає прірву між людьми…

⋮⋮⋮   No. 5387

Hey bro how are you ?

⋮⋮⋮   No. 5388

Іван Низовий

*

Гарцювали дощі,
Толочили траву...
Піднялася трава
І ще вищою стала...
В дивовижно-мінливому світі
Живу,
Де логічно кінці
Переходять в начала;
Де трава вигора
Від осінніх пожеж,
Щоби знов навесні
Із-під попелу встати...
Це – повторення знаного віку.
І все ж
Ні на що
Цю повторність
Не хочу зміняти.

1980

⋮⋮⋮   No. 5389

Hey bro how are you ?

⋮⋮⋮   No. 5390

Ольжич Олег – Візія

Вітри од краю до краю,
Од рана до рана дмуть.
Дерева, дахи зривають,
Пісок і тріски несуть.

На подвір’ях клунки, попони.
— І не в безвісті шлях цей? —
Широкогрудих коней
Зі стайні ведуть бігцем.

На г’анку ще раз мати,
А ти вже доп’яв стремен.
Хлопчак, що його не взято,
Ховається під брезент.

І рветься, рветься фіртка
Квітника зі слідами чобіт.
Обози — обози тільки.
На захід ідуть, на схід.

⋮⋮⋮   No. 5393

File: 1630352091.163838-.jpg ( 231.31 KB , 398x425 )

I feel every moment like brightness.
I think that my memories bleak.
My arms take this hardness uprightly.
To use things is to withstand adverse leak.

Я відчуваю кожну мить, немов яскравість.
І думаю, що спогади мої стають примарні та похмурі.
До діла руки простягаю твердо й прямо.
Використовувати речі—означає протистояти слабкостям та дурі.

⋮⋮⋮   No. 5407

Поет СЕРГІЙ ЖАДАН - художник ПАВЛО МАКОВ: КНИГА про ХАРКІВ - "Постійне місце проживання", ВІРШІ.
"Це щось таке, за що ми відповідаємо. Це справді щось таке... Як два лижники, власне, біжать лісом, біжать паралельними дорогами і, так чи інакше, зауважують ті самі "дерева", так чи інакше, зауважують ті самі "ландшафти"; зауважують під різним нахилом сонця, під різним кутом сонячних променів, під різним кутом спадання цього всього світла... І відповідно щось зауважують своє, але, так чи інакше, вони говорять про ті самі ландшафти, про ті самі об'єкти, про ті самі зображення."

⋮⋮⋮   No. 5428


⋮⋮⋮   No. 5431


⋮⋮⋮   No. 5438

Як умру, то поховайте,
Тіки не забудьте.
Бо як потім завоняюсь —
Вам же хуже буде.

⋮⋮⋮   No. 5458

File: 1632183158.28028-.jpg ( 45.45 KB , 650x366 )

У світі пошесті і змору,
Німотності і глухоти,
Де мудрі муштрою менти
Лінчують душі без розбору, —
Там пісня, витвір висоти,
Свободи й пружного простору,
Шугнула вільним птахом вгору,
У вир! У небо! У світи!
Ривком відчаєного тіла
Роковано залебеділа
В святій готовності офір,
Та, браконьєрським залпом в небо
Підтята — легендарний лебідь, —
Упала на тюремний двір.

***

Джерело: І.Світличний. "Ґратовані сонети" -- "Сучасність", Мюнхен, 1977.

⋮⋮⋮   No. 5464

У твоїх очах
липка чорна безодня
там бачу свій страх
Боюсь.
У твої словах
тонким павутинням нещирість
моя.
Відвертаючись, злюсь.
На себе, звичайно
за те,
що бракує сміливості
Визнавати уламки своїх відображень
у тому, як ти потягаєшся зранку.
Натхнення в тобі.
Натхнення в мені.
Одне й те саме
і тиша одна і та сама на нас усіх. На нас одного.
Та тиша, в котрій я все ще так часто боюсь.

⋮⋮⋮   No. 5466

>>4458
лизни кактус.

⋮⋮⋮   No. 5467

сферичний кіт вмер.
настала темна пора міністерства.
зайшло сонце юності й тобі вже, мабуть, починає муляти геморой.
а ти все ще боїшся масажувати простату. ну й даремно - був би здоровий як із фресок (з кінським членом) герой.

не вживай вже хуйні.
тепер не час тікати з ребухи
які твої вчинки найбільш визначні?
окрім, звичайно, дірок у цицьках і тонелів у вухах.
смерть настає без співчуття та попередження.

