[ Кропивач ] [ a / b / bugs / c / d / f / g / i / k / l / m / p / t / u / ]
Banner

/m/ - Музика

Name
Email
Subject
Comment
Файл
Пароль (For file deletion.)

File: 1603316803.470976-.jpg ( 11.36 KB , 203x250 )

⋮⋮⋮   No. 4538

Нитка присвячується видатним українським композиторам та їх творчості. Усілякі Моцарти, Бетховени та Бахи то добре, та зрештою і про своїх не треба забувати.

Нитку створюю, скоріш, для себе з освітньою метою, але впевнений, що і іншим безосам буде корисна.

https://www.youtube.com/watch?v=3Ca3MPu_2HA&list=RD3Ca3MPu_2HA&start_radio=1

⋮⋮⋮   No. 4539 OP

File: 1603318511.467025-.jpg ( 85.52 KB , 378x591 )


⋮⋮⋮   No. 4540 OP


⋮⋮⋮   No. 4541 OP


⋮⋮⋮   No. 4542 OP


⋮⋮⋮   No. 4543 OP

File: 1603319258.860107-.jpg ( 36.84 KB , 450x572 )


⋮⋮⋮   No. 4544

А є щось велике, хоча б на хвилин 30?

⋮⋮⋮   No. 4546 OP

>>4544
Ну це якщо самі опери у повному обсязі їх в інтернеті багато, але нічого цікавого в самих операх не бачу, або якісь компіляції музичних творів, але їх в ютубі ніхто не робив, знаходив тільки окремі праці.

М.Скорик Б.Півненко Карпатський концерт для оркестру

⋮⋮⋮   No. 4547 OP


⋮⋮⋮   No. 4551 OP


⋮⋮⋮   No. 4557

Георгій Матвіїв—бандурист, композитор, аранжувальник, соліст НАОНІ (Національний академічний оркестр народних інструментів) оркестра.
Георгій Матвіїв - Take Five

⋮⋮⋮   No. 4564 OP


⋮⋮⋮   No. 4565 OP


⋮⋮⋮   No. 4679


⋮⋮⋮   No. 4765

File: 1611582305.031857-.jpg ( 52.02 KB , 770x577 )


⋮⋮⋮   No. 4921

File: 1614023376.359102-.jpg ( 49.52 KB , 640x428 )


⋮⋮⋮   No. 5433

None
Ігор Гайденко - Концерт "Сонячне коло" для цимбалів та оркестру.

⋮⋮⋮   No. 5627

File: 1628269554.890328-.jpg ( 145.73 KB , 700x394 )

Коли цвіте папороть. Фольк-опера Євгена Станковича
Коли цвіте папороть. Фольк-опера Євгена Станковича

⋮⋮⋮   No. 5628

File: 1628270289.11126-.jpeg ( 299.46 KB , 1600x1200 )

Borys Lyatoshynskyi - Concert Etude-Rondo. Oleksander Kozarenko
Борис Лятошинський - Концертний етюд-рондо. Олександр Козаренко - фортепіано.

⋮⋮⋮   No. 5902

File: 1634084418.957625-.jpg ( 183.88 KB , 825x522 )


⋮⋮⋮   No. 6079


⋮⋮⋮   No. 6243

File: 1640553853.848407-.jpg ( 223.51 KB , 627x837 )


⋮⋮⋮   No. 6450

File: 1644268851.790129-.jpg ( 22.94 KB , 610x767 )


⋮⋮⋮   No. 6541

Олександр Білаш - Пісні (LP 1969)
Завтра був би 91 рік.

⋮⋮⋮   No. 6671


⋮⋮⋮   No. 7006


⋮⋮⋮   No. 7154


⋮⋮⋮   No. 7293


⋮⋮⋮   No. 7600


⋮⋮⋮   No. 8269

File: 1675038459.203517-.jpg ( 70.44 KB , 1240x260 )

https://soundcloud.com/mykola_lebed/vtrachaj
Микола Лебідь - танець втраченого

⋮⋮⋮   No. 8332


⋮⋮⋮   No. 8765


⋮⋮⋮   No. 8838


⋮⋮⋮   No. 8839

Порекомендуйте хтось українського модернізму/авангарду.

