>>314708Втретє запала темінь, і я його нагнав.
Звір обважнілий змучивсь і врешті впав навзнак.
Був у рушниці порох, та тільки зáпал зник,
Як той ведмідь назустріч устав, мов чоловік!
Дикий і волохатий, в молитві лапи звів,
Глянув мені у вічі, мов милості просив.
В нього тряслися плечі, на шиї грав борлак,
Серце моє завмерло, я з подиву закляк.
Я пожалів ведмедя, що ходить, мов чоловік…
Згадку од нього маю, що стало на цілий вік!
Ближче і ближче дибав, ще й руки кволо тяг,
Доки зімкнув пащеку звір при моїх плечах!
Люто, нещадно, дико він гриз моє лице,
Щоб п’ятдесят літ поспіль я не забув про це!
Чув, як жував і плямкав той дикий хитрий звір,
Ні крихти людської ласки мені він не вділив!
Із чагаря ведмедя тим яром ген женіть,
Хай же реве і квилить, той чоловік-ведмідь!
Тільки (давай знов грошей, і я вдягну бинти),
Щойно на дві устане, то будь уважний ти!
Щойно простягне лапи, мов молиться, як ми,
Щойно його очиці наповняться слізьми,
Щойно забудеш навіть – то чоловік чи звір,
То стережися пильно, бо то – ведмежий мир!»
