[ Кропивач ] [ a / b / bugs / c / d / f / g / i / k / l / m / p / t / u / ]
Banner

/b/ - Балачки

Name
Email
Subject
Comment
Файл
Пароль (For file deletion.)

File: 1596053553.723662-.jpg ( 4.71 MB , 3578x2684 )

⋮⋮⋮   No. 180137

Безмежність твоєї сили робить тебе слабким.
Безмежність твоїх можливостей робить тебе лінивим.
Самообмеження дає імпульс для розвитку.
Обмеження, встановлене іншими, ЗМУШУЄ розвиватися і знаходити вихід.

Вітаю, аноне, мене звуть ███▌██▐█,і я хочу повідати тобі коротку історію свого життя.
Народився я давно, в ▐█71 році в селіі ... та навіть не в селі а на хуторі, якого зараз вже не існує. Час та “стройкі вєка” знищили його повністю, не лишивши ані найменшого натяку на те, що там щось було. Матір моя померла при пологах і батько ростив мене сам. А так як я був первістком, то ні братів, ні сестер в мене не було.
Жили ми самі. Хоч чоловік-землероб що сам виховує сина і привертав увагу жінок, та дитина від тієї, котру вся округа вважала відьмою, швидко спиняла всі амбіції. Тож материнської любові я ніяк не пізнав, хоча батьківських пиздюлин теж було не так вже й багато. Звісно, до батька з приводу і без інколи заходили деякі жінки з сусіднього села, в однієї з яких згодом народилась дочка, чомусь трохи схожа на мене, але він був переконаним самітником. В нього були лише я, лан і плуг. Крапка. Тому деякі типово жіночі професії як от прання, шиття чи куховарство ми освоїли в ідеалі.
Дитинство та юнацтво в мене були не те щоб ідеальні, але цікаві. В них була як тяжка праця в полі, боязнь за життя в посуху, так і всілякі полювання, подорожі по околицях чи вилазки до міста. У нас чи не в єдиних (ну ще в одної багатої особи, звісно) була власна, хоч і невеличка, бібліотека, заповнена книжками про всіляких лицарів, демонів чи подібну хрінь. Звісно, там було кілька медичних посібників та якихось енциклопедій, але основу складала всіляка дурня. Я час від часу дивувався навіщо нам оте все, та батько затуманено щось бурмутав про якісь кодекси честі та потімзрозумієш. “Потім значить потім”- думав я і забивав.
Коли мені стукнуло 16, батько зібрав у вузлик нехитрі речі й пожитки і зі словати “Ти вже дорослий. Далі сам все зрозумієш” зник у невідомому напрямку. З тих пір я його і не бачив.
Перші кілька років без нього мені було важкувато. Хоч я і був наче дорослим і міг жити вже наче сам, та мені не вистачало чиєїсь руки на плечі. Простий побут я влаштував собі сам без проблем. Записи про землеробство, що робив батько, дозволяли спокійно збирати врожай. Та почуття постійної невизначеності і страх перед невідомим майбутнім часом дуже виводив з себе.
Йшов час. Я потрохи прийшов до тями, ввійшов у ритм і почав навіть насолоджуватись таким життям. Я сам один на хуторі, роблю що заманеться, а не що громада скаже, працюю на полі, у вільний час читаю книги чи полюю. Казка. З часом навіть назбирав на якийсь медичний довідник по лікарським рослинам і почав робити трохи всякого корисного на продаж. Хоча яблучне вино все одно приносило мені більше грошей.
Мої однолітки заводили сім’ї, знаходили дітей та якесь родинне щастя. Я ж, як справжній одинак, плював на це з високого дерева (а може просто боявся відповідальності) та зрідка чпекав дівчат по селах. Раз навіть чпекнув ту схожу на мене дівку, та, задумавшись про можливу природу нашої схожості, вирішив що ну його до біса. Всяке ж бо могло бути і як воно буде далі — хрін зрозумієш.
Коли мені стукноло 22 рочки, я вирішив що дуже мало всього бачив у цьому світі і мені дуже потрібна далека мандрівка. Але так як мій життєвий цикл залежить від врожаїв, то починати її треба було б десь восени і подорожувати дуже швидко, щоб до весни встигнути набачитись всього. Тому позбиравши всі буряки на городі та заховавши їх до ями, я віддав свій нехитрий реманент знайомим на зберігання, зібрав до торби все що мені теоретично згодилось би, закрив хату на клямку, підпер двері досткою і рушив за пригодами і враженнями.
Перше пригодовраження, треба сказати, зустріло мене вже за кілька хвилин. Я благополучно зумів влізти в купу свіжого конячого лайна посеред дороги, яке чорт зна як там з’явилося. Розуміючи що якщо вже повернусь, то вся подорож піде до прутня, я звернув до найближчої річки і вже скоро був там. Весь день я займався лиш ти що відмивав чоботи від лайна, ловив рибу і купався. Тому перша ночівля в моїй подорожі трапилася за годину ходьби від дому у місці, де я бував тисячу разів до того.
Наступні кілька тижнів нічим не виділялись. Я нипав від міста до міста, ночував у полях, зрідка знімаючи кімнати. По дорозі збирав різні трави, готував всяке зілля та інколи приторговував ним біля місцевих базарчиків. Це давало певні ресурси на їжу і ночівлю, та частіше закінчувалось великим ніхуя. Зрідка охоронці порядку брали частину за “право на торгівлю”. І хоч всі розуміли що це абсурд, та конфліктувати ні з ким не хотілося. Тож я насолоджувався всим спектром емоцій, який давала подорож.
Наближалась зима. Ночувати надворі ставало холодніше, а гроші на кімнати по трохи витікали. Я розумів що так буде з самого початку, але одне діло коли проблема маячить в далекій перспективі, а інше — коли ти стикаєшся з нею прямо ось тут. І хоч я приторговував саморобним стафом, та доводилось підшуковувати заробітки для покращення фінансового стану і дешевеньке житло для його втримання. З часом я перестав заморочуватися і почав ночувати скрізь: закинуті якісь будівлі, групки безхатьків довкола вогнища, церковні якісь заклади, стайні та сараї. І мені було це в кайф. Я не почував себе так добре ще ніколи.
Та в місті █▌р▐█▓█▌ів трапилась дивна історія, яка кардинально змінила весь стиль моєї подорожі.