⋮⋮⋮   No. 9129

File: 1684099674.777223-.JPG ( 137.84 KB , 629x960 )

V. Zaderatsky Prelude & Fugue No. 2 in a moll/ В. Задерацький Прелюдія і Фуга ля-мінор
From the cycle: 24 Preludes and Fugues by Vsevolod Zaderatsky (1937/38)
"Circus Horsemen" by Vsevolod Zaderatsky

ЗАДЕРА́ЦЬКИЙ Всеволод Петрович (21. 12. 1891, Рівне – 01. 02. 1953, Львів) – композитор, піаніст, педагог, письменник.
Батько В. Задерацького. Член СКУ (1946), СК Москви (1932). Учасник 1-ї світової війни.
Закін. юрид. факультет Моск. університету (1915), Моск. консерваторію (1923; кл. фортепіано Г. Пахульського, К. Кіппа, композиції – С. Василенка, М. Іполитова-Іванова, диригування – О. Орлова).
Брав уроки з поліфонії та контрапункту у С. Танєєва. Від 1920 (з перервою) – викл. Рязан. муз. училища (Росія).
1921 та 1926 перебував під арештом.
1929–34 – диригент при Всесоюз. комітеті радіомовлення в Москві; 1934–37 – викл. Ярослав. муз. училища (РФ).
1937 заарешт. втретє (причиною арешту стали «антирад. висловлювання», серед яких було твердження про те, що муз. життя в Україні інтенсивніше за ярославське), засудж. до 10 р. ув’язнення.
Покарання відбував у Магадан. обл. (РФ), де 1939 разом із засудж.
музикантами заснував Магадан. філармонію й симф. оркестр.
1940 звільн. за амністією, повернувся до Ярославля.
Під час 2-ї світової війни перебував у Казахстані.
1944 – худож. кер. Краснодар. філармонії (РФ).
1945–49 (з перервою) – викл. Житомир. муз. училища, 1949–53 – Львів. консерваторії.
Серед учнів – В. Васіна-Ґроссман, К. Птиця.

Творчий доробок композитора вирізняється тяжінням до поліфонічності, використанням засобів романт. та імпресіоніст. лексики.
Більшість його творів знищено під час обшуків та арештів.
Здійснив низку записів на фірмі «Мелодія».

Серед літ. творів З. –
драма «Лихолетье» (1934),
роман «Человек идет по эпохе» (1942–43, незаверш.),
драма «Марсианин»
і фарс-памфлет «Оранжевое счастье» (обидва – 1947–48; усі – неопубл.).


Основні твори

опери –
«Кров і вугілля» (1931),
«Валенсіанська вдова» (за комедією Лопе де Веґи, 1934; 2-а ред. – 1950);

для симф. оркестру –
симф. «Фундамент» (1933),
Симф. № 1 (1951); Камерна симф. для 9-ти музикантів (1940);

для струн. оркестру –
«Лірична симфонієта» (1932);

для домри з оркестром –
Концерт (1947, на укр. нар. теми);

для хору з оркестром –
«Реквієм» (1932);
Сюїта на укр. нар. тексти (1950);
хор. поема «Косенкові» (1948);

для фортепіано –
Сонати № 1–5 (1928–41),
Сюїта (у 9-ти ч., 1944),
цикли «Мікроби лірики» (1929),
«Порцелянові чашки» (1930),
«24 прелюдії та фуги» (1937–38),
«Східний альбом» (1940),
«Легенди» (1944);
вокал. цикли;
романси;
музика до театр. вистав.

⋮⋮⋮   No. 9130

File: 1684100408.980739-.jpg ( 181.5 KB , 498x733 )

Музика часів війни. Федір Якименко - Три п’єси на українські теми.
Fedir Yakymenko - Urania. Heaven's Muse/ Федір Якименко - Уранія. Муза небес/ Roksolana Kit - piano
Fedir Yakymenko - Fantasy op.26bis

Федір Степанович Якименко (1876, с. Піски - 1945, м. Париж (Франція)) - український композитор, піаніст, теоретик і педагог. Рідний брат українського композитора Якова Степового (Яків Якименко).
Десятилітнім хлопцем був відібраним до Придворної капели у Петербурзі. У 1886 — 1895 рр. навчався гри на фортепіано у російського композитора і піаніста М. Балакірєва, у 1900 р. закінчив Петербурзьку консерваторію (по класу композиції у М. Римського-Корсакова та А. Лядова).
З 1897 р. працював учителем на диригентських курсах Придворної капели. Працював директором музичних шкіл у Тбілісі (1901-1903 рр.) та в Ніцці (1903-1906 рр.), викладав композицію і теорію музики у Санкт-Петербурзькій консерваторії (1914-1923), де навчав Ігоря Стравінського.
Коротко перебував у Харкові, а з 1924 р. працював професором музичного відділу Українського вищого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова у Празі. Серед його учнів були 3еновій Лисько, Микола Колесса. В цей час пише «Практичний курс науки гармонії у двох частинах з задачником» (1925 р.), виступає як піаніст-концертант і диригент хору. З 1928 р. і до смерті живе у Франції.

Ф. Якименко - один з визначних представників неоромантичної течії в музиці ХХ ст. з помітним впливом імпресіонізму і деякими віяннями сучасного йому модерністичного напряму. Для музичних творів Ф. Якименка характерна досконала композиторська техніка, витончений смак, елегантність і поетичність настрою.

