/b/ - Балачки

Мого досвіду роботи за літо тред
Я думаю мало хто з вас чув про ПАТ «Ритм». Це, по-простому кажучи, чернігівський мʼясокомбінат. Думаю, ви вже з назви зрозуміли, що це совок-совком: там, попри крінжові буклети на вході, ніякою модернізацією й не пахло.
Що ви думаєте? Це був буквально єдиний варіант для мого підробітку на літо. Сам я живу у Києві на лівому, але варіантів тут ніяких. В кращому випадку «ми вам передзвонимо». Гловістом або в мак їбав влаштовуватись. Та й навіть тим самим гловістам потрібна хоч якась техніка, а я біч-бічем. Нормальний вєлик навіть придбати нема можливості, а ходити на довгі відстані не можу через спадкові проблеми з суглобами. Ну так от…
Почав я шукати по області. Тим паче, що в якесь смт області мені з м. Бориспільської доїхати навіть швидше ніж до центру на правому березі. Теж якось варіантів не було. Але я розширив географію пошуку і на очі потрапив цей самий Ритм. Не дуже я був в захваті, бо до Чернігова їздити 100 км, але оскільки інших варіантів не було, а гроші ой як потрібні, то довелось погодитись. 2 години піздохати. І так щоранку. Ну, думаю, можна на місяць-другий там хату орендувати. Але спершу слід взагалі закріпитись, бо можуть і не взяти.

Так отож. Перший день я приїхав, оформив документи. Перед тим зі мною провели формальну співбесіду і провели по цехам. Пиздець, панове. Мені страшно уявити, який відсоток економіки країни тримається та запиленому металобрухті такого плану. Величезна цегляна будівля, огидні скляні двері на вході, турнікет, миршава жіночка з папіломою на шиї. От прям типовий завод, але понуріший в десять разів.
Пару годин екскурсії по цехам і сидіння в коридорі з пластиковою обшивкою в очікуванні, доки порішають з меддовідкою, яку я благополучно завтикав вдома. Але обійшлося - сказали, що якщо в історії хвороб не було гепатитів чи чогось подібного, то можу просто довести її в бухгалтерію на тижні. Нарешті відпустили. Оскільки дорога додому довга, то я вирішив ще пару годин погуляти по місту. Насправді в Чернігові доволі затишно. Особливо в центрі. Єдине що дійсно багато розйобаних будівель. Готель Україна, СБУ… Ну таке. Трішки є вайб білорусі, зокрема у говорі місцевих. Та навіть небо тут якесь інше, ніж у Києві. Почитав про той завод на вікі. То обвал стіни з аміачним проводом, то пожежа. Ну й зміна власника під шумок всього цього. Типова історія провінційного заводу.

Поїхав додому на автобусі ввечері. Підрахував, що на транспорт в мене йтиме чи не 70% всього заробітку за день, але не встиг засмутитись, бо на обрії вже виднілась київська субурбія. Зрештою, хату можна буде підшуковувати вже з вихідних.
Але проїздив я так десь місяць, бо з орендодавцями не складалося. На наступні дні на роботі мене вже ввели в курс справи, спершу поставили просто ставити рулон плівки на валик, який її накручує. Далі почали виділяти десь дві години на день аби навчити мене користуватись ковбасним шприцом - це типу штука, якою наповнюють ковбасні оболонки фаршем. Насправді для працівників це була прекрасна нагода відлиняти від основної зайнятості під приводом «інструктажу» для мене.

Спершу колеги уважно за мною стежили і за спиною кепкували зі «столичного» (хоч половина або жили раніше або планували переїхати до Києва) але потім до мене якось звикли. Перший тиждень на перекур я взагалі не виходив. Якось внутрішній аутизм давався в знаки. Боявся, що і так вважають невмілим працівником і якщо я ще буду кудись «відходити» то взагалі попруть з роботи. Але потім зрозумів, що я цю східнословʼянську сієсту працюю один і від того «вибиваюсь з колективу» і теж почав досліджувати місцеве дозвілля.

