>>113387За такою назвою села я ледь не забувся навіщо сюди приїхав. Великопрутнівці. Хех, дивно.
Але ще дивиніше для мене було шукати чорт зна кого чорт зна де. Приїхав якийсь хій з міста в село купляти авто у діда, про яке почув у себе під забором. І що тут дивніше - назва чи я?
Я рушив по головній і, мабуть, чи не єдиній вулиці села в напрямку так званого центру, сподіваючись побачити хоч когось з місцевих та розпитати їх детальніше. Але окрім побріхуючих собак, нікого довкола не було видно. На плетений забор вистрибнув півень із кривим дзьобом, помахав крилами, вигнув шию і прокричав щось на зразок "Аскунурі-іку-у!" Потім зістрибнув і побрів у своїх справах.
Загалом, здавалося, що в селі людей нема взагалі. Звідусіль відгонило пусткою, хоча на подвір'ях стрічалась скотина а хатки виглядали входженими. Бредучи вперед та розглядуючи все довкола я ловив себе на думці що знаходжусь швидше на тимчасово полишеному знімальному майданчику, аніж в обжитому селі.
За якимось часом попереду почулись голоси. Вони звучали трохи незвично серед цієї природної тиші, але мене це трохи підбадьорило і я пришвидшив крок. Чим ближче я підходив, тим чіткіше ставали голоси. Один щось гучно та емоційно розповідав, просив, грозився та доводив, а другий спокійно та впевнено дискутував з першим. Розмова набувала емоційного накалу, і коли я вже підійшов до двору, де вона відбувалась, з воріт зі словами "Да і хуй с табой і тваєй машинай!" вилетів чоловік, зле зиркнув на мене і чимдуж попрямував туди, звідки я йшов. Я провів його збентеженим поглядом і впізнав одного з тих двох підзаборних. Дивно, якщо він отак пішов то що, авто вже продали? Чи продають занадто дорого? А може воно взагалі не продається? Я збентежено заглянув у двір.
- Еееааа...
- Заходь, - почув я такою інтонацією, ніби мене тут чекали вже давно. І перш ніж я встиг щось подумати, мої ноги самі занесли мене в двір.
В дворі стояв дід. І хоч те, що це саме дід, а не просто підстаркуватий чоловік, було видно відразу, але тримав себе він так моцно і невимушено одночасно, що будь-який мій одноліток-спротсмен із заздрощів здох би і не помітив як. Статура і харизма, гідна короля.
Від цих повністю здорових і гетеросексуальних вражень від іншого чоловіка я вчергове забувся нащо сюди прийшов.
- Теж авто купити хочеш? - запитав він у мене.
- Умгу, - мляво промимрив я.
- Ха, а чутки доволі швидко розлітаються навіть в цій глушині, - весело промовив він. В мене виникло відчуття що всьому зараз прийде гаплик. Але він швидко відреагував на мій настрій: - Гаразд, ходімо зі мною, - і рушив до гаража. Я поплівся за ним, розмірковуючи над тим, що не встиг привітатись відразу і на скільки доречним було б сказати йому "Доброго дня" прямо зараз.
Тим часом господар дійшов до гаража і відкрив двері. Всередині стояла старенька, але цілком доглянута Аскона. Її аристократичний екстер'єр вигідно вирізняв це авто на фоні як звичних Жигулів, так і новіших та кращих транспортних засобів. І що більше я заглядався на неї, то більше і ясніше в голові малювались картини, як я на ній їду по своєму місту, а на мене заглядаються всі няші міста і навіть сусідські дочки що приїжджають із столиці раз на місяць. Короче, в голову мені вдарила сперма і не бажала відступати.
Із солодких мрій мене вивів різкий крик з хати:
- Гіпервпав! Гіпервпав! Гіпервпав!
- Гіпервстав, курво! Сиди і не вийобуйся! - прокричав дід у відповідь. І вже до мене звичним голосом: - Не бажаєш проїхатись?
Проїхатись я, звісно, бажав. Тому він вивів авто з двору і поступився мені водійським місцем.