Автор опери «Фея снігів», проте основне місце в його творчості належить інструментальній музиці, зокрема до творчого доробку композитора належать дві симфонії, симфонічні поеми, Увертюра, Сюїта, струнне тріо, сонати: для віолончелі, для скрипки, «Consolation» для арфи, численні фортепіанні твори та ін. Окремі твори Ф. Якименка побудовані на мелодиці українських народних пісень: Перший симфонічний балет «На українських пагорбах», Шість українських п’єс для фортепіано в чотири руки, «Романси та пісня на українські вірші». Він автор численних солоспівів, церковних творів («Отче наш», «Херувимська» та ін.) та хорових обробок українських народних пісень.

⋮⋮⋮   No. 9131

File: 1684101228.044899-.jpg ( 94.24 KB , 1200x630 )

Silvestrov / В. СИЛЬВЕСТРОВ, документальний фільм
Валентин Сильвестров. Три багателі (ескіз, автор - piano). Квітень 2022.
Ukrainian Freedom Orchestra: Valentin Silvestrov’s Symphony No. 7

"Київський композитор Валентин Сильвестров – один із найбільш своєрідних сучасних художників. Про його музику завжди сперечаються, але, водночас, стежать за нею із незрадливим інтересом.

Шлях Сильвестрова (народився 1937 року) сповнений протиріч і стрибків. Композитор не пройшов повз найрізноманітніші технологічні системи нашого століття, нетрадиційні, незвичайні інструментальні склади. Тому його творчість часом здається експериментальною. Однак це – зовнішня форма. Більш пильний погляд на творчий шлях Сильвестрова свідчить про інше. Його художня натура дуже творча і, разом з тим, чуйна до неймовірно різних явищ. Розвиваючись, київський автор, справді, входив у русло багатьох, часом далеких одне від одного художніх процесів. При цьому ним ніколи не керувало бажання бути на гребені моди. Маючи тонкий внутрішній слух, неабияке чуття відбору, він не приймав чужого своїй індивідуальності, а завжди знаходив близьке, повчальне для себе й на диво природно освоював це, переплавляючи вже в тканини власних творів, – свобода музичної думки один із сильних боків Сильвестрова.

Шлях цього композитора вартий уваги як шлях будь-якого талановитого, мислячого художника. Примітний він і в сенсі освоєння Сильвестровим тих чи інших традицій. Причому, «освоєння» було досить щільним, насиченим, можливо, тому, що Сильвестров прийшов до консерваторії пізно – з третього курсу будівельного інституту. Серед впливів, які позначилися на манері композитора, були й такі, що супроводжували його все творче життя, були й інші, характерні переважно для його творчого зростання. Серед перших –Чайковський із його здатністю мелодіювати всі елементи музичного цілого, створювати залежність інтонаційного шару від емоційних порухів душі, будувати протяжні лінії безперервного розвитку. У цьому ж ряду Рахманінов (зокрема романси, Третій фортепіанний концерт), у музиці якого ще студентом Сильвестрова вражала чистота душевного світу, широта дихання. Багато чого він навчився у Шуберта, сприйнявши всеосяжну пісенність тканини, вміння повідомляти невимушеність звуковому потоку при змінах тональностей, типів ритміки, фактури. Звичайно, ці впливи завжди опосередковані, перероблені, а головне, зазначені властивості притаманні й обдаруванню самого Сильвестрова.

Крива художнього зростання композитора химерна. Спочатку його художнє зростання стимулювало вивчення Баха й Шопена. У великого німецького майстра молодий музикант сприйняв духовну змістовність, поліфонічну майстерність; у Шопена – мелодійну відточеність, розкутість форми. Інтерес до нової музики розпочався з освоєння Прокоф’єва (особливо приваблювали його ліричні «ранкові» мелодії), Дмитра Шостаковича, вчителя Бориса Лятошинського. Тож в епічній мужності образного ладу Сильвестрова можна впізнати вплив Б. Лятошинського; в драматичному пафосі, масштабності формотворчості, світлій, об’єктивного плану ліриці – традиції Д. Шостаковича.

Наступний етап розвитку композитора – знайомство з нововіденською школою і паралельно захоплення Моцартом. У Моцарта Сильвестров вчився ритмічної енергії, відчуття ритму як способу існування музики, ігровому началу. Нововіденці дали молодому автору розуміння важливості інтонаційного відбору, самоцінності кожного звуку, спрямованості мелодійної лінії. Але процес освоєння у Сильвестрова, як завжди, супроводжувався індивідуальним поглядом на художнє явище.

Тоді ж виник інтерес до Стравінського з його стильовою багатоманітністю, приголомшливим умінням робити своїм будь-який матеріал. Особливо привабив Сильвестрова неокласицизм Стравінського, здатність цього майстра залишатися собою у численних метаморфозах. Імовірно, осягнення Стравінського пізніше породило цілий напрям у творчості Сильвестрова, який умовно можна назвати «ретро».

