⋮⋮⋮
No.
160893
Несподівано знайшов щось хороше у збірці "Лютневі історії". Початок так собі, але друга половина хороша.
Яка краса. Жовтогаряче сонце і блакитне безхмарне небо, а навколо високі бур'яни. Приазовський степ, який починає безкраї з погляду цілих народів Євразійські степи, з погляду однієї людини видається достатньо безкраїм сам по собі. Ідеш і тиша, мир.
Якби ж то... за наступним поворотом опиняєшся у селищі, звідки всі пару літ як виїхали. Лікарню збомбардували, одне почорніле каміння лежить. Щодня обстріли - годинник можна звіряти. Й усією цією красою ми зобов'язані якійсь примарній світовій геополітиці держав-регіональних гегемонів і ще багатьом складним словам, деякі з яких я навіть не вимовлю.
Та наша з Андрієм роль у цьому маленька - розвідка у прифронтовій зоні. Ходимо наче дівчата з "Останньої мандрівки", дивимося, що ще можна і треба врятувати, а що уже, на жаль...
-Андрію, у тебе ще чібіки є? Я хочу і свій автомат обклеїти.
Андрій це мій напарник. Анімешник із київського аніме-клубу. А чібік то така прикольна наклеєчка, яку вони там роблять: з мініатюрним зображенням анімешного персонажа - власне чібіком, і посиланням "телеграм/kyiv_anime". У них там взагалі дуже багато прикольних штук.
- Лишив на ВОПі. Як вернемося, обклеїш, зараз вседно ніколи.
Сам я з Одеси, і теж анімешник з місцевого осередку. Народився в Донецьку, тож, можна сказати, що захищаю свою землю без додумувань.
У нас взагалі дуже анімешна компанія зібралася. Єдина дівчина Настя, вона косплейниця, зацікавилася подіями в Україні, коли познайомилася з українським анімешним товариством. А ще Дмитро, який гарно розбирається в техніці, а захоплення своє технікою почав із розбору мікрофонів, на яких озвучував аніме. Отак український анімешний рух сприяє захисту вітчизни від загарбників.
***
Лежимо вже котру годину, ховаємося в рівчаку черед кущів. Давно мали піти назад, але шлях відрізали позачергові обстріли. Вочевидь комусь із апалчєнцев не сидиться і вирішили перевиконати норму на сьогодні. Як там Дмитро віршик склав?
Нам із верху наказали,
Щоб стріляти перестали.
Ми стріляти перестали -
Нас усіх перестріляли.
Якби ж я лише мав Расенган, як Наруто. Зараз би з'явився на ворожі позиції, та всіх роздухопелив.
Майже ніч, і раптом у тиші вечірньої природи лунають голоси "Іщі іх, ані ґдєта здєсь, Алєґ іх засьок". Ми гірко подивилися одне на одного з однією думкою: треба тікати, робити більше нічого. Піднялися, нишком пішли у зворотний бік від нашого ВОПу. До наших з того боку далеко, але краще бути виснаженим, ніж опинитися у полоні. Знову почалася черга обстрілів. Це дало нам можливість пересуватися швидко і не бути почутими.
***
За годину ходьби ми зрозуміли, що попереду теж ворог. Ми оточені. Вони знали, що ми тут, і розуміли, що далеко не зайдемо. На щастя попереду були шматки лісу, серед яких вирішили сховатися. Зайшовши межи тих шматків, ми зрозуміли, що це розвалини якогось Старого заводу чи поселення. Серед темряви було не розібрати. Тим часом ворог підступив до самого узлісся. Ми вирішили сховатися серед каміння. Дамо останній бій.
Вороги наближалися, нас помітили, почали відстрілюватися. Всі ми розуміли, що бій по-суті на виснаження запасів і з часом патрони у нас таки скінчилися. Ми засіли в кам'яних накриттях, ножі напоготові. Наближаються, підходять.
- Ані вон там далжни бить, па аґню ясна.
Чулося "гав, гав".
До нас в притул підійшов один, кавказької зовнішньості, посвітив у наш бік ліхтариком і посмішкою жорстокого очікування, ламано вимовив:
- Ну чьо, ґєнацидний, іді сюда, бандера. А?
Після цих слів він розвів руки, в одній з них був ніж. Він ще більш жорстоко усміхався. Хоче крові.