а тобі все ще страшно заплющити очі й перестати думати хоч на мить.
адже тоді виявляєш, що ніщо не спиняється, все тече, змінюється й летить.
таким чином виходить, що ти - не такий вже й головний. а за таке пацани засміють.
тож треба думати, думати, думати кожної миті щоби ніхто й ніколи не здогадався що ти - звичайна людина!
така, як усі.

така, як і кіт.

⋮⋮⋮   No. 5468

пробач мені мою нещирість
побач - була нещирою і ти
горять зруйновані мости
між небом і землею
лежать уламки, тут і там
і ми впадаємо в немилість
не повернути час назад
й чи варто?

пробач мені мою нещирість
побач - була нещирою і ти
були розведені мости
завжди.
тепер це видно і без світла
прямуємо у різні ми боки
не повернути час назад
й чи варто?
ми все одно обидві
в темряву впадемо
чи до світла?
я обираю світло. ти?

⋮⋮⋮   No. 5479

ти впізнаєш мене за помахом стопи
за усмішкою рівних двох рядів очей
за світлом. за дебошем. за чим ще?
питання зникли, оклики - так само
розчинились.
шукати шлях до світла з темноти
не поряд, разом - на одній планеті
не зникнути одне від одного нікуди.
пам'ять.
ми збережемо наше сокровенне
пройдемо всі випробування
і кожну відповідь дістанемо з нутра
здобудемо найвищу нагороду - нас самих.
для себе, перш за все.

⋮⋮⋮   No. 5482

>>5479
>за помахом стопи
>за дебошем
Це тобі хмельницька бійка навіяла певно?

⋮⋮⋮   No. 5483

самоненависно душив ти свого півня
під пісні іво бобула
щоб довести всім бабам що ті - бляді
втім так вже пристрасно тебе життя загнобило
що більш і півники тобі не раді

їбав гадюку в хуй я, - ти скажеш втомлено і сіро
утративши останні сили
ти ж відчайдушно так пітнів.

накотиш ще горілки
й ляжеш спать.
а завтра на свої поминки
підеш.
накотиш змучено іще горілки
і ляжеш спать.

⋮⋮⋮   No. 5484

Василь СИМОНЕНКО

*

Нашої заслуги в тім не бачу,
Нашої не знаю в тім вини,
Що козацьку бунтівливу вдачу
Нам лишили предки з давнини.

Нам і те не добавляє слави,
Що вони од чужоземних сил
Заступили землю кучеряву
Горами високими могил.

Бо коли, закохані в минуле,
Прокунаєм свій великий час,
Наша лінь нікого не розчулить,
Слава ж та відмовиться від нас.

Спогади докучливі, як нежить,
Що тій славі принесуть нове?
Тільки тим історія належить,
Хто сьогодні бореться й живе.

***

Джерело: В.Симоненко. У твоєму імені живу. "Веселка", К., 1994.

⋮⋮⋮   No. 5485

Іван Драч – Крила

(Новорічна баляда)

Через ліс-переліс,

через море навкіс

Новий рік для людей подарунки ніс:
Кому — шапку смушеву,

кому — люльку дешеву,

Кому — модерні кастети,

кому — фотонні ракети,

Кому солі до бараболі,

кому три снопу вітру в полі,

Кому пушок на рило,

а дядькові Кирилові — крила.

Був день як день, і раптом — непорядок,
Куфайку з-під лопаток як ножем прошило.
Пробивши вату, заряхтіли радо,
На сонці закипіли сині крила.
Голодні небом, випростались туго,
Ковтали з неба синє мерехтіння,
А в дядька в серці туга,
А в дядька в серці тіні.

(Кому — долю багряну,

кому — сонце з туману,

Кому — перса дівочі,

кому — смерть серед ночі,

Щоб тебе доля побила,

А Кирилові, прости господі,— крила).

Жінка голосила: “Люди, як люди.
Їм доля маслом губи змастила.
Кому — валянки,

кому — мед од простуди,

Кому — жом у господу,

а цьому гаспиду,
прости господи, — крила?!”

Так Кирило до тями брів,
І, щоб мати якусь свободу,
Сокиру бруском задобрив,
І крила обтяв об колоду.
Та коли захлинались сичі,
Насміхалися зорі з Кирила,
І пробивши сорочку вночі,
Знов кипіли пружинисті крила.
Та Кирило з сокирою жив,
На крилах навіть розжився —
Крилами хату вшив,
Крилами обгородився.
А ті крила розкрали поети,
Щоб їх муза була небезкрила,
На ті крила молились естети,
І снилося небо порубаним крилам.

