/b/ - Балачки

Ніч огортала місто, що колись славилося своєю величчю, але тепер лише слугувала сумною тінню від забутих часів. І це не була просто темна ніч, як тисяча інших, що накривають безіменні куточки світу. Це була ніч, коли весь космос здавався зібраним у розриві між реальним і нереальним, коли сама тканина існування тріщала під натиском непізнаного.

Я стояв біля вікна, спостерігаючи за похмурими хмарами, що заполонили небосхил. Моя увага була відволіканою лише одним: мовчазним, невиразним образом Ваціца — моїм старим знайомим. Ваціц, цей безглуздий чоловік з похмурими очима та безконечною впертістю, що прагнув вирвати зі світу те, чого не розумів. Я ніколи не міг зрозуміти, чому він шукає відповіді там, де відповідей немає. Але цього разу було інакше. Щось невимовно зле чекало його, і лише я бачив це.

Усі ці роки, коли я намагався втекти від нашої спільної долі, він завжди був поруч, неосвічений, збентежений, схожий на безвольного шукача. І саме цей Ваціц мав у своїх руках щось страшне — ключ, яким він розмахував переді мною. Ключ, що не був просто фізичним об'єктом. Ні, це був ключ до світу, де реальність і божевілля існували на межі, де одне слово могло змінити всесвіт.

Ми сиділи з ним у моїй брудній кімнаті на верхньому поверсі старого будинку, де майже не залишилось живих душ. Світло було ледве помітним, і, здається, навіть місяць більше не мав права світити.

Ваціц не мовчав, і це вже мене турбувало. Він завжди мовчав, коли був здивований або наляканий, але зараз він був надзвичайно спокійний, тримаючи в руках цей ключ, і дивився на нього з таким виразом обличчя, що я відчув, як тонка тканина здорового глузду почала тріщати.

— Паша, — сказав він, його голос був пустим і прохолодним, — я знайшов його. Я знаю, що це буде моїм шляхом до відповіді. Я бачу все… я відчуваю його. Цей ключ відкриває не просто двері, він відкриває саму тканину реальності.

Мої очі вперлися в ключ, що він тримав. Це був звичайний старий ключ, схожий на той, яким відкривають двері в старих міських будинках, покритий пилом часу та зношений від довгої служби. Але що мене жахало, так це не його вигляд, а те, що сам Ваціц говорив про нього. Його слова, як завжди, здавалися безглуздими, але їхній підтекст розкривав небезпеку, що лежала на межі між світом живих і мертвих.

Паша, — продовжував Ваціц, — цей ключ — не просто для дверей. Це інструмент, за допомогою якого можна відкривати не лише фізичні простори. Він відкриває шляхи в інші виміри. Я знаю, що колись він належав тому, хто бачив більше, ніж ми. Хто доторкнувся до темряви всесвіту, де звуки і кольори не існують. Де світло, що ми знаємо, є лише ілюзією, створеною розумом.

Моя кров замерзла в жилах, коли я зрозумів, що він не просто розмовляє про якусь стару загадку чи незрозумілу філософію. Ваціц говорив про щось справжнє — про темні знання, які, здається, він отримав, випадково наткнувшись на якусь кошмарну істину.

Я намагався стриматися, але моя рука все ж тягнулася до його плеча.

— Ти не розумієш, Ваціц. Ти не розумієш, що ти тримаєш. Це не просто ключ. Це ілюзія. Це обман! Ти не можеш відкривати двері, за якими немає нічого, крім божевілля!

Ваціц не відповів, але його очі загорілися, наче у нього з’явилося вищезгадане знання. Він обернувся і підійшов до дверей, тримаючи цей ключ в руці.

— Я відчуваю його, Паша, — сказав він, і голос його був спокійним, але в ньому була якась відчужена впертість, що жахала мене. — Тільки відкрий ці двері. І ти побачиш.

Я намагався перешкодити йому, але щось у його поведінці — його повна безстрашність, його невимовна впевненість — перешкодило мені це зробити. Я відступив назад, хоч і був упевнений, що це неминуче призведе до катастрофи.

Ваціц встав перед дверима, вставив ключ і повернув його.

Що сталося після того, я не знаю. Все сталося так швидко і так поважно, що я не зміг зреагувати. Двері відкрилися, і раптом всі звуки в кімнаті стихли, а сама атмосфера змінилася до неузнаваності. Темрява стала густішою, і я відчув, як щось невидиме починає душити моє тіло. У повітрі розчинилася порожнеча, в якій не було місця для людської свідомості.

Я чув, як Ваціц тихо сміється, і його сміх здавався таким зловісним, що я не міг вимовити ані слова. Тоді, коли двері розкрилися, я побачив лише порожнечу — нескінченну і абсолютно порожню безодню, яка поглинала все на своєму шляху. Це була не просто темрява, це було місце, де не існувало нічого, де сам час зупинявся і ставав нескінченним.

Тільки на мить я побачив, як Ваціц зник, і його обличчя змінилося до невпізнанності, його очі виблискували, а він сам, здається, почав говорити слова, яких я не зміг розібрати.

Я більше не пам’ятаю, як я втік з цієї кімнати, але я пам'ятаю, що коли я озирнувся на двері, що закривалися, я побачив останній погляд Ваціца. Його обличчя було спокійним, як у мертвого, але його очі горіли, неначе він уже бачив те, чого не повинно було бачити людське око.

І цей ключ, що залишився в моїх руках, більше не був звичайним металевим об'єктом. Це був лише символ того, що я, можливо, став частиною чогось більшого — жахливого і безумного.

Що сталося з Ваціцом? Де він зараз? Я не знаю. Але я більше ніколи не наважусь шукати відповіді, бо навіть моя безодня вже не виглядає такою безпечною.

І ключ у моїх руках...

Він все ще відкриває двері.