>>376141>фото та подібний йому малюнокЧому ми бачимо обличчя в неживих об’єктах? (26.04.2021 ):
https://fizis.net/naukovi-doslidzhennja/chomu-my-bachymo-oblychchia-v-nezhyvykh-obiektakh/Парейдолія обличчя, тобто впізнавання обрисів обличчя в неживих об’єктах,–це перцептивний феномен, який виникає, коли сенсорний подразник обробляється візуальними механізмами, що розвинулися для зчитування соціально важливої інформації із людського обличчя.
Якщо ви помічаєте риси або навіть вираз обличчя в неживих предметах навколо себе, то ви у цьому несамотні.
Просто так «бачить» наш мозок і ця його здатність має своє значення.
Доктор Колін Палмер зі Школи психології UNSW Science, говорить, що так відбувається тому, що хоча обличчя людей виглядають по-різному, вони поділяють загальні риси, наприклад, просторове розташування очей та рота:
«Такі базові закономірності, що визначають людське обличчя,—це те, до чого особливо пристосований наш мозок, і, ймовірно, є саме тим, що привертає нашу увагу до об’єктів парейдолії.
Проте сприйняття обличчя—це не лише помічання його присутності, ми також зчитуємо інформацію з лиця людини, наприклад, чи вона звертає на нас увагу, чи є радісною або засмученою».
Доктор Палмер вважає, що парейдолія обличчя є продуктом нашої еволюції, відзначаючи, що дослідники спостерігали це явище серед мавп, тому, можливо, що ця функція мозку була успадкована від приматів.
«Наш мозок розвинув цю здатність для полегшення соціальної взаємодії, і це формує той спосіб, яким ми бачимо світ навколо нас.
Тож якщо ви дуже добре розрізняєте, зчитуєте емоції та вираз обличчя людей, це може призвести до того, що іноді ви бачите обличчя там, де насправді його немає.
В соціальному плані для нас краще мати «систему» у мозку, яка надмірно чутлива для розпізнавання облич, ніж та, яка є недостатньо чутливою»,—стверджує дослідник.
University of New South Wales, 2020. Фото з інтернету.
Переклала Божик Софія, клінічний психолог, КПТ-інтерн.
...
Еволюція ока. Історія в 500 млн. років:
https://optikaplus.ua/news/392-evoliutsiia-oka-istoriia-v-500-mln-rokivОдним з кращих прикладів проектування в людському тілі є очей.
Навіть Чарльз Дарвін безуспішно боровся з проблемою пояснення того, як такий складний орган, як око, міг еволюціонувати за допомогою природних, хаотичних процесів.
У «Походження видів» він писав:
«Припустимо, що очей, з його складними системами—зміна фокусу на різні відстані; уловлювання різної кількості світла; корекція сферичної і хроматичної аберації—такий складний механізм утворився в результаті природного відбору.
Відверто кажучи, ця ідея мені здається абсолютно абсурдною.»
Хоча Дарвін визнавав, що очей не міг еволюціонувати, він відстоював точку зору, що, фактично, очей був створений природним відбором за допомогою еволюційного процесу.
Здається, що як ніби Дарвін не міг заспокоїтися з даного питання.
Але він не єдиний, хто намагався пояснити з натуралістичної точки зору складність очі. Еволюціоніст Роберт Джестроу одного разу писав:
«Око—це дивовижний інструмент, схожий на телескоп найвищої якості, з лінзами, з регульованим фокусом, з мінливою діаграмою для контролю кількості світла і оптичних корекцій сферичної і хроматичної аберації.
Здається, що очей був спроектований; жоден з творців телескопа не зміг би зробити краще.
Як міг цей дивовижний інструмент еволюціонувати випадково, за допомогою послідовності випадкових подій?»
Дійсно, як?
Хоча Др. Джестроу стверджував, що «факт еволюції поза сумнівом», він визнавав:
«... здається, що немає прямих доказів того, що еволюція може творити такі дива ...
Важко прийняти еволюцію очі як результат випадку.»
Беручи до уваги надзвичайну складність очі, неважко зрозуміти, чому Джестроу зробив таке зауваження.
У своїй книзі «Чи вірить Бог в атеїстів?» Бланшард описав, наскільки дійсно складний очей:
«Око людини—це дійсно дивовижний феномен.
Хоча він становить всього лише крихітну частку ваги дорослої людини, це посередник, який обробляє близько 80% інформації, одержуваної людиною з навколишнього світу.
Крихітна сітківка містить близько 130 мільйонів паличкоподібних клітин, які фіксують інтенсивність світла і передають імпульси в зорову кору мозку за допомогою близько одного мільйона нервових волокон, в той час як майже 6 мільйонів колбочкообразних клітин роблять ту ж роботу, але реагують на зміну кольору.
Очі можуть обробляти більше 50000 послань одночасно і вони містяться в чистоті завдяки канальцям, яка провадить якраз правильне кількість рідини, якою повіки чистять обидва ока одночасно за 0,0002 секунди.»
Подібні твердження доводять, що очей настільки добре спроектований, і настільки складно, що він не міг статися випадково, як це підносить еволюціонізм.
Інакше виходить абсурд в логіці—сліпий процес сформував орган зору.
Тоді як—за логікою спостереження об'єктивної реальності—тільки зрячим відтворює зрячих.