Та раптом він перечепився, ліхтарик випав і покотився до мене. Я підняв його і посвітив у його бік. Ошелешений він лежав головою в мій бік і озирався назад, смикаючи ногою. Я перевів світло ліхтаря на ногу. О Господи, її тримала рука, що витиналася з-під землі. Вона була майже повністю з голих кісток, зрідка з залишками шкіри чи м'язів, або покрита ґрунтом. Вона не просто випиналася, а міцно тримала його ногу.
Я не повірив своїм очам, а він у паніці різко потягся руками до ноги і почав звільняти її. Та рука не розтискалася. І тут ще одна рука випнулася з землі і схопила його вже за руку. За хвильку мрець, витягуючись за нього, наче за опору, виліз із-під землі. Це був напів-голий скелет, подекуди з залишками плоті та навіть тканиною.
Я був настільки ошелешений, що не міг поворухнутися. Кавказець почав кричати. Мрець схопив рукою його горло і придушив його так, що той перестав кричати, але лишався в свідомості. Дуже хриплим і шепітним голосом він проказав:
- Що, нашого хліба мало, кацапська гнида? Зараз дамо тобі хліб!
Із землі в мить почали зростати паростки пшениці, вони вилися навколо ніг та рук сидячого кавказця, а коли перетворювалися на колоски, то колючі впивалися в шкіру і пробивалися всередину. Вони пронизали наскрізь всі кінцівки та тіло кавказця, виходили з очей і обвиваючись навколо голови, заходили у вуха.
Мрець хрипло реготав: "ЗАРАЗ БУДЕ ТОБІ ХЛІБ! Ха-ха-ха-ха!"
Я продовжував стояти, Андрій сидів у засідці за мною, але я навіть не озирався на нього. Тим часом, підійшли друзі кавказця. Їх був із десяток з різних боків. Один з них заволав.
- Ета чьо такоє, шо за пугала? Щяс і єму врєжу. Він, а слідом і інші почав стріляти у скелет, я ліг. Скелет лише всміхнувся "Вам мало хліба? То зараз буде ще!"
Я, намагаючись щосили зрівнятися з ґрунтом, тим не менш посунув голову так, аби було видно поперед. Руки почали вилазити звідусіль під загарбниками. Ті почали панічно стріляти по ним, часом влучаючи собі в ноги, від чого ще більше лякалися і кричали.
Мрець підійшов до того, хто кричав і таким же самим жахливим голосом промовив:
"Може ти не хліба, а золота наших церков хочеш? Буде тобі золото, хахаха!!"
Миттю у нього під ногами з землі висунулися ще руки, одна з них триламала чашу, а інша якісь жовті листи, зім'яті в жменю. Мрець взяв чашу, його рука почала червоніти, а наколо в повітрі з'явилися брижі. Чаша теж почала нагріватися. Він взяв іншою рукою зліпок жовтих листів, і кинув його в чашу і помішував, примовляючи:
"Це золото з нашої церкви, яке ваші пращури так хотіли. Аби не знечеститися, ми його закопали разом із наших хлібом. Коли це виявили, нас обгородили загоном солдатів, і не давали вибратися, поки не скажемо, де. Якийсь час ми трималися, але потім почали вмирати найслабші, а хтось божеволів і починав їсти померлих. Не вижив ніхто, але й місця схованки не видав. Бери своє золото!"
Мрець довів золото в чаші до рідкого стану, і влив його тому загарбнику в горлянку. Початковий крик змінився на тишу, а тонкі струмені розплавленого, але холодніючого металу полилися з горла та живота загарбника. Він упав. Мрець вигукнув до інших схоплених:
"Вам хліба чи золота?"
Схоплені почали волати та вириватися, але все було даремно. Колосся починало виростати з землі та обвивати їх, втинаючись через шкіру. Руки з землі піднесли мерцю нову порцію позолоти і він нагнувся, аби взяти її. На мить він зупинився і його голова повернулася до нас. Він промовив:
"Тікайте, дітки."
Ми побігли щодуху. Так, ми припустили, що вони за нас, але вірити припущенням якось не дуже хотілося. До ранку вийшли на наш ВОП. Домовилися ніколи не згадувати про те, що побачили.
