/b/ - Балачки

Вітаю, шановне панство. Сталася зі мною така пригода, не повірите. Короче працюю я на хімзаводі, робимо добрива різні. Так сталось, що довелось затриматись на роботі цього разу. А воно ж знаєте як, коли постійно ходиш в один і той же час, то і люди навкруги одні і ті ж, і в цілому атмосфера. А варто вибтись з графіку і система ламається. І амосфера інша і відчуття. Цього разу ще й робу не переодягнув. В ній кишені глибокі, насипав в них нітрофоски по тихому. Трохи на город висиплю, трохи сусідам продати можна. Як є можливість, то чому б в не користуватись?

Короче йду з роботи і думаю, час вже деревам цвісти, а все в снігу. Вже весна який місяць, а все біле.

Так ось, від мого району, не далеко ліс і мій шлях пролягає якраз неподалік нього. Все було як зазвичай в принципі, тільки дивлюсь, вдалині 2 штриха якихось стоїть. Підхожу вже ближче, думав пройти повз, як зазвичай, але тут, менший з них, з розмаху кидає мені в єбало шматок льоду з калюжі. Я ухиляюсь, кажу йому ти шо ахуїв? Тут старший бере жменю сніжок таких масивних і починає в мене то все кидати. Ну я увертаюсь, хватаю його і єбалом об асфальт. Другого не встиг, він вже втік.

Оце кул сторі, думаю, не знаючи, що мене ще чекає попереду. Йду далі, а на зустріч мені дід якийсь іде з котом в руках. Кіт рижий такий. Ну я дивлюсь що дід в доброму гуморі, ніби, та й кажу йому без задньої думки, щось типу: "Який гарний кіт у вас". А він мені і каже: "Гарний. А знаєш прикмету "рижі коти приносять удачу"? " І тут я просто охолов нахуй! Кіт прямо в нього в руках чорніє, і червоними очами на мене дивиться. Я стою секунди 3 в ступорі, коли осягаю що тут щось не те і треба бігти! А ця херота давай за мною! Я біжу, а кіт з очей іскрами сипе, а як вони застигають, то під ногами мов кульки мілкі такі. Ледь не підсковзнувся на них. Дід, на щастя старий, бігти швидко не може, вийшло відірватись.

На той момент було вже очевидно, що тут якась сила нечиста замішана. Трохи відійшов, віддихався. І тут я розумію, якась незнайома місцина навкруги. Ну побродив трохи, все ніби схоже на мою звичайну місцевість. Такі ж сосни, схожа лісна стежка. Але ніяк не можу збагнути де я. Вже й задуб конкретно так. І тут до мене підходить якась баба в райдужних панчохах. Серед лісу блять! Я ще від попереднього випадку не відійшов, але мені хватило мізків зрозуміти, що зараз буде знову якийсь треш. Я відходжу а вона наздоганяє. Ну, думаю, добре, хоч дорогу спитаю.

Стою, вона підходить. Вітаємось і вона починає мені затирати ніби ми вже бачились і взагалі, давно знайомі. Ну я кажу, що вперше її бачу. Питаю її про дорогу, а вона все морозиться. Короче мені це надоїдло і я пішов вперед. Ще не встиг розвернутись, як в затилок чимось прилітає. А вона дивться на мене секунду і басистим таким голосом каже: "Я Олег." Дістає з кишені єлдака кольорового, і замахується ним. Ну я увертаюсь, а він іще! Біжу, а він доганяє! Все бличже і ближче! Не знаю яким чудом мені це вдалось, ловлю я одного такого і як жбурну йому в єбало з усієї сили! Так він і упав.

Пробіг ще трохи і, чи то поки біг розігрівся, чи то тепліше стало. Навкруги й снігу не лишилось. Надивившись чортовщини до цього, мене вже було не здивувати такою раптовою зміною клімату. Пройшов ще трохи. Чую, хтось на сопілці грає. В далині виднівся блокпост, А на ньому вояки стоять. Халабуда з якихось гіляк, мішки з піском лежать і один вояка на сопілці сидить грає.

