>>122102>>122835Товстого каліку роздерли першим. Він не зміг бігти швидко як ми, тож став жертвою ракопічкуриків. І поки ми бігли чимдуж все далі і далі, до нас доносилися передсмертний писк, благання і прокльони цього хороброго пана. Та треба віддати належне його величі — завдяки його смерті ракопічкурики надовго відірвалися від нас.
Другий каліка став жертвою ракопічкурної підступності, коли ми забігли в якесь село. Під час бігу, прямо посеред стежки з-під землі вилізла клешня і схопила його за ногу. Другий каліка затнувся і впав на землю. Ми з половиною каліки взяли його за руки, щоб допомогти підвестись, але довкола нього раптово почали вилазити з-під землі й інші клешні, котрі хапли і шматували його тіло, обежу і навіть маску безосібності, що було вже вершиною цинізму. Наші потуги вирвати його з цих клешнів до успіху не довели, тож нам лишилося тільки натиснути F і продовжити втечу.
Село ми проминули неймовірно швидко. На вулицях не виднілось ані душі, тож попереджати про прихід злих ракопічкурів, які роздерають людей, було нікого. Лиш на околиці села, в яблучному садку, пасся чийсь поні. Нам стало шкода залишати його на поталу цим злим створінням, але рятувати не було часу. Тож я просто на бігу уперіщив його лозиною по сраці. Не знаю чи мотивувало це його рухатись куди подалі, але ніяких звуків, що свідчили б про його смерть, ми згодом не почули.
Тим часом я і пів-каліки бігли далі. Пів-каліки відрізнявся від цілого тим, що в нього не було ніг і частини торсу. Тому він бігав на руках, іноді допомагаючи собі тулубом. Проте він чудово міг лазити по деревах і ховатись в гіллі. Тому коли ми пробігали біля чергового садку, він зі словами “Ну, а далі ти сам” видряпався на дерево. Сказати що я зхуїв — нічого не сказати. Проте часу на випліскування агресії в мене не було. Ракопічкурі наступали на п’яти.
Я мчав як навіжений крізь Рачині степи. Я летів без огляду. Я рвав вперед, відчуваючи на своїй спині жар від дихання смерті. Я знав, що позаду немає нічого, окрім безмовного холоду забуття та абсолютного ніщо. І я поспішав вперед, намагаючись попередити інших.
Увага, попередження! Єдиного логічного кінця для своєї розповіді я не придумав. Тому обирайте будь-який, відповідно до вашого смаку. Нехай це буде невеликим інтерактивом.
Alt 1. An Hero
Я втомився бігти, а ракопічкурі все наближались. Життя пробігало перед моїми очима. Як я ріс, навчався, працював, фейлив з дівчатами, знову працював, знову фейлив але вже без дівчат. Ніяких яскравих емоцій, одна рутина протягом 29 років. Беззмістовне життя без сенсу та планів. Без амбіцій та перемог. Життя без життя.
Я зупинився.
Навіщо я живу. Заради чого рухаюсь вперед? Жага до життя? Ха! А чи хочу я жити далі? Чи СПРАВДІ хочу жити далі? Ні, не хочу.
Повернувся.
Перед моїм поглядом повстала орда ракопічкурів. Маленьких істот, натренованих на вбивство і знищення. Істот, єдиною ціллю було рвати все живе, забирати в нього життя і рухатись далі. Життя. Хочте забрати моє життя?! Я віддам вам його! Та перед цим заберу стільки ваших життів, скільки зможу. Око за око, клешню за клешню.
Першого ракопічкура, що добіг до мене, я з легкістю втовк ногою в пісок. Він жалібно пищав, проте я чавив його, доки писк не припинився. З авангардом цих малих істот я теж розправився без проблем. І ось, ввійшовши в раж, до мене підоспіла вся маса цих істот. Я їх товк, рвав роздерав на частини і вони дерли мене. Ми взаємно ненавиділи одне одного, і це було прекрасно. Я терзав ці маленькі тільця і вони терзали мене. Сотні, тисячі живих істот, вбитих моїми руками. Я був у крові — своїй і їхній. Я був у кишках — своїх і їхніх. Я був у них і вони були в мені. Вища ступінь екстазу і єднання зі смертю.