Просуваючись «сходами традиції», Сильвестров звернувся до Дебюссі, найбільше захопившись його оперою «Пелеас і Мелізанда». Одночасно з музикою Дебюссі Сильвестров знайомився також із творами таких авторів, як Штокгаузен, у якого його привабили значущість ідей, масштабність мислення, Булез (особливо зацікавив Сильвестрова «Молоток без майстра»), Лігеті. І від них, дотримуючись свого правила критичного відбору, композитор взяв лише потрібне собі, перш за все, значення раніше другорядних засобів – мікродинаміки, агогіки, витонченої штрихової техніки. Важливим для творчого зростання Сильвестрова стало вивчення Вагнера і, зокрема, Малера.

70-ті роки – роки зрілості Сильвестрова. До цього часу склався і відшліфувався його власний самостійний стиль.

Напевно, найправильніше означити світогляд Сильвестрова як переважно ліричний. Але в загальному ліричному руслі безліч відтінків – від споглядального до драматичної експресії. І драматизм у його мистецтві – внутрішній, це драматизм підводної течії.

Подібно до багатьох художників ліричного складу, Сильвестров дуже чутливий до світу природи. Він прагне почути й передати у своїх творах не лише її звуки – спів, дзвони, шуми, скрипи – і зберегти не просто пейзажні замальовки. Природа його цікавить як диво зі своїми осяяннями, відкриттями, рідкісною красою і фантастичною химерністю, вишуканою крихкістю і бурхливими катаклізмами. Здається, що композитор, як і дуже близький йому поет Тютчев, хоче осягнути таємниці природи, дізнатися мову квітів і трав, загадковість каменів і гір, таємничість лісів і озер. Здається, що він намагається передати саму вдачу явищ природи, її вічну змінність і закономірну циклічність.

Коли слухаєш музику Сильвестрова, помічаєш її сокровенну властивість: смак до безпосереднього сприйняття життя поєднується тут із пошуком філософського осмислення буття; відчуття об’єднується з сутністю, мить із вічністю. Про що б не розповідало мистецтво Сильвестрова, яким би проникненням у пантеїстичний дух не було, воно завжди насичене високою духовністю. Адже етичні, моральні проблеми – основні проблеми творчості Сильвестрова, навколо них його біль, радість і глибина. Тому, напевно, його музика така виразна (надто у зрілий період), така благородна і красива; тому в його творчості останнє слово залишається за чистим, піднесеним началом. І якщо характеризувати риси його ліричного світогляду, то стає зрозуміло, що він не вузько суб’єктивний, а несе філософський зміст. Це вміння побачити взаємозумовленість індивідуальної людської долі й загальних життєвих процесів. Це сприйняття світу, за якого розрізнені суперечливі частини буття стягуються в єдине сутнісне ціле. Це та лірика, що «говорить про значне, високе, прекрасне … своєрідна експозиція ідеалів і життєвих цінностей»."
https://duh-i-litera.com/silvestrov-valentin

⋮⋮⋮   No. 9338


⋮⋮⋮   No. 9431

File: 1686303075.648884-.jpg ( 14.34 KB , 245x340 )


⋮⋮⋮   No. 9432

File: 1686303533.312515-.jpg ( 7.63 KB , 211x239 )


⋮⋮⋮   No. 9434

File: 1686303957.405969-.jpg ( 99.26 KB , 585x689 )


⋮⋮⋮   No. 10009

File: 1690529684.141495-.jpg ( 156.08 KB , 408x600 )

Y. Meitus "Allegro".Bogdana Pivnenko (violin), Anna Khmara (piano)
KONTAKT TV: Marko R. Stech, «Очима культури» № 70, Yulii Meitus; Юлій Мейтус
Y. Meitus (1903-1997) Overture to the opera 'The Young Guard' (Молода Гвардія)

Юрій (Юлій) Сергійович Мейтус народився 1903 року в Єлисаветграді (нині Кропивницький) у родині відомого лікаря. Батько майбутнього композитора був великим поціновувачем опери, відвідував усі оперні прем’єри, неодмінно беручи з собою сина й доньку. Мама хлопчика чудово грала на роялі й щовечора виконувала для рідних музичні твори. Юрій ходив до музичної школи і навчався грі на фортепіано. Перший концерт відбувся, коли хлопцеві виповнилося 11 років: він акомпанував гімназійному хорові, що виконував твори М. Лисенка та українські народні пісні. Під час навчання в гімназії Юрій почав і сам писати музику–романси та балади на твори улюблених поетів.

