/b/ - Балачки

Привіт, я NiMo, і в мене криза ідентичності.

Я народився і майже все життя прожив у росії, останні п'ять років живу в Німеччині. Я ніколи не був в Україні, хоча в мене прадід українець і нібито якісь далекі родичи в Україні живуть.

Якихось теплих почуттів до совку ніколи не не мав, але в школі вчився по радянській програмі, та й жив у росії, тому мав у голові багато херні і щодо історії, і щодо місця росії у світі, і щодо інших країн, про яку тоді навіть не замислювався, а пізніше довелося прикласти величезні зусилля для того, щоби цієї херні позбутися. І я навіть зараз не впевнений, що мені це повністю вдалося.

До 2008 року взагалі не цікавився політикою. Лише після подій в Грузії почав підозрювати, що щось тут не так, але тоді мене крім айті та музики мало що цікавило, і заглиблюватися в це мені не хотілось.

Приблизно в той же період в мене почали з'являтися онлайн і не тільки знайомі з різних країн, зокрема українці.

А ось в 2014, коли моя країна (так, я тоді ще вважав її своєю, вірив, що там можна щось змінити, і бажав зробити її кращою) скористалася складною ситуацією в Україні, знову віджала чужу територію, та розпочала бойові дії, коли на Донбас поперлись сотні моторол для того, щоб грабувати та вбивати людей на чужій землі, я охуїв і не вихуїв назад до сих пір.

Після анексії Криму та початку війни на Донбасі деякі мої друзі-українці перейшли на українську в публичному просторі, і я захотів вивчити її, щоб краще розуміти їх і могти читати українські новини, щоб отримувати інформацію з обох сторін і могти скласти власну думку. Надовго мого ентузіазму щодо вивчення мови тоді не вистачило, але читати українською я більш-менш навчився.

Тоді я був упевнений, що ну не може цю дичину підтримувати хтось крім маргиналів та відвертих ватних зомбі. Це нібито підтверджувалось моєю айтішною бульбашкою, в якій дійсно ідея про кримнаш була непопулярною. Я ходив на мітинги, спілкувався з людьми, намагався пояснити, але що дальше, то більше мені ставало зрозуміло, що ще як можуть, і таких якщо не більшість, то точно половина. Багато було тих, хто ніби не підтримує, але "внє політікі". А ті, хто дійсно проти захоплення чужих територій і перетворення країни на тоталітарний совок 2.0, були "протів насілія" і вважали, що можна щось змінити плакатиками.

І в один день я зрозумів, що ніц я змінити не зможу, та й більше не хочу нічого робити заради людей, які самі обирають жити в поліцейській державі. Я зрозумів, що мені з ними не по дорозі, і вирішив переїхати геть, поки ще не пізно. Так я опинився в Німеччині.

Коли почалося повномасштабне вторгнення в Україну, градус неадеквата і відвертого фашизму моїх співвітчизників злетів до небес, і мені з ними стало не те що не по дорозі - я взагалі не хочу більше мати нічого спільного з виродками, які йдуть в іншу країну вбивати громадян цієї країни з ненависті, за гроші чи просто тому що їх туда відправили, які підтримують вбивства мирних людей чи виправдовують війну будь-якими причинами. Мені соромно навіть думати, що я народився в одній з ними країні, хоч я і не вибирав там народитись.

І ні, це не спроба відхреститися, відмазатись від відповідальності за війну. Я прекрасно розумію, що відповідальність лежить в тому числі на мені, і я несу і буду нести її добровільно і незалежно від того, де я живу і який в мене паспорт.

Після початку вторгнення я з першого тижня волонтерив, допомагав українським біженцям, не один місяць хостив їх в себе дома. Тоді ж, до речі, я почав вчити українську вже серйозно, багато практикувався, спілкуючися з ними та іншими українцями. А пізніше взагалі одружився з українкою і перейшов на українську в побуті.

Також я з перших днів вторгнення почав донатити українським волонтерам. Мене не раз просили задонатити на рятування тварин, на допомогу постраждалим від бойових дій, тощо. Я дійсно співчуваю людям та тваринам, які страждають від війни, але прекрасно розумію, що допоки війна не закінчиться, щодня будуть з'являтися нові постраждалі, і допомога їм ніяк не війну не припинить. І єдиний спосіб зупинити війну - це поразка росії. Тому я принципово доначу тільки на зброю та іншу допомогу українським військовим.

Я не хочу вважати себе "русским", хоч я росіянин за походженням. Німцем я не стану навіть після того, як отримаю німецьке громадянство. Називати себе українцем не маю морального права, хоч в мене і є українське коріння.

Я більше не знаю, хто я.