Ну, питаю його, кудою мені вийти, а він щось мямлить типу: "не спіши, заспокойся". Прошу щоб дорогу показав, а він встає і каже: "В тебе документи є?" Ну а я не звик з собою паспорт носити, а дію ставити не хочу. "Значить нікуди ти не підеш" - каже. І тут він Зве своїх корішів, дістає банку з пейнбольними блять! кульками, сує їх в сопілку і починає цією кольоровою парашою мене обпльовувати. Я біжу, а передімною тільки плями виникають. А коріші його, один із дримбою, а другий з бандурою, біжать і грають. Та так гучно, що аж в голові паморочиться.

Не знаю, скільки ми так бігли, але кульки ті в них закінчились, після чого той, що був з сопілкою каже: "Ну дорога пряма, то іди вперед, що тут іще розказувати-поквзувати? Твоя взяла." Вони розвернулись і сумно пішли назад, а я пішов далі. Куртку вже в руках ніс, навколо цвіли низенькі дикі вишні та інші кущі. В якийсь момент, по спині пробігли мурашки. Чи то я полуденицю схватив яку, чи то що. Якесь таке відчуття з'яавилось, ніби за мною кущі спостерігають. В усякому разі, оскільки більш нічого не лишалось, я пішов далі. Через деякий час, попереду постала гора з купою сходів наверх.

Підходжу ближче, а під горою сидить дідок. Сивий такий і залізяку якусь в руках трмає. Вирішив поговорити, спитати що наверху, куди ці сходи то ведуть. А він і каже: "Які це тобі сходи? Ти не бачиш? Це фунікулер". Ну я дивлюсь на нього, думаю, зовсім уже дах потік у старого. Передімною звичайні такі сходи, викладені гранітною бруківкою. Багато їх, хібащо. А він і продовжує: "Я то думаю, чого мене сюди послали ні з того ні з сього, а тут якийсь штрих по аномаліях шариться. Ну, нічого, ти якраз вчасно. Ще трохи і Садок Коло Хати розцвіте в повну силу." Я кажу: "Що за Садок Коло Хати? Я просто йшов до дому і потрапив сюди. І в кого не спитаю, ніхто дороги не підкаже". Цей дід слухає, а потім замахується залізякою і кричить: "Захотів скуштувати мого клинка з трамвайної рейки? Ану швидко на фунікульор блять!"

Я біжу по сходах, цей дід несеться за мною зі шматком рейки та кидає її в мене, я ухиляюсь, а він піднімає її і знов! Один раз повезло, вона упала прямо перед моїми ногами. Швидко беру її до рук, ледь не спіткнувшись. Дід кричить: "Не ламай фунікульор, дай сюда!" Ну то я і привалив його, як він ближче підбіг. Хоч і не з першого разу, але ж, на досвіді вже.

Серце колотиться, задихаюсь, внизу метрів 200 сходів. Бачу, дід повзе до мене зі шматком бруківки і хрипить.

- "Ще трохи... Трохи... І Садок Коло Хати розквітне наповну... Ти виступиш в якості жертви заради цього цвітіння!"

Дід з останніх сил замахується і кидає в мене шматок бруківки, котрий я намагаюсь відбити кованою трамвайною рейкою. Але замість того, щоб відлетіти в сторону, твердий граніт, мов масло, розсікається об лезо і його частини пролітають повз моєї голови ледь торкнувшись вух. "Та скільки можна? Коли ти вже відстанеш від мене? краще б розповів, де я!" - кричу я.

- Як умру, то поховайте,
Мене у могилі
Серед вишень квітучих
під місяцем синім.

Чого ревеш та стогнеш в чужім саду?