Сили покидали мене. Я видихнувся і впав. А вони ні. Їх було більше. Я намагався додавлювати їх руками, та рук не стало, .я гриз їх зубами та зникли й вони. Зникло все, лишався лиш біль. Але й він почав зникати, а я вже лину у невідомий край, де чекали лише мене. Край, де...
Alt 2. Падіння
Я втомився бігти, а ракопічкурі все наближались. Та ось переді мною замаячили будинки Кропивача — моєї рідної бірди, моєї гавані спокою серед розбурханих морів пригод.
Я збирався крикнути, заволати про допомогу, підняти тривогу аби попередити всих. Але осікся.
Перед містом кілька ананасиків гралося з маленькими ракопічкуриками. Вони бавилися з цими тваринками , вважаючи їх гарненькими миленькими курйозними істотками. Але вони помилялися. Помилявся і я, коли біг сюди. Їм не потрібні були ні ми, каліки, ні художник, ні трапошльондра. Їм був потрібен Кропивач, весь і повністю.
В мене підкосило ноги і я впав на коліна. Мене відразу оточили ракопічкурі. Проте я сам був не цікавий їм. Вони продовжили бігти до Кропиви, не зважаючи на мене. Моя присутність не заважала робити їм свою чорну справу.
Від міста почулись перші зойки здивування, а згодом і крики страху. Все місто, раптово, наповнилося болем і смертю. Крики і благання. Як від першого каліки. Але це були тисячі нещасних калік, які не знали що на них чекає. Місто, яке стояло собі обабіч доріг і нікому не заважало, раптово почало зникати.
Я підвівся і хитаючись пішов геть від міста. Від болі. Від криків. Я не міг зробити нічого. Нікому не міг допомогти. Я був і залишився нічим. Навіть для ракопічкурів. Вони все прибували і прибували. Проте їм було начхати на мене. Я ступав вперед і вони розходились, аби зімкнутися за мною. Мов вода. Мільйони молекул води з клешнями.
Alt 3. Мері Сью верхи на роялі.
Я біг і впав. Зарився носом в їбучий пісок цеї тупої пустелі. Десь позаду бігли ракопічкурі, і мені, ніби то, треба від них тікати. Ох, я все життя тільки те й робив, що тікав. В цьому я майстер. Тож, можна втікти ще раз. Вкотре.
- Ти не забився? - пролунав голос зверху. Я із здивуванням витягнув ніс із піска, мов той страус, і підняв голову. На мене, зігнувшись, дивився якийсь молодий чолов’яга. - Я тут проїздив недалеко, бачу — ти біжиш. Дай, думаю, спитаю чи допомога не потрібна.
Позаду нього стояла старенька, проте доглянута Аскона. Дивно, що цей чувак забувся в пустелі? Проте, орда вбивць що бігла позаду, мене цікавила більше. Точніше, нервувала. Я обернувся. До них було хоч і далеченько, проте розслаблятися не варто.
- А, ця пиздота, - промовив незнайомець. - Не бійся її, це улюбленці одного поїхавшого. Тварюки кусючі, проте при правильному підході стають слухняними, гиги.
Він сів в авто. Я крутив головою і не знав що робити далі — бігти, стояти чи прохати про допомогу.
- Ну що ти тупиш, га? Сідай давай, час не чекає.
Я сів в авто. Незнайомець нажав на педаль акселератора і ми зірвались з місця, прямо в гущу ракопічкурів.
- Правильно задавлений ракопічкур не вийобується. Максимум що він може в цьому стані — гарненько розкладатися і ставати кормом для черв’яків. А черв’яки пригодяться на рибалку, - говорив мій рятівник, давлячи автомобілем бідних тваринок.
В такому стилі пройшов залишок дня. Ввечері, коли ні одного живого ракопічкурика не залишилось, ми зупинилися і вийшли з авто. Вся пустеля, аж ген-ген до видноколу була усіяна трупиками. Я дивився на них, і мені було соромно за наше боягузтво і тупість. Треба було просто разом стати і почати давити цю пиздоту. Господи боже мій!
- До речі, - спитав чолов’яга, - як тебе звати? Мене - ...