(Кому — нові ворота,

кому — ширшого рота,

Кому сонце в кишеню,

кому — дулю дешеву.

Щоб тебе доля побила,

А Кирилові — не пощастить же
отак чоловікові! — крила).

⋮⋮⋮   No. 5487


⋮⋮⋮   No. 5492

Xin chao, toi mu?n bi?t gia c?a b?n.
nox1

⋮⋮⋮   No. 5494

File: 1635508939.340514-.jpg ( 223.99 KB , 600x620 )

З самого початку
І до кінця
Ти будеш тримати
Свій тиск впевнено.

Вибір за тобою,
Перевірені моделі,
Залишається зробити
Афірмацію системи.

Підміни понять,
Сухі маніпуляції,
Безґлузді питання,
Плітки в інтерпретаціях.

Ти можеш зробити набагато більше,
Коли приділяєш увагу деталям, всередині та поза контекстом.
Дивитись на питання слід ширше.
Ставитись до людей м'якіше, адже й ти теж є частиною гурту.

⋮⋮⋮   No. 5499

>>5485
Реп чи що?

⋮⋮⋮   No. 5503

File: 1636484866.156615-.jpg ( 175.99 KB , 640x360 )

Бенжамін Мітчел - Так минає мирська слава

Миті, мов порошинки, пливуть у просторі,
Вражені небесними променями джерела світлого.
Хоч вони сяють, повинні триматись хронології,
Нерухомо триматись, поза межами погляду мого.

Тікайте, золоті миті, руште геть!
Подалі від мого жорстокого ножа розуму
Перед тим, як край цього леза вас штрикне
І вб'є відвертим життям, немов струмом.

⋮⋮⋮   No. 5504

Я зустрічався з вами в дні суворі,
Коли вогнів червоні язики
Сягали від землі під самі зорі
І роздирали небо літаки.

Тоді вас люди називали псами,
Бо ви лизали німцям постоли,
Кричали «хайль» охриплими басами
І «Ще не вмерла…» голосно ревли.

Де ви ішли — там пустка і руїна,
І трупи не вміщалися до ям, —
Плювала кров’ю «ненька Україна»
У морди вам і вашим хазяям.

Ви пропили б уже її, небогу,
Розпродали б і нас по всій землі,
Коли б тоді Вкраїні на підмогу
Зі сходу не вернулись «москалі».

Тепер ви знов, позв’язувавши кості,
Торгуєте і оптом, і вроздріб,
Нових катів припрошуєте в гості
На українське сало і на хліб.

Ви будете тинятись по чужинах,
Аж доки дідько всіх не забере,
Бо знайте — ще не вмерла Україна
І не умре!

⋮⋮⋮   No. 5507

Микола Дудар

***

Неорані поля моїх думок
Дощі… дощі… ріка із прохолоди
Владико мій, завершений відток
Скажи, Ти згоден?…

А на вербі між листям видно снідь
Жаль горобці не бачуть тої сніді…
Сприятиму, авжеш, заздалегідь
В Семіраміді…

О верби, мої лози, вербосад -
Найкращі переспівані стихири…
А ще Дуща… урожений фасад
Чужого миру…

Поля поля поля… і перший крок
Ніяк не пристосуюсь і не звикну
Неорані поля моїх думок
У морі крику…


21.07.2020.

⋮⋮⋮   No. 5509

А. Пушкін - Поету

Поет! народної любові не цінуй.
Захоплених похвал пройде хвилинний гомін;
Почуєш суд дурного й сміх натовпу холодного, ну-ну,
Але ти залишися впевненим, похмурим та сумлінним.

Ти є володар: живи одноосібно. Вільним шляхом
Іди, куди витягує тебе твій розум вільний,
Удосконалюючи висновки думок улюблених під капелюхом,
Не треба вимагати нагород за вчинок персональний.

Вони в самому тобі. Ти і є свій вищий суд;
Свою ти працю здатен сам суворо оцінити.
Чи нею задоволений, вибагливий художник?

⋮⋮⋮   No. 5510




[Return] [Go to top] [Catalog] [Post a Reply]
Delete Post [ ]

[ Кропивач ] [ a / b / bugs / c / d / f / g / i / k / l / m / p / t / u / ]