/b/ - Балачки

На мене якось найшло натхнення, і я награфоманив цю коротеньку історію про те, як моя рота переїжджала з тренувального табору до полігону на іншому кінці країни, щоб пройти бригадне злагодження. Я тоді хотів запостити це сюди, але не вийшло. А зараз вийде, тому насолоджуйтеся. Історія на 100% правдива і точна, і стиль мені сподобався, я вмію писати, коли мені дуже хуйово. Отже:

Бути на вістрі розпіареного на весь світ контрнаступу - почесно, хоч і трохи сцикотно. Усвідомлюючи високу відповідальність, більшість моїх побратимів почала бухати ще в тренувальному таборі, і чим ближче був час П, тим стрімкіше зростали темпи споживання. І це стало нормою, адже український штурмовик повинен як слід звикнутися зі своєю роллю в історії.
Курорт під назвою М добіг свого кінця неочікувано: ввечері поступив наказ, а наступного дня ми вже мали завантажити свої дупи разом з технікою і майном на потяг. Місто М проводжало нас рясним дощем. Поки я намагався второпати, як мені нести до плацкарту два рюкзаки, баул і п'ять сухпаїв, дехто з моїх побратимів зручно влаштувався під одним з вагонів і почав відмічати нову сторінку в історії нашої бригади, адже ніколи ще раніше ХХ-та не доходила далі тренувальних зборів. І хоч скоро ми збагнули, що нас везуть не в бій, в той момент груба солдатська душа бажала лише одного - повного забуття з використанням заборонених в армії речовин.
До нашого роздратування, потяг все ніяк не хотів рушати з місця, тому все пішло по класичному для армії сценарію: спочатку всі докладають надзусиль, щоб встигнути в найкоротший термін, а потім сидять на місці і чекають наступних наказів. Таким чином наступні дві доби ми простояли біля якогось села. Головною розвагою в цей час слугували походи до найближчих крамниць і кафе. Власниця одного з магазинів була дуже ласкава і погодилася підзарядити мій телефон. Інші солдати гралися в хованки зі взводом розвідки, намагаючись купити оковиту за будь-яку ціну, і, треба визнати, їхні спроби увінчалися тотальною перемогою. Це дуже не сподобалося замполіту батальйону, який спрямував своє незадоволення прямо в пику одному особливо піддатому бійцю, і більше того, з ноги.
Подальша подорож була скупою на події, але невимовно мальовничою. На зупинках місцеві жіночки вгощали нас кавою і заряджали нам телефони, іноді прямо з вікон своїх хатинок. Чутки про те, що ми їдемо до міста Г, почали набирати ваги і поступово матеріалізувалися. В самому обласному центрі ми зупинилися прямо поруч з центральним вокзалом, хизуючись цілим ешелоном емок і навіть парою танків, одним з яких був Леопард (щоправда старий). Над тим, чи варто було виставляти напоказ всім чернігівчанам і гостям міста таку міць, ніхто не задумувався, адже найважливіше в цей момент було як слід закупитися в АТБ.
Після кількох годин очікування ми все ж таки рушили далі і до кінця дня опинилися недалеко від кордону. Логікою такої нашої подорожі мало хто переймався, хоча дехто припускав, що ми мали стати ударним кулаком для несподіваної атаки на Курськ, Бєлгород чи що там було ближче.
Отямившись вранці, ми спочатку провели кілька годин в сусідній лісосмузі, заварюючи каву і підігріваючи запах туриста з наших сухпаїв. Далі за командою ми зняли техніку з платформ через величезний металевий трап поруч з рельсами і почали розвантажувати все наше майно. Щойно ми назбирали достатньо хмизу, щоб не задубіти вночі, частину особового складу, включно зі мною, зігнали в вантажівку і відправили кудись робити хз що. Тут потрібно відмітити, що з моменту підготовки до переїзду ніхто нічого толком не знав. Команди були лаконічні і не містили жодних пояснень. Тому ми не здогадувалися, куди нас везуть і для чого.
Привезли нас до соснового лісу. По дорозі ми зустріли зграю диких танків, які шпарили поперек поля, і пару похилого віку на Ладі; вони нам махали, а ми махали у відповідь.