/b/ - Балачки

Моар подібного

>До нас в притул підійшов один, кавказької зовнішньості, посвітив у наш бік
ліхтариком і посмішкою жорстокого очікування, ламано вимовив:
- Ну чьо, ґєнацидний, іді сюда, бандера. А?
Після цих слів він розвів руки, в одній з них був ніж. Він ще більш жорстоко
усміхався. Хоче крові.
Та раптом він перечепився, ліхтарик випав і покотився до мене. Я підняв його і
посвітив у його бік. Ошелешений він лежав головою в мій бік і озирався назад,
смикаючи ногою. Я перевів світло ліхтаря на ногу. О Господи, її тримала рука, що
витиналася з-під землі. Вона була майже повністю з голих кісток, зрідка з залишками
шкіри чи м'язів, або покрита ґрунтом. Вона не просто випиналася, а міцно тримала
його ногу.
Я не повірив своїм очам, а він у паніці різко потягся руками до ноги і почав звільняти
її. Та рука не розтискалася. І тут ще одна рука випнулася з землі і схопила його вже
за руку. За хвильку мрець, витягуючись за нього, наче за опору, виліз із-під землі. Це
був напів-голий скелет, подекуди з залишками плоті та навіть тканиною.
Я був настільки ошелешений, що не міг поворухнутися. Кавказець почав кричати.
Мрець схопив рукою його горло і придушив його так, що той перестав кричати, але
лишався в свідомості. Дуже хриплим і шепітним голосом він проказав:
- Що, нашого хліба мало, кацапська гнида? Зараз дамо тобі хліб!
Із землі в мить почали зростати паростки пшениці, вони вилися навколо ніг та рук
сидячого кавказця, а коли перетворювалися на колоски, то колючі впивалися в шкіру
і пробивалися всередину. Вони пронизали наскрізь всі кінцівки та тіло кавказця,
виходили з очей і обвиваючись навколо голови, заходили у вуха.
Мрець хрипло реготав: "ЗАРАЗ БУДЕ ТОБІ ХЛІБ! Ха-ха-ха-ха!"
Я продовжував стояти, Андрій сидів у засідці за мною, але я навіть не озирався на
нього. Тим часом, підійшли друзі кавказця. Їх був із десяток з різних боків. Один з
них заволав.
- Ета чьо такоє, шо за пугала? Щяс і єму врєжу. Він, а слідом і інші почав стріляти у
скелет, я ліг. Скелет лише всміхнувся "Вам мало хліба? То зараз буде ще!"
Я, намагаючись щосили зрівнятися з ґрунтом, тим не менш посунув голову так, аби
було видно поперед. Руки почали вилазити звідусіль під загарбниками. Ті почали
панічно стріляти по ним, часом влучаючи собі в ноги, від чого ще більше лякалися і
кричали.
Мрець підійшов до того, хто кричав і таким же самим жахливим голосом промовив:
"Може ти не хліба, а золота наших церков хочеш? Буде тобі золото, хахаха!!"
Миттю у нього під ногами з землі висунулися ще руки, одна з них триламала чашу, а
інша якісь жовті листи, зім'яті в жменю. Мрець взяв чашу, його рука почала червоніти,
а наколо в повітрі з'явилися брижі. Чаша теж почала нагріватися. Він взяв іншою
рукою зліпок жовтих листів, і кинув його в чашу і помішував, примовляючи:
"Це золото з нашої церкви, яке ваші пращури так хотіли. Аби не знечеститися, ми
його закопали разом із наших хлібом. Коли це виявили, нас обгородили загоном
солдатів, і не давали вибратися, поки не скажемо, де. Якийсь час ми трималися, але
потім почали вмирати найслабші, а хтось божеволів і починав їсти померлих. Не
вижив ніхто, але й місця схованки не видав. Бери своє золото!"
Мрець довів золото в чаші до рідкого стану, і влив його тому загарбнику в горлянку.
Початковий крик змінився на тишу, а тонкі струмені розплавленого, але
холодніючого металу полилися з горла та живота загарбника. Він упав. Мрець
вигукнув до інших схоплених:
"Вам хліба чи золота?"
Схоплені почали волати та вириватися, але все було даремно. Колосся починало
виростати з землі та обвивати їх, втинаючись через шкіру. Руки з землі піднесли
мерцю нову порцію позолоти і він нагнувся, аби взяти її.