<далі буде>

⋮⋮⋮   No. 180141

>>180137
Виглядає, як сюжет доволі посередньої книжки, але в реальному житті навіть такий сюжет вже цікавіший за більшість життів людей. Дай вгадаю, далі ти почав виконувати контракти мешканців сіл на вбивство тварюк та потойбічних створінь у лісі, а через два роки тебе прийняли викладачем зілляваріння у якійсь Черкаській Чарівницькій Академії?

⋮⋮⋮   No. 180143

Тільки щось запостили і так пізно, хоч бірди ніколи не сплять, але піду спати, тримаю в курсі

⋮⋮⋮   No. 180146

>>180143
На добраніч, моє кропивинятко.

⋮⋮⋮   No. 180163 OP

>>180141
Не вгадав. Це було б надто просто

⋮⋮⋮   No. 180175

>в однієї з яких згодом народилась дочка, чомусь трохи схожа на мене
Ну звісно, всі каджити схожі

⋮⋮⋮   No. 180203

Перенеси в /l/, непогана оповідь починається. Нагадує мені іншу місцеву повість у фантасмагоричному сеттінгу, де герой пограбував сільську "церкву" та поплив на човні до міста

⋮⋮⋮   No. 180232

Не збираюсь цю срань читати.

⋮⋮⋮   No. 180233

>>180232
Ваша думка дуже важлива для нас.

⋮⋮⋮   No. 180701 OP

File: 1596141482.004135-.jpg ( 55.26 KB , 644x453 )

