/b/ - Балачки

Здраствуйте, шановні користувачі сайту кропива.цх!
Мене звати Григорій Листеренко. Я 1970-го року народження, вдовець, маю двох дітей: син – Листеренко Віктор Григорович, дочка – Листеренко Ніна Григорівна.
Моя жінка, Листеренко (Себастьянова) Алла Петрівна, померла під час воєнного конфлікту у Луганську. Її вбив якийсь недоумок, якому, як і більшості л(д)нр-вців, життя мирних людей – абсолютний нуль. Їм абсолютно байдуже – вони бандерівців готові побачити у всіх тих, хто не розмовляє на російській і не має алкоголістичного вигляду. Дружиночка моя, Аллочка, Царство їй Небесне, такого вигляду не мала і, як і я та наші діти, розмовляла на місцевому суржику (самі ми селянські, із околиць Луганську).
Те, що її розстріляв придурок, я взнав на наступний день від її подружок і я з дітьми одразу поїхав з Луганску у Київ до мого старого знайомого по одній із колишніх робіт, Миколи Тарасовича Коваля. Познайомився я з Миколою Тарасовичем Ковалем ще в середині 90-х. Ми вдвох тоді торгували віейчес- та аудіо-касетами на ринку і називали один одного тоді ще просто: Коля і Гриша. Часи, звичайно, тоді були ще ті і я жахаюся з тих людей, які за ними «сумують». Але ми були молоді і сповнені сил та енергії, тому те десятиріччя ми, хоч із жахом в очах, але пережили, проте ще раз переживати це пекло ми не мали жодного бажання і мали надію, що це – лише сторінка історії, яка ніколи не повториться. Мали надію…
У 2000-у я одружився на Аллочці. Вона була чудовою дівчиною, можна навіть сказати, що я в неї закохався з першого погляду. ЇЇ взаємне до мене почуття я сприймав, як послання Господа Бога! Це послання змусило мене, в кінець кінців, радуватися життю, повірити в те, що життя – це не тільки торгівля порнухою на базарі і бандюки з налоговою. Життя – це те, що дане лише один раз і, в моєму випадку, я мав його прожити яскраво із моєю коханою Аллою.
Через 2 роки після одруження з Аллою у нас з’явилася донечка, Ніночка. Ще через 2 роки – синочок, Вітя. Ніночку ми дуже сильно любили. В дитячому садку вона була прикладом для всіх! Вихователі її сильно любили також, казали, що вона у нас слухняна та добре вихована. Читати вона, до речі, навчилася першою із всієї групи. Синочок Вітя народився із розумовою вадою. Коли лікар сказав нам, що у Віті виявлено синдром Дауна, горе наше було безмежне. Але ми все одно його любили не менше, ніж Ніночку, бо він, перше і найголовніше, - член нашої сім’ї, і ми всією сім’єю вирішили поїхати до Луганську, бо там була розташована найкраща по всій Україні, як казали мені дуже хороші друзі, спеціалізована школа для таких, як наш синочок Вітя. З Миколою Тарасовичем ми не розривали зв’язок і кожного літку наша та його сім’я разом їздили в Очаків.
Але настала війна… Мою Аллочку застрелили і я разом із дітьми був вимушений переїздити до Миколи Тарасовича, який тепло прийняв нас у себе на дачі до настання кращих часів.
Микола Тарасович допоміг мені із працевлаштуванням та оформленням документів для моїх дітей. За це Колі я вдячний від щирого серця. Не буду тримати в таємниці те, що перший місяць після смерті Аллочки я пив безбожно. Але Тарасович швидко, як міг, мене вгамував і я знову почав ставати на ноги.
У 2018-у ми переїхали жити в гуртожиток у «малосімейку». Діти, звичайно ж, хотіли залишитися й далі жити на дачі Миколи Тарасовича, але все ж таки, я в жодному разі не хотів давати приводу Миколі навіть і подумати, що ми ДУЖЕ СИЛЬНО користуємося його добротою. А якщо врахувати те, що ми проживали у нього вже чотири роки, то це йшло вже до цього. Плюс – в нього і самого вже підростали троє гарних синів. Я думаю, ви розумієте, що діти з часом не просто хочуть, а вже вимушені мати свою територію. Тому, із великої поваги до Миколи, наша сім’я переїхала в місто.
В двокімнатній квартирці тісно, але ми лагодили, бо ми – найкраща сім’я у світі. Жаль, що Аллочки немає поряд, дуже жаль…
Але життя завжди підкидує нам випробування. Вчора я взнав, що Ніночка - вагітна…
Я спочатку не знав, що мені думати! Чи радуватися, чи плакати, чи впасти в обморок, як це люблять робити герої в дешевих телесеріалах. Чесно кажу, я радувався! Бо мені вже 50 стукнуло, і вже якось настав час записатися в дідугани, а якщо зауважити стан мого здоров’я, то з мене дідуган ще бравий і спроможний на такі речі, про які сучасний зелений молодняк навіть і не здогадується! І, все ж, я був вимушений запитати Ніночку про її хлопця. Вона відповіла, що не знає, і, взагалі, в неї жодного разу не було інтимних стосунків! Я, було, майже не засміявся, бо знаючи відношення до таких речей, як секс, у сучасної молоді дуже легковажне. Проте лікар сказав, що у моєї доньки дівоча пліва - не пошкоджена.
Ніночкаж, натомість, дала мені якийсь папірець, на якому було написано «Тарас. Професійний пиздойоб дівчаток-напівсиріт у гуртожитках із братами-довбойобами». На іншій стороні папірця було написано «Тарас. Професійне надання передсмертних сексуально-ритуальних послуг. Розстріляним – ЗНИЖКИ!».
Сьогодні о 6:30 мене відкачали і я вирішив з телефону зайти на адресу, яка була вказана на папірці. Я вичитав тут багато чого цікавого, але, як віруюча людина, мушу вас запитиати: якщо пиздойоби такі професійні, що навіть після зустрічі з ним целки залишаються целками, то Ісус також син ...