Ми не швидко їхали по селу. Не дивлячись на загальну роздроченість дороги, авто йшло м'ягко, ніби Волга по трасі національного значення. Я не відчував ні сильних поштовхів, ні ривків, нічого. Лише плавні погойдування та м'які крени на поворотах. Ідеальна їзда.
- Такої підвіски та плавності немає ні на одному авто в світі, повір! - говорив мені власник. І я йому вірив, і вірив беззаперечно.
Ми їхали по сільській вулиці. По тій самі вулиці, по якій я йшов сюди. Але якщо тоді вона була пустою, то зараз по ній снували люди. Хтось займався своїми справами, хтось проводжав нас здивованим поглядом, але село, що здалось мертвим, жило своїм життям. І я розтинав це життя на своїй новенькій Асконі. Чомусь в мене не було відчуття що це не моя Аскона і що її треба було купити. Це моя Аскона і я на ній їду.
- Дивися на них. - казав дід, - дивися на них всіх. Вони дивляться на тебе. Ти їх бачиш лише через це авто. І вони тебе бачать через нього. Ні на яке авто вони б не дивилися, лише на це. Це ж Аскона сімдксят другого року! - і я був з ним згоден. Цілком і повністю.
Ми їхали далі. І раптом серед звичного натовпу я побачив зеленоволосу дівчину. Таку незвичну і чітку на фоні оточуючих, що вмить замилувався. Тим часом вона озирнулась, зміряла нас презирливим поглядом і скорчила мармизу ніби побачила двох хробаків. Я здивувався від такої реакції, але дід опустив скло і прокричав їй "Шоб ти здохла, відьмо! Тьху на тебе!" Потім підняв його і швидко затараторив:
- Єдина нормальна, - він якось дивно зробив наголос на слові "нормальна", - серед всіх, і та, сука, відьма! Скількох чоловіків занапастила! Хто не приїздив до неї - зникав безслідно. Вдова чорна! Тримайся від неї подалі. Хоча що я тобі, потім сам взнаєш.
Я сумно зітхнув. Дівчина була симпатичною.
Щоб розрядити якось атмосферу, я торкнувся до великого, схожого на корабельний, компасу на торпеді. На його рухомій частині замість вказника півночі був вигравіруваний невеликий червоно-чорний кружечок. А на склі тьмяно відсвічувалось кілька зелених точок.
- А це що таке? - запитав я.
- О, це ,можна сказати, надпродвинутий навігатор. Вказує гіпернапрямок і все що ти захочеш. Іноді трохи збоїть, та то таке.
З цього пояснення я нічорта не зрозумів, але дідів настрій різко повернувся до позитиву і це мене влаштовувало.
Подальший наш круїз по селу проходив без ексцесів.Ми то тихо їхали вулицею, то вдавлювали тапку в пол, дражнячи всіх собак. При чому дідові це, схоже, подобалося більше ніж мені. Врешті-решт ми таки повернулися до його дому.
Заїжджаючи до двору я знову почув цей противний крик:
- Гіпервпав! Гіпервпав! Гіпервпав!
Дід, як і тоді, повторив свою чарівну мантру, після якої все завершилось.
- Це таке універсальне закляття, - змовницьки підморгнув він мені. - Після нього будь-хто заспокоюється.
Про будь-кого я не був згоден, але дехто, судячи з реакції, таки від нього заспокоювався.
І ось настав той час, якого я сильно чекав і боявся одночасно - час торгів. Ми стояли біля капоту і дивилися одне на одного. Він хитро на мене, я занепокоєно на нього. А непокоїтись було чому. Авто було, здавалось, у ідеальному стані.Плюс ще деякі плюшки. І ціна, про яку я все ніяк не міг спитати, дуже непокоїла мене. Ну дуже я хотів це авто. Ми деякий час обговорювали враження від поїздки, ціни на бензин та погоду, але, все таки, я наважився.
- Скільки? - жваво випалив я.
- Тисяча! - так само жваво випалив він.
У мене був лише еквівалент п'ятиста доларів. Тож на долю секунди в душу проліз хробак.
- Кропиванців! - так само жваво продовжив він. Я мовчки дістав гаманець і відрахував йому необхідну суму.
- Добре, - сказав він. - А тепер - до офісу юриста!
- Юриста? - перепитав я. - А сервісний центр?