У 1924 році Юрій Мейтус створив один із перших в СРСР джаз-бендів. З 1926 року він співпрацював зі славетним театром «Березіль» Леся Курбаса, для якого створив музику до 13-ти вистав, зокрема до «Мини Мазайла», «Народного Малахію», «Диктатури», «Чотирьох Чемберленів». У театрі композитор зустрів молоду актрису Олександру Васильєву, з якою невдовзі одружився. Це було не лише кохання всього життя, а й творча співпраця: дружина писала лібрето до опер композитора. Розгром театру «Березіль» та розстріл Леся Курбаса в 1937 році за наказом радянської влади загрожували репресіями і молодому музиканту. Щоб мати можливість жити і творити, митець мусив створювати поруч із неповторними авторськими композиціями «ідеологічно правильні» твори.

Юрій Мейтус вважається фундатором модерної української опери. Він є автором 17 різноманітних за жанрами опер: побутових («Украдене щастя»), історико-епічних («Ярослав Мудрий»), романтично-казкових («Донька вітру», «Лейлі і Меджнун»), героїчних («Молода гвардія», «Абакан»). Значне місце в його творчості займає вокальна музика – він є автором близько 300 романсів на слова Лесі Українки, І. Франка, Т. Шевченка, В. Сосюри, А. Малишка, П. Тичини, Д. Павличка, О. Пушкіна та інших. Багато інструментальних та хорових творів написано для дітей.

⋮⋮⋮   No. 10156

File: 1692131217.962101-.jpg ( 42.98 KB , 517x765 )

“Відомі львів'яни”. Філарет Колесса
Філарет Колесса. Вулиця. Квартет з бандурою
Микола Колесса. Симфонія №2, диригент - Ілля Ступель (6 грудня 2013 р.)

Академік Філарет Михайлович Колесса (1871–1947)–вчений зі світовим ім'ям, чия багатогранна і плідна діяльність стала значним внеском у розвиток української фольклористики і літературознавства.

Двоюрідним дідом Філарета був відомий український однин із фундаторів галицької композиторської школи священик Іван Лаврівський, автор багатьох пісень і музики до театральних вистав. А оперний співак світової слави Модест Менцинський – двоюрідним братом. Відомими людьми стали і два брата Філарета – Іван Михайлович, будучи військовим лікарем, упорядкував збірник українських народних пісень і мелодій села Ходовичі, а Олександр Михайлович лишив помітний слід у мовознавстві та літературознавстві. Музикантами стали і діти Філарета, син Микола та донька Дарина, а племінниця Любка Колесса–знаменитою піаністкою.

Коли Філарету виповнилося сім років, під час пологів помирає його мама. Батько лишився сам з п’ятьма дітьми на руках. Попри невеликі статки сільського священика, він зробив усе, щоб усім дітям дати добру освіту.

Філарет закінчив Стрийську гімназію, а після цього ще рік студіював різні науки у Відні: теологію у духовній семінарії, гармонію у відомого композитора Антона Брукнера в університеті. Крім цього, диригував хором при греко-католицькій церкві Святої Варвари та не упускав найменшої нагоди відвідати оперний театр чи концерт.

У 1892 році Філарет вступає на філософський факультет Львівського університету. Після його закінчення понад 30 років викладає у гімназіях Стрия, Самбора, Львова, поєднуючи педагогічну працю з наукою.

Ще під час навчання в гімназії захоплюється збиранням та дослідженням фольклору, публікуючи свої записи в часописі «Народ» за 1890 рік. На той час він знайомиться з роботами Миколи Лисенка в цьому напрямку і в 1896 році наважується надіслати свої обробки українських пісень, щедрівок. Отримавши схвальну оцінку, ще більше утверджується в необхідності композиторської роботи в цьому напрямку.

У 1898 році вийшла монографія «Людові вірування на Підгір’ї в селі Ходовичах Стрийського повіту», передмову до якої написав Іван Франко. Ця робота засвідчила появу в українській етнографії цікавої, оригінальної особистості. Того самого року вийшла двотомна збірка обробок обжинкових пісень, яку автор присвятив Миколі Лисенку.

Поступово композиторський інтерес до фольклору переріс у суто науковий. Від 1902 року як музичний етнограф здійснив низку фольклорних експедицій на окраїнні українські землі (Бойківщину, Лемківщину, Закарпаття, Полісся), виступаючи і як транскриптор (поклавши на папір кількасот народних вокальних та інструментальних мелодій) та редактор, укладач численних класичних народномузичних збірників.

Роботи Філарета Колесси мали неабияке значення для науки. Його дослідження «Огляд українсько-руської народної поезії», яке побачило світ у 1905 році, довело єдність української культури, розділеної кордонами двох імперій.