Я, звісно, за сьогодні встиг багато надивитись, але до такого розкладу обставин, мене життя точно не готувало. На верхівці гори, серед пишних у білому цвіті, вищневих дерев, передімною стояв ніхто інший, як сам Тарас Григорович Шевченко! Ну то і кажу йому (а що мені ще лишається?), що я до дому шлях шукаю звідси. А він мене ігнорить тупо.

- Тільки трохи почекати.
Ще трохи і Садок Коло Хати розквітне повністю.

- Та що за Садок Коло Хати? Нахіба він вам усім здався?

- Садок Коло Хати, це наш головний вишневий садок. Коли він повністю розквітне - мова рідна, слово рідне, все зросте у пам'яті нащадків. І на оновленій землі Врага не буде, супостата!

- Але до чого тут я? Я ж зовсім випадково сюди потрапив!

- Це, насправді не входило до нашого плану. Та прийшов ти дуже вчасно. Ти станеш завершальним етапом підготовки до розквітання Садка Коло Хати.

- Та що тут відбувається? що це за нісенітниці? де я в кінці то кінців?

- Не хвилюйся. Ти там, звідки ще ніхто не повертався. Якщо ти помітив, В твоїй рідній Калинівці, ще досі лежить сніг. Ми зібрали усю весну з Калинівки, аби піднести її Садку Коло Хати. Але залишився ще один крок. Твій труп послугує добривом для вишень і завершить процес!

І тут Тарас Шевченко піднімається в повітря і голосом, ніби з величезної сирени, читає. Куди він повернеться - там скальп з землі знімається, разом з травою, від того голосу!

- Як не любити зими сніжно-срібної
На Україні моїй,
Саду старого вишневого в інеї,
Сивих, веселих завій?

Я біжу то в одну сторону, то в іншу. Шевченко повільно розветає голову в моєму напрямку. За мною підлітають шматки грунту тремтячи в повітрі від його голосу.

- Як не любити весни многошумної
Вишні пахучих суцвіть,
Як не любити роботи розумної,
Праці, що дух веселить?

Я кидаю в нього клинок відібраний в діда. Попадаю лезом прямо йому межиочі, але воно, з дзвінким дзеньком, відлітає назад!

- Як не любити пори, коли ночами
В щасті тремтить соловей,
Як не любить під деревами білими
Місячних, світлих ночей?

Я бігаю з усієї сили що залишилась, після тих двохсот метрів сходів, ледь тримаючи рівновагу. Шевченко висікає на землі полоси своїм голосом. Аж тут я таки зачіпляюсь за якийсь корінь і падаю до низу! Трохи кочусь по землі і опиняюсь в неглибокій ямі за вишнею. В ту ж мить відчуваю, ніби в мої кишені щось заповзло! З землі вилазять корені, чіпляються за мою робу і витрушують з кишень всі залишки нітрофоски, які я ще не встиг погубити до цього. Тарас в цей час мовчить. Думаю, він не хотів травмувати вишню, за якою я лежав. Корені дотрушують мою робу і повертаються назад в землю. Буквально на очах, пелюстки дерев навколо збільшуються в два, ні, в чотири, в п'ять разів! Все навколо засипано білим цвітом. Тарас Шевченко опускається в низ і тільки й дивиться на це все. Потім підходить до мене, простягає руку і каже: "Хоч цього і не було у думах моїх, Але сама доля послала тебе сюди. Я отримав, що хотів, а тобі час повертатись."

Що було далі, не пам'ятаю. Прокинувся під своєю хвірткою. Навкруги цвіли дерева, на вулиці було досить тепло, тому, лежачи в куртці, не застудився. Пішов поїв, помився і ось пишу про свої пригоди на кропиву. Така ось історія. Хочете вірте, хочете трольте, але я це точно запам'ятаю на все життя.

...Як помирати повинен я колись,
Хай би це сталось у цю весняну ніч
Місяця сяйво хай синє світить скрізь,
Вишні застигнуть у нім на віки віч!...