Неподалік від заводу був невеликий кіоск. Більшість колег ходила в нього по сіжки або якісь батончики. Решта або брали їжу з дому, або хавали в нашому буфеті. Імена в цій історії я зміню, бо раптом ви-аутисти ще спалите, але мужик, який мене найняв на роботу – Дмитро Борисовича – ошатний тіп з вусами і випнутим кадиком. Зачіска майже як в Лукашенка в молодості. І обличчя якесь таке неначе воскове. А був ще, я так розумію, місцевий олд Петро Миколайович. Але всі звали його «Косий». Звідки клікуха не їбу, але проблем з очима в нього наче як не було. Зазвичай я йшов до столової, їв там якусь баланду, яку подавали, і з окрайцем хліба пер до кіоску, біля якого крутились ось ці дві людини, з якими я був хоч якось знайомий. Ну от Косий, який вчив мене користуватись ковбасним шприцом, якось розповідав мужикам таку історію:

Каже, третій зміні як пороблено. Під вечір в заводу якась своя атмосфера. Верстати наче живуть своїм життям. В принципі як і працівники. Але мороку наганяло те, що половина цехів заводу не працює і пустує. Там звісно все охороняється і шпану, яка вирішить залізти та поруфити, оперативно ганяють і здають мусорам, але вцілому в заводу реально купа відділів закрита через збитковість. Тупо величезна бетонна коробка з перекритими вікнами всередині якого купа минулосторічного залізяччя. Ну так от, каже Косий, десь 2016-го року влаштувався до них на роботу якийсь тіп. Пропрацював кілька днів, а потім привів ще свого друга. Каже: та я йому просто показати, як тут все влаштовано. Коротше, почав пиздіти якусь мутну хуйню. А оскільки завод працює з харчовою продукцією, то які-неякі, а норми доступу і перевірки санстанції все ж присутні. Тіпа-товариша не пропустили і сказали сісти почекати кінця робочого дня в їдальні. Тим часом новенький допрацьовував. В начальника відділу тоді був день народження, і він проставлявся. На чарочку з тортиком пішла й вахтерша. Новачок вислизнув з зали і підбіг до її кімнатки, звідки висмикнув ключі від дирекції. Далі з ключами пішов до дирекції, обшукав її але, вочевидь, нічого не знайшов. Повернувся до компанії, яка святкувала, попрощався та вдав, що пішов додому, а сам покликав свого товариша і вийшов на двір заводу де сховався за палетами. Вечоріло, гулянка довго не розходилась. Всі вже були під шафе. Начальнику відділу тоді, каже, подарували набір шампурів з різьбою на деревʼяному кейсі. Новачок і його товариш дочекались, доки всі розійдуться а в охорони буде перезмінка, і побігли до закритого цеху. Оскільки ключів не знайшли, то довелось залазити менш вишуканим шляхом. Там до старого цеху ззовні вів невеличкий настил з отвором у стіні, до якого підвозили і вивантажували сировину. Це технічне вікно було прикрите шифером, але не заколочене, тож вони тихо залізли всередину. Ну, як ви думаєте? Звісно, що спиздити метал. Тому вдвох, власне, й пішли на цю тему.
Вони блукали по цеху в пошуках чогось з цвєтмєтом, але все переважно було іржавою механікою з 70-х. Певне тоді якась модернізація на заводі і відбувалась. Товариш побачив автомат для наклеювання етикеток і каже, що підходить. Вони почали з новачком в ньому колупатись. А воно ж запилючене все, іржаве і прогнивше. Товариш почав тягнути клапан і ХУЯК! Щось відскочило і здійнялась хмара пилу. Новачок, який стояв по протилежну сторону спершу відсахнувся, потім підбіг до товариша. Але той вже закашлювався і сидів на підлозі тримаючись за груди. «Пече... Бля... Пече…» – кряхтів товариш крізь кашель. З носа й роту витікав густий білий слиз. Новачок спершу почав намагатись зробити товаришу непрямий масаж серця, а потім, зрозумівши що часу гаяти не можна, побіг до отвору, через який вони й пролізли. Вилазячи, він ще раз вслухався в кряхтіння, переконавшись, що товариш досі живий, і побіг до основної адміністративної споруди, але на шляху разок боляче підвернув ногу. Дошкутильгавши він дістався до вахти. Майже нікого вже не було. Сиділа лише охорона, яка в ахуї почула, що хтось продирається не ззовні а зсередини. Звісно, одразу ж викликали медиків. Новачок з охоронцем побігли до закритого цеху. Щоб не гаяти часу, він поліз до друга через промислове вікно, доки охоронець підбирав в напівтемряві ключі від основного входу в старий цех. Новачок дістався до товариша. Той вже не дихав, але пульс ще намацувався. Вся футболка була залита зашкарублою білою рідиною, яка застигла і вкрилась шершавою корочкою. Він потяг його до вікна, щоб швидше витягти на вулицю. Але заволокти обмʼякле тіло крізь нього і пролізти самому було не під силу. Двері в цех відчинились. Охоронець по звуку знайшов їх.
–Дихає?
–Ні
–Серце?
–Пульс відчувається.
Він направив свій великий ліхтарик йому на обличчя і скривився від огиди. На обличчі товариша застиг вираз первісного жаху. З носа й роту текли струйки білої каші. Реанімувати було марно. Бігти нікуди: всі працівники заводу давно вже вдома, а випадкових перехожих серед промки вночі навряд знайдеш.