Упродовж багатьох років підтримував тісні творчі зв’язки й активно співпрацював з плеядою однодумців і друзів, серед яких — Іван Франко, Микола Лисенко, Володимир Гнатюк, Климент Квітка, Леся Українка, Станіслав Людкевич, Осип Роздольський, а також численні закордонні колеги: Ільмарі Крон, Роберт Лях, Матіаш Мурко, Ласло Лайт…

Саме на запрошення Климента Квітки та Лесі Українки, яка фінансувала експедицію, здійснив у 1908 році поїздку на Полтавщину для запису на фонографічні валики українських народних дум. Поклавши записане (робив це особисто, а також миргородський художник Опанас Сластіон, Леся Українка та Климент Квітка) на папір, уклав у двотомник «Мелодії українських народних дум» (1911, 1913). Леся Українка, ознайомившись із роботою дослідника, писала: «Незвичайно втішно було мені бачити сю велику працю викінченою і доведеною до ладу Вашим високоосвіченим старанням. Тепер уже справді можна сказати: «Наша пісня, наша дума не вмре, не загине!». Честь Вам і дяка за Ваші труди!».

1918 року Філарет Колесса став доктором філології у Віденському університеті. Пізніше викладав українську словесність у Львові і Українському таємному університеті. У 1938 році публікує фундаментальну працю «Українська усна словесність» - фактично перший посібник з історії українського фольклору.

Радянська влада, прийшовши на Галичину у 1939 році, зробила вченого одним із об’єктів своєї пропаганди – він стає професором Львівського університету, очолює кафедру фольклору та етнографії у Львівському університеті, а пізніше – Львівську філію Інституту українського фольклору та Львівський етнографічний музей. Його навіть обирають народним депутатом УРСР. Щоправда, за це доводиться виконувати певні специфічні замовлення партії – у 1945 році Колесса стає упорядником збірки «Фольклор Вітчизняної війни», де оспівується Червона армія, партизани і Сталін.

⋮⋮⋮   No. 10302


⋮⋮⋮   No. 10453

File: 1695435337.359244-.jpg ( 28.68 KB , 600x447 )

2023.08.08 І. Карабиць, "П'ять музичних моментів" для фортепіано з оркестром

Іван Федорович Карабиць (17.01.1945, с. Ялта Донецької обл. – 20.01.2002, Київ) – український композитор, педагог, музично-громадський діяч. За походженням грек.

У 1959–1963 рр. навчався в Артемівському музичному училищі, закінчив його по класу фортепіано. У 1961–1963 рр. працював концертмейстером училищного хору, тоді ж почав писати музику. У 1963–1971 рр. навчався на композиторському факультеті Київської державної консерваторії ім. П. І. Чайковського в класі Б. М. Лятошинського, з 1968 р. – у класі М. М. Скорика, під керівництвом якого закінчив аспірантуру (1972–1975 рр.). У 1964–1967 рр. служив в армії. У 1967–1975 рр. працював диригентом ансамблю пісні і танцю Київського військового округу. У 1975–1983 рр. – на творчій роботі. З 1983 р. викладав у Київській консерваторії (нині Національна музична академія України ім. П. І. Чайковського). Серед учнів І. Ф. Карабиця – В.Полева, А. Ро¬щенко, А. Бондаренко, О. Ільницька, В. Ракочі, А. Гончаров, Н. Яремчук та ін. З 1972 р. – член Спілки композиторів України (СКУ). У наступні роки обирався до складу правління СКУ і СК СРСР, був головою правління Музфонду України (1979–1983), заступником голови правління СКУ з питань міжнародних зв’язків та керівник комісії масових жанрів. У 1994–2000 рр. – художній керівник Національного ансамблю солістів „Київська камерата”, фундатор циклу концертів „Час камерати”. У 1990 р. став автором ідеї та постійним директором і художнім керівником Міжнародного музичного фестивалю „Київ Мюзик Фест”. Тринадцятий фестиваль „Київ Мюзик Фест’2002” було присвячено пам’яті Івана Карабиця.

У 1995 р. став одним із засновників Міжнародного благодійного фонду конкурсу пам’яті Володимира Горовиця, у 1995–2001 рр. – постійний голова журі Міжнародного конкурсу молодих піаністів пам’яті В. Горовиця. З 1998 р. – художній керівник Міжнародного музичного фестивалю „Київські літні музичні вечори”.

І. Карабиць брав участь в роботі Всеамериканської асоціації адміністраторів музичних навчальних закладів (1995, м. Міннеаполіс, США), виступав з лекціями про українську музику в Українському інституті Америки (Нью-Йорк), в Університеті штату Невада (США), був запрошений Чикагським симфонічним оркестром як composer in residence.
Нагороди

Народний артист України (1991), заслужений діяч мистецтв України (1974), лауреат премії Ленінського комсомолу (за ораторію “Заклинання вогню” і Симфонію № 2, 1981), лауреат Республіканської премії ім. М. Островського (1978), лауреат Всесоюзного конкурсу композиторів (за Концерт № 1 для фортепіано з оркестром, 1969), дипломант Всесоюзного конкурсу (за ораторію “Земле моя, на ймення Донбас”).