- Не бійся, у нього є ліцензія і право працювати з держбазою.
"Офіс юриста" виявився звичайною хатою. Точніше - кімнатою в хаті. Якраз в том дворі, де гуляв когут з кривим дзьобом. Для проформи нас помаринували трохи в коридорі, а потім покликали до кімнати.
Юрист з дідом видно були старими знайомими, тому що ще з порогу завели розмову про погоду-негоду та врожай буряків. Я тактовно стояв в сторні і відмовчувався, розглядаючи інтер'єр. А розглядати було що - і старий маятниковий годинник, і різблений письмовий стіл, і крісла, що більше підійшли б для тронної зали, і гардини з фантастичними сюжетами, де дракони трахали фей а лицарі вбивали принцес. Зрештою, ті двоє перестали бебикувати і юрист серйозго запитав продавця:
- Ти певен що він підходить для авто?
- Цілком. Вони прийняли одне одного і стануть чудовим тандемом.
- А ти що?
- А явже відпочиватиму.
- Ну добре. Агов, хлопче, йди сюди. І знай, в нас тут все серйозно, так!
Ми втрьох сіли за стіл. Склали договір, підписали документи і за пів-години я навіть мав новенький ламінований тех-паспорт. На мій здивований погляд юрист відповів:
- Я ж казав що в нас все серйозно.
Ми ґречно розпрощались і я від'їхав на своєму щойнокупленому автомобілі. Дорогу назад я приблизно пам'ятав, тож заблукати не боявся.
Дорога до повороту на село зайняла хвилин двадцять. І хоч я пам'ятав, що дійшов ніби швидше, та списав це на суб'єктивну зміну відчуттів від здійснення покупки. На перехресті стояло кілька людей, які, судячи зі всього, чекали автобус. Я запропонував їм під'їхати зі мною, але вони всі як один відмовились. Чомусь не довіряє наш люд таким простим пропозиціям допомоги. Тож я вирішив проїхати цей шлях сам, насолоджуючись поїздкою в тиші. Але не судилося.
Через пів-сотні кілометрів і кількох годин петлянь по вузьких дорогах поміж осик і верб, я раптом зрозумів що заблукав. Дорога видавалась знайомою, але все одно я ніяк не міг зачепитись за якийсь орієнтир і тупо їхав у напрямку, який здавався мені вірним. Така їзда швидко втомлювала, до того ж на землю почали спускатись сутінки. Врешті-решт я виїхав до якогось хутірця. Ідей не було ніяких, і тому я просто зупинив авто і пішов спитати дорогу.
На стук в двері і вікна ніхто не відповів. Швидше за все, господарів не було вдома. Тож я сів на лавку і почав чекати. За пів-години з сутінок до авто підійшла фігура. Вона обійшла його, оглянула, трохи постояла, а потім рушила домене.
- Аскуне, старий ти пердуне, який біс тебе сюди заніс? - пролунав сиплий бас. - Нікого не знайшов то по мою душу прийшов?
- Перепрошую? - відповів я.
Фігура зупинилась.
- О, а ти ще хто? І чого на Асконі Аскуна? Де старий?
- Ну я купив це авто і от...
- Ууу! - фігура підійшла ближче. Це, виявилось, був звичайний чоловік в маскхалаті з гвинтівкою через плече. Він обережно зняв гвинтівку, притулив до стіни і сів біля мене. - Вітаю, юначе, ти виграв джек-пот.
- Дякую. А ви не могли б підказати мені дорогу до міста?
- Ну, це ти не в того спитав. Я добре знаю свою локацію, але не дороги. Тобі краще повернутись і детально про все взнати у старого. Або в когось із села. А я не знаю, не підкажу.
Я тяжко зітхнув. Мене перемагала втома, і я зовсім не міг знов кудись їхати.
- А знаєш, - сказав чолов'яга, - я не проти якщо ти в мене повідпочиваєш. А до завтра наберешся сил і поїдеш куди треба.
Я радо згодився і ми пішли до чоловіка в хату. Він ще збирався мене нагодувати свіжою зайчатиною, але я виключився ледь притулившись до подушеки. Тож зайцем він вечеряв сам.
...Далі буде...
