/b/ - Балачки

США, 1975 рік.
Пізнього вечора 17-річна Сьюзен Лі зателефонувала матері.
Вона говорила тихо й дуже швидко.
— Мамо, я вже їду додому. Але тут сталося дещо дивне...
На цьому зв'язок обірвався.
Мати передзвонила.
Телефон уже був вимкнений.
Через годину дівчина так і не повернулася.
Її автомобіль знайшли на узбіччі за кілька кілометрів від міста. Двері були відчинені. Ключі залишалися в замку запалювання.
На пасажирському сидінні лежала її сумочка.
Телефон — у салоні.
А самої Сьюзен не було.
Поліція прочесала околиці.
Ні слідів боротьби.
Ні крові.
Ні відбитків чужого автомобіля.
Наче дівчина просто вийшла з машини — і розчинилася в темряві.
Минуло три дні.
Пошуки не дали результату.
А потім о 2:17 ночі телефон у будинку Сьюзен задзвонив.
Мати підняла слухавку.
На іншому кінці почувся голос доньки.
— Мамо?
Жінка завмерла.
— Сьюзен?! Де ти?!
Кілька секунд була тиша.
Потім дівчина прошепотіла:
— Я бачу світло.
— Яке світло? Де ти?
І тоді Сьюзен сказала фразу, яку мати запам'ятала на все життя:
— Воно вже зовсім близько.
Після цього пролунав різкий металевий звук.
І зв'язок обірвався.
Поліція негайно перевірила телефонний дзвінок.
І тут з'ясувалося дещо моторошне.
Дзвінок не був зроблений з телефону Сьюзен.
Але ще дивніше було те, що номер, з якого він надійшов, належав телефонній будці неподалік від місця, де знайшли її автомобіль.
Поліцейські поїхали туди.
Телефонна будка була порожня.
На склі — сліди пальців.
Усередині — лише монета.
І маленький шматок паперу.
На ньому було написано:
«Не шукайте мене після світла».

Через шість років у лісі за кілька кілометрів від того місця мисливці знайшли стару валізу.
Всередині були речі Сьюзен.
Светр.
Фотографії.
Гребінець.
І її водійські права.
Але самої дівчини так і не знайшли.
Поліція офіційно визнала її зниклою безвісти.
Історію поступово забули.
Аж поки через багато років один із колишніх поліцейських, який працював над справою, не розповів журналістам дещо, чого не було в офіційних документах.
У телефонній будці знайшли не один відбиток пальця.
Їх було багато.
І всі вони належали Сьюзен.
За винятком одного.
Чужого.
Його так і не вдалося ідентифікувати.
А найгірше?
Експерти встановили, що відбитки Сьюзен на телефоні були залишені задовго до тієї ночі.
Тобто, якщо вона справді телефонувала матері о 2:17...
хтось інший тримав слухавку.