Професор Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського (1998), член правління Національної спілки композиторів України, член правління Українського фонду культури і Національної комісії з питань культури при ЮНЕСКО.
Творчість

Початковий період творчості композитора позначений вільним використанням додекафонії. Твори раннього періоду (1 соната для віолончелі, симфоніетта для струнного оркестру, сонатина для фортепіано) відрізняються тяжінням до експресивного типу висловлення та пошуком індивідуального стилю. У 70–80-і роки визначилося тяжіння композитора до концепційної масштабності у втіленні філософської проблематики, громадянської тематики (теми Батьківщини, пам’яті, морального обов’язку). Позначився пріоритет симфонічних жанрів у їх взаємозв’язку із сценічними, вокальними жанрами, інструментальним концертом (Концерт для хору, солістів і симфонічного оркестру “Сад божественних пісень” на вірші Г. С. Сковороди, опера-ораторія “Київські фрески”, три концерти для оркестру). У симфонізмі І. Карабиця виявилося тяжіння до драматичному типу як провідному в синтезі різних жанрових начал (у взаємозв’язку епосу, драми і лірики в симфонії-епопеї “П’ять пісень про Україну”, конфліктно-драматичного і ліричного – в Третій). Музична лексика композитора відображує багатовекторність стильових орієнтирів: різні жанрово-стильові пласти українського фольклору (дума, протяжна пісня, інструментальні награші) і національного професійного музичного мистецтва (знаменний розспів, кант, хорова культура бароко, стилістика Б. Лятошинського), музична класика ХХ ст. (Г. Малер, Д. Шостакович, Б. Барток, І. Стравинський) та новітні тенденції, масові жанри. Універсальність музичної мови творів наступного періоду визначилась синтезом різних елементів сучасних композиторських технік (несерійної додекафонії, пуантилізму, кластерності, алеаторики, сонористики) у поєднанні із новотональною та новомодальною звуковисотною організацією, перетином різних стильових тенденцій (неокласицизму, необароко, неоімпресіонізму, джазової лексики). В образній сфері посилюється трагічне начало та актуалізується тема покаяння (Концерт № 3 “Голосіння”, Концерт-триптих для оркестру), по-новому зазвучала пантеїстична тема (“Music from Waterside”).

https://www.karabits.com/biography/

⋮⋮⋮   No. 11034


⋮⋮⋮   No. 11043

File: 1700862491.616162-.jpg ( 129.08 KB , 700x525 )


⋮⋮⋮   No. 11044

File: 1700863303.35155-.jpg ( 262.9 KB , 636x900 )

А. Рудницький Арія Довбуша Михайло Мінський

Антін Рудницький, як і його старший брат Михайло, відомий у Львові письменник і літературний критик, зажив собі слави людини радикальних поглядів і принципової позиції.
Музику почав писати ще в 15-річному віці і його мистецький світогляд із юності формувався під впливом новаторських музичних течій.
У сімнадцять вже виступав із власними концертами як піаніст, а за рік здобув першу нагороду на композиторському конкурсі.
Через послідовне намагання модернізувати українську музику, аби вона крокувала у ногу із часом і відповідала європейському рівню, частенько наражався на нерозуміння або й гостру критику з боку колег-музикантів.
Щоправда, це ніяк не зупиняло завзятого новатора–Антін Рудницький впевнено обстоював свої позиції у пресі і в приватних дискусіях.

Народився 1902 р. у с. Луках поблизу Самбора на Львівщині у сім’ї нотаря Івана Рудницького, сина греко-католицького священика Михайла Рудницького, та Іди Шпіґель, доньки єврея-крамаря.
Батьки подолали довгий і тернистий шлях до свого одруження, адже обидві родини чинили серйозний спротив їхнім стосункам.
Однак палке кохання таки перемогло–Іда вихрестилася у католичку (взяла ім’я Ольга) і молодята взяли шлюб у костелі.
Антін був наймолодшою дитиною у родині–мав старших братів Михайла, Володимира, Івана та сестру Мілену.
Середню освіту хлопець здобував спершу у німецькій гімназії у Львові, а на останній восьмий рік навчання перевівся до української академічної гімназії.

1922 р. А. Рудницький виїхав до Берліна, де упродовж чотирьох років навчався у Вищій музичній школі (клас фортепіано в Еґона Петрі й Артура Шнабеля, клас композиції у Франца Шрекера, клас диригування в Юліуса Прювера), яку закінчив 1926 р. Згодом упродовж року вивчав музикознавство у Берлінському інституті, отримавши звання доктора музикознавства.
Також у цей період співпрацював з українським часописом «Літопис Політики, Письменства і Мистецтва»–вів постійну рубрику «Музична Хроніка».

1927 р. А. Рудницький виїхав до Греції, де йому гарантували місце професора Афінського університету.
Проте невдовзі молодий музикант на запрошення українського радянського уряду переїхав до Харкова, де працював другим диригентом Української державної столичної опери та обіймав посаду професора теоретичних дисциплін Харківського музично-драматичного інституту.