За двадцять хвилин за парканом ПАТ «Ритм» вже розривалась сирена. Швидка підʼїхала до дверей головного корпусу, охоронець побіг їх пропускати.
Лікарі лише констатували смерть і відвезли тіло у міський морг.
Новачок спробував подзвонити начвідділу, але той не брав слухавку. Воно й не дивно, що після такого святкування годі було й очікувати, що хтось впринципі буде відповідати на робочий номер вночі.
На ранок вийшла інша зміна, але чутки про нічні події швидко розійшлись по колективу. Офіційно, дирекція заводу справу ніяк не коментувала. Та й загалом вона швидко замʼялась. Ну бо як: стороння людина на території, закритий опломбований цех, смерть в наслідок нещасного випадку. Звісно новачка від роботи заднім числом відсторонили. Пообіцяли не відкривати справу про спробу крадіжки (з незаконним проникненням на територію і пошкодженням майна) в обмін на те, що той буде мовчати про цю історію. І той, ясна річ, погодився. Сам до того не сидів, але дрібними крадіжками промишляв. Але тут стаття була вже серйозніша, тож він вирішив не ризикувати.
В той самий день він поїхав в морг. Його довго не хотіли пускати до товариша, але він дав лесю в адміністратурі і його таки провели. З товариша вже змили сліди білої жижі. Було встановлено, що він добряче так вдихнув порошок гашеного вапна, який накопичився в станку за роки простоювання. Коли гашене вапно потрапило в легені, воно почало контактувати з вологою, перетворюючись на корозійний гель, який заблокував дихальні шляхи. Вапно буквально заліпило йому дихалку. Він помер за лічені хвилини.
–Ось його особисті речі, які ми зібрали. – медбрат простягнув пакет з АТБ, в якому лежав знятий замурзаний одяг, ліхтарик, мобілка і гаманець.
На виході новачка вже чекав менеджер з бюро ритуальних послуг. «Ми чули, про вашу жахливу втрату. Дозвольте допомогти вам організувати гідне поховання вашому…». Новачок спершу відмахувався від нього, але потім все ж запитав про розцінки.
–Дорогувато. Давайте як вам краще завтра передзвоню?
–Так звісно. Ось наш буклет.
Менеджер буквально підсунув йому стос рекламною макулатури з гранітними плитами, вінками по знижці і лампадками.
На шляху додому новачок взяв Хортиці з того самого ларька, біля якого Косий розповідав цю історію, вкинув пляшку у пакет з речима небіжчика і почвалав додому.
Вдома він розпачливо жбурнув ключі від дверей кудись за шафу і сів на кухні. Тихо. З-за кватирки злегка піддуває вечірній вітерець, під боком гуде старий холодильник. Новачок налив дві склянки оковитої, на одну з яких поставив окраєць хліба. Нарешті він вирішив розібрати принесений пакет. Оббльоване шмаття не так сильно його цікавило, як гаманець. 245 гривень з копійками. Поруч фото дружини і якась візитівка. Новачок дістав та уважно прокрутив її в руках.
«Петро Миколайович, професійний вапнойоб, спеціаліст з дихання пилюкою» і адреса ПАТ «Ритм»
Того вечора новачок повісився.