Трапилось це в невеличкому монастирі, де я зупинивсь переночувати.
Треба, мабуть, сказати наперед, що ми з батьком були не дуже релігійними людьми. Він не мав ніяких святих образів, ми ніколи не читали молитви і не відвідували ніяких церков. Єдине що він робив — це кожен ранок вітався з сонцем і кожного вечора пощався з небом. І все. Тож в мене також не було віри в якісь вищі сили абощо. Я сприймав світ цілісним, таким як має бути. А релігійних людей, що час від часу зустрічав — просто цікавими особистостями. Тож ніяких знань про прийнятні ритуали в мене не було.
Тому на молитві перед вечерею, коли всі склали руки і щось там бурмотіли, а потім почали дивно махати руками, я сидів з широко відкритими очима оглядаючись навкруги і намагаючись зрозуміти що відбувається. Деякі оточуючі також дивно поглядали на мене. Після вечері це повторилось. Але тепер на мене зиркало більше очей. В повітрі почала висіти дивна напруга.
По вечері я швиденько повернувся у свою кімнатку, люб’язно виділену мені братством. Розклавши свої речі на столі і перерахувавши залишки фінансів, я ліг(якщо це так можна назвати) на лаву. Думки про побачене вирували в голові. Проте під легкий шум, що линув у цьому кам’яному приміщенні від усіх стін, я віддалявся від світу реального до світу снів. Танець полум’я свічки, котра горіла на столі, потрохи перетворився на маленьку фею, яка показувала чудеса еквілібристики, а потім розчинилась десь в темряві.
Я линув під хмарами, оглядаючи свої землі. Внизу розлягалися поля, шумів сад і ген на обрії текла річка. Земля дихала теплом, десь співали жайворонки. Поруч з’явилась якась жінка, від якої віяло чимось рідним. Я поглянув на неї, вона поглянула на мене.
“Не ведись, - долинув голос з глибини підсвідомості. - Вони тебе наїбуть.”
“Шо?” - сказав я.
“Дивись!” - вона перевела погляд кудись вниз. “Ти не встигнеш”.
Я теж глянув туди. Внизу зайнялось полум’я. У вуха віддало громом і я отримав поштовх в груди. Небо раптом опинилось вгорі і швидко потемніло.
За другим ударом сон покинув мене повністю. Довкола купа людей, лемент і мене за ноги тягнуть кудись сходами вниз. Третій удар — третя сходинка. Зараз буде четвертий. Час немов розтягнувся, але я не міг рухатись. Мабуть це той стан, коли в екстримальних умовах починаєш думати швидше.
Що ж робити? Хто ці люди? Де я? Ні, де я це зрозуміло. В монастирі. І цими сходами я нещодавно підіймався. Хто ці люди — чорт зна. Облич не видно — темно. Тож треба тікати. Четвертий удар — четверта сходинка. Ага, зрозуміло що то уві сні було.
Не дочікуючись п’ятого удару я перехоплюю ініціативу. Брикаю ногами тих, хто тягне мене. Вони цього не очікували. Хтось падає вниз. Ще поштовх і ще. Ноги вільні. Я схоплююсь. Стояти звичніше. Озираюсь — довкола близько десятка людей. До біса їх. Починаю бігти — хтось хапає за одежу. Відбиваюсь. Один, другий, третій. Щось хапаю в руки, відбиваюсь ним і чимдуж до себе в кімнату. В свою кімнату. В кімнату монастиря.
Лава підпирає двері, в які чимдуж грюкотять з іншої сторони. Я згрібаю все зі столу до себе в торбу. Як звідси вибратися? Двері? Заблоковано. Що ще? Вікно! Високо, прут би тебе взяв! До біса! Якось добираюсь до нього, видавлюю і ... потрапляю на дах. Ого! Злізти б. Он, бачу, дерево є. Але трохи далеко. Нічого, розігнатись трохи і доскочу до нього. А якщо ні? А в мене є вибір?
Розгін, стрибок, гілка. Добре вишу. Так, а тепер... Гілка відчахнулась і я падаю вниз, попутньо хапаючись за все підряд. Добре що гепаюсь на щось м’яке. До речі, що це? Підімною лежить людина і тяжко дихає. Мабуть я теж тяжко дихав би, аби щось йобнулось на мене з дерева. І що тепер робити? Є ідея.
Я зриваю з чолов’яги накидку, ще якусь одежину, хапаю його пожитки і тікаю. Стоп, занадто помітно! Стишую ходу, накидаю одежину на себе і поволі чалапаю до виходу. Вуличками. Геть з міста подалі.
Полудень зустрічає мене в дорозі. Я бреду невідомою дорогою, в голові туман. Рідкі зустрічні шанобливо обходять мене. Що трапилось, де я, хто я — залишимо ці дурні запитання до кращого моменту. Он видно лісок і невеличку річечку — зупинюсь перепочити там. Тіло болить і хочеться спати. До речі, скільки я спав цієї ночі?