1930 р. А. Рудницького запросили до Києва на посаду провідного диригента Київської державної академічної української опери.
Також він викладав на кафедрі диригування Київської консерваторії, очолював нововідкриту Українську державну філармонію.
Невдовзі одружився з відомою українською співачкою Марією Сокіл.

Попри бажання жити й творити в Україні, А. Рудницький, відчувши на собі тиск з боку радянського керівництва, разом із дружиною змушений був у червні 1932 р. повернутися до Галичини.
Спершу на деякий час оселився у Дрогобичі, де керував оркестром Галицького театру і філією Музичного інституту ім. М. Лисенка.
Невдовзі молоде подружжя переїхало до Львова, де А. Рудницький отримав посаду диригента Львівської міської опери й обіймав її до 1934 рр.
Водночас керував польським мішаним хором «Лютня-Мацєж» і вів клас диригування в польській консерваторії.

Разом із Станіславом Людкевичем, Василем Барвінським і Нестором Нижанківським започаткував у Львові Союз українських професійних музик (СУПРОМ).
1935 р. він організував цикл виїзних концертів, побудованих на творчості сучасних українських композиторів,–разом із дружиною виступав у Берліні, Варшаві й Вільнюсі.
У грудні 1937 р. на прохання Митрополита Андрія Шептицького подружжя Рудницьких вирушило у великий концертний тур до США з метою збирання коштів на будівництво «Народної лікарні» у Львові.
Повернулися у серпні 1938 р.–поїздка за океан виявилася успішною.

Водночас А. Рудницький чимало часу віддавав публіцистичній діяльності, активно виступав на сторінках львівської преси із мистецтвознавчими статтями, критичними матеріалами, рецензіями.
Публікувався у «Ділі», «Житті і Знанні», «Назустрічі», «Українській Музиці», «Sygnałach».

Наприкінці 1938 р. разом із дружиною знову виїхав у турне, здійснивши у США та Канаді понад сотню концертних виступів.
Після останнього концерту подружжя Рудницьких спізнилося на корабель, який відпливав до Європи. І так, волею випадку, вони залишилися у США, де їх невдовзі застала світова війна.
Спочатку оселилися у Нью-Йорку, потім разом із польським співаком Яном Кепурою придбали у Томс Рівері птахофабрику й зайнялися фермерством.
На початку 1940-х рр. у родині Рудницьких сталося поповнення–один за одним світ побачили сини Роман і Доріан.

1953 р. А. Рудницький у Філадельфії організував змішаний хор «Кобзар», яким диригував упродовж багатьох років, а також став мистецьким керівником української оперної компанії «Corporation Stars of Opera», яка виступала у Нью-Йорку, Вашинґтоні, Детройті, Чикаґо.
Із 1959 р.–мистецький керівник і головний диригент Союзу українських хорів Америки.

Окрім цього, А. Рудницький не залишив педагогічної роботи–викладав музичні предмети в семінарії та коледжі Св. Василя у Стемфорді.
Із 1958 р. обіймав у посаду професора консерваторії у Філадельфії, із 1962 р.–Музичної академії.

У 1960–70-х рр. активно співпрацював із українським щоденником «Свобода», публікуючи на його сторінках рецензії, критичні статті, нариси про українських композиторів тощо.
Попри поважний вік, залишався активним і продовжував займатися концертною діяльністю–виступав у Німеччині, Україні, Канаді, США.
Помер 1975 р. і похований на цвинтарі Св. Андрія Первозванного у Баунд-Бруку (штат Нью-Джерсі) у США.

Антін Рудницький–талановитий піаніст, диригент, композитор, музикознавець і педагог.
Він є автором багатьох музичних творів, серед яких опери, балети, кантати, ораторії, симфонії, камерні твори, хори, а також музикознавчих праць:
«Українська музика: історико-критичний огляд» (Мюнхен, 1963),
«Про музику і музик» (Нью-Йорк; Париж; Сидней; Торонто, 1980),
численних теоретично-критичних публікацій в українській та зарубіжній пресі.

Як музичний критик був гострим на слівце – не любив «завивати в папірчики» і не соромився відверто говорити про дилетантизм і непрофесійність в українській музиці. Жив музикою до останнього свого подиху – так і не скинув отого модерного «музичного вбрання», яке опоненти неодноразово прагнули «порізати на шматки».

https://photo-lviv.in.ua/kompozytor-u-modernomu-muzychnomu-vbranni-abo-kym-buv-antin-rudnytskyj/



[Return] [Go to top] [Catalog] [Post a Reply]
Delete Post [ ]

[ Кропивач ] [ a / b / bugs / c / d / f / g / i / k / l / m / p / t / u / ]