Вперше анатомія очі була досліджена і записана в Олександрії, Єгипет, в першому столітті нашої ери.
Анатоміст, Руфус з Ефеса, описав основні частини ока, які включали куполоподібну рогівку спереду, райдужну оболонку, кришталик і склоподібну рідина (яка надає оку блискучий вигляд).
Сьогодні, завдяки мікроскопів ми знаємо, що ці частини, разом з багатьма іншими, працюють в гармонії для забезпечення дару зору.
Зовнішній шар очі називається склерою, більш відомий як білок очі.
Цей шар надзвичайно міцний і складається з волокнистої тканини, яка простягається від рогівки (передня частина ока) до зорового нерва (в задній частині ока).
Шість крихітних м'язів приєднані до склери і контролюють рухи ока.
Чотири з цих м'язів (відомі як прямі м'язи) контролюють горизонтальні і вертикальні руху, в той час як косі м'язи відповідальні за обертання.
Всі шість м'язів працюють разом, так що око рухається плавно.
Середина очі можна розділити функціонально на дві різні частини.
Перша частина—фізичний заломлює механізм, який обробляє вхідний світло.
Він включає в себе рогівку, райдужну оболонку і кришталик.
Рогівка це прозоре куполоподібне віконце (близько 11 міліметрів в діаметрі), що покриває передню частину ока.
Її дуже важлива функція—захищати тендітні компоненти від пошкоджень сміттям.
Таким чином, рогівка діє як циферблат, дозволяючи бачити крізь віконце наших очей, в той же час, захищаючи внутрішні компоненти від сміття і небезпечних хімічних елементів. Рогівка також піклується про заломлення (здатність ока змінювати напрямок світла для того, щоб фокусувати його на сітківці) і працює з кришталиком, щоб допомагати фокусуватися на предметах, що знаходяться на різних і мінливих відстанях.
Райдужна оболонка і зіниця працюють разом для впускання правильного кількості світла.
Існують два протилежних набору м'язів, що регулюють розмір отвору і відповідно яскравості і тьмяності вхідного світла.
Якщо світло яскравий, райдужна оболонка стискається, дозволяючи невеликій кількості світла проникати всередину, але якщо він тьмяний, райдужна оболонка розширюється, дозволяючи проходити більшій кількості.
Світло (або образ) потім рухається через кришталик, який має здатність змінювати форму, щоб допомогти очищати образ шляхом зміни фокусної відстані лінз, де він потім фокусується (в перевернутому вигляді) на сітківці.
Між кришталиком і сітківкою знаходиться прозора речовина (склоподібна рідина), яка наповнює центр очі.
Ця речовина важливо, так як воно не тільки надає оку сферичну форму, але також забезпечує харчування для судин сітківки всередині ока.
У дітей склоподібне речовина більше схоже на гель, але в міру дорослішання, воно поступово тоншає і стає більш рідинним.
Друга частина—це рецепторна область, де світло ініціює процес в нервових клітинах. Сітківка грає ключову роль в зоровому сприйнятті.
У своїй книзі «Чудо людини», Вернер Гітт пояснює, чому сітківка є шедевром інженерного проектування:
«Один квадратний міліметр сітківки містить приблизно 400 000 світлочутливих елементів. Щоб зрозуміти, як це багато, уявіть собі сферу, на поверхні якої намальовані кола розмірів в тенісний м'яч.
Кола віддалені один від одного на відстані свого діаметра. Щоб вмістити 400 000 кіл, сфера повинна мати діаметр 52 метра, що майже в 3 рази більше надутого повітряної кулі ».
Алан Л. Гиллен також вихваляв будова сітківки в своїй книзі «Тіло за задумом»:
«Найдивовижніший компонент очі—це" фотоплівка ", тобто сітківка.
Цей світлочутливий шар на задній стороні очного яблука тонше, ніж лист пластикової обгортки, і більш чутливий до світла, ніж створена людиною плівка.
Відносно інтенсивності світла, найкраща відеокамера може впоратися з інтенсивністю від декількох до 1000 фотонів.
Для порівняння, клітини сітківки людини можуть обробляти до 10 мільярдів фотонів при динамічному діапазоні довжини хвилі від 380 до 750 нанометрів.
Око людини може вловлювати навіть поодинокі фотони в темряві!
Яскравим днем, сітківка може відбілитися, знижуючи свій "регулятор гучності" для того, щоб не перевантажуватися.
Світлочутливі клітини клітковини схожі на надзвичайно складний і потужний звуковий підсилювач, здатний підсилювати звук більш ніж в мільйони разів.»
Довгий час вчені порівнювали очей із сучасною відеокамерою.
Це правда, що очей і відеокамера мають багато спільного, але якщо функціонування камери вимагає інженера, чи не логічно визнати, що набагато більш складна органічна "відеокамера" людини також повинна мати Інженера, тільки більш високого Порядку? Алан Гиллен добре висловив цю думку, коли писав:
«Жодна створена людиною відеокамера, ні штучне пристрій, ні комп'ютеризоване світлочутливе пристосування, не можуть зрівнятися зі складністю і винахідливістю людського ока.
Тільки майстерний інженер з розумом, що переважає, міг зробити ряд взаємопов'язаних світлочутливих компонентів і реакцій ».