Зупиняюсь біля річки, розводжу багаття. В животі бурчить — треба чогось поїсти. Достаю казанок, черпаю трохи води ставлю на вогонь. З торби дістаю борошно і шмат черствуватого хліба. Нічого, якщо розмочити трохи у воді — піде. Варю собі їду, милуючись пейзажом. Пожовкла трава, опавше листя. Голі дерева ледь колихаються під легким вітерцем. Сонце хоч і в зеніті, але вже не гріє. Зранку, мабуть, йшов невеличкий сніжок. По дереві стрибає білка. От би м’ясця зараз якого ще до мого варива — ціни б йому не було.
- Нехай їдять убогі і наситяться, і прославлять Бога ті, що шукають його; живими будуть їх серця на віки віків. Амінь. - чомусь згадуються ці слова і я вимовляю їх ледь голосно підсвідомо. От ще, дурня від тих монастирських ... кого монастирських?
- Отче, благословіть нас!
Йоб твою мать, хто це тут? Озираюсь. Позаду, трохи обабіч стоїть пара. Хлопець і дівчина. Чи чоловік і жінка. Хій їх там вгадаєш хто то в цих лахах. Закутались, що ледь обличчя видно.
- Що..? - так хотілось додати “блядь”, але замовчав його.
- Вибачте що відволікаємо вас від молитви, -сказав чоловік, - але не могли б ви благословити нас в цей чудесний день?! Ми хотіли зайти в тутейшній монастир, але там трапилась якась біда і ніхто не зміг. И у відчаї вирішили піти в інше місто, але тут по дорозі натрапили на вас. Це мабуть якесь боже благословення!
- Так-так, благословення, - завторила жінка.
- Так, тож просимо, благословіть нас заради бога! - продовжив чоловік і впав на коліна. Жінка брикнулась на землю за ним.
Який в біса отче, що ви хочте? Я озирнувся. Окрім нас трьох більше нікого не було. Мій погляд ковзнув по сумці, по книжці з дивним плетінням біля неї, навіщось зачепився на моєму одязі. Прут, та як же так! Мозок видав інформацію швидше, ніж зрозумів обстановку, і я, схопивши книгу, почав швиденько її листати, згадуючи як в монастирі вчора (це ж було вчора, наче) читали з неї якісь вірші з погануватими римами. Очі гарячкувато намагалися схопитись хоч за щось але марно.
- Хмм, благословити вас? А на що? - тим часом мої мовні центри перебрали на себе всю діяльність і я лиш дурів, не розуміючи що таки відбувається.
- Благословіть нас нас на дитину, отче! - гаряче попрохала жінка.
- На дитину це добре, діти — це наше продовження, - До біса, що я мелю? - Без них ми залишаємо по собі лише пустку і більш нічого, - І якому придурку прийшло в голову просити благословення на дітей? Просто потрахайтесь гарненько та й все! - Та отець наший ммм небесний велів нам лишати по собі потомство наше, - ага як той мій всратий сусід, який здох через те, що намагався прогодувати дванадцятьох своїх спиногризів, - тож шановні,ммм...
- Франциск і Глафіра, - підказав чоловік.
- Франциск і Глафіра, - блядь, хто вам такі пиздуваті імена дав, - благословляю вас на продовження роду свого, щоби він приносив честь та славу вам, і землям вашим, і отцю нашому небесному. Амінь! - божечки, що за єресть я сказав?
- Ой, дякуємо вам, дуже- дуже...
- Так, дякуємо вам, отче...-обоє замовкли і стали допитливо дивитись мені в очі. Ім’я моє вони питають, чи що? Прут! Ну до такого життя мене не готувало! Я швидко ковзнув поглядом по сторінках книжки. От воно!
- Іоан зовуть мене.
- Дякую вам, отче Іонане, дуже дякуємо
- Так-так, дуже...
- Як будите в наших краях — заходьте в гості!
- Так-так, заходьте в го...
- Франциск і Глафіра Стефанчуки, отче, запам’ятайте...
- Так- так, Стефанчуки, запам’ят...
- Будемо раді вас бачити.
- Так -так...

Ледь розпрощавшись з цими двома, я знову сів біля вогнища. Що це було і як його розуміти? Хто ці люди? І чим це паленим таким смердить? О прут небесний!..


<далі буде>

⋮⋮⋮   No. 180703 OP

Бісова хрінь, за 3 години лиш цю пригоршню буков нашкрябакав. Ну як люди пишуть оповіді по сотні сторінок? Тут загалом сторінки на три буде то й добре. Важка писацька доля.

>>180203
Дякую, але в /b її більше людей прочитає. І ту хрінь теж я писав, але впадлу стало

⋮⋮⋮   No. 180717

>>180703
Три години це дуже швидко. Дуже.
По-друге, все ж таки перенеси, бо:
1) В /ь/ скоріше забудеться і потоне. А в /І/ буде висіти іще півроку (а я буду бампати, якщо що)
2) Краще для пошуку твого твору рядовим читачам, типу мене

⋮⋮⋮   No. 180857

Бімп



[Return] [Go to top] [Catalog] [Post a Reply]
Delete Post [ ]

[ Кропивач ] [ a / b / bugs / c / d / f / g / i / k / l / m / p / t / u / ]